Мова нашого народу (186421)

Посмотреть архив целиком

М

реферат

ОВА НАШОГО НАРОДУ



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ


КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ







РЕФЕРАТ


на тему:

"Мова нашого народу"




Виконала: студентка 306 навчальної групи


Антонець Ірина Сергіївна









Київ – 2000













На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.

Тарас Шевченко



Спробуйте відповісти на таке запитання: що таке культура? Це слово входить у найнесподіваніші сполучення: давня культура, новітня культура, культура поведінки, культура думки, культура праці, культура мови, городня культура, вирощена культура і т.д. А ще ж є культурний шар (в археології), культурна людина, культурна політика і т.ін. Отже, культурою є все, що створила людина для забезпечення своїх матеріальних і духовних потреб. Тому серед тих багатьох значень, які має слово культура, виділяються два головних: матеріальна культура і духовна культура.

Мова теж створена людиною для потреб спілкування і для утворення в пам’яті людства банку даних колективного досвіду у пізнанні світу. Та зрештою й сама людина є продуктом своєї діяльності, адже як справедливо зазначав Ф.Енгельс, “спочатку праця; а потім і разом з нею членоподільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок. Оскільки в основі культури лежить спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища в сферу життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства, то слід визнати, що немає і не може бути природної мови, первинною функцією якої не було б обслуговування процесу творення культури. Отже, мова – один з видів культури, покликаний разом із працею творити всі інші види культури. Більше того, мова є не тільки засобом творення культури, але й, що треба підкреслити, одним із її складових компонентів. На думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Говорити про мову протиукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особиво календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо – певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у "хазар є також письмо, що походить від руського", і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюється припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалася абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці "Походження слов’янської писемності".

Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії" повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала не звичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю – штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша – має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому – 43. частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як юси, глухі голосні, омега та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковнослов’янської мови! І саме такі помилки літописців, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов’язана з Істрією українського народу.

Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже вони ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбила ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина "давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".

Ця ідеологічна догма нав’язувалися всім, без винятку науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку".

Олександр Шахматов – один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 р. він присвятив дослідженню української мови працю "Короткий нарис історії малоруської (української) мови". Агатангел Кримський – український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де і помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" (1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х – ХІ ст.. (Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно руської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів XVXIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) та ін.

Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А.Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 р. Досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-З, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамъ (де имамъдопоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка –МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим). Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування показують, що оце –МО далеко старіше навіть від доби Київської держави". У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості". Про сучасну російську мову він писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня".

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія – галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так "Повість врем’яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" – записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Рѣчъ жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ", де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара – приди, Ревекка – радость, Рахіль – присѣщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою "Тлѣкованіє неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…", в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький); "Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці – це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).

Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".

Питанням порівняльної лексикографії української та російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського . тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини – величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.

Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковнослов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угрофіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, "цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.

Наприклад: українське лихий – злий, поганий, у московітів лихойсмелый, удалой; українське лаяти – сварити, у московитів лаять – гавкати; українське дитина, у московитів детина – здоровий чоловік; українське запам’ятати, – у московитів запамятствовать – забути; українське вродливий – красивый, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.

Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.

Такої ж думки дотримуватися і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська мова.

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними "панівної" мови.

Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.

Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"

Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом. Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство. Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які “оцінюють” характер мовлення: промовляти “говорити чітко, урочисто”, мовити “користуватися мовою”, ректи “урочисто виголошувати істини”, говорити “здійснювати акт говоріння”, белькотати “говорити плутано, невиразно”, лебедіти “говорити з почуттям любові до співбесідника” і т.д. В розвинутому в кожній мові синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”. А ще, звичайно, про мову свою і чужу, зрозумілу і незрозумілу. Ще й досі в багатьох великих селах України, особливо на Чернігівщині й Житомирщині, у різних кутках є відмінності і в назвах предметів, і у вимові слів. Прислухаються, наприклад, “ікаючи” мешканці села Кобинці до мови свого ж таки, але “ухаючого” кутка Мальківки (Малькувки) і складають про них таку характеристичну примовку: На Малькувці грун кушку вбив; за хвуст, та на вуз, та й повюз. Скільки таких примовок по всій Україні і за її межами! А скільки назв мешканців різних кутків і навколишніх сіл. Ось уривок з роману В.Земляка “Зелені млини”: “Уже прибули і “каштеляни”, і “чорні клобуки”, і “зокоті мухи” (донедавна ще звалися “дохлими мухами”), і всі менші народи, з якими Вавілон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив у мирі та злагоді. Декотрі знали один одного ще по тих війнах, за часів відомого вавілонського отамана Журавки, а згодом по ярмарках глинських, шаргородських та шниківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися, кепкували зі свого минулого…”.

І примовки, і назви своїх сусідів за різними ознаками – це воістину “народне мовознавство”.

Але ось поряд з мовою близьких і далеких сусідів з’являється ще одне мовне явище – літературна мова. Визнання чи невизнання її масами народу – не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Здебільшого мова народна і мова літературна розуміються як “буденне, звичне” і “високе, носій освіти”. Але не завжди. Нова українська літературна мова, наприклад, при її зародженні сприймалася як щось екзотичне. Чому? Тому що народ – переважно селянство – розмовляв своєю “буденною, звичною” мовою, а інтелігенція – переважно панство – російською та ще, за звичаєм російського дворянства французькою. Тому твори Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненко, А.Межлинського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, писані українською мовою, викликали до себе інтерес, будили національні почуття, але не сприймалися як провісники нової літератури, а якщо й сприймалися, то лише як зародок провінційної літератури народною (як пісні, думи, легенди), а не літературною мовою. Розбити стіну “провінційності” української літератури вдалось тільки геніальному Шевченкові, в творчості якого пізнали себе і народ і інтелігенція. Але шлях до того, щоб українську літературну мову визнали за єдиного репрезентанта творчого потенціалу нації носії народної мови, був довгий і тернистий. Ще й тепер інколи почує такі діалоги:

  • Вчора Петро заходив, отой, що знаєш, тоді на площадці був…

  • То й що?!

  • Такий смішний… Як забалакає по літературному…

Цей діалог ведуть дівчата – штукатури, кожна з яких, безперечно, закінчила принаймні восьмирічку, а отже їй прищеплювалися знання українською літературною мовою. Звичайно, написаний українською текст звучить для них “по-нашому”, але усна літературна мова настільки відрізняється від щоденної побутової, що здається “не нашою”.

Кожен з нас був свідком, в офіційній обстановці чимало українців віддають перевагу російській мові. Я пам’ятаю, яке глибоке здивування відбилося на обличчях київських туристів, коли віденський гід попросив у них вибачення за те, що даватиме їм пояснення не українською мовою, якої не знає, а російською. А офіційні виступи? Відомий український письменник Б.Олійник має підстави для такого твердження: “Авторитет української мови одразу б піднявся, аби в наших установах вона зазвучала на повний голос, звичайно, без примусу, в устах тих, кому од природи органічно…”

Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літературної мови.

Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття “духовна культура”. Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на народній основі і об’єднавши це з властивими йому етичними настановами, ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що духовна культура – це реалізація на практиці правил поведінки, що випливають з досвіду в цілому та кожної нації зокрема і сприяють утвердженню свого існування примноженням матеріальних і духовних цінностей у процесі постійного самовідтворення. Тому духовне культура пронизує всі без винятку соціальні явища. Вона присутня в кожному акті матеріальної діяльності, духовного виробництва суспільної людини, обов’язково відбиваючись при цьому в її свідомості. Активний характер такого відображення є одночасно і його наслідком і передумовою.

А чи присутня мова в кожному акті матеріального і духовного виробницва? Ю.Д. Детерієв відповідає на це питання так: “Особливості мови, її структурних елементів не відображаються у всіх сферах культури, тоді як усі сфери культури, їх структури, і структурні елементи виділювані суспільною свідомістю, повинні всеохоплююче відображатися в мові”. Тобто значеннєва сторона мови (а отже, не тільки національні, але й інтернаціональні особливості культури) повинна охопити весь обсяг інформації про світ. При цьому треба мати на увазі, що значення мовного знака – це таке культурне утворення, яке виникає тільки в процесі людської діяльності.

Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.

Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж. Нації – продукт розвитку капіталістичних відносин – сприяють утворенню й поширенню загальнонародних літературних мов, хоч, як уже йшлося раніше, цей процес не скрізь проходить однаково. Чим старіша нація, тим більш визнаною в народі є її літературна мова. Отже, й на самому етапі причетність до багатьох конкретних елементів культури, в тім числі й до літературної мови, простає як соціальний привілей, яким, одначе, не всі охоче користуються. Уже йшлося про стосунок маси українського панства до вироблення української літературної мови. Але й сьогодні дійсність підтверджує: молоді нації не завжди можуть забезпечити літературний розвиток своїм народним мовам. Так, у колишніх колоніальних країнах, особливо на Африканському континенті, місцева еліта всіляко гальмує розвиток народних мов у літературні. Одним із способів, яким при цьому користуються, є національна ізоляція місцевих мов від мов світових, що увібрали в себе досвід усього людства, прагнення лишити місцеві мови на примітивному рівні розвитку.

У розвинутій мові діалектично поєднуються її національні і інтернаціональні якості. Кожна мова обслуговує певну історичну спільність людей (плем’я, народність, націю) і разом з тим є одним із різновидів мови людства в цілому. Кожна окремо взята мова могла б обслуговувати не тільки свій етнос, але й усю людність Землі. Приклади такого поширення окремих мов справді є. Скажімо, південноамериканський континент майже повністю посіли іспанська й португальська мови, північноамериканський – англійська, частково французька, австралійський – англійська і т.д. У сучасному світі поширюється соціальна двомовність, тобто цілі народи володіють гне тільки рідною, але й вивченою мовою.

Поєднання національного й інтернаціонального в кожній мові визначає дві її найважливіші якості:

  1. будь який текст, представлений однією мовою, може бути адекватно переданий засобами іншої мови;

  2. кожна мова містить специфічні слова і категорії, які служать для передачі понять, пов’язаних з особливостями культури народу-носія.

На перший погляд, ці два положення суперечать одне одному: якщо в кожній із мов існують слова і категорії, що передають поняття, специфічні для даної культури, то чи можна досягти адекватності при перекладі з мови на мову? Однак ця суперечність знімається завдяки тому, що кожна мова при належному ступені її розвитку може за допомогою інших слів і форм описати поняття, які не властиві культурі народу-носія. Ще ширше національна специфіка кожної мови виступає у значеннєвій мотивації слів, в особливостях слів утворювати переносні значення, в природі загальномовних образів. Скажімо нім. Ratte “пацюк” означає миловидну жінку, а спільнокореневе англ. rat (теж “пацюк”) – зрадника; нім. Schaf “вівця” переносно передає значення укр. баран, тобто “дурень”, а англ. sheep – “боязлива людина”. Богохульні прокляття, дуже сильні в німецькій мові, не справлять при їх перекладі ніякого враження на східного слов’янина. Для деяких народів Азії і Африки верблюд є мірилом жіночої краси, тому вислів верблюжі очі в орієнтальній поезії є поетичним. Для українця, росіянина, білоруса осел є символом упертості, що межує з дурістю, а для тюркомовних народів Середньої Азії – зразком витривалості, працездатності.

Кожна мова невіддільна від національної культури, саме вона лежить в основі її змістової сторони. Але в процесі розвитку людського суспільства в кожній культурі дедалі виразніше виступають її інтернаціональні риси. Отже, і мова, яка бере незмінну участь в інтернаціоналізації національної культури дістає можливість передавати будь-які досягнення світової цивілізації. Таким чином, можливість адекватного перекладу з мови на мову стає дійсністю в тих випадках, коли культура кожного з цих двох народів, по-перше, однаковою мірою взаємно пізнана, а по-друге, стає інтернаціональною за своїм основним змістом, зберігаючи при цьому національну самобутність. Особливо активно процес інтернаціоналізації культур відбувається в багатонаціональних країнах.

Чи може один народ повністю засвоїти культуру іншого народу, розчинивши в ній свої попередні культурні здобутки? Такі випадки траплялися в минулому, очевидно, вони можливі і в наш час. І все ж як кожна людина, так і цілий народ прагне до збереження своєї неповторності, іноді йдучи при цьому на певні жертви.

Прийнято вважати (насправді так воно здебільшого і буває), що літературна мова – це мова писемна, а народнорозмовна й діалектна – усна. Насправді все значно складніше. По-перше літературна мова нерозривно пов’язана з народнорозмовною і діалектною, при чому вона не тільки вбирає їх у себе, але й віддає діалектам, і особливо народнорозмовній мові свої записи; по-друге деякі діалекти можуть ставати основою літературних мікромов.

Може виникнути запитання: яка різниця між народнорозмовною мовою і діалектами? Народнорозмовна мова, як і літературна – наддіалектне явище, але вона не має вільніші норми. Може, навіть, точніше було б сказати, що в народнорозмовній мові вільніший вибір слів і форм. Як і діалектні явища, народнорозмовні широко представлені в художній літературі для індивідуалізації мовних партій персонажів.

Літературна мова зароджується завжди як писемна, але в національний період вона настільки активно впливає на народнорозмовну, що виробляється усний різновид літературної норми. Якось мене запитали: чи правда, що розмовляти літературною мовою не зовсім зручно, чи не вважається це ознакою снобізму? Це і так і не так. У народі кажуть: “Говорить як по писаному”. Говорити по писаному доречно з кафедри, з трибуни, взагалі перед багатьма слухачами. Аудиторія не вибачає мовних помилок. У розмові з близькими знайомими, у невимушеній обстановці мовлення повинно бути розкутим, більше наближеним до розмовної мови. Але ми завжди відрізнимо людину, яка говорить усно-розмовним варіантом літературної мови, від тих, хто не пройшов мовнолітературної виучки. Освічена людина, вживаючи те си інше народнорозмовне чи й діалектне слово, робить це не тому, що не знає відповідного літературного, навпаки – вона сама тому звертається до народнорозмовного, що свідомо відштовхується від літературного. Те саме з діалектизмом. Якщо в якійсь сім’ї користуються словами утюг чи залізко, то це не означає, що ці люди не знають нормативного слова праска: просто нелітературними словами в цій місцевості послуговуються частіше. Те саме з діалектизмами: вони використовуються напівсвідомо, завдяки існуючій традиції.

Інша річ – мова письменника. Уже йшлося про те, що тут діалектизми, як і інші нормативні слова, відіграють роль будівельного матеріалу в образному мовленні. І письменник не повинен про це забувати, щоб текст його твору не ставав для читача “сліпим”.

Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська – з походження українська – мова в Югославії. Працюють над примноженням багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.

А як же із впливом дво- і багатомовності на формування свідомості? У минулому столітті вважалося, що це явище стоїть на перешкоді нормальному розвиткові людської особистості. Сучасні психолінгвісти вважають, що дво- й багатомовність не веде до зміни психіки і не є наслідком зміни її, організація пам’яті у двомовної людини така ж сама, як і в одномовної, хоч двомовна має переваги над одномовною – у неї докладніше членування навколишньої дійсності. І це природно. Коли людина починає вивчати другу мову, світ понять у неї вже в основному сформувався рідною мовою, а тому засвоєння другої (третьої, четвертої і т.д.) мови іде паралельно з розбудовою понятійної системи, закладеної на базі рідної мови. Отже, чим більше мов знає людина, тим глибше знає вона навколишній світ, або, як образно висловлювався Гете, людина стільки разів народжується, скільки мов вона знає.

Досі йшлося про мову як знаряддя культури і як певний вид культури, вироблений суспільством. Але вона є також і матеріалом для певного виду духовної культури – словесно-художньої творчості. Між обома функціями мови – пізнавально-комунікативною і художньо-творчою – існує певний причиновий зв’язок. Письменник перетворює мову як засіб спілкування в матеріал художніх творів, в одну із знакових систем, що використовуються в мистецтві. Точніше кажучи, він переводить мову із засобу інформації в ранг знаряддя впливу на людські емоції, хоч перехідна межа між цими двома функціями мови не завжди виразна. Чим всебічніше використовує письменник загальнонародну мову, тим більший вплив справляє його творчість на її розвиток. Спроби використати як матеріал мову, створювану (саме створювану, а не нормалізовану!) самим письменником, не увінчалися успіхом ні в плані збагачення художньої культури, ні в плані розвитку загальнонародної мови. Отже, один із видів виробленої людством духовної культури – загальнонародна мова у всіх її національних різновидах – перетворюється в матеріал для індивідуальної творчості в галузі іншого виду культури – художньої літератури. Немає і не може бути письменника, який би не залежав у виборі матеріалу від загальнонародної мови. У цьому полягає відмінність словесно-художнього мистецтва від багатьох інших видів художньої культури, зокрема архітектури, скульптури, живопису, що використовують як матеріал продукти матеріальної культури. Сполучною ланкою між художньою літературою і живописом є музика, яка, подібно до мови, має своїм будівельним матеріалом звук, що, як і в мові, може бути записаний. Відмінність між мовою і музикою, однак, велика: у мові певні звукові комплекси служать позначенням предметів і явищ об’єктивної дійсності – конкретних і узагальнених – і тільки через цю співвіднесеність вернені до почуттів, тоді як у музиці звукові комплекси творяться для апеляції тільки до почуттів.

Отже, мова – матеріал мистецтва, але матеріал дуже своєрідний, пов’язаний з мислительною діяльністю, що відбувається на базі рідної (або другої рідної) мови. Тому особливістю мови як матеріалу мистецтва є її національна неповторність. Статуя, створена українським скульптором із італійського мармуру, є твором українського мистецтва. Повноцінний художній твір, написаний українським автором російською мовою, – це внесок насамперед в російську культуру. Наприклад, повісті Т.Г.Шевченка, написані російською мовою, хоча і збагачують духовну культуру українського народу, все ж насамперед належить російській культурі. М.В.Гоголь і В.Т.Наріжний – російські письменники, хоч за національністю українці. Поезії Є.Гребінки, писані українською мовою, явище української культури, його проза – російської і т.ін. Національна належність письменника виступає на перший план у тому випадку, коли твір написаний полінаціональною мовою. Так, твори, матеріалом яких є англійська мова, можуть належати англійській, американській, канадській, австралійській та іншій англомовній культурі. Отже, мова – це найбільш специфічний матеріал культури, який досить часто, хоч і не завжди, визначає її національну належність. Віднесення словесно-художнього твору до тієї чи іншої національної культури врешті-решт замовлення введенням його в систему цінностей даної культури. У цьому зв’язку варто пригадати слова В.Г.Бєлінського про національний характер художнього твору: "Коли ми почуємо про новонароджену людину, то не питаємо, чи є в неї очі й руки, скільки має ніг і чи не має рогів і хвоста; якщо це людина, то вже само собою зрозуміло, що в неї є очі й руки, ніг усього дві, а не чотири, а рогів і хвоста немає. Так і в мистецтві: якщо твір художній, то, само собою, він і національний".

А як бути з перекладом? Відповідь буде категоричною: повноцінний переклад художнього твору стає фактом національної культури. По-перше, він засвідчує ступінь готовності певної національної мови сприйняти й відтворити факт іномовної культури; по-друге, в переклад нерідко вкладається творча індивідуальність перекладача, а тому така праця є продовженням оригінальної творчості. Письменник Г.Горишин згадує, що коли Ю.Казаков перекладав роман-трилогію казахського письменника А.Нурпеїсова "Кров і піт", то вносив у текст багато свого, казаковського, нікому іншому неприступного словесного тонкого вишивання, мистецького проникнення в кожен образ, в кожну сцену і душу. Це не власна вигадка інтерпретатора, проти якої палко виступають теоретики перекладу, а той необхідний творчий процес, коли образи однієї мови проходять крізь поетичну свідомість носія іншої мови і в такий спосіб стають фактом рідної літератури. "Витязя в тигровій шкурі" дав українцям М.Бажан, "Євгенія Онєгіна" і "Пана Тадеуша" – М.Рильський, болгарську поезію великою мірою відкрили нам Д.Павличко і Д.Білоус. Згадаймо, як підшукував українські слова-відповідники до смислу Пушкінових казок М.Рильський. "Пошёл поп по базару посмотреть кой-какого товару", каже О.Пушкін. І ми бачимо цього жадібного попа, якому страшенно хочеться купити побільше, а заплатити якнайменше. І український поет підшукує для цієї ситуації такі слова: "Пішов піп по ринку, чи не купить яку дешевинку".

Варто згадати, що окремі оригінальні літератори починають з перекладів, хай навіть неточних, а травестованих. Російська література ще в XVII ст. (українська і білоруська також) увібрали в себе мандрівні сюжети про сім мудреців, Бову-королевича, Ахіра прекрасного. Нову українську літературу започаткував І.Котляревський своєю "перелицьованою" "Енеїдою". Таким чином, художній переклад – органічна частина кожної національної літератури.

Постійним життєдайним джерелом національної літератури є також фольклор. Причому усна народна творчість живить літературу не стільки сюжетами (хоч казкова, міфологічна алегорія часто присутня в художньому творі), скільки усталеними образами, порівняннями, метафорами. В епосі, казці розмовляє усе: земля і небо, ліс і море, птахи і звірі. А який же художній твір обходиться без одухотворення природи? Згадаймо ожилий по весні дуб у романі Л.Толстого "Війна і мир", грізний, ревучий Дніпро в поезії Т.Шевченка, навіть людський ніс в однойменній повісті М.Гоголя. Метафора в художній літературі постає як вузол, що зв’язує мову з мисленням і культурою в її національно-часовій специфіці. Осмислення світу людиною починається як художня (художньо-фантастична) творчість. Метафора в первісній мові – це несвідомо-художнє відображення дійсності, або, за словами С.Д.Кацнельсона, "метафора в собі". Вона є необхідною сходинкою до сучасної поетичної творчості, де використовуються як елемент свідомо-художнього опрацювання буття. Чим не казковий у І.Драча вечір в образі хлопчика, що віддаляється, поцьвохкуючи батіжком? Але колишня несвідома метафора входить тепер навіть у логічно ввірену наукову мову. Наприклад: багатогранний талант, дерево життя, корінь числа, кришталик ока і под. Крім того, в науці свідомо користуються метафорами: багато наукових метафор у момент свого народження є гіпотезами, які потребують свого доведення.

Процес творення культури безконечний, нове нашаровується на старе, зливається з ним, витворюючи нові й нові модифікації. Культурні витвори набувають індивідуального обличчя, їх підоснова, зберігаючи національні традиції, вбирає в себе інтернаціональний культурний досвід.

Усе це відбивається в мові. Вона як засіб організації трудових процесів бере участь у створенні культури матеріальної і духовної, змінючись і збагачуючись разом із їх розвитком. У сучасній науці прийнято вважати, що культура як творчість є одночасно і специфічною формою розвитку суспільства і формою його самозбереження, відтворення. Традиції формують новий матеріал, навіть інтернаціональний, відповідно до естетичних уявлень народу. Мова входить обов’язковим компонентом як у процес розвитку суспільства, надаючи в його розпорядження найновіші досягнення творчої думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи засобом зв’язку між різними поколіннями, що беруть участь у творенні національної культури. Отже, мова є одним із головних засобів, за допомогою яких створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління, тобто вироблення тієї культурної традиції, про яку вже йшлося. Однак ми пам’ятаємо, що в духовній культурі мова є не тільки організатором праці (як, наприклад, у танці, живопису, архітектурі і т.ін.), але й матеріалом культури. І якщо в першому випадку вона, як і будь-який інший вид культури, є окремим об’єктом розвитку, то в другому виступає як складова часина об’єкта – матеріал художньої літератури. Тому не можна бути справжнім літературознавцем, коли не знаєш структурної організації мови: фахівець, який знає матеріалу досліджуваного об’єкта, мало що може сказати і про його форму і про невіддільний від неї зміст.

Звичайно, розуміння мови як специфічного загальнолюдського виду культури і сприйняття її як матеріалу одного з видів культури відкидають будь-яку можливість приписувати мові здатність служити визначальним чинником у розвитку культури взагалі, як це робив відомий німецький учений В.Гумбольдт і особливо його сучасні послідовники – неогумбольдтіанці. Головна помилка авторів, які дотримуються цієї ідеалістичної концепції, полягає в тому, що вони розглядають мову не як засіб і матеріал розвитку культури, а як єдиний фактор розвитку мислення. Тому-то вони й поширюють хибну ідею про те, ніби мова визначає певний – вищий чи нижчий – рівень мислення народів, а звідси вже рукою подати до справжнього расизму.

Культура, – це робота, фізична й інтелектуальна. Робота – вид колективної діяльності, який перетворив людину в творця культури. Але це не означає, що індивідуальність розчиняється в колективній праці. Завжди були, є і будуть люди, які можуть побачити в камені, що котиться з гори, прообраз майбутнього колеса, в парі, яка піднімає кришку чайника, рушійну силу, люди, які здатні виділити з хаосу звуків мелодію, які краще за інших будують житло, ведуть танець, складають пісню. Чим кращий розподіл праці в суспільстві, тим важливіша роль у ньому творців нових ідей – як у матеріальній, так і в духовній сферах. Але ідей не з’являються самі собою: їх появі передує вся історія творчості народу і людства в цілому. Чим вищий культурний рівень суспільства, тим легше виявляються в ньому таланти.

Згадаймо про те, що найактивніший процес оволодіння мовою відбувається в дошкільний період. У школу приходить маленька людина із сформованим творчим апаратом, що дає їй змогу оволодівати основами тих знань, які виробило людство. Дізнавалися ми й про те, що мов у світі багато – навіть важко всі їх полічити. Учені сходяться на тому, що їх близько п’яти тисяч, але тільки двадцята частина їх має літературну форму втілення. Краса мови – в устах людини-носія. Мова – це складова частина культури, оскільки слово присутнє у всіх процесах творення, і разом з тим – це матеріал літературно-художньої творчості. Усі мови гарні, але по-справжньому вони розквітають, коли стають багатофункціональним знаряддям розвитку нації, народності. Тому суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості.

Навчання мистецтву слова – один з найдавніших засобів виховання, а мовознавство, тобто встановлення мовних закономірностей, – одна з найдавніших наук. Чому? Тому що мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ; мова – це мобілізуючий фактор, і дух, що єднає невидимими нитями людину з людиною, батьків із дітьми, кожного з усіма співвітчизниками, з рідними краєм і з світлом. Тому-то інших мов людина повинна вчитися тоді, коли встановляться її інтимні зв’язки зі своєю батьківщиною через свою рідну мову, коли розширення знань про світ йтиме далі насамперед через посередництво рідної мови. Засвоєння іншої мови – це здебільшого перекодування уже здобутих знань, вираження ї засобами іншої мови, а також нове бачення світу крізь систему нерідної мови. І скільки нових мов засвоює людина, стільки разів вона хоча ю частково по-новому членує світ, як це протягом віків робили носії цих мов.

Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспільства, виконуючи пізнавальну, комунікативну й художньо-образну функції. Якщо мові властиві всі три функції, то це означає, що процеси її життєдіяльності відбуваються нормально, а це відображається в її значеннєвій стилістичній, а частково й матеріальній структурі. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Хоч один підручник української мови для шкіл дасть відповідь на це запитання? Не знайдемо ми відповіді на нього ні в підручниках мовознавства, ні в багатьох словниках. Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і М.Теленкової "Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детстве путём подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: "Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна – просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу".

Теза про існування двох "рідних мов", що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиправною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, "не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації".

Ось що таке рідна мова. Пам’ятаймо про це!


Використана література:


  1. "Мова в нашому житті" – В.М.Русанівський

  2. "Уречевлена мисль" – В.З.Куниця

  3. "З’являються нові слова у мові" – Г.О.Сергєєв

  4. "І знаряддя, і матеріал" – В.А.Краснова

  5. "Хай слово мовлено інакше" – К.Д.Ушинський

  6. "Всіх народів мова чується" – С.Я.Єрмоленко

  7. "Слово навчає, слово й виховує" – А.П.Грищенко

  8. "Українське народознавство" – Г.С.Лозко

2