Селянська революція 1917-1921 років (59420)

Посмотреть архив целиком

План

Вступ

2

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

2

Висновок

8

Аналіз літератури

9

Література

10















































Вступ

Забути минуле - означає примиритися з його поверненням."

Уінстон Черчілль


За українські ГОЛОДОМОРИ сьогодні відповідати нікому. Вони відійшли у криваву українську історію, яка у кілька шарів вкрита трупами. Десятки мільйонів українського громадського ЦВІТУ лягло в землю, “дякуючи” жахливій більшовицькій владі та її спотвореним уявленням про всесвітнє комблагоденство, побудованого на кістках мільйонів людей. Чи будуть наші нащадки коли-небудь вивчати сутність цього антилюдського експерименту, а чи байдуже прогортають ті страшні сторінки? Певне, й досі нам не вдається нічого створити путнього на сплюндрованій українській землі, бо генофонд українців винищено, адже лягали у сиру землю в усі часи спочатку найкращі, найчесніші, найпорядніші. За Союзу причини голодоморів називалися прості: на початку 20-х – посуха та семирічна відсталість Росії, знекровленої війною. Насправді ж усі голодомори були цілеспрямованими злочинними заходами влади на утвердження радянської влади. Насильство стало державною політикою, яка, власне, згодом і привела штучну державу до краху. Інакше – новітня влада голодом упокорювала народ. Лише у 1993 році в Україні з’являться книги, які зроблять перші кроки у напрямку великої трагічної ПРАВДИ про народну трагедію. Спочатку - збірник документів і матеріалів про голод 1921-23 рр. в Україні. А потім – НАРОДНА КНИГА-МЕМОРІАЛ “Голод-33”. Її автори – подружжя Володимира та Лідії Маняк - вже пішли з життя. Власне, й книга ця стала їм воістину народним пам’ятником. В ній зібрані сотні й сотні спогадів тих, хто пережив жах голоду 33-го року. В ній у вступних статтях упорядників названі прямо причини та жахливі наслідки українських ГОЛОДОМОРІВ, названі поіменно ті, хто керував процесом розправи над українським народом.

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. Згідно з декретом, земельне питання могли вирішити тільки Установчі збори (згодом розігнані більшовиками одразу після скликання — в січні 1918 р.); водночас стверджувалося, що “найсправедливішою розв'язкою” буде передання всієї землі, включно з державною, у володіння всіх, хто працює на ній, і що форми земельного володіння мають вільно визначатися на місцях.

Декрет про “усуспільнення” землі від 19 лютого 1918 р. наголошував на позитивних сторонах колективізації, але був присвячений в основному проблемі розподілу землі у відповідності до декрету від 8 листопада.

У цей час на передній план знову висунулися сільські громади: більшовики дозволили їм займатися перерозподілом панської та іншої землі, вважаючи, мабуть, що їхні функції можна обмежити тільки цим заняттям, а всі інші питання адміністрування на селі візьмуть на себе Ради. На ділі ж саме громади зосередили у своїх руках майже все керівництво місцевими справами.

Реанімація громади супроводжувалася принаймні частковим руйнуванням “столипінського” селянства як соціального прошарку: тих заможних одноосібників, що вже відокремилися, тепер нерідко силоміць примушували повертатися до громади. Індивідуальні господарства — ферми чи хутори, тобто сільця з кількох ферм, часто були досить великими або багатими для того, щоб класифікувати їхніх власників як куркулів (що й робилося за поспіхом зліпленими постановами). В Сибіру та Україні, де хутори переважали над садибами фермерського типу, значна кількість хуторів поки що вціліла, але загалом по країні за станом на 1922 р. їх залишилося менше половини (хоч пізніше, коли проблема продуктивності сільського господарства виявилася важливішою за доктринальні міркування, влада навіть почала певною мірою заохочувати фермерський метод).

Урешті-решт процес повернення до общинної системи завершився успіхом. Напередодні Жовтневої революції до складу громад входило близько 50 % селянських господарств (дані із 47 губерній європейської частини), а в 1927 р.— уже 95,5 %. Це аж ніяк не прискорило наближення “соціалізму”, оскільки громада уособлювала віковічну аграрну відсталість. Останнє, втім, не дуже-то й хвилювало більшовиків, бо ж, з їхнього погляду, куди важливішим було інше — справжня селянська організація. А громада стала бастіоном проти поширення комуністичних ідей.

Виходячи з ленінських настанов, більшовики в травні 1918 р. дійшли висновку: початкова стадія союзу із селянством в цілому закінчилася й тепер можна всерйоз приступати до соціалістичних перетворень

Загальне зменшення — в уявленні більшовиків — ролі селянства знайшло відображення в прийнятій у липні 1918 р. новій радянській конституції, за якою значно перерозподілялося — на користь робітників і на шкоду селянам — співвідношення голосів при виборах депутатів Рад (один робітник від 25 тис. виборців і один селянин — від 125 тис., що становило пропорцію 1:5). Через це будь-яке голосування — особливо на виборах до центральних радянських органів, де порушення рівноваги проявлялося з найбільшою очевидністю,— не відбивало реальної розстановки сил Головним для більшовиків у розгортанні нової соціалістичної фази на селі було досягнення спілки з бідним селянином і “сільським пролетарем” проти “куркуля” з одночасною нейтралізацією “середняка” (хоч у критичний період громадянської війни середняк знову став “союзником”).

Ця схема виглядала цілком задовільно як класова доктрина, однак на шляху впровадження її в життя повсякчас виникали численні труднощі. Передусім, куркуль в образі заможного селянина-експлуататора, проти якого решта селян мала вести війну, ставав тепер чи не міфічною фігурою. І справді, лихварство й позичання грошей під заставу (нагадаємо, основні заняття куркуля як такого) тепер заборонялися законом і майже зникли з практики сільського життя. А проте це не вберегло “куркуля” від розправи. “Перший удар” по ньому завдали влітку 1918 р., коли кількість “куркульських” господарств зменшилася на дві третини. Було експропрійовано 50 млн га землі (понад 60 % “куркульських” володінь). У серпні 1918 р. Ленін говорив про два мільйони “експлуататорів-куркулів”, а в квітні 19 20 р. уже тільки один мільйон “експлуатував працю інших”. Відняття у “куркулів” землі та майна з наступним перерозподілом тривали (принаймні в Україні) до середини 1923 р., і можна бути певним: ця доля не минула нікого з тих, кого можна було зарахувати до “куркулів” на будь-яких, хай би й дуже сумнівних, підставах.

Але ще непевнішим було становище “сільського пролетаріату” — найслабкішого елементу на селі, якого з точки зору реального внеску у матеріальне виробництво годі було й порівнювати з міськими робітниками. Серед “сільських пролетарів”, за визнанням самих комуністичних авторів, були й ледарі, й п'яниці, взагалі ті, хто не користувався ніякою повагою. Отже, там, де Столипін робив ставку на сильних, міцних, Ленін ставив на слабких, нікчемних. Однак у нього просто не було іншого вибору, адже більшовики практично не мали на селі ніякої опори. Напередодні революції до їхньої партії належали тільки 494 селянина, а в селах існували всього чотири партосередки.

З огляду на все це комуністичні лідери наполягали на розгортанні в селах класової боротьби (якої фактично не існувало). Так, у своєму зверненні до ВЦВК (травень 1918 р.) Свердлов заявив: “Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення в ньому двох протилежних і ворожих таборів, підмовляючи найбідніші прошарки населення проти куркульських елементів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах,— лише тоді ми досягнемо в селах того, чого ми добилися в містах” (цит. за газ. “Знамя труда” від 16 травня 1918 р.).


Случайные файлы

Файл
24206-1.rtf
26069.doc
34863.rtf
35055.rtf
20657.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.