Теорія граничної корисності (rabota)

Посмотреть архив целиком

Вступ.

Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 в. Розробляли представники австрійської школи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об'являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість - це особиста оцінка товару споживачем і продавцем; об'єктивна ж цінність - це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.

Погляди Мізеса на вартість.

В даний час існує декілька концепцій походження грошового обігу. У силу відомих обставин у найбільшому фаворі нині концепції ліберальні. Самої авторитетної з них є версія знаменитого австрійського економіста Людвіга фон Мізеса. У своїй знаменитій книзі “Теорії грошей і кредиту” Мізес запропонував свою теорію походження грошей. Не особливо намагаючись підкріпити її “емпірикою” (по зазначеним вище причинах), він розробив просту, чисто формальну, але при цьому дуже переконливу схему того, відкіля пішли долари й ефимки.

По Мізесу, справа зкладається приблизно так. Припустимо, спочатку в нас є множина різноманітних товарів, що можна обмінювати один на інший. Всі вартості відносні: сіно обмінюється на чоботи, а пиво на олію, без всякої прив'язки до деякої “єдиної міри вартості”.

Проте, у всіх цих товарів є одна малопримітна на перший погляд властивість: ліквідність. Як-от: деякі товари швидше і легше ідуть із рук, ніж інші. Так, обміняти сіно на чоботи може бути більш важкою і тоскною справою, ніж обміняти на них же кошик яєць. Деякі ж товари буквально “вихоплюють із рук”.

Якщо торгові відношення достатньо регулярні (тобто існує ринок), невеличка група тих товарів, що “відривають із руками”, починають користуватися підвищеним попитом: відомо, якщо в мужика із сіном є можливість обміняти його не на чоботи, а на яйця, і він буде упевнений, що за ці яйця він швидко одержить чоботи, він піде на такий обмін, щоб не стояти цілий день у чеканні того, хто принесе йому чоботи за сіно. Тобто виникає група товарів, що користуються попитом в основному через той, що їх легко обміняти на щось інше. При цьому сама собою виникає конкуренція між цими товарами. Скажемо, якщо на роль “ліквідності” претендують яйця і цвяхи, то змагання, швидше за все, виграють цвяхи, оскільки яйця легко б'ються і до того ж швидко псуються.

Зрештою залишається один-єдиний товар, що усе охоче приймають замість будь-якого іншого, тому що його можна швидко обміняти на будь-який інший. Це і будуть “гроші”.

Подальше, правда, у сталий у такий спосіб порядок утручається завидюща і загребуща держава. Як дійсно відомо ліберальним економістам, держава, вічно стурбоване пошуком грошей для своїх замірів (тобто на в'язниці, війни, і на прокорм імператора), починає втручатися в грошовий обіг, для початку монополізуя його (тобто привласнюючи собі одноособове право на випуск грошей), а потім починаючи з ним хитрити, псуючи монету, випускаючи незабезпечені папірці, і так далі.

Найважливішим етапом цього закабаління є оголошення монополії на випуск грошей. Ліберали розглядають таку просто як ще одну монополію, довільно встановлену державою для поправлення кишені - на зразок мідної, соляної або горілочної монополії. Просто “влади” у черговий разом намагаються відібрати “собі на користь” великі прибутки, одержувані від який-небудь простий і прибуткової торгівлі. У випадку золотих монет промова може йти про банальну “товарної монополії”. Виготовлення визначених золотих і срібних виробів (“монет”) стає ексклюзивним правом держави.

Проте, золоті і срібні монети - це тільки перший етап одержання державою контролю над грошима. Далі вводяться грошові сурогати - “паперові гроші”. Їх теж винайшло не державу: це прямі нащадки банківських чеків. Банкноти, спочатку нібито забезпечені “золотими резервами” (а потім узагалі нічим не забезпечувані), уводяться, як правило, насильницьким шляхом, через “не хочу”: держава буквально змушує і зобов'язує нещасливих громадян приймати папір за гроші. Громадяни стогнуть і крекчуть, але скоряються. Після чого ми одержуємо “сучасну державу” - із незабезпеченими емісіями, із періодичними сплесками інфляції, з економічними кризами й іншими принадностями держкапіталізма…

Тім не менше вся ця ефектна картина (назвемо її “теорією введеної держмонополії”), незважаючи на майже гіпнотичну її переконливість, зовсім не так вже і явна. Як-от: вона виходить того, що держава, як тать у ночі, приходить на ринок потім, коли там уже “пройшли процеси” створення грошей із ліквідних товарів.

Проте, давайте уявимо собі реальний, а не “умовно-гіпотетичний” ринок. Тобто місце, де зібрався люд, що купує і купівлю діющий. От до баби з кошиком яєць підходить мужик із шматочком срібла, вони змовляються про ціну… після чого мужик бере кошик, дивиться нагло і спокійно іде, не заплативши. Баба, природно, запекло репетує і махає руками, усе кидаються ловити злодія…

Стіп. Чому, власне, кидаються, і хто кидається? Звичайно, існує якийсь солідарність торговців, що ненавидять базарних злодіїв як клас. Проте, кинути свої товари теж страшно: вмить потягнуть. Але на такий випадок на базарі є стражники, що і доглянуть, якщо що, і допоможуть впіймати і скрутити підлотника. Зрозуміло, стражу припадає підгодовувати, але воно того коштує…

То і виникає горезвісна “роль держави”. У дикому полі, де немає закону ні божого ні людського, ніякий ринок неможливий. Для того, щоб мирно торгувати, необхідний який-небудь порядок, хоча б самий примітивний, на рівні “тримай злодія”. Цей порядок і забезпечує держава. Або щось йому подібне. Тобто воно є невідмінним елементом “ринкових відносин”.

Можна заперечити, що з цим, звичайно, ніхто і не сперечається, але при чому отут гроші і теорія держмонополії?

А при тому, що введення в гру держави різко змінює наші уявлення про походження грошей.

Побудуємо і ми “гіпотетичну модель”. Уявимо собі державу, у якому гроші не “забезпечені” узагалі нічим, і все це знають. Визнає це і держава, що випускає ці гроші. Це просто папірці. Далі, держава не змушує громадян користуватися для взаємних розрахунком винятково цими папірцями. Єдине що: ці папірці важко підробити, а за спроби “намалювати” такі ж папірці держава жорстоко карає. І усе. І нічого крім.

Припустимо далі, що в цій державі функціонує вкрай примітивна податкова система - як-от, подушний податок. Кожний повнолітній громадянин даної держави зобов'язана під кінець року віддати митарю (або, як це зараз називають, “податковому інспектору”) якийсь суму грошей, а якщо він цього не робить, держава віднімає в нього все майно, через брак же такого - саджає в боргову яму.

Питання: чи будуть подібні гроші володіти якійсь цінністю? Очевидно, і. Кожному громадянину даної держави під кінець року гостро знадобляться ці папірці, щоб не позбавитися того, що в нього є. Відповідно, йому оведеться прикласти якісь зусилля, щоб їх одержати. Оскільки ці папірці випускає держава, йому оведеться або якимось уявою добути їх у самого ж держави, або в інших людей, що вже мають ці папірці. Для цього йому оведеться розплатитися за них своїм майном, працею, або якимись послугами. Зрозуміло, якщо хтось захоче одержати шукані папірці в нього самого, він теж навряд чи віддасть їх просто так. Тобто - у цих папірців, надається, їсти цілком реальна цінність.

Утворюється, що ці талончики то забезпечені. Так воно і є. Але не резервами Центробанку і не майна випускаючої їхньої держави, а майном самих же громадян, а також їхнім життям і свободою.

Зрозуміло, їм це не може сподобається, але держава їх про це не запитує. Відповідно, усталеність подібної “валюти” дорівнює можливостям податкової служби і силових відомств держави відібрати в громадян їхнє майно і посадити в темний брудний підвал. В остаточному підсумку, силою. Держава, як легальний монополіст в області застосування насильства, забезпечує свої гроші одним-єдиним засобом: погрозою це саме насильство застосувати. Гвинтівка родить не тільки владу, як мовляв Маа, але і вартість купюри.

Якщо ми припустимо, що гроші виникнули саме таким шляхом (тобто із самого початку відігравали роль одиниць стягненого із громадян податку або данини), те наші уявлення щодо “забезпечення” і всього іншого сильно зміняться. Так, теорія, відповідно до якої грошима стає самий ліквідний товар, виявиться зайвої і непотрібної. Грошима можуть служити будь-які об'єкти; головною властивістю їх є їхня унікальність, захищеність від підробки. При цьому той факт, що монети виготовлялися з цінних металів, пояснюється так само, як і цінність самих цих металів: як-от, їхньою рідкістю, і тільки нею однієї. Зауважимо, що золото і срібло - це практично “марні” речовини, безпосереднє використання яких обмежувалося виготовленням прикрас. Їхня цінність складалася в тому, що вони були рідкісні і не піддавалися підробці: золото і срібло легко розпізнати і важко добути.

Важливо, проте, отут інше: інакше визначаються і самі функції грошей. Насамперед, їхня роль у відношеннях між приватними особами надається похідною від їхньої ролі у відношеннях між частими особами і державою. Так, ходіння державних грошей у якості засоби обміну знаходиться в прямої залежності від того, яким уявою держава збирає ці гроші і як воно їх роздає.


Случайные файлы

Файл
160713.rtf
159150.rtf
72318-1.rtf
66670.rtf
91033.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.