Суверенитет Украинского государства (SuvUkrain)

Посмотреть архив целиком

34



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ





кафедра історії та теорії

держави і права




студента І-го курсу

Лазаря Олега





КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ

Суверенітет української держави:

загальні ознаки”






науковий керівник

доц. Галас В.І.











Ужгород 1998












ПЛАН



Вступ ……………………………………….………………..5


Розділ І

Політико-правові аспекти проголошення суверенітету України …………………………………………………11

Розділ ІІ

Конституційно - правова база незалежності України ………………………………………………….21


Розділ ІІІ

Міжнародне визнання України………………………24


Висновок…………………………………………………….25


Список використаної літератури………………………..27
Додаток……………………………………………………..34









Вступ


Щодо актуальності цієї роботи у наш час, тобто теми роботи, то тут потрібно сказати, що акт про суверенітет української держави започаткував процес українського державотворення, який продовжується ще до нашого часу. Тому, автор вважає, що ця робота є актуальною в наші дні і заслуговує на увагу.

Автор намагається розкрити в цій роботі основні моменти , тобто вловити головну суть процесу державотворення на Україні.В роботі подана деяка інформація про події, які передували цьому процесу, а також дається аналіз деяким актам, які були прийняті в результаті державотворення. Ціль курсової роботи - це показати, як проходив цей процес після проголошення суверенітету України.

Курсова робота складається з 3-ох розділів. Перший розділ “Політико-правові аспекти проголошення суверенітету України”. В ньому автор розкриває основні поняття “суверенітету” і причини, які спонукали український уряд проголосити суверенітет української держави. В розділі описуються ті умови, які передували проголошенню суверенітету, адже український народ з давніх-давен прагнув утворити свою державу, але в цьому йому заважали і тому дуже важливим став процес державотворення який почався з проголошення суверенітету української держави.

Другий розділ “Конституційно-правова база незалежності України”. Тут подається коло нормативно-правових актів, які були прийняті за період від початку процесу державотворення і майже до наших днів.Деякі нормативні акти входять в додаток до курсової роботи. А саме, це:

  • Декларація про державний суверенітет України

  • Закон “Про правонаступництво України ”

Третій розділ “Міжнародне визнання України”. В цьому розділі описується, які країни і в якій послідовності визнали Україну , як незалежну правову державу, а також дається аналіз статтям Декларації про суверенітет української держави, які стосуються міжнародного становища України.

Щодо джерельної бази, то в науковій літературі дана проблематика ще не досить розроблена і інформаційна база ще дуже мала. Не багато книг вийшло за цей період (від 90-го року), а в періодиці знаходяться невеликі статті, які не є вичерпними і не висвітлюють деяких питань, що стосуються цієї теми. В основному всі питання, що стосуються цієї теми , як вже було сказано,знаходяться в періодиці, тому авторові не вдалося знайти вичерпні відповіді на деякі запитання.
































РОЗДІЛ І


Всеохоплюючий спектр проблем, що постають з прийняттям Декларації про державний суверенітет України, становить у порядок денний завдання розглянути питання про її юридичну природу. Оскільки декларація є джерелом основних принципів при вирішенні відповідних проблем, насамперед слід вирішити питання про юридичну її природу, а саме: чи є зазначені принципи правовими, а отже - обовязковими для нормативної реалізації , чи неправовими, тобто необовязковими до цього.

В юридичній літературі висловлена думка, що ставити питання про надання сили закону деклараціям про незалежність і суверенітет республіки взагалі є неправомірним. Згідно з цією точкою зору подібні декларації (у тому числі Декларацію про Державний суверенітет України), «можна розглядати як наукові концепції розвитку республіки, розвитку конституційного і поточного законодавства».Інакше кажучи, Декларація про Державний суверенітет України є якимось науковим трактатом, виробленим ВР УРСР, позбавленим юридичної природи і має характер рекомендацій для наступного конституційного і поточного законодавства і через це не є елементом системи права України. Такий підхід має окремих прихильників, які розвязали на другій сесії ВР УРСР дискусію, котра завершилася актом надання Декларації сили закону.

Питання про визнання за Декларацією про Державний суверенітет України сили закону з моменту її прийняття, не тільки є правомірною, а й історично обгрунтованою. Історичні умови, що детермінували її прийняття, як і аналогічні акти інших союзних республік, визначають особливий їх характер як правової гарантії перебудовних процесів.

Системна належність Декларації про Державний суверенітет України, як і будь-якого іншого правового акта, визначається насамперед предметом і методом правового регулювання як класифікаційними ознаками поділу системи права на галузі (якщо під системою права розуміти відображення і результат внутрішньої єдності різномаїття права).Предметом регулювання даної Декларації є суспільні відносини повязані з функціонуванням державної влади, економічної системи і здійсненням прав і свобод громадян. У преамбулі Декларації зазначається, що ВР УРСР, виражаючи волю народу, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

З тексту преамбули і заключної частини Декларації й аналізу положень випливає, що їй притаманний метод загального конституційного закріплення найважливіших політичних і економічних відносин. У її тексті немає умовних способів, формулювання мають імперативний характер, як і належить акту конституційного рівня.

Багато принципів і положень Декларації про державний суверенітет України мають спільні риси з відповідними принципами і положеннями декларацій про суверенітет інших республік. Проте без «квасного патріотизму» можна констатувати, що Декларація про державний суверенітет України вигідно відрізняється тим, що до неї включено спеціальний VII розділ «Екологічна безпека». Це одне з корінних питань виживання людства взагалі. Для України воно надто болюче через ряд екологічних трагедій , що сталися за останнє 20-ти річчя. Тут береться до уваги не лише викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС, а й інші аварії, наслідки зловісного впливу яких на живі організми поки не виявилися.

Процес нормативної реалізації принципів Декларації почався незабаром після її прийняття. Так 3 серпня 1990 р. набрав чинності закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР».

Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж.Боденом. Нині воно означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». В одночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16.07.1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 91 р.).

Є три види суверенітету: державний, національний і народний.

  • Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 90 р. Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність проголосували - 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.). Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави - законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом свенародного голосування. Важливе значення має також введення посад і призначення представників президента України, формування місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.

  • Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який обєднував 53 національно-територіальні державні утворення , даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

  • Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої держави - «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема, визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою може тільки та держава, яка точно додержується принципів:

  • верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті;

  • звязок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

  • непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і гідності, їх охорона і гарантування ;

  • взаємна відповідальність держави і особи ;

  • ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних актів.

Підготовлена і продовжує напрацьовуватись нормативна база для здійснення принципів правової держави.

У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її Конституції і законів на своїй території. Це посилання має два аспекти. По-перше, закріплюється один з основоположних принципів правової держави, за яким Конституція та інші закони мають верховенство щодо інших правових актів. При розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента, постанов і розпоряджень уряду, із законом - діє останній.

Перед республіканським референдумом про підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України. У її першій статті проголошується, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам громадян, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права. По-новому витлумачено ст.3 закону «Про мови в Україні»: в межах адміністративних територіальних одиниць, де компактно проживає певна соціальність, може функціонувати її мова поряд з державною. Громадянам забезпечується право вільно користуватись російською мовою.

Невідємним правом людини є її право на громадянство. Декларація про державний суверенітет має розділ, в якому визначені основні положення громадянства України. Вони розвинуті у законі «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. У ст.1 встановлено, що на Україні існує єдине громадянство.

Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції України - Основного закону України.1

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (постанова: за - 321, Акт: за - 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було безядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.





РОЗДІЛ ІІ


Після проголошення суверенітету почався процес створення нормативної бази, без якої Україна як держава не могла існувати.

Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову.

5 липня 1991 р. ВР УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування кандидатів на посаду президента. 1 грудня 32 млн. громадян взяли участь у голосуванні , Леонід Кравчук отримав майже 20 млн. голосів і став першим президентом України.

До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично пройшла. ЇЇ можна умовно визначити такими подіями: проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р., підписанням 8 червня 1995 р. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в країні.

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р, про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада - представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».

Склад Верховної Ради - 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України «Про статус народного депутата України»2.

Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 р. Верховна Рада працювала сесійне. Для організації її роботи спеціально утворювалась Президія. З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховної Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон «Про постійні комісії Верховної Ради України»3.

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів. Президент - главою держави і виконавчої влади в республіці. Його повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України»4. Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої - становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 р. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після ЇЇ схвалення Верховна Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України»5, «Про статус суддів»6, «Про організацію судового самоврядування»7 Судове самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Найважливішою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також удосконалення організації та діяльності попереднього слідства, прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та Їх органів на місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 р. був прийнятий Закон «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування»8. Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п'яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень9. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже Інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов'язано з впровадженням в 1992 р. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 р., коли Верховна Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контр- реформу у питаннях місцевої влади10. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судове-правової реформи11. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади12.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.

У середині 1995 р. склалася небезпечна ситуація - різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб'єктів конституційного права України - Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади - з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України»13. Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином. Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта.

Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60-70-х років до ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс України, затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Але до нього останнім часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 2 жовтня 1992 р. «Про заставу», від 4 лютого 1994 р, «Про авторське право і суміжні права», від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян» та Інші. 11 липня 1995 р. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності (для громадян - 3 роки, для юридичних осіб - 1 рік). Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні. У 1993 р. був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільно-правові норми, в тому числі про страхування цивільної відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів». Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, декрет від 31 грудня 1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». У сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів, деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами кооперативних та інших структур14.

Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких найважливіших актах, як закони України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність», від 14 жовтня 1992 р. «Про банкрутство» та ін.15

Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці», від 16 грудня 1993 р. «Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку». 23 червня 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням ним трудових обов'язків16. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший розвиток Інститут контракту. У березні 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 р,- Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника17.

Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України, Зокрема були прийняті закони від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» і від 20 грудня 1992 р, «Про селянське (фермерське) господарство»18.

Дещо було зроблено й в законодавстві про соціальне забезпечення. Були прийняті закони України, які визначали статус ветеранів війни, громадян, які постраждали в результаті чорнобильської катастрофи, Закон від 21 листопада 1992 р «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та ін.

Вносилися зміни і в кримінальне законодавство, причому досить радикальні. У січні 1992 р. Президія Верховної Ради України прийняла Указ про кримінальну відповідальність за підроблення купонів - української валюти перехідного періоду. В березні цього ж року з КК України були вилучені такі види покарання, як заслання і вислання. 17 червня 1992 р. був прийнятий Закон «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, КримІнально-проце-суального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення і Митного кодексу України», де було викладено нову редакцію першої глави Особливої частини КК, в якій визначалися склади державних злочинів. Істотним нововведенням було різке скорочення випадків можливого застосування виключної міри покарання - смертної кари шляхом розстрілу. У період, що розглядається, декриміналізувалося багато складів злочинів. В той же час підвищувалась відповідальність за дії, спрямовані проти конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності, економіки та екологічної безпеки України.

Істотні зміни і доповнення були внесені до кримінально-процесуального законодавства. Змінені строки попереднього слідства і тримання осіб під вартою. Був прийнятий Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», який посилював гарантії громадян. Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про внесення доповнень і Змін до деяких законодавчих актів України» КПК України був доповнений рядом статей, які також посилювали гарантії громадян при зверненні Їх до суду. Зокрема, заарештований, його захисник тепер мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт. 23 грудня 1993 р. був прийнятий Закон про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України, які розширювали права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.

Розробка законодавчих актів та внесення до них змін іноді здійснювались на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні, з багатьма неузгодженостями. Мали місце численні факти дублювання та суперечностей між окремими правовими нормами тощо. Оскільки кількість законодавчих актів, прийнятих останнім часом, невпинно зростала, зазначені недоліки не лише створювали небезпеку руйнування існуючої законодавчої бази, а й значно ускладнювали формування нової законодавчої системи, яка б грунтувалася на реформованих економічних, соціальних та політико-правових відносинах. Нерідко приймалися правові акти, які викликають здивування, наприклад, ситуація з пенсійним законодавством, де повністю знівельовано значення стажу і якості роботи, її шкідливості.

У багатьох галузях права продовжують діяти законодавчі акти і правові інститути, далекі від світових стандартів. Наприклад, в незалежній Україні продовжує діяти КК (з наступними змінами й доповненнями), який відбиває погляди, що охорона держави, власності останньої та інтересів установ є найважливішим призначенням кримінального права. Можна навести й такий приклад. В українському цивільному судочинстві існує здебільшого «слідчий» тип цивільного процесу, який характеризується тим, цю сам суд за власною ініціативою може збирати докази і готувати весь процесуальний матеріал до судового розгляду. Часто це робиться незалежно від бажання сторін, піл приводом захисту їх прав. Наближення цивільного судочинства до загального типу цивільного процесу надасть більше реальних прав сторонам у процесі і звільнить суд від виконання зайвих функцій.

До проголошення незалежності Україна мала фактично статус провінції радянської імперії. Тому звільнена республіка відразу вдалася до творення законів, здатних забезпечити її суверенне існування , вирізнити з-поміж інших держав.

Серед цих законів одним з найважливіших був закон «Про державний кордон України», прийнятий Верховна Рада України 4 листопада 1991 р. Він встановив недоторканість кордонів, регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Одночасно було прийнято закон «Про кордонні війська України». Пізніше, 12 грудня, президент України Л. Кравчук підписав указ «Про утворення державного митного комітету України», одним з головних завдань якого стало забезпечення економічної безпеки республіки.

Прийнятий 6 грудня закон «Про Збройні Сили України» заборонив застосування їх без рішення Верховна Рада України для виконання завдань не повязаних з обороною держави. Цим же законом встановлювалось використання у Збройних Силах України державної мови, здійснення військово-патріотичного виховання.

Прийнятим 4 листопада Законом «Про Національну гвардію України» було утворено на базі внутрішніх військ озброєний загін для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, а також життя, гідності, конституційних прав та свобод громадян.

Суттєвим атрибутом незалежної держави є її громадянство. 8 жовтня 91 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про громадянство України». Зважаючи на поширену комуністичну практику позбавлення громадянства небажаних режимові людей, закон визначив громадянство, як невідємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор. Український народ давно визначився зі своїми національними символами, обравши за гімн пісню на слова П.Чубинського та музику М.Вербицького «Ще не вмерла Україна», гербом - тризуб князя Володимира та прапор - синьо-жовте знамено кольору неба і стиглого пшеничного лану.Всі ці державні символи були затверджені Верховною Радою України.



























РОЗДІЛ ІІІ

Міжнародне визнання незалежної України


Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою 2 грудня 91 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня премєр-міністр Канади Братан Малрупі заявив, що Канада визнає Україну, як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і Норвегія (24 грудня). 25 грудня Вашінгтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексіка, Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразілія (26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, а на початок березня 1992 р. - 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні дипломатичні відносини.

Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з 110 з них, а 40 держав відкрили свої представництва у Києві.

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну й рівноправну міждержавну політику. Одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.

Серед перших зовнішньо-економічних заяв незалежна Україна проголосила відмову від війни як засобу розвязання міждержавних спорів. Вона декларувала також, що не вважає жодного народу своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. За ініціативою української дипломатії 20 березня 1992 р. було підписано Декларацію про незастосування сили або погрози силою у стосунках між країнами - учасниками СНД.

В «Основних напрямах зовнішньої політики України», схвалених Верховною Радою липні 1993 р. підкреслювалося, що перспективною метою української зовнішньої політики членство України в Європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах. Однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами, що виникли після розпаду СРСР, насамперед із Росією.

Іншою проблемою, яка зачіпала інтереси не тільки України і Росії, а й усього світу, було питання про ядерну зброю, розміщену на території України. Йшлося про 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР: 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та близько 3 тис. Одиниць тактичної ядерної зброї, які потенційно перетворювали Україну на третю після США та Росії військову потугу світу, з арсеналом більшим ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих.

Україна ще в Декларації про суверенітет 1990 р. проголосила свій намір стати безядерною державою. Це було підтверджено і після проголошення незалежності.19

Розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової системи - складний і тривалий процес, який вимагає великого напруження та зусиль з боку як державних структур, так і громадськості. Уже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки у сфері утвердження демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком у майбутнє є входження її до Ради Європи. В той же час в процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Виникали ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним виявилось й питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Велику роль в розбудові Української правової держави повинна відіграти нова Конституція, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Ця історична подія посідає одне з головних місць у новітній історії України, яка віднині міцно стоятиме на грунті демократії і парламентаризму на фундаменті власної Конституції.20




































Висновок


Отож, процес українського державотворення почався з проголошення Декларації про суверенітет української держави. Після цього акту послідувало ряд інших актів, які стосувались цього процесу. Всі органи влади на Україні приймали активну участь в цій роботі.Щодо міжнародного становища, то Україну визнали більше 130 країн світу. Цей факт свідчить про те, що Україна утвердилась як держава. Вона стала частиною світового співтовариства, з якою повинні рахуватись інші.

Підводячи підсумки роботи, автор хоче зауважити, що в основному процес державотворення був здійсненим на початковому етапі розвитку України. Були вжиті заходи для створення незалежної правової держави, протягом цього часу було прийнято ряд законів вищим законодавчим органом держави, були проведені реформи у всіх галузях суспільного життя. В роботі автор підтримує думку Ющика, який опублікував свою статтю в журналі “Право України”.

Отже, на кінець автор хоче сказати, що в основному всі цілі даної курсової роботи вважає досягнутими і тема роботи висвітлена. Український народ здобув свою державу і тепер він повинен робити все задля її процвітання у всіх відношеннях.




















СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :


  1. Кісь Роман . Аспекти національної ідеї - К.,1997.

  2. Лукяненко Л. За Україну за її волю. К.-1991.

  3. Михеєнко М.М., Мовчан В. В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право К. 1993. - С. 160.

  4. СташисВ.В.,Бажанов М.І. Шляхи оновлення кримінального законодавства України //Вісн Академії правових наук України. 1993. - № 1

  5. Тацій В. Й., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції // Вісн. Академії правових наук України. - 1995. - № 3. - С. 41- 43.

  6. Терен В., Чмир Ю., Україна сьогодні і завтра // Розбудова держави.,1994-№1

  7. Шемшученко Ю. Сила демократії - у силі влади ! // Віче. - 1995. - № 6. - С. 9.

  8. Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи // Віче, - 1995. - № 2 - С. 15.

  9. Еволюція державного устрою в Україні : від тоталітаризму до демократії // Віче.,1997-№1,С.21-31.

  10. Конституція України - основа розвитку законодавства // П.У.1997-№8., С.18-36.

  11. Національно-культурне будівництво незалежної України: труднощі, перешкоди, пошуки // Вісник Харківського Університету.,1996-№38

  12. Нова Конституція України - втілення національної ідеології державотворення //П.У. – 97. - №1, С. 46-49.

  13. Правові проблеми суверенітету і незалежності України // П.У.,-1992-№10,С. 10-22.

  14. Проблеми формування суверенної правової України.- Львів.,1993.

  15. Соціальні і політичні передумови організації конституційного процесу в Україні // Адвокат.,1996-№3, ст.3-13.

  16. Сучасна історія України // Культурол. Студія.,1996. Вип.1,С.9-13.

  17. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії./ К.,1996.,С.110-126.

























ДОДАТОК


Д Е К Л А Р А Ц І Я


Про державний суверенітет України


Верховна Рада Української РСР,

виражаючи волю народу України,

прагнучи створити демократичне суспільство,

виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод

людини,

шануючи національні права всіх народів,

дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і

духовний розвиток народу України,

визнаючи необхідність побудови правової держави,

маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу

України,


П Р О Г О Л О Ш У Є


державний суверенітет України як верховенство, самостійність,

повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та

незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.


I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ


Українська РСР як суверенна національна держава розвивається

в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого

невід'ємного права на самовизначення.

Українська РСР здійснює захист і охорону національної

державності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності

України з боку політичних партій, громадських організацій, інших

угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом.


II. НАРОДОВЛАДДЯ


Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ

України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції

Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів,

обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада

Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація,

інше угрупування чи окрема особа не можуть виступати від імені

всього народу України.


III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА


Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань

свого державного життя.

Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів

Республіки на своїй території.

Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її

розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів

здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який

призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний

перед нею і тільки їй підзвітний.


IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР


Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному

громадянину право на збереження громадянства СРСР.

Підстави набуття і втрати громадянства Української РСР

визначаються Законом Української РСР про громадянство ( 1636-12 ).

Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи,

які передбачені Конституцією Української РСР ( 888-09 ) і нормами

міжнародного права, визнаними Українською РСР.

Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх

громадян Республіки незалежно від походження, соціального і

майнового стану, расової та національної приналежності, статі,

освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і

характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Українська РСР регулює імміграційні процеси.

Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони

і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за

межами Республіки.


V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО


Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою

і не може бути змінена та використана без її згоди.

Українська РСР самостійно визначає

адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок

утворення національно-адміністративних одиниць.


VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ


Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і

закріплює його в законах.

Народ України має виключне право на володіння, користування і

розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні

ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР,

природні ресурси її континентального шельфу та виключної

(морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний

потенціал, що створений на території України, є власністю її

народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і

використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних

потреб її громадян.

Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному

багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах

і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу

Республіки.

Вирішення питань загальносоюзної власності (спільної

власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між

республіками - суб'єктами цієї власності.

Підприємства, установи, організації та об'єкти інших держав і

їхніх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на

території Української РСР та використовувати природні ресурси

України згідно з законами Української РСР.

Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи

зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову

системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує

свою грошову одиницю.

Вищою кредитною установою Української РСР є національний Банк

України, підзвітний Верховній Раді Української РСР.

Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці,

розташовані на території Української РСР, вносять плату за

використання землі, інших природних і трудових ресурсів,

відрахування від валютних надходжень, а також сплачують податки до

місцевих бюджетів.

Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.


VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА


Українська РСР самостійно встановлює порядок організації

охорони природи на території Республіки та порядок використання

природних ресурсів.

Українська РСР має свою національну комісію радіаційного

захисту населення.

Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити

функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та

інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про

генофонд народу, його молодого покоління.

Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних

екології України діями союзних органів.


VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК


Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки,

освіти, культурного і духовного розвитку української нації,

гарантує всім національностям, що проживають на території

Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження

українського народу, його історичної свідомості і традицій,

національно-етнографічних особливостей, функціонування української

мови у всіх сферах суспільного життя.

Українська РСР виявляє піклування про задоволення

національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що

проживають за межами Республіки.

Національні, культурні та історичні цінності на території

Української РСР є виключно власністю народу Республіки.

Українська РСР має право на повернення у власність народу

України національних, культурних та історичних цінностей, що

знаходяться за межами Української РСР.


IХ. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА


Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

Українська РСР має власні внутрішні війська та органи

державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР.

Українська РСР визначає порядок проходження військової служби

громадянами Республіки.

Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу,

як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись

у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради

Української РСР.

Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в

майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у

військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не

приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.


X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ


Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює

безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори,

обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними

представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій

в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних

інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній,

інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній

сферах.

Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного

спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і

міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у

загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над

класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права

перед нормами внутрішньодержавного права.


***

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками

будуються на основі договорів, укладених на принципах

рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і

визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод.

Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для

укладання союзного договору.



Прийнята Верховною Радою Української РСР


м. Київ, 16 липня 1990 року












З А К О Н У К Р А Ї Н И


Про правонаступництво України



( Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N 46, ст.617 )


Стаття 1. З моменту проголошення незалежності України

найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в

депутатському складі Верховної Ради Української РСР.


Стаття 2. До ухвалення нової Конституції України на території

України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР

( 888-09 ).


Стаття 3. Закони Української РСР та інші акти, ухвалені

Верховною Радою Української РСР, діють на території України,

оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після

проголошення незалежності України.


Стаття 4. Органи державної влади і управління, органи

прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі

Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до

створення органів державної влади і управління, органів

прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової

Конституції України.


Стаття 5. Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію

України від інших держав, та кордон між Українською РСР і

Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня

1990 року є державним кордоном України.


Стаття 6. Україна підтверджує свої зобов'язання за

міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до

проголошення незалежності України.


Стаття 7. Україна є правонаступником прав і обов'язків за

міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції

України та інтересам республіки.


Стаття 8. Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього

боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка

визначається окремою міждержавною угодою.

Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та

угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди

України.


Стаття 9. Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення

незалежності України постійно проживали на території України, є

громадянами України.

Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину

України незалежно від національної належності та інших ознак

відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Порядок збереження, набуття і втрати громадянства України

регламентується Законом про громадянство України ( 1636-12 ).


Голова Верховної Ради України Л. КРАВЧУК


м.Київ, 12 вересня 1991 року



1 Правові проблеми суверенітету і незалежності України //П.У.-1992, №10.С.54 - 58.

2  Історія України -Лвів., 1996 р. 486 с.

3 Відомості Верховної Ради України. - 1993, - .№3. - С. 17.


4 Відомості Верховної Ради України - 1991. - № 33. - С. 446.

5

 Там же - 1992.- № ЗЗ. - С 471.


6 Там же. - 1993. - № В. - С.138


7 Там же.- 1994. - № 22. - С. 1-48.


8 Див.; Основы государства и права. Правовые памятники и правовые акты / Под ред. В.Комарова Х., 1994, - С. 45.

9 Див. Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи // Віче. - 1995. № 2 - С. 15.


10 Див.: Шемшученко Ю. Сила демократії - у силі влади! // Віче. - 1995.- № 6. - С. 9.


11 Див.: Т а ц і й В. Й., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції // Вісн. Академії правових наук України. - 1995. - № 3. - С. 41-43


12 Див. К а м п о В. Реформи: принцип сполучених посудин. // Віче. - 1995. -№ 6. - С 18 - 22.


13 Див.: Право України. 1995. - ;№ 7. - С. 3 - 14.


14 Див.: Цивільне право, К., 1995. - С 15.


15 Докладніше про це див.: Мусияка В.Л Правовые основы предпринимательской деягельности X., 1995; Селіванов В. Концептуальні засади Кодексу про підприємництво України // Право України. - 1995. - № 2. - С. З-11.


16 Див. Право України. - 1994 -- № 9.

17 Див.:Захист цивільних справ у суді / За ред. В.В.Комарова. X,1995.-С 105-106.


18 Див: Семчик В. І, Бичкйва Ц. В.Нові форми сільськогосподарського виробництва. Організаційно- правові питання. К,, 1894.


19 Докладніше про це див.: Ющик О. Реформування законодавчого процесу : проблеми і перспективи // Віче, - 1995. - № 2 - С. 15.


20 Див : Михеекко М.М., Мовчан В. В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право К. 1993. - С. 160.



Случайные файлы

Файл
6865-1.rtf
103845.rtf
Computer.doc
80833.rtf
14309.rtf