Поняття "української діаспори" (58814)

Посмотреть архив целиком















Реферат

на тему

Поняття «української діаспори»


Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому.

Діаспора (з грецьк. ─ розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження. Однак, зазначають одні автори, чи можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.

Грунтовний аналіз цих дискусій зробив професор університету ім. Лойоли в Чікаго (США) Василь Маркусь у розвідці «Чому «діаспора»? Спроба ідентифікації поняття». Розглянувши різні точки зору на проблему, він доходить висновку, що «стрижневим моментом у цьому понятті сьогодні є фіксація факту перебування певної частини етнічної спільноти за межами території її ядра. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого походження в результаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. До того ж, на нашу думку, термін «українська діаспора», попри всі його умовності, — компактний і зручний для користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище — українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території України».

Із проголошенням незалежності української держави ставлення до терміна «українська діаспора» змінилося. Цей термін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.

Сьогодні важко сказати, хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920-х-1930-х рр. цим терміном користувався український етнолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х рр., коли в дев’ятому томі ЕУ з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора».

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна населюваних ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крім цієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи ─ правові, політичні, культурні, психологічні ─ тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Росії) схожі між собою. При цьому вони становлять у даній країні одну спільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.

Склалася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.

Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство ─ це соціально-психологічна спільнота.

Поняття «українська діаспора» означає всю сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за межами території України. Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на Схід в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст.; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.

Будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці не існувало, записана в документах росіянами, румунами тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.

Донедавна українці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялася в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого «етнічного жаху».

Небезпідставність припущень щодо упередженості й недостовірності офіційної статистики підтвердив колишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р. конференції «Діаспорні народи. Держава і суспільство», що в Росії нараховується 6 млн. осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4,3 млн. українців). В українській (часом і в російській) пресі називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного притоку українського населення до Росії. Результати урахування «прихованих» українців не тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деяких фахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу має сягати 60-80 млн. осіб.

Такі припущення мають під собою певну реальну основу, однак недостатнє вивчення цього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними. Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, ми будемо дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення беремо статистику церковну та інших громадських організацій. Згідно з цими даними, в сьогоднішньому світі нараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженням частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.

За переписом 1989 р. поза Україною, в інших радянських республіках, проживає понад 6,8 мільйона українців. У рідному краї живе 37,4 мільйона українців, в країнах Східної Європи — понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів — у країнах СНД та Балтії.

Однак фахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже з різних об'єктивних і суб'єктивних причин значна частина українців вимушена була «приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених-дослідників вважає, наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСР становить десь 10—12 мільйонів чоловік. Недаремно ж у пам'яті народній зберігається таке поняття, як «український екватор», що проходить у країнах СНД через Кубань, Казахську цілину, Алтай і Примор'я, або ж такі українські оазиси, як «Зелений Клин» у Росії, «Сіра Україна» у далекому Туркестані, Берестейщина в Бєларусі.

Специфіка діаспорних груп полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв'язки в них значно слабші, ніж ті, які пов'язують їх із нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв'язків організується самою діаспорою, перебуває в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. У проекті розбудови української діаспорної культури вказується: «Культурний розвиток нації залежить від правильного наставлення та ініціативи зорганізованого суспільства і кожної свідомої одиниці. Тільки повне зрозуміння потреби нового природного українського культурного життя і відповідні громадські програми, які поставлять стимулювання сучасної культурної творчості на перший план діяння, можуть запевнити існування і позитивний розвиток українського суспільства в діаспорі і української культури взагалі».


Случайные файлы

Файл
125433.rtf
81246.rtf
42109.rtf
118903.rtf
81204.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.