Період Гетьманату в Україні (58643)

Посмотреть архив целиком











Контрольна робота

З курсу „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

Тема: Період Гетьманату в Україні


План


  1. 1. Брестський мир і Україна

  2. 2. Гетьманський переворот. Політика уряду П. Скоропадського

  3. Література


1. Брестський мир і Україна


Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття «мирного перепочинку». У що вилився цей «перепочинок» для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно знизився навіть порівняно з 1917 p., голод став жорстокою реальністю для міського населення, зупинилося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжнародній арені, Росія на довгі роки опинилася в самоізоляції. Зате вистояла і навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав перепочинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквідувавши у листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччина і Австро-Угорщина перекинули свої війська на захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування і смерть.

Брестський мирний договір вніс значні корективи у розвиток міжнародного революційного руху, переписавши сценарій передбачуваної світової революції. За соціал-демократичними канонами, розробленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо лише там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна й особливо Австро-Угорщина стояли на порозі великих соціальних струсів, і якраз на них розраховували ліві комуністи на чолі з М. Бухаріним, обстоюючи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сил до нейтралізації лівих комуністів, знову продемонструвавши свою необмежену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Брестського миру питання про революцію у Німеччині було відкладено до осені. Таким чином, головним плацдармом світової революції стала Росія, а отже, й незмірно зріс авторитет Леніна. 1918 р. його постать набула планетарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К. Лібкнехта та Р. Люксембург.

9 листопада, коли Ленін запропонував солдатам самочинно на рівні полків і дивізій вести переговори про перемир'я, Українська Центральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В нотах, відозвах, постановах Генерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобов'язання, взяті перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.

2 грудня у Брест-Літовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемир'я, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на старих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику. «Ініціатива була не наша, — згадував В.Винниченко. — Ми мусили взятися за цю справу, щоб зовсім не оскандалитися перед своїми масами, й то тільки після того, як більшовики вже вступили в переговори з німецьким командуванням». Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обговорювалась і була схвалена Малою радою. В ній декларувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні переговори. Зокрема, мир мав бути загальним, забезпечити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій. Посилаючись на проголошення 3-м Універсалом Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат обстоював своє право на міжнародні зносини й застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Республіку», а також, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Заявляючи про свій намір взяти участь у Брестських мирних переговорах, Генеральний секретаріат наполягав на тому, щоб справу миру було остаточно завершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.

Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовиками й представниками Четверного союзу. Зважитися на подібний крок керівникам УНР було нелегко. їхні зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці Антанти, до того ж російська громадська думка не раз звинувачувала і Грушевського, і Винниченка в австро- і германофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір українців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: «Більшовики хотять заключній сепаратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир». Ясна річ, це говорилося з наміром бути почутими у Парижі та Лондоні. Одначе напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.

Розуміючи, що присутність у Бресті українців — це додатковий важіль впливу на переговорний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого обговорення восьмі загальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Литовського делегацію, склад якої визначили центральні комітети УПСР і УСДРІЇ. її головою було призначено В. Голубовича, а членами — М. Левитського, М. Люблінського, М. Полоза та О. Севрюка.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н. ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції. В ній брали участь близько 400 офіційних представників країн-учасниць. Хоч українській делегації, одній з наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла неабияку активність, завзято захищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорської делегації граф О.Чернін записав у своєму щоденнику: «Українці значно відрізняються від російських делегатів. Вони менш революційні й незмірно більше цікавляться власним краєм, аніж загальним соціалізмом (...) їхні змагання спрямовані на те, щоб стати якнайшвидше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уявляють, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір використати нас як трамплін для наскоку на більшовиків. Вони йшли на те, аби ми визнали їхню самостійність, а тоді виступлять із цим fait accompli (довершеним фактом) перед більшовиками, які будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні миру».

Як слушно завважив О. Чернін, першим нагальним завданням делегації УНР було утвердити себе повноправною і окремою політичною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно вирішила конференція. Від імені держав Четверного союзу О. Чернін офіційно заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійним і повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки». Аналогічну заяву зробив Л. Троцький, оголосивши, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах». Остання, підкреслив нарком іноземних справ РСФСР, «виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація».

Декларуючи власну позицію, українська делегація спиралася на ноту Генерального секретаріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів перекреслювало надію на загальний характер миру. Він мав носити сепаратний характер. Тож і делегацію, і Центральну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.

Українці зажадали забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні».

Така позиція скидалася на територіальну претензію до Австро-Угорщини й викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських земель Галичини. Характеризуючи перебіг цих загалом успішних для української сторони переговорів, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко 22 січня на дев'ятих загальних зборах УЦР зазначив: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави (...) Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Україну від усяких зазіхань з боку середньоєвропейських держав. Дев'яті загальні збори 220 голосами «за» («проти» — 1, «утрималося» — 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було деклароване 4-им Універсалом.


Случайные файлы

Файл
18551-1.rtf
157677.rtf
96146.rtf
56363.rtf
77116-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.