Культурно-просвітницький етап національного відродження (60669)

Посмотреть архив целиком

Програмні положення Кирило-мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаціійно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

Тарас Шевченко – носій української культури в світову культурну скарбницю.

Кожний, хто глибоко вивчає творчість Т.Г.Шевченка, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

«Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням.

Українофі́льство — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою. Подібне явище спостерігаємо і в російській літературі першої половини XIX ст. (В. Сиповський. «Україна в російському письменстві», К. 1926). У стислому значенні українофілами називали українських діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльності 1860 — 80-их pp. періодом Українофільства. Самі українофіли воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти інших назв. Рух українофільства особливо поширився на початку 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «Основа» у Петербурзі (1861 — 62), «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 українофіли створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло організації шкільництва (зокрема так звані недільні школи, 1859 — 62). З світоглядово-політичного погляду термін Українофільство охоплював різні течії від звичайної любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности.

Після придушення польського повстання 1863 російський уряд посилив боротьбу проти Українофільства (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок 1870-их, початок і кінець 1880-их pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, т. зз. Грінченка), літературна творчість, а гол. наук. діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 76) і журналі «Киевская Старина» (1882 — 1906).

З часом українофіли, під щораз більшим тиском російського уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-их pp. На зміну йому виступила нова генерація українства.

За радянських часів українофільський рух характеризували як рух «буржуазно-націоналістичний».

Становлення громадівського руху в Україні.

На відміну від Петербурзької української громади, яка виникає і тривалий час існує як земляцтво, стихійне об’єднання свідомих українців у далекій і холодній північній столиці, в Україні в цей період виникає низка місцевих громад.

Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь. Уявлення про характер українських об’єднань дає зізнання поліції члена Київської громади В.Курлюка (1865): «...в так называемую малороссийскую громаду, как в общество, хотя и неизвестное правительству, но не имеющее никакой организации и даже не скрывающееся в тайне, имел право входить всякий, кого интересовал этот или какие б то ни было вопросы, касающиеся украинского народа.»

Передвісники громад у вигляді студентських гуртків існували з першої половини 1850-х аж до початку 1860-х рр. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців».

Однією з перших організацій в Україні постала Полтавська громада в 1858 р. Активними членами Полтавської громади були О.Кониський, Д.Пильчиков, О.Стронін, П.Кузьменко, В.Кулик, В.Лобода. Вони співпрацювали з «Основою». Своєю активністю відрізнявся О.Кониський, який друкувався в журналі під псевдонімом «Олександр Переходовець», за завданням редакції «Основи» їздив по українських містах і селах, а свої враження описував у вигляді листів та нарисів у місячнику.

Харківська громада виникає наприкінці 50 – початку 60-х рр., і також була пов’язана з осередком українського народницького руху в Петербурзі – «Основою». Активну участь у журналі брав випускник Харківського університету, педагог, член громади В.Гнилосиров, який, зокрема, надрукував нарис «П’ять день життя Х-ського студента», підписавшись псевдонімом «Гавриш». До Харківської громади входили етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовський, поет і драматург В.Мова, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов.

Виникнення Чернігівської громади пов’язують з переїздом до Чернігова у 1858 р. С.Носа. У 1859 р. до Чернігова переїхав Л.Глібов, і разом з С.Носом став душею Чернігівської громади. Чернігівські громадівці С.Ніс, Л.Глібов, О.Маркович, О.Тищинський, М.Вербицький також активно співпрацювали з «Основою». Громада мала свій друкований орган – «Чернігівський листок». Це був другий після «Основи» публічний орган активного українства. Ініціатором створення і редактором цього двомовного українського видання був член Чернігівської громади, учитель гімназії, байкар Л.Глібов. Проект цього видання виникає у Л.Глібова в 1861 р. «Листок» спочатку задумувався як літературний часопис, а фактично це був щотижневик літературно-популярного характеру, що виходив нерегулярно: 1861 р. – 11 чисел, 1862 – 36, 1863 р. – 14. У вересні 1863 р. «Чернігівський листок» було заборонено. На сторінках цього українського видання друкувалися як відомі автори (О.Стороженко, Марко Вовчок, Л.Глібов), так і літературна молодь.


Случайные файлы

Файл
181728.rtf
150909.rtf
10662.rtf
248.rtf
12804-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.