Прецеденти суду як джерела права Європейського Союзу (32485)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого


Кафедра міжнародного права










Індивідуальна робота з права Європейського Союзу на тему: Прецеденти суду як джерела права Європейського Союзу



Виконав:

Студент V курсу

IV факультету

16 групи

Гусак Ігор Степанович

Перевірила:

Фоміна Світлана Валеріївна






Харків – 2010


Судовий прецедент у праві ЄС є результатом діяльності Суду ЄС, який був утворений Римським договором про заснування Європейського Економічного Співтовариства як суд з обмеженою міжнародною юрисдикцією, призначення якого полягало у тлумаченні та застосуванні договору. З самого початку існування Суду ЄС його повноваження мало чим відрізнялися від повноважень Суду ООН. Однак невдовзі завдяки постійній практиці Суду первинне та вторинне законодавство ЄС перетворилося на право, що має пряме застосування в національних правових системах.

Успіх Суду ЄС у реалізації своєї місії був закладений достатньо активістською позицією Суду щодо тлумачення доволі нечіткого положення ст.117 ( зараз ст. 234 Договору про ЄС.), яка дозволяла всім національним судам і вимагала від судів останньої інстанції звертатися до Суду ЄС у справах, які стосувалися права ЄС за попередніми ( преюдиційними ) висновками. Метою цього положення було забезпечення одноманітності тлумачення Договору та законодавства ЄС на теренах всього Співтовариства з метою єдності практики застосування актів права ЄС. Відповідно у судовій практиці були розвинуті доктрини прямої дії, принцип верховенства права ЄС, принцип « прихованих » повноважень Співтовариства, принцип відповідальності держав перед приватними особами за порушення права ЄС тощо.

Суд ЄС, який приймає попередні висновки за ст. 177 (234), забезпечує єдність тлумачення первинного та вторинного законодавства ЄС, яке стосується: 1) тлумачення положень установчих договорів ЄС; 2) юридичної сили актів інститутів ЄС; 3) тлумачення актів, що видаються цими інститутами, та актів Європейського центрального Банку; 4) тлумачення статутів що безпосередньо регулюють діяльність органів, що створюються Радою ЄС. З метою ефективності цього процесу та для забезпечення належного функціонування інституцій ЄС у їх взаємодії державами-членами ЄС необхідно, щоб тлумачення мали «невичерпний» характер та загальнообов`язкове значення, тобто мали ознаки прецедентного права. [ 1 ]

Це визнає не тільки Суд ЄС, а й Суди країн-членів ЄС. Так, Конституційний Суд ФРН прямо вказав, що рішення Суду ЄС, які прийняті відповідно до ст. 177, мають однакову силу та обов`язковість для всіх судів держав-членів, що розглядають аналогічні питання. Це є результатом розвитку доктрини та судової практики, оскільки жодне з положень ст.177 не вказує на таку обов`язковість. Суди держав-членів ЄС розвинули спеціальну доктрину acte clair, яка полягає у тому, що правильне застосування права Співтовариства є настільки очевидним та виключає жодні сумніви, що одне і те ж саме положення буде застосовуватися однаково різними національними судами різних правових систем, незалежно від термінології, розуміння права, технік перекладу та тлумачення. [ 1 ]

Сьогодні і в науці, і на практиці розгорнулися гарячі дебати довкола можливостей безпосередньої реалізації рішень Європейського суду. Зрозуміло, питання щодо застосування рішень Суду не виникло зненацька. Так наприклад, щодо прав та свобод людини,воно пов`язане зі спробами прямого застосування норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенції).

Переважна більшість норм Конвенції характеризується особливою абстрактністю. Такий вкрай узагальнений виклад багатьох її норм зумовлює той факт, що у переважній їх більшості відсутні формально-визначені моделі поведінки учасників правовідносин, що виникають на їх грунті, - людини та держави. А це значить, що у конвенційну матерію іманентно закладена невизначена множинність форм поведінки, в яких можуть виявлятись права і свободи особи чи зобов`язання держави. [ 2 ]

Це дозволило національним судам засновувати свої рішення на раніше прийнятих рішеннях Суду ЄС, де надається відповідне тлумачення законодавства ЄС без звернення до Суду ЄС за відповідним преюдиційним висновком згідно зі ст. 177. Отже, у даному випадку національні суди сприймають рішення Суду ЄС як переконливий, а не зобов`язуючий прецедент.

Доктрина acte eclair була сформульована Судом ЄС у справі Da Costa, суть якої полягає у тому, що національний суд останньої інстанції не зобов`язаний звертатися за роз`ясненням питання, якщо воно вже було вирішено Судом ЄС, хоча він може звернутися, якщо бажає.

Пізніше у справі Cilfit Суд ЄС остаточно сформулював 3 підстави, за наявності яких національний суд може не звертатися за преюдиційним висновком: 1) відповідь на питання, який ставить національний суд перед Судом ЄС, не буде впливати на остаточне рішення у справі; 2) перед зверненням національному суду необхідно використати можливості, що надаються доктриною acte clair; 3) те ж саме стосується доктрини acte clair. Отже, встановлення цих критеріїв зменшує навантаження на Суд ЄС, прискорює процес національного судочинства щодо питань європейського права, та , по суті, знімає питання щодо прецедентності рішень Суду ЄС, оскільки вони є обов`язковими для держав-членів ЄС фактично, «заохочує національні суди вивчати прецедент не право Суду ЄС». [ 3 ]

Таким чином, вивчення юридичної природи попередніх висновків Суду ЄС дозволяє дійти однозначного висновку про їх обов`язкову силу для всіх суб`єктів права ЄС, а тлумачення, що міститься у цих висновках, є, по суті, судовою правотворчістю. Це ж саме стосується й інших питань, що віднесені до компетенції Суду ЄС. Особливо це стосується тих галузей права ЄС, де законодавець залишив величезні прогалини, й прецедент не право Суду ЄС перетворилось на єдине джерело права ЄС, що дозволяє назвати Суд ЄС « повзучим законодавцем».

Питання дії прецеденту у праві ЄС має ще два важливих аспекти: перший стосується обов’язковості усіх прецедентів Суду ЄС для національних судів держав-членів.

Що стосується першого питання, то відразу слід зазначити, що ані Договір про ЄС, ані Статут Суду ЄС не містять жодної вказівки щодо обов’язкової сили рішень ЄС. У першому з рішень Суду, де постало питання щодо дії попереднього преюдиціального висновку Суду, Суд висловився за обмежену дію своїх рішень виключно між сторонами справи. Однак, незважаючи на таку думку, практика Суду виявилася більш схильною слідувати доктрині фактичного прецеденту. Це викликало тривалу дискусію в доктрині європейського права. Так, можна навести принаймні всім доктрин дії прецеденту у праві ЄС. [ 5 ]

1. Практика Суду ЄС не становить формально обов’язкового прецеденту в тому сенсі, в якому це розуміється в англосаксонському праві. Суд на практиці слідує прямо чи опосередковано своїй попередній практиці, але без визнання обов’язковості прецеденту. Це не в останню чергу обумовлено намаганням Суду уникати всього, що може обмежити його поле розсуду при обранні відповідної правової політики у майбутньому.

2. За винятком принципу res judicata (остаточне рішення суду, що не підлягає перегляду з того ж самого предмета, між тими самими сторонами та за тими самими фактичними обставинами), Суд ЄС не зв’язаний своїми раніше прийнятими рішеннями, однак така попередня судова практика не може ігноруватися. Іншими словами, слід визнати особливу роль Суду ЄС у тлумаченні та формулюванні принципів права Співтовариства без необхідності визнання за судовими рішеннями сили джерела права у формальному значенні.

3. Практика Суду ЄС не може формально вважатися джерелом права, оскільки прецедент у праві ЄС має тільки переконливу, але не обов’язкову силу поза межами принципу res judicata. Однак, це зовсім не означає, що рішення Суду можуть мати дію поза рамками res judicata (конкретного рішення). Так, у деяких випадках Суд, здійснюючи свої повноваження щодо тлумачення права ЄС, приймав на себе, по суті, квазізаконодавчу функцію. Незважаючи на винятковість таких випадків, та з огляду на узгодженість усталеної практики Суду та його авторитет, рішення Суду отримали силу та значення, що наближаються до обов’язкових. В такому сенсі практику Суду можна визнати «квазіджерелом» права ЄС.

4. Відповідно до цього підходу, вважається, що основний законодавчий орган ЄС — Рада ЄС— діє недостатньо активно, а в Комісії недостатньо повноважень, щоб заповнювати прогалини у правовому регулюванні. Це визначає особливе значення практики Суду ЄС і, відповідно, хоча і не є формально обов’язковою, тим не менш становить важливе джерело права ЄС. Відповідно, обов’язковість прецеденту в практиці Суду визнається питанням факту.

5. У правовому порядку Співтовариства Суд ЄС також здійснює законодавчу функцію, адже він часто змушених заповнювати прогалини в праві, що виникають внаслідок бездіяльності Ради ЄС. Відповідно, рішення Суду становлять джерело права ЄС, а сам хоча і не зв’язаний своїми попередньо прийнятими рішеннями, але поважає їх авторитет.

6. Коли Суд звертається до своїх попередніх рішень, він розглядає їх як обов’язкові для себе. І хоча спосіб формулювання принципів або загальних положень права в рішеннях ЄС дуже подібний до методів, що використовує французька Державна Рада (conseil d’Etat), техніка Суду щодо використання попередніх рішень та визначення ratio desidendi нагадує методи, притаманні англійським судам. У той же час Суд намагається нав’язати свою юридичну методологію національним судам. Тому фактична практика та методологія Суду ЄС виявляється сприятливою для еволюції принципу stare decisis. [ 4 ]


Случайные файлы

Файл
130530.rtf
26844-1.rtf
(temp).doc
30378-1.rtf
56199.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.