Поняття держави і права (31169)

Посмотреть архив целиком

Вступ


Розбудова Української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття держави і права.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, в якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко загине. Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму. Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами – укладачами нової Конституції України 1996 р.

Нова Конституції України, яка проголосила принцип правової держави в якості фундаментальної ознаки української держави, започатковує, без сумніву, новий і важливий етап розвитку вчень про державу і право в Україні. Інтерпретація відповідних положень, наповнення їх адекватним змістом є, без сумніву, одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.




1. Поняття держави


Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку [6, с. 74].

Велика група науковців виходила при визначенні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант – як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек – як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов визначав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, – отже, наголошував на її примусовому характері.

На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів [1, с. 45].

Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада.

Саме їх наявність, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородинними ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці – області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою [2, с. 238].

Він також має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими проявами державної влади. Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безумовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на їх поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів – армії й поліції. Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її різноманітні визначення.

Держава виступає в трьох головних аспектах:

1) як організація всього суспільства;

2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей;

3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій – механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загальносуспільної політики [3, с. 125].

Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є організатором усіх спільних справ – громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів.

Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим.

Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціальне диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошарки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв'язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь.

Інтереси суспільства у певних випадках набувають пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Держава може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист певних соціальних інтересів.

У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам – економічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо [4, с. 74].

Узята в механізменному аспекті держава організована як певний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його реформування.

Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представництва.

Центральним у характеристиці поняття «держава» є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства – в суспільних утвореннях, політичних партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам – економічним, політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними.

Отже, в основі державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість різними способами нав'язувати державну волю громадянам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їхню економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством [5, с. 99].

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Цими суб'єктами можуть бути колегіальні множини людей (наприклад, переважної кількості органів, що входять до судової системи) або окремі особистості – державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу міліції тощо).

Приймаючи обов'язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відносини можуть бути при цьому побудовані на добровільних і примусових засадах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив.

При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призводить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відповідно, підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою.



2. Поняття права


Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.) [2, с. 239].

В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення.

Право першості в черзі – це норма, що стала звичкою, норма – звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу – це моральна норма.

Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав – це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права.

Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексєєв, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв – «передзаконодавчого права».

У п. 8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративні права визначаються як «право власності на частину (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи право на управління, одержання відповідної частини цієї юридичної особи, а також частини активів у разі його ліквідації згідно з чинним законодавством».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади.

«Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обґрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини – вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно – продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави.

Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні [6, с. 75].

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників.

Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права.

З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

об'єктивне юридичне право – система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм).

Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

суб'єктивне юридичне право – правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною.

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права [1, с. 47].




Висновки


Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена від суспільства, інституалізована у вигляді механізму держави, має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби й інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватися з точки зору як єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості.

Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, засобом упорядкування суспільних відносин, а також підхід до держави як до суб'єкта, що об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, державних посадових осіб і органів, законів й інших правових документів.

Держава є організацією, що існує в межах суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1) всеохоплююча – об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує як загальносуспільні інтереси і потреби, так і інтереси й потреби його членів (усі інші соціальні організації – політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо охоплюють лише окремі верстви населення);

2) територіальнаоб'єднує членів суспільства (своїх громадян) за територіальною ознакою, територія визначає просторові межі поширення її компетенції;

3) офіційнапредставляє суспільство, виступає від його імені як всередині держави, так і за її межами;

4) універсальнаорганізовує членів суспільства для вирішення питань, що торкаються різних сфер їхнього життя, а також життя суспільства в цілому;

6) верховна (суверенна) – є вищою за значенням і силою складовою суспільства й у сфері загальносуспільних інтересів усі інші соціальні організації їй підпорядковуються;

7) централізована – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець – загальнодержавним структурам (парламенту, президенту, уряду);

8) володіє спеціальним апаратом управління і примусу, повноваження якого поширюються на все суспільство;

9) здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру, який забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Враховуючи найважливіші з викладених ознак, можна дати таке визначення державі: держава – це особлива політико-територіальна організація, яка виступає від імені всього суспільства, володіє суверенітетом і спеціальним апаратом управління і примусу, у зв'язку з чим здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

Природа правової регуляції у суспільстві обумовлюється біологічною сутністю людини, усвідомленим буттям (наявністю свідомості) та умовами соціального співіснування і що універсальними соціальними атрибутами права, які свідчать про його наявність у суспільстві, є загальнообов’язкові правила поведінки та інститути розсуджування (осуду) цієї поведінки.

Більш послідовним з точки зору ідеї народного суверенітету і визнання народу єдиним джерелом влади є розуміння правотворення як процесу формування правових ідей (правил належного) та перетворення їх в обов’язкові правила поведінки, незалежні від конкретної особи, через схвалення і підтримку з боку суспільства (легітимація).

Владно-державні приписи набувають правового характеру лише за умови відповідності їх волі та інтересам народу (легітимації), легітимності самої влади, відповідності приписів ідеологічним і моральним засадам суспільства та внутрішнім закономірностям права.

Сучасна правова наука характеризується «плюралізмом» концепцій права, причому зміст права становлять не тільки норми закону, підзаконних актів, судова правотворчість, а й мораль, традиції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість різних соціальних груп. Норми, зокрема й норми закону, можуть і не виконуватись. Суддя або певний орган, громадянин повинні погоджувати свої дії не тільки з нормами законів і підзаконних актів, пріоритетним можуть бути і принципи справедливості, гуманізму; звичаї можуть виявитись сильнішими за закон.

Принцип верховенства права означає вищу регулятивну значимість права у порівнянні з іншими регуляторами суспільних відносин, що знаходить вираз у мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права, позапартійності права, його відносній самостійності щодо політичних сил і деідеологізованості.



Список використаних джерел


  1. Великанова М.М., Великанов О.Ю., Половко І. В. Теорія держави та права. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2006. – 164 с.

  2. Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С. Теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 685 с.

  3. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права. – К.: Істина, 2007. – 336 с.

  4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Л.: Край, 2007. – 188 с.

  5. Скірський І. В. Теорія держави і права. – Вінниця, 2006. – 292 с.

  6. Федоренко Г.О. Теорія держави і права. – К.: КНЕУ, 2006. – 232 с.



Случайные файлы

Файл
142349.rtf
156560.doc
18687.rtf
ref-20066.doc
85412.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.