Всесвітні міжнародні документи, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж (37001)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Міжгалузевий інститут управління


Кафедра теорії держави та права









Контрольна робота

З дисципліни: Міжнародний комерційний арбітраж

На тему: Всесвітні міжнародні документи, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж




Виконав: студент VІ курсу

юридичного факультету

заочної форми навчання

групи ПЗ-6.3

Красій Артур Вячеславович

Перевірив:

доцент Пашинський В.Й.




Київ 2011


План


Вступ

1. Загальні відомості про Міжнародний комерційний арбітраж

2. Міжнародні документи нормативного характеру

3. Міжнародні документи ненормативного характеру

Висновки

Список використаних джерел



Вступ


Міжнародний комерційний арбітраж – один із засобів розв’язання міжнародних економічних спорів.

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов’язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань міжнародних економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв’язання. Слід виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша це Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов’язаних з їх невиконанням. Друга це Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв’язання конкретного спору.

Арбітраж як один із засобів розв’язання спорів передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв’язати його мирними за-собами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Арбітражний розгляд як один із засобів розв’язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів. Пакт Ліги араб-ських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963 р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного, арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.

Динамічно зростаюче значення арбітражних методів регулювання міжнародних комерційних спорів, з одного боку, та наявність значних розбіжностей у законодавстві різних країн, які регулюють діяльність міжнародних комерційних арбітражів, – з іншого, зумовлює необхідність узгодження її та забезпечення однакового застосування міжнародно-правових норм на світовому рівні. Відповідно зростає роль міжнародних договорів, угод та інших інструментів міжнародно-правового регулювання комерційного арбітражу.



1. Загальні відомості про Міжнародний комерційний арбітраж


Термін «арбітраж» (арбітражний суд, арбітражний процес, арбітражні процедури) загальновизнаний і повсюдно використовується, але однозначного його тлумачення немає. В Україні до останнього часу цей термін застосовувався для позначення судових органів різної правової природи: судів, які належать до державної судової системи, та приватних (недержавних) судів. І тільки нещодавно з перейменуванням так званих арбітражних судів України на «господарські» ця ситуація змінилася.

Деяка невизначеність виникає через позначення арбітражного суду терміном «третейський суд». Адже в міжнародному публічному праві під третейським судом часто розуміють відому людству з часів Давньої Греції та Давнього Риму форму мирного урегулювання міждержавних конфліктів як альтернативу їх військовому вирішенню. Іноді термін «третейський суд» вживається в значенні форми і засобу врегулювання між сторонами не правових, а «технічних» питань, пов’язаних з виконанням цивільно-правових угод. Такий суд характеризувався як «квазі третейський суд», оскільки його рішення не підлягають виконанню в порядку, встановленому для виконання рішень з правових спорів. Це рішення спору на підставі експертної оцінки. Терміном «третейський» нині часто позначають також суд, який на підставі угоди сторін розглядає правові спори, підвідомчі, за відсутності такої угоди, державним судам. Саме тому третейський розгляд справ називають також «альтернативною» (стосовно державних судів) формою розгляду спорів.

У вітчизняному законодавстві та в науковій літературі терміни «арбітражний» та «третейський» у застосуванні до суду є синонімами, що можуть використовуватися як взаємозамінювані.

Визнання арбітражного суду національним або міжнародним залежить від того, чи належить йому право розгляду спорів з іноземним елементом (сторони, предмет позову, факти, з яких правовідносини виникли). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися спори, пов’язані з договірними та іншими цивільно-правовими відносинами, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін розташоване за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об’єднань і організацій, створених на території України, між собою, між їх учасниками й з іншими суб’єктами права України. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Взаємодія принципів міжнародного права та регламентованих у міжнародних документах уніфікованих правил процедури розглядається нами на прикладі Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України) та Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати (далі – МАС МТП).

У Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» зазначено, що в ньому враховано положення про арбітраж, які містяться в міжнародних договорах України, а також в Типовому законі, прийнятому в 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого застосування державами у своєму законодавстві. Ці положення відображено також в Регламенті МКАС при ТПП, який здебільшого успадковує положення Типового закону ЮНСІТРАЛ.

В Україні існують два постійно діючі міжнародні арбітражні суди: МКАС при ТПП та Морська арбітражна комісія (МАК) при ТПП. Перший є самостійною, постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Торгово-промислова палата України затверджує Регламент МКАС при ТПП, порядок обчислення арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інші витрати суду, сприяє його діяльності.

Згідно з частиною 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон) цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу розташоване на території України. Закон також передбачає, що положення про арбітражну угоду і пред’явлення позову за суттю спору в суді, про заходи забезпечення позову, про визнання і приведення до виконання арбітражного рішення, а також про підстави для відмови у визнанні або приведенні до виконання арбітражного рішення застосовується і в тих випадках, коли місце арбітражу розташоване за кордоном. Наведені положення також є типовими і застосовуються в міжнародній арбітражній практиці.

Слід враховувати, що не кожен цивільно-правовий спір за участю українського суб’єкта може бути направлений у МКАС при ТПП. Відповідно до регламенту МКАС сторони можуть вирішити, звернувшись до суду, по таким категоріям спорів:

  1. Спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін розташоване за кордоном. При цьому під зовнішньоторговельними та іншими видами міжнародних економічних зв’язків мають на увазі: купівлю-продаж (поставку) товарів; виконання робіт, надання послуг; обмін товарами, обмін послугами; перевезення вантажів і пасажирів; відносини торгового представництва і посередництва, оренди, лізингу; науково-технічний обмін, обмін іншими результатами творчої діяльності; спорудження промислових та інших об’єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій; страхування спільного підприємництва, інших форм промислової та підприємницької кооперації.

  2. Спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, між їх учасниками та з іншими суб’єктами права України.

У зверненні Президента України до Верховної Ради 11 жовтня 1994 ρ. можливості інтеграції України у світове співтовариство і суттєва динаміка розвитку її зовнішньоекономічних зв’язків ставляться значною мірою в залежність від того, наскільки правові та інституційні засади зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідатимуть загальновизнаним принципам, сформульованим ООН та її спеціалізованими організаціями.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» розроблено саме на підставі моделі Типового закону, прийнятого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленого Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами світу.

Міжнародні конвенції, що регулюють комерційний арбітраж, різняться за обсягом їх територіальної дії (всесвітні та регіональні) та сферою застосування (загальні та спеціальні).

До всесвітніх належать Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.) та Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.).

Регіональними є:

Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р., в якій бере участь більшість європейських держав;

Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, які випливають із відносин економічного та науково-технічного співробітництва (Московська конвенція 1972 p.), що поширювалася на колишні країни члени РЕВ;

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 p.), яку ратифікували 16 держав Північної та Південної Америки.

Міжнародні конвенції загального характеру покликані регулювати питання щодо будь-яких арбітражних угод, арбітражних процесів та арбітражних рішень, які належать до категорії комерційних. Так, згадані Нью-Йоркська, Європейська, Панамська конвенції є саме такими. Прикладом спеціальної міжнародної конвенції може бути Вашингтонська конвенція 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка регулює тільки спеціалізований арбітраж, покликаний вирішувати лише інвестиційні спори.


2. Міжнародні документи нормативного характеру


Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (Нью-Йоркська конвенція). Женевський протокол 1923 р. та Женевська конвенція 1927 р. заклали підвалини сучасного міжнародного регулювання комерційного арбітражу. їх основні положення продовжено та розвинуто з урахуванням накопиченого досвіду в нових умовах у Конвенції про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень – Нью-Йоркська конвенція 1958 р. (далі – Конвенція) – найбільш всеосяжній міжнародній угоді про міжнародний комерційний арбітраж.

У розробленні Конвенції суттєву роль відіграла Міжнародна торгова палата, виступивши її ініціатором та технічним організатором (разом з Економічною та Соціальною радами ООН). Ініціативи Міжнародної торгової палати в цьому плані є одним із найважливіших її досягнень, що підтвердило велике значення таких міжнародних організацій у розвитку та вдосконаленні арбітражної практики.

Конвенцію було укладено 10 червня 1958 р. Україна підписала її 29 грудня 1958 р. і ратифікувала 22 серпня 1960 p., зробивши таку заяву: «Українська Радянська Соціалістична Республіка прийматиме положення цієї Конвенції щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності».

Укладення Конвенції було значним кроком вперед порівняно з женевськими документами 1923 і 1927 років. Вона передбачала простіший та ефективніший порядок визнання та виконання арбітражних рішень, винесених на території країн – учасниць Конвенції.

Розширилася і сфера дії Конвенції порівняно з Женевським протоколом 1923 p.: вона стосується визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, «винесених на території держави, іншої, ніж та, де запитуються визнання та приведення до виконання таких рішень», а також арбітражних рішень, «які не вважаються внутрішніми в тій державі, де запитуються їх визнання та приведення у виконання» (ст. 1). Отже, на відміну від Женевського протоколу 1923 р., у Конвенції не зазначено, що сторони арбітражної угоди повинні підпорядковуватися юрисдикції різних держав.

Відповідно до Конвенції держави, що домовляються, визнають письмові угоди про передання до арбітражу як існуючих спорів, так і тих, які можуть виникнути у майбутньому. Суд держави – учасниці Конвенції зобов’язаний у разі одержання позову зі спору, щодо якого сторони уклали арбітражну угоду, направити їх в арбітраж, «якщо не виявить, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана». При цьому Конвенція дає визначення письмової угоди про арбітраж, під якою розуміють арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, або яка міститься в обміні листами чи телеграмами.

Статті 3-6 Конвенції присвячені безпосередньо визнанню та приведенню до виконання іноземних арбітражних рішень. У них передбачено, що ці рішення виконуються на основі процесуальних норм тієї держави, де запитуються визнання та приведення їх до виконання. Отже, цей порядок є неоднаковим у різних країнах. Проте єдиними для всіх учасників Конвенції є підстави, на яких у визнанні та приведенні до виконання рішення може бути відмовлено. Пункт 1 ст. 5 передбачає п’ять основних підстав, що на них може посилатися сторона, проти якої спрямоване рішення. Вони стосуються переважно процесуальних порушень. Дві додаткові підстави (п. 2 ст. 5) надають право відмовляти у визнанні та приведенні рішення до виконання з ініціативи самого суду.

Конвенція допускає приєднання до неї з одним чи обома застереженнями, які містяться в п. 3 ст. 1. Перше застереження передбачає визнання та приведення до виконання тільки тих арбітражних рішень, які винесено на території іншої держави – учасниці Конвенції. Як зазначено вище, Україна ратифікувала Конвенцію із заявою про те, що застосовуватиме її щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності. Фактично це означає приєднання до Конвенції з першим застереженням.

Друге застереження (так зване комерційне) поширюється на застосування Конвенції тільки до тих правовідносин, які вважаються комерційними (в офіційному російському тексті Конвенції – торговими) за законодавством тієї країни, яка робить таке застереження.

Єдиного загальноприйнятого визначення терміна «комерційний» не існує. Типовий закон ЮНСІТРАЛ дає в коментарі до п. 1 ст. 1 таке його тлумачення: «Термін «комерційний» слід тлумачити широко, з тим, щоб він охопив питання, які випливають з усіх відносин комерційного характеру, як договірних, так і позадоговірних».

Відносини комерційного характеру передбачають, але не обмежуються ними, такі угоди:

будь-які торговельні угоди про поставку товарів чи послуг або про обмін товарами чи послугами;

угоди про дистрибуції, торговельне представництво або агентські відносини, факторинг, лізинг, будівництво об’єктів, надання консультаційних послуг, інжиніринг, ліцензування, інвестування, фінансування, банківські послуги, страхування;

угоди з експлуатації або концесії, спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва;

перевезення товарів або пасажирів у повітрі, морем, залізницею або автомобільними шляхами.

Нью-Йоркська конвенція замінила собою дію Женевського протоколу 1923 р. та Женевської конвенції 1927 р. у відносинах між державами – учасницями обох конвенцій і Протоколу (п. 2 ст. 7). До Нью-Йоркської конвенції на цей час приєдналися фактично всі держави, які відіграють хоч більш-менш помітну роль у світовій торгівлі.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Ця Конвенція належить до міжнародно-правових інструментів, які істотно сприяють підвищенню ефективності правового регулювання комерційного арбітражу. Конвенцію було розроблено під егідою та за організаційної участі Європейської економічної комісії ООН та підписано в Женеві 21 квітня 1961 р.

З преамбули Конвенції випливає, що її метою є сприяння розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, по можливості, деяких труднощів у функціонуванні зовнішньоторгового арбітражу, стосунках між фізичними та юридичними особами різних європейських країн.

Інтереси захисту іноземних інвестицій висунули на порядок денний питання про необхідність підготовки та підписання відповідного багатостороннього документа. Це завдання взяв на себе Міжнародний банк реконструкції та розвитку (нині – Світовий банк). Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними юридичними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.) була відкрита для підписання 18 березня 1965 р. і набула чинності 14 жовтня 1966 р.

Конвенція передбачала заснування у Вашингтоні Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів (International Center for Settlement of In-vestment DisputesICSID), визначила його структуру, юрисдикцію, а також правила процедур, що застосовуються, та арбітражу, який здійснюється в його межах.

Ця Конвенція застосовується тільки для вирішення спорів, пов’язаних з інвестиційною діяльністю, за наявності відповідної арбітражної угоди і лише в тому разі, якщо однією зі сторін є держава, державне утворення або державний орган, а другою – інвестор (фізична або юридична особа) з іншої держави. Хоч визначення поняття «інвестиції» у Вашингтонській конвенції не дається, на практиці воно охоплює як прямі капіталовкладення, так і надання послуг та технологій.

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 p.). Латиноамериканські країни найбільш обережно ставляться до міжнародного комерційного арбітражу. Протягом тривалого часу більшість із них відмовлялася брати участь у багатосторонніх міжнародних угодах, таких як Женевські угоди 1923 та 1927 років і Нью-Йоркська конвенція 1958 р. Проте інтереси економічного розвитку та розширення економічних зв’язків вимагають від держав цього регіону зміни політики щодо арбітражу. 30 січня 1975 р. у Панамі було підписано Міжамериканську конвенцію про міжнародний комерційний арбітраж, яку на сьогодні підписали 19 та ратифікували 16 держав.

Панамська конвенція передбачає дійсність угод про передання до арбітражу будь-яких розбіжностей, які можуть виникнути або виникли у зв’язку з будь-якою комерційною угодою, за умови що ця угода зафіксована у письмовій формі (ст. 1).

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності. Укладена у Києві 20 березня 1992 р. Складається з преамбули та 13 статей.

У преамбулі показано важливе значення розвитку співробітництва країн СНД у галузі вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності між суб’єктами, які перебувають в різних державах – учасницях СНД. Найважливішою метою Угоди є забезпечення всім суб’єктам господарювання однакових можливостей для захисту їх прав та законних інтересів. Угода регулює вирішення спорів як із договірних, так і з інших цивільно-правових відносин між суб’єктами господарської діяльності, їх стосунків з державними та іншими органами (ст. 1). У цій статті також зазначено регулятивну роль Угоди у виконанні рішень за цими справами.

В Угоді визначено умови повноважень компетентного суду держав СНД. Разом із визначенням конкретних умов повноважень компетентних судів в Угоді зазначено (і в цьому є її специфічна особливість), що вони можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо про це є письмова згода сторін про передання спору на розгляд цьому суду. Саме в цьому положенні Угоди виявляється правовий простір для волевиявлення країн СНД.

міжнародний комерційний арбітраж конвенція

3. Міжнародні документи ненормативного характеру


Розглядаючи міжнародне регулювання комерційного арбітражу, крім наведених вище міжнародних конвенцій слід обов’язково згадати деякі документи ненормативного характеру, які значно впливають на міжнародний комерційний арбітраж у всьому світі. Вони пов’язані з діяльністю Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (далі – UNCITRAL, ЮНСІТРАЛ) та інших міжнародних організацій та закладів.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р. Нью-Йоркська конвенція 1958 р. не ставила за мету врегулювання у деталях усіх аспектів арбітражного розгляду. В інституційному арбітражі цю роль виконують регламенти відповідних арбітражних закладів. Що ж стосується арбітражу «ad hoc» (арбітражу, створюваного «на цей випадок», для вирішення конкретного спору і не пов’язаного з будь-яким арбітражним закладом), то ніяких єдиних правил процедури в цій галузі донедавна не існувало. Заповнити прогалину повинен був Арбітражний регламент, підготовлений Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Основною метою було розроблення такого регламенту, який був би прийнятний для сторін із держав, різних за соціальною орієнтацією та рівнем економічного розвитку, що належать до різних правових систем.

Комісія працювала протягом трьох років у контакті з провідними арбітражними закладами світу, і 28 квітня 1976 р. підготовлений нею проект було прийнято 9-ю сесією ЮНСІТРАЛ. 15 грудня 1976 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила резолюцію № 31/98, в якій зазначила цінність арбітражу як методу регулювання спорів у світовій торгівлі та рекомендувала використання Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ для регулювання міжнародних економічних спорів.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН 15 грудня 1976 p., зазначено, що, визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, пов’язаних з міжнародними торговельними угодами, та доцільність розроблення регламенту для спеціального арбітражу, який був би прийнятний для країн з різними правовими, соціальними та економічними системами, з метою гармонізації міжнародних економічних відносин Генеральна Асамблея рекомендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (далі – Регламент) при регулюванні таких спорів шляхом посилань на Регламент у комерційних контрактах.

Регламент, на відміну від інших міжнародних регламентів, містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як відносно завершене процесуальне провадження.

Відповідно до ст. 1 Регламенту, яка визначає сферу його застосування, якщо сторони в договорі погодили, що спори, які щодо цього договору передаватимуться на розгляд в арбітраж згідно з Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ, такі спори повинні вирішуватись відповідно до Регламенту з тими змінами, про які сторони можуть домовитися у письмовій формі. Регламент регулює арбітражний розгляд, за винятком випадку, коли будь-яке із його правил суперечить нормі застосованого права, від якого сторони не можуть відступати (тоді застосовується ця норма закону). Слід додати, що Регламент, як видно із зазначеної Резолюції та його змісту, розроблено для спеціального арбітражу, тобто арбітражу «ad hoc», але він не стосується правил процедури в інституційних арбітражах.

Згідно зі ст. 15 Регламенту арбітраж може здійснити арбітражний роз-гляд справи так, як він вважає за потрібне, за умови однакового ставлення до сторін і надання кожній із них на будь-якій стадії процесу всіх можливостей для викладу своєї позиції. У цій статті, яка має загальний, але принциповий характер, закріплено найбільш значущий момент процесуальної форми, який виявляється в інших інститутах арбітражного провадження (повідомленнях, обчисленні термінів, представництві, відводах, позові, доказах та ін.). Суттєвим є те, що процесуальна рівність сторін в арбітражному провадженні забезпечує юридичну чинність арбітражного рішення, можливість його виконання. Відповідно до ст. 32 Регламенту арбітражне рішення викладається у письмовій формі і є остаточним та обов’язковим для обох сторін.

Водночас Регламент закріплює правила процедури, в основу яких покладено класичні елементи цивільної процесуальної форми позовного провадження. Універсальність Регламенту виявляється й у тому, що він передбачає механізм безумовного виконання арбітражної угоди. Окремі положення Регламенту передбачають порядок призначення арбітрів і дозволяють формувати склад арбітражу, коли сторони не визначили його при укладенні арбітражної угоди та після цього (статті 6-8).

Механізм безумовного здійснення арбітражної угоди передбачає також визначення «компетентного органу» для призначення арбітрів. Якщо сторони не дійшли згоди щодо вибору арбітрів, то останні призначаються компетентним органом за узгодженням сторін. Якщо вибір компетентного органу не було погоджено або компетентний орган відмовляється діяти чи не призначає арбітра, будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постійного третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган для виконання передбачених регламентом функцій.

Визначений Регламентом механізм здійснення арбітражної угоди дає змогу використовувати його при узгодженні сторонами мінімальних умов про арбітраж. Регламент передбачає типове арбітражне застереження про те, що будь-який спір, розбіжність або вимога, які спричинені цим договором або стосуються його порушення, припинення чи недійсності, вирішуватимуться в арбітражі відповідно до чинного на цей час Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ.

Регламент визначає також інші функції «компетентного органу»: вирішення питань про відвід арбітра (статті 12, 13), консультативні функції при визначенні розміру гонорару арбітражного суду (ст. 39) та авансів на покриття судових витрат (ст. 41).

Більшість норм Типового закону має диспозитивний характер, що дає можливість сторонам за своєю згодою встановлювати інші правила процедури (п. 1 ст. 19). Закон закріплює поняття і форму арбітражної угоди.



Висновки


Сучасним міжнародним економічним відносинам властиве зростання взаємодії організацій, установ, юридичних і фізичних осіб, у ході якої, учасники відносин, як і раніше, не завжди в змозі уникнути конфліктів чи суперечок. Одним із найбільш успішних і всесвітньо визнаних способів розв’язання таких спорів справедливо вважається міжнародний арбітраж, який упродовж останніх десятиліть набув не лише певного територіального поширення, але і значно збагатив свою предметну компетенцію, охоплюючи як суто торгові суперечки, так і суперечки, що випливають з інших сучасних видів промислового й інтелектуального співробітництва.

Перевага арбітражу полягає, насамперед, у тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів і їхньої компетентності. Провадження в арбітражі передбачає також можливість узгодити взаємоприйнятну мову провадження, провадження в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від гласності судового процесу, що також є його перевагою.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження. Особливо слід підкреслити існування механізму, що забезпечує визнання і виконання рішень комерційного арбітражу в межах конвенційного регулювання цього питання.

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.



Список використаних джерел


  1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. (із змінами та доповненнями).

  2. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 люто-го 1994 р. (із змінами та доповненнями).

  3. Статуту «Організації Об’єднаних Націй» від 26.06.1945 р. місто Сан-Франциско

  4. Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник (для сту-дентів юридичного факультету) / Укладач Бичківський О. П. Запоріж-жя: ЗДУ, 2002 р.

  5. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004 р.

  6. Довгерт А.С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – Жовтень. – К., 1998 р.

Размещено на Allbest.ru



Случайные файлы

Файл
183913.doc
117679.rtf
82331.rtf
2046.rtf
33464.rtf