Предмет і завдання історії України (58872)

Посмотреть архив целиком











Предмет і завдання історії України



Свого часу іспанський філософ Хосе Оржега – і Гассет (1883-1955) висміював деяких істориків, котрі вважали, що французи та іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Вчений не знав історії українського народу. А українці були вже тоді, коли України іще не було ні як держави, ні як поняття політичного та географічного.

Наш народ – народ страждання.

Дикі орди топталися по нашій землі. На вогнищах чужинецьких навал горів не тільки золотоверхий Київ, нищились основи нашої української цивілізації, нищились душі людські. Може згоріти стародавні рукописи й книги, але не згорає людське слово.

Слово живе в народі, а народ живе в слові. Ось де запорука вічності народу, ось де надія на майбутнє. Та для нових злетів народові чи не найперше потрібна історична память.

В загадкових щедрівках і колядках, у чарівних піснях і думках, у дивовижному "Слові о полку Ігоревім", "Повісті временних літ", Інатіїіському, Галицько-Волинському та інших літописах розлунюється Золотий гомін нашого народу. То не іранських племена, а родичі наших пращурів розгромили іранців-персів і їхнього царя Дарія.

І сьогодні, коли лунають заклики про необхідність прихилитись нам то до Америки, то до Росії, то до Швейцарії, нам слід памятати, що український народ має більш ніж тисячолітню героїчну історію. Виборовши вперше національну незалежність в соборності і державності, він має на що опертися в своєму подальшому поступі.

Ми повинні відродити почуття національної гідності і не плазувати ні перед Америкою, ні перед Європою, а повинні стверджуватися в своїх коренях. Треба відродити відразу до відступництва, яке в народі завжди вважалося найтяжчим гріхом, бо нині переживаємо торжество ренегатства і лицемірства.

Постала вже давно необхідність у щоденних взаєминах відродити норми "Руської Правди" Ярослава Мудрого, в якій заповідалася рівність перед законом від князя до смерда, від боярина до челядина. Нам треба відродити чистоту мови наших предків, які не знали лихослівя і не могли собі уявити тих покручів метостазного характеру, що прийшли з так званих "цивілізованих" світів.

Без окреслення історичних традицій неможливе національне відродження в культурній, емоційній, державотворчій сферах. І тут знову на перше місце виступає слово – наш багатовіковий духовний спадок.

Якраз формуванню високих принципів громадянськості, патріотичному, національної гідності відповідає навчальна дисципліна "Історія України".

Наука – це система знань про природу та суспільство. Історична наука має свою специфіку. Вона полягає в тому, Що головна увага спрямовується на вивчення минулого.

Відома письменниця і вчений Раїса Іванченко вказує, що "Історія – кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає і тримається держава.

Через те, коли говоримо про майбутнє, ми звертаємося до історії. Коли ми говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?"

Людство складається з окремих націй, народів. Тому предметом історії України є історія формування українського народу, його розвиток від найдавніших часів аж до сьогоднішнього дня.

24 серпня 1991 р. на політичній карті світу постала нова держава – Україна. В межах її кордонів знаходяться майже всі етнічні землі українства.

Україна – європейська держава, друга за площею (604 тис.км.2) і п’ята за кількістю населення (близько 51 млн.чол.); має 6,5 тис.км. кордонів, з яких більше 1 тис. морських.

Україна має важливе геополітичне становище як східноєвропейська країна. Вона – вузол транспортних комунікацій. З Азії через Росію до Західної Європи.

Україна має могутній економічний потенціал, який, хоча й ослаблений багатолітньою кризою, становить надійну базу подальшого прогресивного поступу.

70% території держави придатні для використання в сільському господарстві. Третина світових чорноземів - у нас. Такого багатства не має жодна країна.

Надра нашої держави багаті на різноманітні корисні копалини – від вугілля і нафти до титану і золота. Недостатньо ефективне їх використання в народному господарстві повязано з відсутністю нових технологій по видобутку та переробці.

Хоча майже двісті років тому побачила світ "история малой России" Д.М.Бантши-Каменського, значення якої ми ніяк не принижуємо, все ж ґрунтовне вивчення історії України почалося з середини ХІХ ст., коли зі своїми дослідженнями виступив М.І.Костомаров.

Його наукові та літературно-художні праці охоплювали широкий спектр героїчної епохи боротьби українських козаків ХУІ-ХУІІ ст., коли наш народ знемагав під тиском Османської імперії та Речі Посполитої. Однак історія України розглядалася у контексті історії Росії та Польщі.

В кінці ХІХ на початку ХХ ст., продовжуючи започатковане своїм учителем В.Антоновичем, зі своїми працями виступив М.С.Грушевський. У фундаментальному 11-томному дослідженні "Історія України – Руси" М.С.Грушевський переконливо довів, що українство має самостійну більш тисячолітню історію, що наш народ розвивався не на узбіччі світової історії і має велике майбутнє.

У ХІХ ст. Ч.Дарвін та інші біологи сформулювали закономірність розвитку життя на землі. Ці закономірності революційно вплинули на тогочасне суспільство. Проте закони біологічної еволюції почали переноситися на інші галузі науки, зокрема й історію.

З середини ХІХ ст. бере свій початок новий світогляд (нова філософія) – марксизм, який у ХХ ст. стали називати ленінізмом.

Еволюціонізм істориків-марксистів проявився насамперед у тому, що історія людства трактувалася як безперервний поступовий, прогресивно-стадіальний процес.

Іншими словами, марксистська історична думка декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства – історичних стадій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія уявлялася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч.Дарвіном.

Коли в Росії в 1917 р. вибухають одна за одною дві революції і до влади приходить партія більшовиків, а в Україні терпить поразку національно-визвольна революція, марксистський підхід до вивчення історії утверджується як єдиний і непорушний.

Всякий дослідник, що відходив від цих принципів, переслідувався, а той репресувався, нерідко фізично знищувався. Ті історики минулого, що отстоювали за українцями самобутність, окремішність від російського народу, оголошувалися "українськими буржуазними націоналістами", а їхні праці вилучалися з наукового обігу як шкідливі.

Ярликом "буржуазного націоналіста" був затаврований М.С.Грушевський, а вся його наукова школа розгромлена.

І хоча радянськими дослідниками було написано тисячі монографій та статей з різних аспектів минулого нашого народу, історія України розглядалася в контексті історії Росії, а всі суспільні рухи як такі, що доповнювали або ж прагнули до об’єднання з загальноросійським визвольним рухом. Це повністю стосувалося також і проблем культурного процесу.

Незважаючи на вкрай несправедливі умови,в яких працювали суспільствознавці, радянські історики виробили ряд методологічних принципів, що не втрачають свого значення і сьогодні. Одним з них є принцип системності. Він вимагає вивчення історії в комплексі, в звязку з іншими галузями науки.

Принцип історизму вимагає розглядати явища в контексті розкриття причин та їх наслідків.

На початку ХХ ст. на Заході зародилася і набула бурхливого розвитку історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, отстоюючи багатоваріантність історичного процесу. Тобто почала утверджуватись думка, що ріка світової історії не є потужним, єдиним річищем, а складається з різноманітних, окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного існування, що їх одні дослідними називають культурами, інші – цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, цивілізації розвиваються власним шляхом і взаємодіють одна з одною.

Носіями таких ідей на Заході були Освальд Шпенгляр та Арнольд Тойнбі. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, праці О.Шпенглера та А.Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві.

Останнім часом коротка версія десятититомного "Дослідження історії" А.Тойнбі опублікована в російському (1991) та українському (1995) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А.Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість по-новому розглянути історію та сьогодення Східної Європи й України зокрема.

Упереджуючи короткий виклад історичної концепції Шпенглена-Тойнблі, зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не тільки з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис.років тому, як це твердили згадані вчені, а й у первісну добу.

Двотомна праця О. Шпенглеря "Присмерк Європи" (1918-1922) справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А.Тойнбі. О.Шпенглер уявляв собі останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, підпорядкований законам, що нагадували біологічні. Культура народжувалася, коли пробуджувалась її Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувала, реалізовувала себе до решти.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.