МЕХАНІЗМ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (184504)

Посмотреть архив целиком

36



Міністерство аграрної політики України



СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ









Кафедра економічної теорії



Курсова робота з економічної теорії

на тему:




"МЕХАНІЗМ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ"













Виконав: студент

Науковий керівник: доцент Пушкаренко П.І.











Суми 2000 р.






ПЛАН:




ВСТУП 3

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ 6

2. ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ 18

3. ТЕОРІЯ ВИРОБНИЧОЇ ФУНКЦІЇ 22

4. ЕФЕКТ МУЛЬТИПЛІКАТОРА 25

5. ЕФЕКТ АКСЕЛЕРАТОРА 29

6. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС – ОСНОВА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ 30

ВИСНОВОК 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 36









ВСТУП


За досить короткий проміжок часу, що минув з моменту оголошення України незалежною державою, вона стикнулася з безліччю проблем, що зачепили практично усі сфери суспільного життя країни. Та найголовнішою проблемою сучасної України, я вважаю, є її теперішній економічний стан.


Макроекономічна стабільність, рівновага, достатні темпи еко­номічного зростання належать до найважливіших суспільних благ, що їх спроможний створити для своїх громадян уряд країни.

На сьогодні рівень цих благ в Україні надзвичайно низький. Адже упродовж 90-х років у країні наростала тотальна розбалансованість: невідповідність ресурсів і обсягів виробництва, загальних доходів і витрат, надходжень і видатків бюджету, обсягів товарів і грошової маси, експорту та імпорту тощо. Такий стан, крім усього іншого, зумовлений і ілюзією щодо простоти макроекономічного регулювання. Вражає швидкість, з якою пропонувалися, приймали­ся і безслідно зникали програми виведення економіки з кризи. Ли­ше протягом 1993 року було прийнято три такі урядові програми. Безліч політичних діячів, вищих урядовців, кандидатів у народні депутати вважають за необхідне і можливе мати свою особисту, ні на які інші не схожу програму макрорегулювання економіки.


У спадок від радянських часів Україні перейшли чорнобильська проблема; великі нагромадження зброї, яку необхідно було знищити; зношені та морально застарілі основні фонди підприємств; непристосований до праці в ринкових умовах менеджмент та непристосоване до життя в ринкових умовах населення.

Це, а також невміла економічна політика держави і багато інших факторів зумовили прогресування темпів падіння валового внутрішнього продукту України, що загнало її у дуже гостру та багатогранну економічну кризу.

Зупинка багатьох промислових підприємств і, як наслідок, збитковість наукових організацій, постійно зростаючий рівень безробіття, зубожіння населення, періоди девальвації національної валюти, ріст об'ємів тіньової економіки - це далеко не повний перелік причин, що роблять актуальними досліджувані в цій курсовій роботі питання.


За даними Держкомстату, темпи падіння ВВП України за період з 1994 по 1997 роки були такими:



Основною метою курсової роботи є визначення механізму економічного зростання в умовах ринкових відносин.


Економічне зростання можна визначити як збільшення виробництва товарів і послуг в масштабі усього національного господарства. Воно входить до числа найважливіших проблем суспільного розвитку.

Від нього залежить можливість будь-якої держави забезпечити достатній життєвий рівень свого народу. Тому економічне зростання повинно розглядатися як важлива економічна мета. [1, стор. 132]


Лише зростаюча економіка може збільшити рівень задоволення необмежених потреб і розв'язати соціально-економічні проблеми як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Економічне зростання дозволяє здійснювати нові програми з питань боротьби з бідністю і забрудненням навколишнього середовища без падіння існуючого рівня споживання, скорочення обсягів інвестицій і виробництва суспільних благ. Економічне зростання полегшує вирішення проблеми обмеженості ресурсів.

Економіка, що динамічно розвивається, на противагу статичній економіці знімає перепони, породжені обмеженістю обсягів виробництва і дозволяє суспільству повніше реалізовувати поставлені економічні цілі та здійснювати нові широкомасштабні програми.

Практика промислово розвинутих країн показує, що економічне зростання проходило там не стільки за рахунок збільшення трудозатрат, скільки за рахунок підвищення продуктивності праці. Її підвищення відбувається головним чином завдяки технічному прогресу, а також завдяки зростанню фондоозброєності, поліпшенню якості робочої сили, переміщенню трудових ресурсів із низькопродуктивних у високопродуктивні галузі, а також завдяки цілому ряду інших чинників.


Економічне зростання завжди пом'якшує суперечність між необмеженими потребами та вкрай обмеженими ресурсами.

В умовах економічного зростання вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до зменшення суперечностей між різними групами населення, що мають різні та протилежні інтереси. В цих умовах набагато легше вирішувати соціальні негаразди, що є у будь-якому суспільстві, дбати про культурні цінності народу, створювати нові освітні заклади та вдосконалювати існуючі, вдосконалювати інфраструктуру країни, реалізовувати житлові програми та ще багато чого корисного. Таким чином, значно покращуються умови життя населення, та… створюються умови для подальшого економічного зростання.


Кожне суспільство прагне досягти економічного зростання та постійно жити в часи повної зайнятості, технічного прогресу, швидкого збільшення виробничих потужностей і неухильного підвищення життєвого рівня народу. Але, як показує світовий досвід, будь-яке економічне зростання не є рівномірним, а переривається періодами нестабільності. [1, стор. 149]


Завдання курсової роботи:

  1. Визначити теоретичні аспекти економічного зростання.

  2. розглянути фактори економічного зростання.

  3. дослідити теорію виробничої функції, ефекти мультиплікатора та акселератора.

  4. Розглянути науково-технічний прогрес як основний чинник економічного зростання.

  5. Зробити висновки.



1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ


Головне питання, на яке прагне відповісти теорія економічного зростання, зводиться до того, яким чином можна збільшити реальний обсяг номінального продукту в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості. Відповідь на це питання має практичне значення, так як його вирішення дозволяє подолати обмеженість ресурсів і, отже, розширити можливості економіки задовольняти потреби суспільства. Незважаючи на те, що економічне зростання - це лише один з критеріїв економічного розвитку, в макроекономіці частіше за все аналізують саме його, так як при вимірюванні процесу економічного розвитку виникають труднощі.

Під економічним зростанням національного господарства мається на увазі такий його розвиток, при якому збільшується реальний національний прибуток. Економічний зростання - це характерна особливість сучасного світу. Країни зростали по чисельності населення, за загальними масштабами виробництва і зайнятості; по реальному національному продукту; по рівню життя типової сім'ї в цей час в порівнянні з рівнем життя; по кількості вільного часу після роботи; по мірі полегшення важкого, втомливого труда, який раніше був долею людини, що заробляє на життя. Все це, окремо, і в цілому, - аспекти економічного зростання.


Для того, щоб суспільство могло жити сьогодні й у майбутньому, процес виробництва повинен постійно повторюватися, відновлюва­тися, тобто необхідний процес відтворення. При здійсненні останнього виникають певні економічні закони. Навіть у визначенні сутності категорії «закон» виділялась така його риса, як постійна повторюваність, сталість. Щоб дія економічного закону могла проявитися, необхідно не менше 5-7 років. У процесі відтворення виникають закони розвит­ку й функціонування технологічного способу виробництва (у тому числі закони розвитку продуктивних сил та їх речової форми), закони розвитку виробничих відносин, або відносин власності, а також закони, властиві всьому суспільному способу виробництва (наприклад закон відповід­ності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил).

Відтворення сучасної системи продуктивних сил здійс­нюється у результаті взаємодії таких її основних складо­вих елементів, як робоча сила, засоби та предмети праці, наука, використовувані людьми сили природи, фор­ми й методи організації виробництва, а також інформація. Найважливішим у цій системі є постійне відтворення складної робочої сили, тобто такої робочої сили, яка має високий рівень освіти, кваліфікації, культури, прагне по­стійно вдосконалювати їх. Важливою умовою відтворення за сучасних умов є необхідність випередження робочою силою рівня техніки, форм і методів організації праці тощо. Лише за таких умов робітник може швидко пристосовуватися до появи нової техніки, до нестандартних ситуацій, що виникають у процесі виробництва. Інакше при появі більш досконалої та складної техніки остання не буде використовуватися до того часу, поки не будуть підготов­лені робітники належної кваліфікації, освіти. [2]


Економічне зростання є процесом збільшення потенційного і реального валового національного продукту, зміцнення економічної могутності країни. Теорія економічного зростання аналізує чинники, або процеси, що забезпечують зростання, та сили, які зумовлюють швидке зростання могутності країни чи навпаки. [1, стор. 132]

Економічне зростання може визначатися та вимірюватися двома взаємозв'язаними способами:

  • як збільшення реального ВНП чи ЧНП протягом певного часу;

  • як збільшення за той же період реального ВНП чи ЧНП на душу населення.

Зростаюча економіка характеризується приростом річно­го реального продукту, що може бути використаний для ефективнішого задоволення існуючих потреб або для роз­робки нових програм. Збільшення реальних заробітків розширює можливості будь-якої сім'ї без обмеження можливостей і благ для інших.


У економічній статистиці для вивчення динаміки використовуються коефіцієнти зростання, темпи зростання і темпи приросту. Коефіцієнт зростання k обчислюється по формулі:

де y1, y0 — показники відповідно в періодах, що вивчається і базовому. Темп же зростання рівний коефіцієнту зростання, помноженому на 100. [3, стор. 484]


До основних чинників, що зумовлюють фізичну здат­ність будь-якої економіки до зростання, належать: кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу і технологія. Ці чинники еко­номічного зростання можна об'єднати під назвою чин­ників пропозиції. Саме вони роблять можливим зростан­ня виробництва. Тільки доступність великої кількості кращих за якістю ресурсів, включаючи передовий техно­логічний потенціал, дозволяє збільшувати виробництво реального продукту.

Але важливо розрізняти здатність до зростання і саме ре­альне зростання. Зростання залежить від чинників попи­ту. Для реалізації зростаючого виробничого потенціалу економіка країни повинна забезпечити повне використан­ня ресурсів, а для цього необхідно підвищення рівня сукуп­них видатків.

На процес економічного зростання впливають також чинники розподілу. Для більш раціонального використання виробничого потенціалу слід забезпечити не тільки повне залучення ресурсів в економічний оборот, але й найефективніше їх виведення з цього обороту, тобто їх утилізацію.

Однієї лише здатності до нарощування виробництва недостатньо для розширення загального випуску продук­ції. Необхідно також реально використати зростаючий обсяг ресурсів та розподілити їх таким чином, щоб отри­мати максимальну кількість корисної продукції.

Важливо відзначити, що чинники пропозиції і попиту, які впливають на економічне зростання, дуже взаємозв'язані між собою. Так, низькі темпи впровадження нововведень і капітало­вкладень можуть стати головною причиною безробіття. І навпаки, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, а також уповільнює зростання видатків на дослідження.

Здатність економіки повністю реалізувати свій вироб­ничий потенціал обмежується чинниками попиту і роз­поділу. Це означає, що приріст виробничого потенціалу реалізується тоді, коли сукупні видатки збільшуються темпами, достатніми для підтримання повної зайнятості, і коли додаткові ресурси ефективно використовуються для того, щоб забезпечити максимально можливе збільшення випуску продукції. [1, стор. 134]


З практики найбільш розвинених країн можна винести те, що основною запорукою економічного зростання є розвиток науки та технологій. Спочатку це був розвиток промислових технологій, потім біотехнології, а вже зараз – швидкий розвиток інформаційних технологій, які забезпечили незаперечне економічне та політичне лідерство цих країн у світі.

До цього привів динамічний розвиток наукових лабораторій, науково-дослідних інститутів тощо, першопричиною котрого стало прогресивне законодавство цих країн та зацікавленість населення.

Постійне відновлення робочої сили, засобів виробництва, науки, інформації, форм і методів організації праці, використовуваних людьми сил природи означає відтворення продуктивних сил. Разом з ними відтворюється їх речова форма відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, концентрації виробництва, обмін діяльністю між людьми, тобто техніко-економічні відноси­ни. Удосконалення цих відносин прискорює процес відтворення ефективної взаємодії всієї системи продуктивних сил.

Разом з технологічним способом виробництва відтворюєть­ся його суспільна форма виробничі відносини, або відно­сини власності, тобто весь суспільний спосіб виробництва. При еволюції останнього по висхідній виробничі відносини відтворюються на все більш широкій основі.

Коли суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами сягає фази конфлікту, гострого протиборства, процес відтворення продуктивних сил і техніко-економіч­них відносин значно сповільнюється, у межах технологіч­ного способу виробництва виникають і розвиваються еле­менти більш розвинутого, нового суспільного способу ви­робництва (його речового змісту), які вимагають заміни існуючих відносин власності.

При переході від одного суспільного способу виробництва до іншого відбувається революційне оновлення виробничих відносин. Разом з тим продуктивні сили і техніко-економічні відносини забезпе­чують послідовність у розвитку суспільного виробництва як цілісного історичного процесу.

Якщо відбувається висхід­ний розвиток технологічного способу виробництва і його суспільної форми, то у цьому випадку має місце економічне зростання. Коли ж розвиток суспільного способу вироб­ництва здійснюється по низхідній лінії, то відбувається криза відтворювальних процесів, їх занепад.

Залежно від результатів процесу відтворення розрізняють просте і розширене відтворення.

При простому відтворенні у кожному наступному циклі відбувається відновлення виго­товленого продукту у незмінних масштабах і з однаковою якістю при незмінному рівні розвитку продуктивних сил. Весь додатковий продукт при цьому йде лише на особисте споживання.

При розширеному відтворенні у кожному наступному циклі здійснюється кількісне й якісне зростання виготовленого продукту за умов більш високого рівня розвитку продуктивних сил. Джерелом такого прогресу останніх є використання частини додаткового продукту для збільшення кількості й якості засобів виробництва, вдоско­налення робочої сили та інших елементів системи продук­тивних сил.

Сукупний суспільний продукт з погляду речового змісту є масою різноманітних товарів, створених працею сукупного робітника у різних галузях виробни­цтва. У кожній соціально-економічній формації він набу­ває специфічних соціальних форм руху.

Національне або суспільне багат­ство сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення відповідно до системи економічних законів певного суспіль­ного способу виробництва і, насамперед, для досягнення основної мети даного суспільства.

При визначенні суті національного багатства слід пам'ятати про необхідність використання його складових частин для розширеного від­творення. У цьому плані джерелами для такого відтворен­ня не можуть бути понаднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони включені до статистики національного багатства. [3, стор. 392]

Найважливішими складовими частинами національного багатства у всій сукупності матеріальних благ, споживних вартостей є:

1) створені й нагромаджені у країні виробничі фонди, які, у свою чергу, діляться на основні й оборотні. До основних належать засоби праці (машини, верстати, устат­кування, будівлі, споруди тощо), які використовуються у декількох виробничих циклах. До оборотних належать предмети праці (сировина, матеріали, паливо та ін.), які витрачаються повністю протягом одного виробничого цик­лу;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функ­ціонують у соціальній сфері, школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні об'єкти;

3) домашнє майно населення: житлові будинки, товари довго­строкового користування, одяг тощо;

4) товарні запаси на­родного господарства (запаси готової продукції на складах, резерви і страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного ба­гатства є залучені у процес виробництва природні ресурси, котрими виступають земля, ліс, води, розвідані корисні копалини, повітря, тощо. До нематеріальної форми національного багатства належать нагромаджений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдаровання, культурні цінності. Роль цього компоненту національного багатства за умов НТР надзвичайно зростає.

Розподіл національного багатства у суспільстві зале­жить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продуктив­них сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших факторів. Основну частину національного багатства становить економічний потенціал країни. До нього належать виробни­чі фонди, матеріальні оборотні засоби і запаси, природні ресурси, сукупний робітник з його загальноосвітнім, про­фесійним, культурним рівнем, потребами і творчими здіб­ностями. Від ефективності його використання залежить економічний та соціальний прогрес суспільства.


Елементи націо­нального багатства по-різному взаємодіють в умовах пев­ного типу економічного розвитку (розширеного відтворен­ня). Розрізняють екстенсивний чи інтенсивний типи економічного розвитку.

При екстенсивному типі економічне зростання досяга­ється шляхом кількісного приросту всіх елементів продук­тивних сил, насамперед факторів виробництва, при незмін­ному рівні технічної основи виробництва. Наприклад, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться ще така ж кількість машин, верстатів, устаткування і такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому випадку про­дуктивність праці й ефективність залишаються незмін­ними.

При інтенсивному типі економічного зростання збіль­шення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а у наш час революційна форма його розвитку НТР, що розгортається.

Інтенсифікація виробництва знаходить своє вираження у зростанні суспільної продуктивної сили праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресурсів, при економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва. При інтенсивному типі еконо­мічного зростання ступінь використання національного багатства, економічного потенціалу суспільства зростає, у ньому (національному багатстві) здійснюються структурні перетворення. Зокрема, змінюються співвідношення між виробничими й невиробничими фондами на користь останніх, збільшується питома вага основних фондів і зменшується частка матеріальних оборотних засобів г запасів, зростає частка домашнього майна населення, особ­ливо предметів довготривалого користування.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини, вільні трудові ресурси тощо) надзвичайно обме­жені, а для суспільства властиве прогресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивно­го його типу. Це означає рішучий перехід до праце-, фондо- і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності суспільного ви­робництва.


Можлива і інша класифікація економічного зростання: по величині його темпів. Які темпи вигідніше? На перший погляд відповідь проста: краще мати високі темпи. У цьому випадку суспільство отримає більше продукції і у нього буде більше можливостей задовольнити свої потреби. Але при відповіді на це питання потрібно враховувати два моменти.

По-перше, яка якість продукції. Навряд чи можна радіти, якщо збільшення випуску, наприклад, автомобілів досягнути за рахунок машин, які потім, через недоробки, у висновках ДАІ фігурують як причина аварій або катастроф.

По-друге, важлива структура приросту виробництва. Якщо в ньому переважають капітальні товари і, відповідно, питома вага товарів для населення незначна, то в цьому мало хорошого для народу. І навпаки, якщо домінують товари для теперішнього споживання, то в майбутньому така економіка стикнеться з проблемами...


Нульовий темп економічного зростання на відносно невеликий час не загрожує великими негативними наслідками, оскільки може здійснюватися за рахунок зниження матеріалоємкості, підвищення фондовіддачі і продуктивності праці.

Що стосується негативних темпів, які мають місце в Україні, то це — свідчення кризових процесів в національній економіці країни.

Для оцінки економічного зростання все більше значення придбавають такі показники добробуту, як тривалість життя, величина вільного часу і т.п.


Економічну ефективність не можна розглядати як раціональне і ефективне використання лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управ­ління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального розподілу.

Економічну ефективність далі слід зіставляти із соці­ально-економічною оптимальністю. Остання передбачає проведення державою такої макроекономічної політики (за допомогою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б не галь­мувала стимулів до праці, до підприємницької діяльності тощо, з одного боку, і бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави з другого.


Для постійного зростання суспільного багатства необхідно:

по-перше, щоб найбільш раціонально використовувалися всі засоби виробництва і робоча сила;

по-друге, щоб у виробництво широко впроваджувалися найбільш передові форми і методи організації праці, досягнення науки, інформація;

по-третє, щоб засоби виробництва, які йдуть на заміщення й нагромадження, відповідали найновішим досягненням науки і техніки;

по-четверте, щоб робоча сила вивільнялася із сфери матеріального виробництва із зростанням продуктивності праці й переміщувалася у сферу нематеріального виробництва, або сферу послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, рекреаційні послуги тощо);

по-п'яте, виділяти засоби для розвитку соціальної сфери (будівництво житла, шкіл, дитя­чих садків, медичних закладів тощо) і охорони навколиш­нього середовища.

Суть економічного зростання легко зрозуміти, розглянувши модель, що відображає зв”язок між використаними ресурсами та отриманим продуктом. Коли комбінація (поєднання) ресурсів залишається незмінною, то для збільшення обсягів продукту необхідно залучити більшу кількість ресурсів. [4, стор. 194]

Якщо прийняти, що для створення ВНП потрібні лише два ресурси: праця та капітал, то зв”язок між ресурсом та продуктом (що фактично є виробничою функцією) матиме такий вигляд (графік 1.1):


Графік 1.1. Співвідношення капіталу та праці при економічному зростанні.




Лінія економічного зростання зображена прямою OY. Вона з”єднує точки А та В. Перехід від А до В означає, що якщо не змінювати комбінацію праці та капіталу, а збільшити їх пропорційно у 2 рази, то й створений продукт зросте удвічі.

Співвідношення OA/OL1 та OB/OL2 називають продуктивністю праці, а співвідношення OA/OK1 та OB/OK2 – коефіцієнтом капіталу, або капіталовіддачею.

Призначення моделі зростання – показати, скільки реального продукту може біти створено у певний час. Це, як мною було прийнято у спрощеній моделі, залежить від двох чинників: капіталу К та праці L. Теоретично визнається також існування коефіцієнта А, що відображає щільність зв”язку між витратами (факторами) та створеним продуктом.


Існує цілий ряд інших чинників, які значно впливають на темпи економічного зростання. Наприклад, немає ніякого сумніву, що обширні запаси різноманітних природних ресурсів, якими володіють США, внесли вагомий внесок в економічне зростання країни. Хоч велика кількість природних ресурсів є могутнім позитивним чинником економічного зростання, це зовсім не означає, що країни з недостатніми запасами приречені на невисокі темпи економічного зростання. Притому, що в Японії природні ресурси обмежені, темпи економічного зростання цієї країни в післявоєнний період були значними.

Крім цього існують і такі чинники економічного зростання, виміряти які неможливо. Зокрема, великий позитивний вплив на економічне зростання в США надала соціальна, культурна і політична атмосфера в країні.


Для успішного економічного зростання Україні потрібно значно скоротити базу оподаткування, адже, високі податкові ставки, забираючи у людей значну частину їх прибутку, позбавляють їх тим самим стимулу до роботи і продуктивного використання ресурсів. Особливо важлива гранична податкова ставка - частка приросту прибутку, яка йде у вигляді податку.

Коли гранична податкова ставка зростає з рівнем прибутку, частка додаткових заробітків, яку дозволяється залишати собі, скорочується. [5]

Високі граничні податкові ставки скорочують національний продукт і національний прибуток по трьох причинах.

По-перше; вони відбивають бажання працювати з повною віддачею і знижують продуктивність труда. Підвищення граничної податкової ставки до 55 або 60% залишає людям та підприємствам в результаті менше половини того, що вони заробили. Той, хто не має можливості залишати собі велику частину заробленого, втрачає прагнення багато заробляти. У деяких випадках високі податкові ставки навіть примушують найбільш працездатних громадян виїжджати в країни з низькими податками. Ці зміни скорочують пропозицію труда і спричиняють в країні зниження виробництва.

Високі податкові ставки породжують і неефективне використання труда. Деякі люди будуть міняти заняття, прибутки від яких оподатковуються, на менш продуктивні, але не оподатковувані податком види діяльності (наприклад, працюючи вдома на самого себе). Результатом стають втрати і економічна неефективність.

По-друге, високі податкові ставки скорочують як масштаби, так і ефективність капіталовкладень. Вони відлякують іноземних інвесторів, а внутрішніх примушують шукати інвестиційні проекти за кордоном, де податки нижче. Це приводить до скорочення темпів оновлення капіталу, і тим самим дестимулює економічне зростання. Крім того, внутрішні інвестори звертаються до проектів, де легше укрити поточний прибуток від податків, і відмовляються від проектів, що володіють високим рівнем прибутковості, але меншими можливостями уникнути оподаткування. Зростає частка підприємств, що вкривають прибутки від податкового чиновника, звітуючи фальшивими цифрами збитків. Виграючи внаслідок ухилення від податків, інвестори часто витягують вигоди з таких проектів, які насправді лише зменшують багатство. Капітал розтрачується даремно, і ресурси відволікаються від тих сфер, де їх можна було б використовувати з найбільшим ефектом.

Саме це можна побачити зараз на прикладі України, де ухиляння від сплати податків можна цілком вірно назвати однією з галузей тіньової економіки.

По-третє, високі податкові ставки стимулюють придбання не тих товарів, які реально необхідні, а тих, купівля яких дозволяють скоротити оподатковувану суму. При високих граничних податкових ставках товари, що дають податкову знижку, виявляться відносно дешевими для платників високих податків. Думаючи не стільки про витрати суспільства, скільки, зрозуміло, про особисті витрати, і стикаючись з високими граничними податковими ставками, платники податків будуть тратити більше грошей на предмети розкоші, що віднімаються з оподатковуваної суми. Оскільки подібні витрати скорочують суму податків, люди будуть робити їх навіть тоді, коли оцінюють їх цінність нижче за витрати їх виробництва. Втрати і неефективність - побічні ефекти такої системи оподаткування.

Таким чином, високі податкові ставки скорочують продуктивну діяльність, перешкоджаючи капіталовкладенням і сприяючи некорисній розтраті ресурсів. Неважко передбачити, що прибуток країни, яка вводить високі податкові ставки, впаде набагато нижче за потенційно можливий рівень.


Будь-яка країна виграє, продаючи товари, які дешево виробляє і купуючи на ці гроші товари, які їй виробляти дорого

Міжнародна торгівля в основному будується на тих же принципах, що і будь-який інший добровільний обмін: торгуючі сторони виробляють і споживають більше, ніж це було б можливе в іншому випадку. Існують три причини, по яких міжнародна торгівля вигідна всім сторонам.

По-перше, при наявності міжнародної торгівлі жителі кожної країни отримують можливість використати більше своїх ресурсів для того, щоб проводити і продавати ті речі, які вони роблять краще за інших, направляючи виручку на купівлю тих товарів, які вони можуть проводити тільки з високими витратами.

Країни світу відрізняються своїми ресурсами, і ці відмінності позначаються на витратах виробництва. Товари, виробництво яких обходиться дорого в одній країні, можуть вироблятися з низькими витратами в інших країнах. Жителі кожної країни виграють, спеціалізуючись на виробництві товарів, які вони можуть виробляти з відносно низькими витратами.


Наприклад, країни з теплим, вологим кліматом, такі як Бразілія і Колумбія, знаходять вигідним вирощування кави. Канада і Австралія, де землі багато, а населення розосередилося на великих просторах, спеціалізуються на пшениці, кормових культурах і яловичина. Японія, де земля - більш дефіцитний ресурс, але зате є висококваліфікована робоча сила, спеціалізується на відеокамерах, автомобілях і електроніці.


Внаслідок такої спеціалізації і міжнародної торгівлі сукупне виробництво збільшується, і люди мають можливість жити більш багато.

По-друге, міжнародна торгівля дозволяє як виробникам, так і споживачам вигравати від скорочення витрат на одиницю продукції завдяки створенню крупномасштабних виробництв.

Це особливо вірне відносно невеликих країн. Торгівля дає виробникам можливість вести справу на широку ногу і тим самим домагатися більш низьких витрат.


Наприклад, текстильні компанії в Гонконзі, Тайвані і Південній Кореї мали б значно більш високі середні витрати, не будь у них можливості продавати свою продукцію за кордон. Внутрішній ринок для текстильної промисловості в цих країнах був би дуже малий, щоб великі фірми могли працювати з низькими витратами. У умовах же міжнародної торгівлі текстильні компанії цих країн здатні проводити і продавати великі обсяги продукції, цілком успішно конкуруючи на світовому ринку.


Міжнародна торгівля приносить вигоди і споживачам всередині країни, дозволяючи їм купувати дешеві товари у великих зарубіжних виробників. Доказом цього може служити авіаційна промисловість. При існуючих в цій галузі величезних витратах проектування і створення літаків, місткість ринку майже всіх країн була б значно менше, ніж це необхідне для ефективного виробництва реактивних лайнерів. Однак завдяки міжнародній торгівлі споживачі у всьому світі мають можливість придбавати літаки у таких крупномасштабних виробників, як "Боїнг" або "Макдоннел-Даглас".

По-третє, міжнародна торгівля сприяє конкуренції на внутрішніх ринках і дозволяє споживачам купувати самі різноманітні товари з всього світу по розумних цінах.

Конкуренція через кордони допомагає внутрішнім виробникам тримати вухо гостро, примушуючи їх поліпшувати якість своєї продукції і утримувати витрати на низькому рівні. До того ж широкий асортимент товарів з-за кордону надає споживачам набагато велику свободу вибору.


Недавній досвід автомобільної промисловості Північної Америки служить вищесказаному хорошою ілюстрацією. Зіткнувшись з жорсткою конкуренцією з боку японських фірм, автобудівники "великої трійки" (Американські автомобільні компанії "Дженерал Моторз", "Форд" і "Крайслер") стали посилено працювати над підвищенням якості своїх машин. У результаті надійність легкових автомобілів і грузовиків, доступних північноамериканським споживачам, включаючи машини власного виробництва, виявилася більш високою, ніж, якби конкуренції з іноземними виробниками не було.


Коли країни вводять тарифи, квоти, контроль за обмінними курсами, бюрократичні заходи регулювання імпорту або експорту і інші види торгових обмежень, вони збільшують витрати торгівлі і зменшують вигідність обміну. Як відмічав Генрі Джордж, торгові обмеження еквівалентні блокаді, що встановлюється урядом проти свого ж власного народу, і шкода від неї так же велика, як і від ворожої блокади.



2. ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ


Економічне зростання можна оцінити за допомогою системи взаємопов'язаних показників, що відображають зміну результату виробництва і його чинників.

У умовах ринкової економіки для забезпечення виробництва товарів і послуг необхідні три фактори виробництва: труд, капітал і земля (природні ресурси). Отже, сукупний продукт Y є функція від витрат труда (L), капіталу (K), і природних ресурсів (N):

Y = f (L, ДО, N)

Для характеристики економічного зростання використовується ряд показників, за допомогою яких вимірюється результативність застосування окремих чинників виробництва.

У економічній теорії прийнято виділяти фактори, що знаходяться на стороні сукупної пропозиції. До них відносяться:

а) кількість і якість природних ресурсів;

б) кількість і якість трудових ресурсів;

в) об'єм основного капіталу;

г) рівень науково-технічного прогресу (технологія).

Від чинників сукупного попиту залежить реалізація національного продукту, що зріс, тобто всі елементи сукупного попиту повинні забезпечувати повну зайнятість всіх ресурсів, що збільшуються. Крім того, до чинників, пов'язаних з сукупним попитом, відноситься і ефективний розподіл ресурсів.

Найважливішим з чинників є витрати труда. Цей чинник визначається передусім чисельністю населення країни. Однак частина населення не включається в число працездатних і не виходе на ринок праці, до неї відносяться учні, пенсіонери, військовослужбовці і т.д. Бажаючі працювати утворять так звану робочу силу. Крім того, в складі робочої сили виділяються безробітні, тобто ті, хто має бажання працювати, але не може знайти роботу. Так, в США зайняті становили 46% всього населення (252,6 млн. чол.) в 1991 році.

Однак зміна витрат труда числом зайнятих не в повній мірі відображає дійсний стан речей. Найбільш точним вимірником витрат труда є показник кількості відпрацьованих людино-годин, що дозволяє врахувати сумарні витрати робочого часу. Збільшення витрат робочого часу залежить від ряду чинників: від темпів приросту населення, від бажання працювати, від рівня безробіття, рівня пенсійного забезпечення і т.п. Всі фактори міняються у часі і по країнах, створюючи початкові відмінності в темпах і рівнях економічного розвитку.

Нарівні з кількісними чинниками важливу роль грає якість робочої сили і відповідно витрати труда в процесі виробництва. У міру зростаючої освіти і кваліфікації працівників відбувається підвищення продуктивності труда, що сприяє підвищенню рівня і темпів економічного зростання. Інакше говорячи, витрати труда можуть розширяться без якого-небудь збільшення робочого часу і чисельності зайнятих, а лише за рахунок підвищення якості робочої сили.

Іншим важливим чинником економічного зростання є капітал - це обладнання, будівлі і товарні запаси. Основний капітал включає і житловий фонд, тому що люди, мешкаючи в будинках, витягують вигоду з послуг, що надаються будинками.

Фабричні будівлі і контори з їх обладнанням є чинниками виробництва, тому що працівники, озброєні великою кількістю машин, будуть проводити більше товарів. Товарні запаси також вносять свій внесок у виробництво.

Витрати капіталу залежать від величини накопиченого капіталу. У свою чергу, накопичення капіталу залежить від норми накопичення: чим вище норма накопичення, тим більше (при інших рівних умовах) розміри капіталовкладень. Приріст капіталу також залежить і від розмаху накопичених активів - чим вони більше, тим менше, при інших рівних умовах, швидкість збільшення капіталу, темп його зростання. Так, наприклад, розміри накопиченого капіталу в США і країнах Західної Європи великі і темпи його зростання в 3-5 раз нижче, ніж в таких країнах, як Південна Корея, Бразилія, Тайвань і інш., де процес накопичення почався порівняно недавно.

При цьому потрібно мати на увазі, що об'єм основного капіталу, що приходить на одного працівника, тобто капіталоозброєність, є вирішальним чинником, що визначає динаміку продуктивності труда. Якщо за певний період зростав об'єм капіталовкладень, а чисельність робочої сили збільшилася в більшій мірі, то продуктивність труда буде падати, оскільки скорочується капіталоозброєність кожного працівника.

Важливим чинником економічного зростання є земля, а точніше, кількість і якість природних ресурсів. Очевидно, що великі запаси різноманітних природних ресурсів, наявність родючих земель, сприятливі кліматичні і погодні умови, значні запаси мінеральних і енергетичних ресурсів вносять вагомий внесок в економічне зростання країни.

Однак наявність багатих природних ресурсів не завжди є самодостатнім чинником економічного зростання. Наприклад, деякі країни Африки і Південної Америки володіють істотними запасами природних ресурсів, але досі перебувають в списках відсталих країн. Це означає, що тільки ефективне використання ресурсів веде до економічного зростання.

Науково-технічний прогрес є важливим двигуном економічного зростання. Він охоплює цілий ряд явищ, що характеризують вдосконалення процесу виробництва. Науково-технічний процес включає в себе вдосконалення технологій, нові методи і форми управління і організації виробництва. Науково-технічний прогрес дозволяє по-новому комбінувати дані ресурси з метою збільшення кінцевого випуску продукції. При цьому, як правило, виникають нові, більш ефективні галузі. Збільшення ефективного виробництва стає основним чинником економічного зростання. Роль науково-технічного прогресу як одного з найголовніших чинників економічного зростання буде розглянуто в останній главі цієї курсової роботи.

В результаті дослідження, здійсненого Джоном фендриком на основі аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 р.) доведено, що менш ніж половину приросту загального обсягу виробництва можна пояснити діянням таких чинників, як земля, праця і капітал. Більше половини залежить від інших чинників. Щоб зрозуміти, які це чинники, проаналізуємо економічну динаміку країн у післявоєнний період.

Чому саме цей відрізок часу доцільно взяти як об’єкт розгляду? Річ у тім, що саме в післявоєнний період економічне зростання стало метою економічної політики урядів більшості розвинених країн. Ідеологія економічного зростання була покладена в основу творення держави загального добробуту.

З 1948 р. по 1971 р. світове промислове виробництво збільшувалося в середньому на 6,5% щорічно. Таких темпів економічна історія раніше не знала. Для порівняння: під час промислової революції XVIII століття економіка Великобританії зростала в середньому на 1,5% на рік, а під час промислового перевороту у США у XIX столітті зростання сягало 3% [8].

Високі темпи економічного зростання у післявоєнний період у роботі Германа Ван дер Веє пояснюються двома головними “нефізичними” чинниками: “динамікою надолуження” та переходом до системи змішаної економіки.

В основі пояснення швидких темпів зростання, що дістало назву “динаміки надолуження”, лежить ідея А. Гершенкрона. Її суть зводиться до того, що країна, уряд якої здійснює політику індустріалізації примітивної економіки, демонструє темпи росту настільки високі, наскільки великим є її відставання від групи країн–лідерів. Відставання від США країн Європи та Японії, які, головним чином, і забезпечили високі темпи світового зростання у післявоєнний період, було спричинене двома світовими війнами та міжвоєнною депресією. І вже в 1950-1970 рр. Середньорічний темп зростання ВНП в Німеччині сягнув 6,3%, в Японії – 10%, тоді як у США в цей період він становив лише 3,8%.

Високі темпи зростання у післявоєнній Європі та Японії, крім того, забезпечувалися міжнародним співробітництвом, перебудовою зруйнованого господарства на принципово нових технологічних засадах. Безумовно, ці два чинники діяли на боці пропозиції. Водночас почали діяти чинники зростання на боці попиту: збільшення державних витрат, рівня заробітної плати тощо.

Перехід до системи змішаної економіки як другий чинник прискореного зростання означав глибокі зміни в побудові економічної системи країн. Відомо, що змішана економіка характеризується активною роллю держави як суб’єкта господарювання. Ця роль у післявоєнний період виявилась у збільшенні інвестицій та субвенцій на користь виробничої та соціальної інфраструктури, у діях, спрямованих на забезпечення повної зайнятості, та в анти циклічному регулювання. Крім того, система змішаної економіки ґрунтується на співпраці уряду, профспілок та підприємців. Це гарантує соціальну стабільність у суспільстві, а отже, сприяє економічному зростанню.

Вважається, що поряд з глобальними у післявоєнний період діяв і такий частковий прискорювач зростання, як розвиток транснаціональних компаній. Останні забезпечили “переливання” капіталів та впровадження нових технологій в економіки менш розвинутих країн, сприяли прискоренню розвитку світової економіки і прогрес у науковій організації праці та революція в управлінні. Саме у післявоєнні роки були розроблені такі нові теорії управління, як кількісний підхід, системні концепції, ситуаційний підхід.


3. ТЕОРІЯ ВИРОБНИЧОЇ ФУНКЦІЇ

Для більш повного вивчення механізму економічного зростання необхідно розглянути теорію виробничої функції.

Класична виробнича функція відображає зв’язок між ресурсами (факторами) виробництва та реальним продуктом, тобто сукупною пропозицією. Вона має такий вигляд:


Yr = Yr (L, l, K, T),


Де Yrреальний ВНП,

L праця,

l – земля,

K – капітал,

T – технологічний прогрес.


Таким чином, реальний продукт є функцією кількох макроекономічних змінних: праці, землі, капіталу, що використовуються із застосуванням певних технологій.

Класична виробнича функція має властивість взаємозамінності факторів. Це означає, що один і той же обсяг кінцевого продукту може вироблятися за різного поєднання факторів виробництва. Ця ж властивість проявляється в тому, що для збільшення обсягів продукту достатньо збільшити обсяг одного з факторів виробництва, або разом усіх (графік 3.1.).













Графік 3.1. Класична виробнича

функція.


На графіку 3.1. зображено дві лінії. Лінія АА – це геометричне місце точок, які є різними комбінаціями капіталу і праці (на графіку відмічено дві точки С, D і дві комбінації L0K0 та L1K1), що забезпечують створення певного обсягу продукції. Нехай цей обсяг дорівнює 10 одиницям.

Лінія ВВ передбачає інші комбінації капіталу і праці (у нас це L3K2 та L2K1 і відповідні їм точки Е і F), що дають можливість створити більші обсяги продукту, наприклад, 15 одиниць.

Продукт обсягом 10 одиниць може бути створений як комбінацією факторів L0K0, так і іншою комбінацією L1K1, яка у порівнянні з попередньою означає зменшення праці (від L0 до L1) і збільшення капіталу (від K0 до K1). Тобто, ми одержуємо той же продукт, але за іншого поєднання факторів.

Перехід до більших обсягів продукту (від АА до ВВ) можливий, як показано на графіку, або шляхом зростання залученої праці (від L1 до L2), коли ми маємо комбінацію факторів L2K1, або шляхом збільшення обох факторів, коли маємо їх комбінацію L3K2.

Взаємозамінність факторів властива, наприклад, функціям виду


Yr = 0,6 L+ 0,2 K


Yr =


Для першої функції характер взаємозаміни факторів такий, що будь-яке зменшення L на одиницю передбачає збільшення К на 3 одиниці. Для другої функції величина заміни залежить від обсягів продукту і обсягу фактора, який ми хочемо замінити іншим. Наприклад, при обсягові продукту в 10 одиниць, для того, щоб не змінити розмір продукту у разі переходу від двох одиниць L до однієї, необхідно збільшити К на 50 одиниць (з 50 до 100). А при переході від п’яти одиниць L до чотирьох є потреба у збільшенні К лише на 5 одиниць (від 20 до 25).

Але, яким чином взаємозамінність факторів пов’язана з проблемою рівноваги? Для проблеми рівноваги актуальним є питання: як забезпечується збільшення обсягів продукту за рахунок кількісного зростання одного з факторів виробництва.

Класична модель ґрунтується на визнанні закону спадної граничної продуктивності, або віддачі факторів. Зазначений закон може бути сформульований у такий спосіб: в умовах певної технології виробництва збільшення якогось із факторів при незмінності інших, починаючи з їх певної комбінації, передбачає зменшення приростів виробництва.

Зрозуміло, що дії цього закону підпорядковується і виробнича функція


Yr = Yr (L, l, K, T),


Традиційно приймається, що для короткотермінового періоду лише фактор праці є змінним, всі інші – земля, капітал, технології – постійні. Тому ринок ресурсів у класичній моделі зводиться до ринку праці, а продукт розглядається як функція ресурсу праці.

Класична модель починається з ринку ресурсів, точніше з ринку праці. Той макроекономічний оптимум, який пояснює ця модель, ґрунтується передусім на рівновазі ринку праці і виробничої функції. Остання визначає пропозицію на ринку товарів. За класичною моделлю, відповідь на питання “скільки товарів може бути запропоновано на ринку” слід шукати у взаємодії ринку праці і виробничої функції.

Наведена модель дає досить реалістичне, але водночас досить грубе пояснення дійсності [4, стор. 196]. Реалістичне тому, що в моделі відображено вплив збільшення двох головних ресурсів – праці та капіталу – на зростання обсягів виробництва.

Обрубленою ж модель є тому, що чинники економічного зростання не обмежуються цими двома фізичними елементами. Зокрема, в результаті дослідження, здійсненого Джоном фендриком на основі аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 р.) доведено, що менш ніж половину приросту загального обсягу виробництва можна пояснити діянням таких чинників, як земля, праця і капітал. Більше половини залежить від інших чинників.




4. ЕФЕКТ МУЛЬТИПЛІКАТОРА


У 20-30-і роки безробіття в капіталістичних країнах стало постійним і досягло високого рівня, внаслідок чого економісти шукали способи збільшення зайнятості.

Р.Ф. Кан запропонував принцип мультиплікатора, який показує, що початкове збільшення інвестицій створює «первинну» зайнятість для робітників, зайнятих в конкретному виробництві. Їх витрати забезпечують «повторну» зайнятість в галузях, виробляючих споживчі товари. Співвідношення між загальним і первинним збільшенням зайнятості є «мультиплікатором зайнятості». Таке історичне походження мультиплікатора. Пізніше ідея мультиплікатора досліджувалася багатьма економістами стосовно до різних економічних процесів [9, стор. 329].


Звичайно, збільшення інвестиційних витрат приводить до збільшення рівнів обсягу виробництва і прибутку. Однак, ця зміна перевищує, і, звичайно, в декілька разів рівень збільшення інвестиційних видатків.

Мультиплікатором називають співвідношення відхилення від рівноважного ЧНП і початкової зміни у витратах (на інвестиції), що спричинив дану зміну реального ЧНП [7, стор. 226].

Первинна зміна у витратах звичайно викликається зсувами в інвестиційних витратах по тій простій причині, що інвестиції представляються найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. Але потрібно підкреслити, що зміни в споживанні, державних закупівлях або експорті також зазнають дії мультиплікатора.

Явище мультиплікатора засновується на двох фактах. По-перше, для економіки характерні безперервні потоки витрат, що повторюються і прибутків, де витрачені однією особою гроші отримує інша особа у вигляді доходу. По-друге, будь-яка зміна доходу спричинить зміни і в споживанні і в зберіганні в тому ж напрямі, що і зміна доходу, при цьому, пропорційність споживання і заощаджень зберігається при будь-якій зміні доходу. З цих двох фактів слідує, що початкова зміна величини витрат породжує ланцюгову реакцію, яка, хоч і затухає з кожним подальшим циклом, але приводить до багаторазової зміни ЧНП.

Логічне обґрунтування ефекту мультиплікатора можна показати на числовому прикладі в таблиці 4.1.





Таблиця 4.1.

Аналіз мультиплікатора (гіпотетичні дані, млрд. грн.)



Зміни в доході

Зміни в споживанні

Зміни в заощадженнях

Передбачуване зростання інвестицій

5,00

3,75

1,25

Другий цикл

3,75

2,81

0,94

Третій цикл

2,81

2,11

0,70

Четвертий цикл

2,11

1,58

0,53

П'ятий цикл

1,58

1,19

0,39

Всі інші цикли

4,75

3,56

1,19

Разом

20,00

15,00

5,00


У даному прикладі витрати на інвестиції зростають на 5 млрд. грн. На графіку це виражається зсувом вгору кривої інвестицій з 20 млрд. грн. до 25 млрд. грн. Допустимо, що зміни в споживанні рівні 3/4, а зміни в заощадженнях рівні 1/3. Також допустимо, що економіка знаходиться в рівновазі при 470 млрд. грн.

Первинне збільшення інвестицій створює рівні величини доходу від заробітної плати, ренти, відсотка і прибутку по тій простій причині, що витрачання і отримання доходу – це два боки однієї і тієї ж операції. Як буде змінюватися споживання із збільшенням прибутків домогосподарств на 5 млрд. грн.?

Відповідь можна знайти, використовуючи граничну схильність до споживання, рівну 3/4, до даної зміни доходу. Так, зростання доходу на 5 млрд. грн. викликає зростання споживання на 3,75 млрд. грн. (= 3/4 від 5 млрд. грн.) і заощаджень на 1,25 млрд. грн. (= 1/4 від 5 млрд. грн.). Ці 3,75 млрд. грн. що витрачаються, отримують інші домогосподарства у вигляді доходу. Вони, в свою чергу, споживають 3/4, або 2,81 млрд. грн. з цих 3,75 млрд. грн., а зберігають 1/4, або 0,94 млрд. грн. І аналогічно, споживані одними домогосподарствами 2,81 млрд. грн. переходять до інших домогосподарствам у вигляді доходу. Хоч ефект первинного і подальших витрат початкового приросту інвестицій з кожним черговим циклом витрат знижується, сумарний приріст рівня обсягу виробництва – доходу становитиме 20 млрд. грн., якщо процес буде йти до останньої гривні. Передбачуваний приріст інвестицій на 5 млрд. грн. відповідно приведе до зростання рівноважного рівня ЧНП на 20 млрд. грн., з 470 млрд. грн. до 490 млрд. грн. Звідси мультиплікатор рівний 4 (= 20 млрд. грн. / 5 млрд. грн.).

Зовсім не випадково дія мультиплікатора закінчується тоді, коли сумарна величина заощаджень, викликаних початковим збільшенням інвестицій на 5 млрд. грн., компенсує даний приріст інвестицій. Тільки так коректується викликана зростанням інвестицій нерівновага. У цьому випадку ЧНП і загальні прибутки повинні зрости на 20 млрд. грн., щоб стимулювати додаткові заощадження на суму 5 млрд. грн., які і компенсують приріст інвестиційних витрат в 5 млрд. грн. Доход повинен збільшитися в 4 рази в порівнянні з початковим перевищенням інвестицій над заощадженнями, оскільки домогосподарства зберігають 1/4 частину будь-якого приросту свого доходу. Як відмічалося раніше, в даному прикладі мультиплікатор – число, що показує, у скільки разів сумарний приріст доходу перевищує початковий приріст інвестиційних витрат, - становить 4.

Існує зв'язок між змінами в заощадженнях і величиною мультиплікатора. Частка приросту доходу, який йде на заощадження, тобто зміни в заощадженнях визначають сумарний ефект від послідовних циклів витрат, і, отже, мультиплікатор.

Чим менше частка будь-якої зміни в доходу, яка йде на заощадження, тим більше чергове витрачання в кожному циклі і відповідно тим вище мультиплікатор. Якщо зміни в заощадженнях рівна 1/4, як в нашому прикладі, то мультиплікатор рівний 4. якби зміна в заощадженнях становила б 1/3, то мультиплікатор був би рівний 3 і т.д.

Значення мультиплікатора перебуває в наступному. Відносно невелика зміна в інвестиційних планах підприємців або планів заощаджень домогосподарств може викликати набагато більшу зміну в рівноважному рівні ЧНП. Мультиплікатор посилює коливання підприємницької діяльності, викликані змінами у витратах.

Помітимо, що чим менше зміни в споживанні (менше зміни в заощадженнях), тим більше буде мультиплікатор. Наприклад, якщо зміни в споживанні – 3/4 і відповідно мультиплікатор – 4, то зниження запланованих інвестицій на суму 10 млрд. грн. спричинить зниження рівноважного рівня ЧНП на 40 млрд. грн. Але якщо зміни в споживанні – тільки 2/3, а мультиплікатор – 3, то зниження інвестицій на ту ж суму в 10 млрд. грн. приведе до падіння ЧНП тільки на 30 млрд. грн. Це наводить на думку: велика величина зміни в споживанні означає, що в ланцюжку послідовних циклів споживання, цифрові значення зменшуються повільно, внаслідок чого акумулюється велика зміна в доході. І навпаки, невелика величина зміни в споживанні (велика зміна в заощадженнях) приводить до того, що вимушене споживання швидко скорочується, так що сумарна зміна в доході є незначною.

Мультиплікатор в представленому тут вигляді називається також простим мультиплікатором по тій лише причині, що він засновується на дуже простій моделі економіки. Але насправді, послідовність циклів отримання прибутків і витрачання може затухати внаслідок вилучень у вигляді податків і імпорту. Тобто крім витоку на заощадження одна частина доходу в кожному циклі буде вилучатися у вигляді додаткових податків, а інша частина використовуватися на закупівлю додаткових товарів за рубежем.

Більш реалістичний мультиплікатор, якого отримують з урахуванням всіх цих вилучень – заощаджень, податків і імпорту, називається складним мультиплікатором.

5. ЕФЕКТ АКСЕЛЕРАТОРА


З поняттям мультиплікатора тісно пов'язана категорія «акселератора» або принцип акселерації.

Акселератор показує відносини між приростом попиту як на споживчі товари, так і на товари проміжного попиту (обладнання, сировина і т.п.), і приростом інвестицій, що збільшують потужності виробництва цих товарів [9, стор. 329].

Зміна попиту викликає різкі зміни в капіталовкладеннях, оскільки необхідно брати до уваги різні терміни, які потрібні для збільшення запасів капітального майна і зміни технічного коефіцієнта капітал – продукт, який показує приріст продукту при даному прирості капіталу.

Приріст доходу стимулює приріст чистих капіталовкладень, тобто збільшення попиту на інвестиційні товари в розмірі більш ніж пропорційному.

Згідно з принципом акселерації в загальному аспекті розмір капіталовкладень I є функція від зменшення доходу (сукупного попиту):


I = f ().


Якщо прибуток і попит залишаються постійними, то чисті інвестиції відсутні. Якщо прибуток і попит збільшуються, то виникає необхідність в збільшенні виробничих потужностей.

Приріст капіталовкладень повинен бути значно вище за приріст прибутків, оскільки час амортизації обладнання перевищує річний термін і вартість його більше річного доходу, що ним приноситься. Нові інвестиції повинні бути в декілька разів більше величини, на яку зміниться прибуток. Ця кількість разів і називається «коефіцієнтом акселерації».


I = α ,


де α – коефіцієнт акселерації, який залежить від відношення капітал – продукт.

Передбачається, що потреба в нових капіталовкладеннях виникає в тому випадку, якщо всі потужності що є, вже використані.



6. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС – ОСНОВА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Використання людського інтелекту, що винаходить нові товари або більш ефективні технології виробництва - найважливіше джерело економічного зростання. [5]

За останні 250 років розвиток техніки буквально перетворив наше життя. Спочатку парова машина, потім - двигун внутрішнього згоряння, електрика і ядерний реактор замінили мускули людини і тварин як основне джерело енергії. Автомобілі, автобуси, поїзди і літаки витіснили коня і віз як основні способи пересування. Технічний прогрес продовжує змінювати наше життя і сьогодні. Лазерні програвачі, мікрокомп'ютери, текстові редактори, мікрохвильове печення, відеокамери, магнітофони, автомобільні кондиціонери істотно змінили характер нашої роботи і дозвілля протягом останніх двадцяти років

Науково-технічний прогрес, визнаний у всьому світі як найважливіший чинник економічного зростання, все частіше і в західній, і в вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу.

Це, як справедливо відмітив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний в своєму роді процес, об'єднуючий науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Він перебуває в отриманні нового продукту і тягнеться від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи таким чином весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

У цих обставинах інновація спочатку націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат “чистої науки”, отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і перебуває її приваблива сила для підприємств, що працюють у ринковій економіці.

Заходи впливу держави в області інновацій можна поділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні і вибраною в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив.

Як правило, в період економічного спаду характерно переважання “кейнсианського” підходу до державної економічної політики, що передбачає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; в період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.

У цей час економісти по мірі активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: в першій домінує концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція); друга характеризується переважаючим упором на ринкові відносини (США, Великобританія); третя дотримується “проміжного” варіанта в економічній, в тому числі і інноваційній, політиці: державне регулювання поєднується з низкою заходів централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвиненій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільової.

Адміністративно-відомча форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності із спеціальними законами, що приймаються з метою безпосереднього сприяння інноваціям.

Так, в США в 1980 р. був ухвалений закон Стівенсона-Вайдлера “Про технологічні нововведення”, передбачаючий ряд заходів стимулювання промислових інновацій; створення для їх вивчення і стимулювання спеціальних організацій в рамках апарату виконавчої влади; сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок в розвиток науки і техніки. Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічиганськом університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено $ 17 млн. Основна його задача - розробка і досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших коштів автоматизації виробництва. Усього з $ 133 млрд., що було витрачено у США на НІДКР в 1988 р. на частку федерального уряду доводилася майже половина - 49,3%. [6]

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій передбачає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, в тому числі і в малих наукоємких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.

Контрактне фінансування являє собою один з елементів поширеної в цей час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками (в цьому випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НІДКР - наприклад, в аерокосмічній області, - а фірма-виконавець НІДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Суворо обмовляються взаємні зобов'язання і економічні санкції. У США таким чином фінансується 77% федеральних витрат на НІДКР.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, що використовуються різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється і в сфері інновацій. Внаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, в яких країна може досягти лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це інформаційна технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її пріоритет. Результати і побічні продукти інформаційних інновацій стають важливим джерелом інновацій інших.

Японська модель також передбачає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології. За останні 10-12 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучій технологій виготовлення роботів.

Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і стимулюється їх розвиток з тим, щоб потім перекладати на нові технології все народне господарство.


Успіхи НТП залежать від того, яке місце наука займає в суспільстві. Світовий досвід показує, що необхідною і достатньою умовою прогресу в розвитку науки і техніки є свобода творчості.


Досвід цих країн є дуже важливим для України, котра має величезні проблеми із залученням у виробництво нових технологій.


ВИСНОВОК


Перед Україною стоїть багато складних завдань в усіх сферах суспільного життя. У сфері економіки – це передусім гальмування процесу сповзання у глибоку економічну кризу, зупинення зниження життєвого рівня народу, стабілізація і поступове зростання економіки, добробуту населення. Поряд з цими тактичними цілями перед країною стоять важливі стратегічні завдання: досягнення рівня розвитку передових країн світу, входження рівноправним членом у систему світового господарства.

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду життя у ринкових умовах порівняно з іншими країнами світу. Тому, вивчення такого досвіду на прикладі інших розвинених країн дасть змогу, по-перше, запобігти багатьом помилкам, котрі робилися ними на шляху до економічного зростання, а по-друге, якнайшвидше та з найменшими витратами пройти цей шлях.

Однією з об”єктивних причин, що перешкоджають нині виходженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Вирішити цю проблему здатні лише нові технології, залучення яких було основною передумовою економічного зростання багатьох країн.

У останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного зростання для країн, що вже досягли добробуту. У основі цих сумнівів лежить ряд взаємопов'язаних аргументів.

1. Забруднення навколишнього середовища. Противники економічного зростання передусім стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони затверджують, що індустріалізація і економічне зростання породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст, транспортні затори і т.д. Всі ці витрати економічного зростання виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізовує їх повністю. Практично все, що залучається до виробництва, згодом повертається в довкілля у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинна буде поглинути або спробувати поглинути навколишнє середовище. У будь-якому суспільстві, що вже досягло добробуту подальше економічне зростання може означати тільки задоволення все більш неістотних подробиць при зростанні загрози екологічної кризи. Тому деякі економісти вважають, що економічне зростання повинне цілеспрямовано стримуватися.

2. Чи Вирішує економічне зростання проблеми? Прихильники економічного зростання вважають, що воно саме по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна визнавати повністю доведеним. Противники економічного зростання, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні, по суті є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її рішення необхідна політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту. Взагалі говорячи, аж ніяк не очевидно, що економічне зростання є або буде бути засобом розв'язання проблем, що стоять перед країною.

3. Відсутність гарантій. Противники економічного зростання вважають, що швидке зростання породжує неспокій і невпевненість серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими в міру технічного прогресу.

4. Економічне зростання і людські цінності. Критики економічного зростання також висувають цілий ряд аргументів на користь того, що, хоч, економічне зростання забезпечує нам “прожиток ”, воно не може забезпечити нам “гарне життя”. Насправді, виробляючи все більше, ми отримуємо при цьому все менше радості. Протягом двох сторіч технічного прогресу трудящі перетворилися з ремісників і художників в додатки машин, що натискають на кнопки, і втратили естетичне і почуттєве задоволення від роботи. Хіба при проведенні балансу економічного зростання ми не повинні вважати це істотним збитком? Точніше говорячи, економічне зростання означає індустріалізацію, масове виробництво, яке не носить творчого характеру і не приносить задоволення працівнику, а також відчуження трудящих від прийняття життєво важливих рішень.

Але багато які економісти виступають в захист економічного зростання як важливої суспільної мети, приводячи наступні доводи.

1. Рівень життя. Як вже відмічалося раніше, економічне зростання є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. У умовах економічного зростання вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до менших протиріч між різними групами населення. Є можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру на даному рівні, здійснювати програми допомоги старезним, хворим і бідним, вдосконалити систему освіти і інші галузі соціальної сфери і при цьому підвищувати особисті прибутки за вирахуванням податків.

2. Економічне зростання і навколишнє середовище. Прихильники економічного зростання вважають, що його зв'язок із станом навколишнього середовища дуже перебільшений. На ділі ці проблеми можна відділити один від одного. Якщо суспільство зовсім відмовиться від економічного зростання, зберігаючи ВНП на постійному рівні, йому все ж доведеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан навколишнього середовища і якість життя.

Забруднення є не стільки побічним продуктом економічного зростання, скільки результатом неправильного ціноутворення. А саме: значна частина природних ресурсів (ріки, озера, океан і повітря) розглядається як “загальна власність” і не має ціни. Тому ці ресурси використовуються понадміру інтенсивно, що погіршує їх стан. Звичайно ж існують серйозні проблеми, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. Але обмеження економічного зростання не вирішить цих проблем. “Щоб обмежити забруднення треба обмежити саме забруднення, а не економічне зростання”. [9, стор. 391]

3. Позаекономічні міркування. Захисники економічного зростання стверджують, що його уповільнення або припинення не надасть автоматично благотворного впливу на людські цінності і не забезпечить людям “хороше життя”. Насправді потрібно чекати зворотнього. Наприклад, кінець економічного зростання не відмінить роботу на конвейєрі. Навпаки, економічне зростання завжди супроводилося скороченням частки зайнятих людей в конвейєрному виробництві. Невірно і те, що економічне зростання завжди робило труд неприємним і небезпечним. Оновлення обладнання, як правило, знижує напруженість труда й імовірність нещасних випадків.

Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення або припинення економічного зростання ослабляє прагнення людей до матеріальних цінностей і зменшує їх відчуження від виробництва. Швидше результати будуть зворотними. Самі гучні протести проти погоні за неживою лунають якраз в тих країнах і серед тих груп населення, де в цей час рівень добробут найбільш високий! Інакше говорячи, саме високий рівень життя, що забезпечується економічним зростанням, і дає можливість все більшому числу людей “витрачати час на освіту, роздуми і самореалізацію”.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Дзюбик С. Ривак О. Основи економічної теорії. - К.: Основи, 1994. - 336 с.

  2. 2. Основи економічної теорії. Підручник за ред. проф. С.В. Мочерного. – Тернопіль: АТ “Тарнекс”, 1993 р.

  3. Статистика. Підручник. За ред. А.В, Головача, А.М. Єріної, О.В. Козирєва. – К.: Вища школа, 1993.

  4. Радіонова І.Ф, Макроекономіка та економічна політика. К.: Таксон, 1996.

  5. James D. Gwartney and Richard L. Stroup, "What Everyone Should Know About Economics And Prosperty", 1993. Авторизованный русский перевод: Институт национальной модели экономики, М.: 1996

  6. Твісс Б. Управление научно-техническими нововведениями. Сокр. пер. с англ. - М.: Економіка. – 1989

  7. Макконнелл Кэмпбелл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11-го изд. - М.: Республика, 1995.

  8. Герман Ван дер Вее “История мировой экономики, 1945-1990” М., Наука, 1994.

  9. Современная экономика. Общедоступный учебный курс. Ростов н/Д.: изд-во «Феникс», 1998.




Случайные файлы

Файл
46579.rtf
150853.rtf
19319.rtf
29797.rtf
AUDIT1.DOC