Рух думки – як це розуміти (38915)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Інститут філології та масових комунікацій

Кафедра видавничої справи та редагування












Самостійна робота №

Тема : «Рух думки – як це розуміти?»


Виконала: Демидасюк М.Е.

Перевірив: Карпенко В.








Київ 2010






Розуміння не настає "від нуля". Воно завжди продовження попереднього, вже наявного розуміння, навіть якщо настає стосовно зовсім не відомих до того речей. Скажімо, людина, яка вперше побачила комп'ютер, про який до того навіть не чула, співвідносить його зі знайомими речами й сприймає його як поєднання телевізора з друкарською машинкою. Так нове розуміння завжди накладається на вже відоме. Це стосується індивідуального розуміння, з однією приміткою: кожна окрема людина має моменти розуміння "від початку" у ранньому дитинстві, коли її свідомість починає підноситися над підсвідомим, інстинктивним. Але невдовзі це минає, і кожне нове розуміння продовжує, поширює, поглиблює те, що вже є відомим, зрозумілим, пізнаним, засвоєним, випробуваним.

Ще більше це стосується сфери масової свідомості, де безліч окремих розумінь зливаються в нескінченний потік історичного досвіду людства, початків якого вже неможливо роздивитися у глибині тисячоліть.

Таке нове сприйняття вже (раніше) сприйнятого, таке оновлення відомого, пересприйняття є апперцепцією. Вона являє собою дуже поширену герменевтичну дію, і в певному розумінні можна стверджувати, що саме апперцепція і є найпоширенішою або навіть універсальною дією процесу розуміння - надто в журналістиці.

Олександр Потебня визначає її як випадок, коли "отримане вже враження піддається новим змінам, ніби сприймається вдруге", і при цьому посилається на доволі поодинокі наукові доробки його попередників на цьому шляху, зокрема Вайтца, Штейнталя [1, 99].

Інша його дефініція доповнює попереднє визначення: "Апперцепція є участь сильніших уявлень у створенні нових думок" [1, 104].

Отже, або новіші, або сильніші? Але, погодьмося, сильніші теж мають за часом випереджати старіші та слабкіші, тобто безумовно бути новими. З безлічі старих уявлень може активізувати одне як сильніше тільки нова інформація. Її відсутність лишає у пам'яті все в нерухомості.

Для нас має виняткове значення, що класик української філології зазначав саме масові виміри апперцепції: "Зручніше визначити апперцепцію більш загальним висловом: вона є участь відомих масових уявлень у створенні нових думок..." [1, 103].

Отже, розвиваючи його думку, можемо стверджувати, що у масових сферах має бути щось відоме, зрозуміле, що бере участь у створенні нових думок у індивіда (адже маса думати не може, думають усі поодинці). Ці сильніші, та тим більше масові (тобто визнані, випробувані через масову свідомість, верифіковані у ній) уявлення мають надійти до індивіда з певних джерел. Одним із таких універсальних джерел, безперечно, є журналістика. Універсальною вона є тому, що в ній, по-перше, у свій час містилися попередні масові уявлення, тобто вона має часовий вимір, апперцептивну пам'ять, без чого неможливе наступне додавання-оновлення; по-друге, вона сама додає до них "зараз" нові актуальні уявлення звідусіль і про все, тобто має вимір просторовий, інакше кажучи, доповнює часову вертикаль просторовою горизонталлю. У результаті на її теренах апперцепція перетворюється на нескінченний процес і ніби сама себе повсякчасно здійснює. Певна річ, найкращим апперцепантом є навколишня дійсність, з нею ніщо не може змагатися як із джерелом оновлення попередніх знань. Журналістика поступається їй попри всю свою універсальність.

"Можна вирізнити дві стихії апперцепції: з одного боку, те, що сприймається та пояснюється, з іншого - ту сукупність думок та почуттів, якій підкоряється перше та через посередництво якої воно пояснюється" [1, 99]. "...Завжди результатом впливу двох стихій апперцепції є щось нове, не схоже з жодним з них" [1, 103]. Із двох думок, які взяли участь у апперцепції, третя, що з'явилася після неї, не обов'язково складніша, але обов'язково - нова.

Найцікавішим є питання про підстави або дозвіл на апперцепцію. З яких причин людина відкидає існуючі уявлення та усвідомлює необхідність шукати нових, у тому числі й за допомогою масового спілкування? Єдиною такою причиною може стати невідповідність існуючих думок обставинам, що змінилися. Якщо це так (а це так безсумнівно), то виявитися це може, по-перше, у власному досвіді людини, а по-друге - з власного досвіду інших людей, даному цій людині через спілкування. Йдеться про розпад попередніх уявлень, на це звертав увагу Гербарт та його послідовники. З ними в цілому погоджувався О. Потебня, додаючи, що розпад - найочевидніша для нас причина затемнення складних уявлень і, навпаки, їх повнота й обширність зв'язків з іншими - причина історичної їх ясності, але й більшого або меншого їх впливу [1, 110]. "Сила думок, які пояснюють" - дуже влучний вислів, однак він лишає відкритим питання про джерела сили оновлення думок.

Слід уявляти собі справу так, що принципова вимога радикально робить більш суворим метод, до якого ми й без того постійно звертаємося. Цей принцип зовсім не означає, що, якщо ми когось слухаємо або починаємо читання книги, ми повинні відкинути будь-які попередні думки про зміст того, що почуємо та прочитаємо, повинні забути всі свої думки. Навпаки, вимагається відкритість до думки іншого, змісту книги, а це вже означає, що чужі думки складаються у певні відношення до сукупності власних думок, або навпаки.

Великий Гадамер писав: "Той, хто тлумачить, не прагне навпростець до "тексту", - навпаки, живлячись переддумкою, що склалася в нього, він перевіряє переддумку, що живе в ньому, на предмет її правомірності, тобто її джерела й можливості застосування" [2, 76]. Відбувається запитування вже існуючого знання відносно нового, яке щойно надійшло, й починається складна робота думки: відкидати старе знання, відкидати нове, яке з них визначати сильнішим та як поєднувати їх у третьому, оновленому знанні?

Це буденне, рутинне мисленнєве завдання, але час від часу, залежно від можливих наслідків, воно набуває надзвичайного значення. Тоді для його вирішення починає кризово бракувати інформації, і людина звертається до спільного досвіду всіх або принаймні оточуючих. Тут особливо актуальним стає питання про помилкове розуміння, про надання надмірної ваги або традиції й авторитету того, до чого апперципується нова інформація, або, навпаки, невиправдано великого значення новій, а тому ще не верифікованій в достатній мірі інформації.

Але найголовніше для нас те, що обидві ці інстанції потужно впливають на інтерпретацію. Розум ніби втрачає тут власну свободу. Про це попереджував Гадамер, коли писав: "Отже, цінність і значення дослідження вимірюються... не лише масштабом самих фактів. Скоріше навпаки, факти здаються нам по-справжньому значущими завдяки тому, хто зумів їх зобразити. Наш інтерес, таким чином, належить, напевно, фактам, однак факти набувають життя лише завдяки тій точці зору, з якої їх нам показують" [3, 337].

Отже, і традиція, і авторитет як підстави до апперцепції мають подвійну природу: вони можуть сприяти розумінню, а можуть шкодити йому: "...Поняття традиції зробилося не менш двозначним, аніж поняття авторитету" [3, 334]. Відрізнити їхній якісний склад, причому зробити це апріорі, через вагання, до прийняття рішення й, головне, до випробовування його - ось шлях здійснення апперцепції, і це надзвичайно складний шлях, яким щодня рушає кожен, як тільки він спробує що-небудь зрозуміти.

Тим більше важким є це завдання у сфері масового спілкування. Тут нам стає в пригоді порада О. Потебні, який, понад 120 років тому розрізняв масові виміри апперцепції: "Сила мас, що апперципують, тотожня їхній організованості" [1, 110].

Але хто організовує масову апперцепцію? Той, напевно, хто спрямовує на масу нову інформацію. Згадаємо: за К. Лоренцом, будь-якому організму, в тому числі й соціуму, потрібні для існування матерія, енергія, інформація (щоправда, він не додав нічого про час - ресурс, який витрачається навіть тоді, коли три інших лишаються нерухомими і дію припинено). Нас цікавить інформація. Так ми підійшли безпосередньо до визначення місця і значення преси в апперцепції. Відповідь залежить передусім від того, продуктивно чи репродуктивно працює вона в інформаційному потоці. Яку роль відіграє у ньому: інструмента чи суб'єкта? Від ступеня її суб'єктності залежить і більша широта свідомості, первісну обмеженість якої ми прийняли за похідне положення при визначенні сили пояснюючих думок. Отже, людині, яка, апперципуючи, шукає нової інформації, вкрай необхідно розуміти, з якого джерела новина виходить та які й чиї інтерпретаційні "фільтри" проходила.

Прийняття-відкидання апперцепції має бути зрозуміле й як акт розуміння, й як шлях появи помилок розуміння. Досвід компартійних газет часів "воєнного комунізму" та наступної заміни його на неп показує, що селянам спочатку подавали як вимушену, але прогресивну дію запровадження продрозверстки, яка нібито привела до пожвавлення сільгоспвиробництва, а потім прогресивним проголошувалося її відкидання та повернення до продподатку. Те саме повторилося під час організації колгоспів. Ці дії фактично вступали у конфлікт із віковими традиціями господарювання селян на землі. Їхня нездатність "так" апперципувати призводила до зміни політичного курсу: Ленін скасував у 1921 році продрозверстку, тобто відступив у соціальному конфлікті. Сталін, навпаки, розгорнув у 1930 році колективізацію, масові репресії й голодомор. Вочевидь, якби вони не були запроваджувані через масове насильство - неминучим стало б відкидання їх усією масою вільного ("звільненого" революцією) селянства.


Случайные файлы

Файл
169466.rtf
47937.rtf
169738.rtf
Freud+positivism.doc
90598.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.