Початкова освіта у Гетьманщині (друга половина XVII-XVIII cт.) (58832)

Посмотреть архив целиком














Контрольна робота на тему:

Початкова освіта у Гетьманщині (друга половина XVIIXVIII cт.)



Нижчою ланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII—XVIII ст. продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковних братств. Такі школи за формою та змістом залишалися майже незмінними протягом століть і були характерними для всіх українських земель. Внаслідок своєї традиційності вони рідко фіксувалися у документах, тому встановити кількість їх важко. Проте разом з братськими, що почали діяти з кінця XVI ст., ці школи забезпечили вже на середину наступного, XVII ст., досить значне поширення грамотності серед різних верств населення. Можливо, дещо перебільшене, але цікаве й небезпідставне свідчення залишив Павло Алеппський, який разом з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною у 1654 та 1656 pp. Він писав у своєму щоденнику: "... по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях"

У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількість початкових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади та духовенство, значно збільшилася. Так, проаналізувавши ревізькі книги семи полків Гетьманщини, крім Київського, Стародубського і Гадяцького, Лазаревський виявив, що у 40-х pp. XVIII ст. на цій території існувало 866 шкіл

Статистичні дані, наведені О. Лазаревським, як доводять сучасні дослідники, не можна вважати повними, тим більше, що не вказано кількість шкіл у трьох полках. Зокрема, Б. Біляшівський шляхом аналізу та зіставлення даних ревізій 30, 40 і 50-х років, заповнюючи відсутність інформації про кількість шкіл у тих чи інших населених пунктах статистикою попередніх чи пізніших ревізій, а також враховуючи середній відсоток збільшення кількості шкіл від ревізії до ревізії, робить висновок, що в 30—40-х pp. загальна кількість шкіл на Лівобережній Україні, ймовірно, становила 1334, а в 40—50-х pp. — 1488 3. Залежно від особливостей заселення того чи іншого полку в одних, наприклад у Чернігівському і Стародубському, найбільше було сільських шкіл, у Полтавському та Гадяцькому переважали міські парафіяльні школи.

В 60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотнях Чернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було по одній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні по чотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. у Новгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також при шести приходах 4. О. Шафонський у своєму описі Чернігівського намісництва зазначав наявність шкіл у кожному місті та містечку. За його даними, на 1786 р. у Чернігівському намісництві було 52 школи, тоді як О.Лазаревський, за даними ревізії 40-х років, налічував 154 школи. Отже, за сорок років кількість шкіл на Чернігівщині зменшилася майже на сотню.

Чимало приходських шкіл було у Києві, зокрема, на Подолі діяли школи при 14 церквах. На Слобідській Україні, за підрахунками Д. Багалія (дані перепису чотирьох слобідських полків 1732 p.), існувало 125 шкіл: у Харківському полку — 20; Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 475. Як правило, школи були у полкових і стенних містах та містечках, козацьких слободах. Це були звичайні дяківські школи, які здебільшого розташовувалися в хаті, де мешкав дяк. Така хата-школа споруджувалася громадою, вона ж обирала дяка за голос й освіченість та утримувала його. В обов'язки дяка входило навчати дітей прихожан "грамот-ці", тобто читанню по букварю. Далі вчилися читати Псалтир і Часослов. Після оволодіння читанням приступали до письма, що було складнішим, аніж читання. Вивчали основні арифметичні дії, навчалися співу, інколи багатоголосого. Батьки віддавали дітей в науку після досягнення 7—8 років, навчання розпочиналося пізньої осені. У початкових приходських школах вчили читати церковнослов'янською мовою за давньою і важкою для сприйняття учнями методикою, коли склади утворювалися за першими літерами повних назв церковнослов'янських літер, наприклад, склад "ба" утворювався від "буки аз". "Наука" давалася дітям важко, а основною формою "заохочення" було покарання. Щосуботи дяк питав з учнів за всі провини, невивчений матеріал й карав різками. Ці суботні іспити зафіксовані ще у статуті Луцької братської школи (1624 p.). І все ж учнів у дяків було немало, серед них згадуються "молодики", учні "виростки". Це були вже цілком дорослі люди, інколи віком до ЗО років, які залишалися при дяківській школі й допомагали дяку, співали на кліросі у церкві.

Дяківські школи були невід'ємною складовою громадського життя у всіх регіонах України. Вказати їх кількість на Правобережжі, де, на відміну від Лівобережжя та Слобожанщини, не збереглося статистичних даних, важко. Проте як прямі документальні свідчення, так і опосередковані дані, зокрема, записи на рукописах, переписаних вчителями-бакалярами, купчі, судові справи, передмови до рукописних збірників тощо говорять про наявність таких шкіл у регіоні. На правобережних землях продовжували діяти братські школи. У міських братських школах у XVIII ст. рівень викладання був значно вищий, ніж у сільських дяківських. А в невеликих містечках і селах вони не відрізнялися від дяківських. Про рівень міських парафіяльних шкіл на Правобережжі можна судити, наприклад, за візитацією Ковельської соборної церкви (1696 p.), де сказано, що вчитель її школи, який утримувався за рахунок міської громади, викладав вищі науки, ніж по інших церковних школах 6. Певне уявлення про парафіяльну школу XVIII ст. дає табель вчителя школи при церкві в м. Дунаївці Г. Татомира (1789 р.), в якого навчалося 22 учні, з них 13 шляхтичів і 9 "простих" — дітей міщан із сусідніх сіл. Більшість учнів — 13 — були греко-католицького віровизнання, 9 — католицького. Вчитель навчав читання по Псалтирю і Часослову, латинської мови, лічби, катехізису, два шляхтичі вчили "руську граматику" 7. Навчалися школярі віком від 8 до 18 років. У кінці року в присутності батьків вони складали іспит, батьки підписували табель успішності. Проте таких шкіл було не так багато. Свої школи на українських землях мали вірменська та єврейська громади.

Навряд чи дяківські школи відіграли б таку роль у культурному житті України, якби наука в них обмежувалася лише навчанням читання та письма церковнослов'янською мовою, елементам арифметики та співу. На цю обставину свого часу вказував П. Житецький. Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сентенцій, прислів'їв, малюнків, що характеризувало не лише естетичні, а й моральні уподобання шкільних вчителів-дяків. Не випадково навіть у XIX ст., коли дяківські школи вже не відігравали такої ролі, як у XVIII ст., малолітній Тарас Шевченко переписував з дяківських збірників вірші Г. Сковороди, аркуш паперу мережив за зразком титульного аркуша києво-печерських дру-ків. Саме дяки та дяківські школи спри-яли проникненню елементів високої професійної культури в народну.

Для українських земель, особливо Лівобережжя та Слобожанщини, характерний феномен мандрівних дяків, як правило, студентів Києво-Могилянської академії або ж колегіумів, які, прослухавши кілька курсів переважно риторики та поетики, літом під час канікул мандрували Україною, наймаючись домашніми вчителями, заробляючи на хліб писанням скарг, листів, малюванням. Багато з них не поверталися "з вокацій" в академію, чи колегіуми, приставали до дяківських шкіл, де вчили дітей не лише читання та письма. Відомий дослідник О. Левицький називав їх "вільною артіллю особливого роду ремісників, які мали деяку освіту і заробляли на хліб учителюючи та будучи дячками" 8. Мандрівні дяки, типологічно подібні до західноєвропейських вагантів та польських ри-бальтів, були чужі й незрозумілі чиновникам Російської імперії та московській церкві, яка в кінці XVIII ст. заборонила дякам-дидаскалам переходити з однієї до іншої церкви.

Домашні вчителі залежали від волі й примх батьків дітей, але інколи й самі не стримувалися, караючи учнів. Як правило, заможні міщани чи козацька старшина, шукаючи домашнього вчителя, зверталися з проханням до префекта академії чи колегіуму. На Правобережжі вчителями наймалися учні єзуїтських, василіанських та піарських шкіл, які відзначалися добрими знаннями та поведінкою. Інколи це. були студенти Києво-Могилянської академії, як, наприклад

Петро Стефанович, родом з київських міщан, який пройшов в академії курс наук за класом богослов'я. Маючи намір заробити трохи грошей і продовжити навчання, він став домашнім учителем у православного протопопа М. Зражевського з с Гусачівка на Білоцерківщині. Під час нападу польського загону на село був запідозрений у зв'язках з гайдамаками і взятий до суду в Кодню 9.

Реалії суспільно-політичного розвитку України кінця XVIII ст. негативно позначилися на шкільництві. Зменшилася кількість приходських шкіл, вони перетворилися на школи для нижчих верств населення. Цьому сприяло також розпорядження Синоду про підпорядкування таких шкіл священику, який контролював їх діяльність. Закріпачена громада усувалася від вирішення шкільних справ, вже не обирала дяка. Творчому імпульсу народних мас, спричиненому визвольною боротьбою, державотворчим процесам було покладено край.


Случайные файлы

Файл
143564.rtf
71775.rtf
3944.doc
Terror.doc
93231.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.