Вільні економічні зони в Україні та міжнародний досвід їх створення (184223)

Посмотреть архив целиком

ЗМІСТ

  1. Вступ___________________________________________________стор.1

  2. Поняття, предумови формування та типологія СЄЗ___________стор. 2-6

  3. Регіональна економічна політика України та місце в ній спеціальних (вільних) економічних зон_________________________________стор. 7-9

  4. Український досвід спеціальних (вільних) економічних зон____стор. 10-12

  5. Світовий досвід формування СЕЗ________________________стор. 13-15

  6. Список використаної літератури____________________________стор. 16





































ВСТУП

Перетворення планово-директивної економіки у відкриту ринкову пов'язано сьогодні з вирішенням ряду актуальних проблем: заміною старої господарської структури, реструктуризацією промисловості, освоєнням ринкових принципів діяльності, інтеграцією до світової економічної системи. Названі завдання не можна вирішити без розширення Інвестиційної діяльності, яка забезпечує неперервність відтворювального процесу та дієве стимулювання всіх відомих форм зовнішньоекономічного співробітництва.

В той же час економічна криза, що охопила Україну, не стимулює інвестиції, а навпаки, продукує скорочення відтворювальних процесів за критичну межу. Подібні тенденції характерні і для зовнішньоекономічних зв'язків, реформування яких також суттєво ускладнено. Але потреба країни у зовнішніх ресурсах розвитку - в тому числі іноземних інвестиціях як одній з форм зовнішньоекономічних зв'язків, обумовлює використання нестандартних підходів.

Як свідчить практика, таким нетрадиційним підходом може стати формування спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ). Спеціальні зони створюють сприятливі умови для економічного розвитку базових об'єктів та територій їх розташування.

Запропонований Вашій увазі навчальний посібник "Спеціальні (вільні) економічні зони: теорія та практика" є першим в Україні і, на думку авторів, повинен значною мірою задовольнити існуючу потребу студентів та викладачів у навчальних матеріалах з питань СЕЗ. Він дозволяє також отримати необхідну теоретико-методологічну базу щодо розуміння процесів формування і управління спеціальними (вільними) економічними зонами, виховати практичні навички у роботі з проектними документами СЕЗ.

Розв'язанню вказаних завдань підпорядкована структура та методика подачі матеріалів, сформульовані контрольні питання по кожному розділу, рекомендовано літературу для поглибленого вивчення матеріалу.












Поняття, предумови формування та типологія СЄЗ

Безперервний і послідовний розвиток виробничих сил супроводжується адекватним процесом усуспільнення виробництва і суспільного розподілу праці. Одночасно суспільний розподіл праці приводить до посилення інтеграційних зв"язків. У цьому випадку буде досягатися такий рівень усуспільнення виробництва і розподілу праці, коли у забезпеченні різних потреб зможуть брати участь не тільки галузі народного господарства, але й багаточисельні виробництва та їх групи. Оскільки вони знаходяться на певній території, то у сукупності складають взаємозв'язані територіальні формування.

На практиці процес розвитку виробничих сил обумовлює зростання кількості галузей, виробництв, технологічно самостійних підприємств. Водночас це супроводжується поширенням технологічної залежності підприємств і галузей, ускладненням міжгалузевих зв"язків, об'єднанням виробництв, які виділилися, в галузеві і територіальні сукупності. Одночасно проходить розподіл праці як у галузевому, так і територіальному розрізах. Закріплення певних видів і підвидів суспільного виробництва на даній території визначає його просторовий розподіл.

Територіальні формування є однією з якісно нових форм усуспільнення виробництва, в яких проявляється його прогресивний напрямок розвитку шляхом концентрації, спеціалізації, комбінування виробництва. Такий характер їх розвитку забезпечує значний економічний ефект завдяки використанню фактора комплексності. Розміщення виробничих об"єктів на одній чи на сумісній території дозволяє ефективно використовувати не тільки єдині енергетичні джерела, водні, мінеральні, природні ресурси, але й потужності виробничої і невиробничої інфраструктур.

Територіальні формування виступають у різноманітних формах комплексів: 1) виробничо-територіальних; 2) аграрно-виробничих; 3) оудівельних; 4) транспортних та їх галузевих різновидів. промислово-територіальні комплекси можуть включати машинобудівний, хімічний, лісопромисловий та багато інших. Так само аграрно-промислові комплекси складаються з зернового, буряко-цукрового, льонарського та ін.

Разом з тим останнім часом з'являються нові види територіальних формувань, націогосподарських комплексів. Одними з них слід назвати вільні економічні зони (ВЕЗ). Якщо розглянути ВЕЗ в історичному плані, то виявиться, що територіальні формування - "вільні економічні зони" - це явище, яке мало місце в господарській практиці деяких античних держав та було розповсюджене у середньовіччі.

Проте, зацікавленість до ВЕЗ як елементу територіальної організації виробничих сил з"явилася у науковців І практиків України наприкінці 80-х - початку 90-х років. Це пов"язано з вивченням досвіду становлення ринкових відносин у розвинених в економічному відношенні країнах, а також країнах, які мають в останні роки позитивні результати у стабілізації національної економіки. Ставилося за мету шляхом вивчення і запровадження позитивного досвіду стимулювати економічні перетворення, які б забезпечили поступовий перехід до господарської самостійності не тільки окремих підприємств, але і цілих регіонів.

Формування вільних економічних зон у багатьох країнах світу віддзеркалює дію об"єктивних інтеграційних процесів, притаманних національній економіці. Поряд з подальшим розвитком усуспільнення виробництва шляхом .його спеціалізації і концентрації, збільшенням випуску товарної продукції, відбувається посилення міжрегіональних, а, особливо - міжнаціональних контактів. Відбувається формування світової територіальної структури, відповідно до якої проходить закріплення виробництва певних видів продукції чи послуг за окремими країнами. Такому закріпленню сприяє розвиток зовнішньоекономічних зв"язків через вільні економічні зони.

Економічні системи окремих країн поступово інтегруються шляхом спеціалізації на певних видах продукції, встановлення стабільних економічних зв"язків, торгівлі науково-технічними досягненнями, послугами, інформацією. В кінцевому результаті господарські системи країн-партнерів взаємно пристосовуються, вони утворюють нову економічну структуру, яка поглинає відокремлені потенціали, відтворюючи систему більш високого рівня. У новій економічній системі з"являється можливість ефективного використання основних факторів виробництва, до складу яких відносяться робоча сила, капітал та інформація. Виникають

додаткові можливості для прискореного зростання національних економік, які інтегровані в економічну систему певного регіону.

Вільні економічні зони є одним з елементів здійснення інтеграційних процесів і структурних перетворень у світовій економіці. Це - один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

На сьогодні територіальні утворення цього типу розміщені практично у всіх країнах світу, представлені на всіх континентах. Неабиякий вплив їх на економічні процеси, що відбуваються у державах розміщення, оскільки в зонах створюються різноманітні виробництва, нові робочі місця, активізуються зовнішньоторговельні операції.

Для вільних економічних зон характерні певні принципи формування безвідносно до типу та місця розміщення. Саме за цими принципами і визначається можливість віднесення окремих об"єктів до територіальних формувань даного типу.




Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) - один з досить помітних елементів структурних перетворень світової економічної системи другої половини XX ст. Вони географічне розосереджені практично на всіх континентах та присутні у різних групах країн - як у тих, що розвиваються, так і у промислово розвинених.

Вивчення світового досвіду СЕЗ дозволяє зробити висновок про широке різномаїття форм, цілей, механізмів, стратегій розвитку та результатів зонування. Але це різномаїття може і повинно бути ідентифіковане, зведене в загальну схему, тобто теоретично усвідомлено. Таким чином, практика використання подібних утворень не тільки не заперечує, але й вимагає опрацювання чітких формулювань, встановлення закономірностей розвитку, відпрацювання понятійного апарату.

Насамперед необхідно визначитися з дефініціями. Одним із початкових, що визначали суть вільної зони, був термін "вільна гавань" (porto franko). З розповсюдженням механізму зон та модифікації, його цільовою та функціональною спрямованістю понятійний ряд розширювався, в тому числі під впливом мовних особливостей держав-засновниць. В результаті явище, шо має внутрішню цілісність, отримало значну кількість понять та визначень: вільні зони, вільні торгові зони, експортно-виробничі зони, вільний порт, вільні експортно-виробничі зони, вільні експортні зони, технологічні зони, вільні зони заохочення експорту, зони безмитного ввозу, індустріальні зони, зони сприяння інвестиціям, спеціальні економічні зони, зони безмитного виробництва, зони безмитного промислового експорту, зони спільного підприємництва, зони зовнішньої торгівлі, промислово-виробничі зони, зони вільної економіки, техніко-впроваджувальні зони, зони безмитної торгівлі тощо.

Існує не менше ЗО різних дефініцій, що визначають це явище. Найбільш розповсюдженими з них є терміни "вільна економічна зона" (БЕЗ) та "експортно-виробнича зона" (ЕВЗ). Перший найбільш точно відображає той ключовий момент, що зона представляє собою економічне, а зовсім не політичне, соціальне чи інше утворення з вільним (спрощеним відносно національної економіки і максимально наближеним до світової) режимом підприємницької діяльності. Другий термін досить широко популяризований економічною наукою, найбільш активно використовується в практиці країн, що розвиваються, які є лідерами по чисельності ЕВЗ, а також офіційно використовується рядом міжнародних організацій, у тому числі Міжнародною Організацією Праці, Центром 00Н по Транснаціональним Корпораціям, Всесвітньою Асоціацією ЕВЗ.

Крім того, існує багатоваріантність підходів у визначенні самого явища вільних зон. Власні трактування ВЕЗ дає законодавство країн, що беруть участь у процесі зонування, а також міжнародні угоди, теоретико-практичні дослідження, документи спеціалізованих організацій, асоціацій тощо. Серед найбільш відомих назвемо лише ті визначення, що були дані в постанові Ради спільного ринку від 4 березня 1969 p., YII додатку до Конвенції в Кіото від 18 березня 1973 p., документах UNCTAD від 1975 p., Ради спільного ринку від 1988 p., матеріалах Міжнародної Організації Праці, Центра 00Н по ТНК. Всесвітньої Асоціації ЕВЗ. Всі вони, співпадаючи у віддзеркаленні найважливіших суттєвих рис вільних зон, пропонують власні, оригінальні трактовки. Але визначення, які дані в цих документах, недостатньо повно й точно описують сутність та основні риси поняття "зона".

Наприклад, трактування поняття експортної виробничої зони як "чітко визначеної промислової зони, в якій сформовано анклав безмитної торгівлі в митному та торговому режимі приймаючої країни, І в якій іноземні підприємства, що виробляють в основному продукцію на експорт, отримують вигоду з наданих фіскальних пільг", викладено Центром 00Н ТНК. Це формулювання далеко не Ідеальне і, за словами експертів Центру, не враховує відхилень від схеми або так званих "прикордонних" явищ. Суть останніх у тому, що зона, названа експортно-виробничою, може бути фактично орієнтована на місцевий ринок (імпорт). Режим ЕВЗ може розповсюджуватися на всю територію країни, якщо остання відмінила власним рішенням торговельні (тарифні та нетарифні) обмеження (Гонконг. Сінгапур, Макао).

Крім того, під наведену дефініцію не підпадають іноземні для приймаючої держави підприємства, що мають відповідні митні та фінансові пільги, а також оффшорні території та центри з особливим режимом діяльності банківсько-страхових інститутів І нерезидентських компаній. Тобто поняття ЕВЗ є вузьким, частковим випадком більш загального явища, що займає досить чільне місце (до 50% всіх існуючих ВЕЗ за кількістю та економічними результатами діяльності).

Виходячи з відомих традиційних форм існуючих вільних зон, у процесі систематизації переліченого вище різноманіття на засадах єдності основних (суттєвих) рис можна побудувати класифікаційну схему ВЕЗ. При цьому як вихідні критерії, що обумовлюватимуть віднесення тих або інших структур до вільних економічних зон, необхідно вважати: умовну екстериторіальність утворення відносно митних кордонів та індиферентність до торгового режиму приймаючої держави; спрямованість на активізацію підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності, використання для власного розвитку зовнішніх фінансових ресурсів, у тому числі іноземних інвестицій; особливий (що відрізняється від загального, який існує на території держави розташування) організаційно-правовий механізм.

Слід зауважити: фактор залучення зовнішніх фінансових та інших ресурсів - визначальний, і не може не враховуватись у процесі аналізу. Це принципово, адже світовий господарський досвід свідчить про використання форми особливих територіальних утворень, що мають спеціальний режим сприяння окремим видам підприємницької діяльності, незалежно від орієнтації на іноземний капітал, або такий, що прямо стимулює національних виробників. Як підтверджує практика, це - важлива та ефективна форма стимулювання підприємницької діяльності в пріоритетних галузях (сферах) діяльності, а також засіб економічного "оживлення" депресивних районів. Але, якщо узагальнювати ці тенденції, то слід зазначити, що подібні утворення поступово будуть підключатися до системи міжнародного поділу праці та науково-технічного обміну і, таким чином, до процесів міжнародного руху капіталів.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначення поняттю вільної економічної зони: ВЕЗ - це обмежена частина території держави, на якій встановлюються особливі митний, податковий, фінансовий, організаційно-правовий режими діяльності суб"єктів підприємництва для активізації економіки та інтеграції у світове господарство.

До цілей, які ставляться державою, що створює (або санкціонує створення) ВЕЗ, як правило, відносяться: розв'язання проблем зайнятості і формування нових робочих місць; активізація зовнішньої торгівлі; стимулювання притоку іноземних Інвестицій як додаткового джерела фінансування; активізація обміну знаннями й технологіями, і як результат, - досягнення нової інноваційної якості економіки; розширення експортної бази або розвиток імпортозаміщення: підвищення обсягів зовнішніх надходжень та покращання платіжного балансу країни-реципієнта; ефективне використання місцевих ресурсів побудова структур, що є провідником та каталізатором ринкових перетворень

Крім того, формування вільних економічних зон може розглядатись як засіб розв'язання проблем депресивних старопромислових, незабудованих, слабозаселених, з низьким рівнем економічного розвитку регіонів

У деяких країнах ця концепція будувалася та була реалізована без поєднання з орієнтацією на залучення іноземного капіталу (як, наприклад, програми розвитку старопромислових районів у Франції та Німеччині) Маються на увазі територіальні програми, спрямовані на створення нових або збереження існуючих робочих місць, відновлення традиційних галузей та видів промислу, розвиток підприємництва, експортного виробництва, інноваційних процесів, захист навколишнього природного середовища тощо Ці зони максимально відкриті зовнішньому економічному простору і за сутністю свого механізму повинні сприяти інтеграції територій в єдину господарську систему Вони не обмежуються прийняттям заходів, що стимулюють діяльність нерезидентів, а навпаки, створюють пільгові умови для підприємницької діяльності в цілому В іншому випадку може здійснюватись орієнтація на залучення виключно зовнішніх фінансових ресурсів - іноземних інвестицій у підприємницькій або ссудній формах, - на початковому або наступних етапах розвитку зон, які стають вільними економічними

Багатоваріантність підходів, яка виявилася при вивченні поняття та сутності БЕЗ, властива також і підходам до їх класифікації Існують різні варіанти типології зон Зокрема, дослідники С А Дійков, В 1 філатов, А П Думнов та інші розрізняють зовнішньоторговельні, функціональні та галузеві зони, В Укмар та С С Фомін деталізують класифікацію підрозділом зовнішньоторговельних на комерційні та складські зони Д М Акульонок та А Н Солдаткін визнають існування чотирьох типів зон - вільної торгівлі, експортно-виробничі промислові, вільні порти та банківські зони Е А Алтинбаєв пише про зони прискореного економічного розвитку, зони спільного підприємництва та зони цілісного економічного району з повною відновлювальною структурою обробної промисловості Ю С Степанов наводить класифікацію зон, що відносяться до п"яти типів безмитні, експортні промислові, парки технологічного розвитку, зони страхових та банківських послуг, імпортопромислові зони та зони імпортозаміщення А Корнєєв надає перевагу семи типам зон, що відрізняються за площею та функціональною спрямованістю - це

ресурсні, транспортні, фінансові, складальні, рекреаційні, складські, технопарки А П Кузнєцов - провідний російський дослідник у цій галузі - вважає за необхідне розрізняти зони вільної торгівлі, підприємницькі, технологічні парки зони експортного виробництва, спеціальні економічні зони

Всі наведені точки зору на типологію ВЕЗ, без сумніву, мають внутрішню логіку та дозволяють під різними кутами зору осмислити феномен ВЕЗ Можна вважати досить корисним подібне різномаїття підходів, оскільки в процесі відстоювання власних точок зору автори наближаються до істини

Пропонується наступна класифікаційна схема СЕЗ (рис. 1). Спеціальні (вільні) економічні зони поділяються на окремі типи залежно від географії розташування, характеру об"єкта зонування, взаємодії з позазональною економікою, масштабами та значущістю вірішуваних проблем, функціональною спрямованістю

Так, залежно від місцерозташування відносно державних кордонів, ВЕЗ розподіляються на внутрішні (розташовані у внутрішніх районах країни) та зовнішні (розташовані базпосередньо на кордоні)

Згідно з характером взаємодії з економікою приймаючої держави слід розрізняти зони інтеграційного (в механізм зони закладено принцип тісної взаємодії з суб"єктами підприємництва поза межами зони) та анклавного типу (зона функціонує в просторі, що є замкненим відносно позазональної господарської системи та відкритим для зовнішніх зв'язків) Зони анклавного типу є антиподом інтеграційних, створюються переважно для максимізацп зовнішнього притоку товарних та фінансових ресурсів, локалізуються на невеликій за розміром території та в процесі діяльності мінімально взаємодіють з рештою економічного простору приймаючої держави, їх механізм найбільш наближений до умов та законів світового ринку, дозволяє зменшити ступінь залежності ВЕЗ від позазонального економічного простору та інерційної системи управління Це забезпечується як адміністративними так і економічними заходами Останні повинні переважати, оскільки мають внутрішні стимули саморозвитку та вдосконалення і можуть в подальшому бути розповсюджені за межі зони

За характером організації зони можуть бути локальними (точковими) та комплексними Локальною (точковою) визнається та вільна економічна зона, яка розміщується в межах спеціально визначеної незаселеної території площею до 500 га та має тільки об"єкти забезпечення життєдіяльності зони і є вільною від забудови.




СЕЗ


Розташування відносно державних кордонів


За характером об"єкта зонування


За характером взаємодії з позазональною економікою


За масштабом та значущістю вирішуваних проблем



За функці­ональною спрямова­ністю


зовніші

внутрішні

інтеграційні

комплексні

Локальні (точкові)

торговельно-виробничі

Зовнішньоторговельні


анклавні






науково-технічні


туристично-рекреаційні









інформаційні


Офф-шорні








Рис. 1 Класифікаційна схема СЕЗ



Слід враховувати, що розмір території локалізації зони багатоваріантний, залежить від місцерозташування, вибраного типу ВЕЗ, заявлених цілей тощо.

У відповідності з функціональною спрямованістю розрізняють: зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні, туристичні (або туристично-рекреаційні), банківсько-страхові (або оффшорні території) та інформаційні зони. Ця класифікація, як і будь-яка інша, має значною мірою схематичний характер, не охоплює всього різновиду рис та функціональних особливостей, які в дійсності взаємовпливають, перетинаються та створюють у поєднанні нові комбінації і структури.

Відповідно до прийнятого 13 жовтня 1992 p. Закону України "Про загальні засади створення І функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" Україна приєдналася до процесу формування ВЕЗ. Для отримання позитивних результатів необхідно і у подальшому проводити розробки і детально опрацьовувати різні аспекти державної регіональної політики стосовно вільних економічних зон. Тому робота над класифікацією вільних економічних зон та над окремими типами їх є актуальною проблемою для сьогодення. На основі цих розробок можна буде на науковій основі визначитися з перспективами розвитку ВЕЗ в Україні та доцільністю Їх заснування.

Наводимо детальну характеристику найважливіших з практичної точки зору (застосування та розповсюдження) слідуючих типів ВЕЗ -зовнішньоторговельних, торгово-виробничих (виробничих), науково-технічних, туристично-рекреаційних, банківсько-страхових, оффшорних зон та територій.

Зовнішньоторговельні зони (ЗТЗ)- це вільні економічні зони, де товари іноземного походження можуть зберігатися та обслуговуватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Традиційно вони локалізуються на обмеженій території, що має необхідну транспортно-складську інфраструктуру та сучасні системи комунікації. Як правило, це крупні морські або річкові порти, залізничні вузли, аеропорти, перетини магістральних доріг. Формуються вони здебільшого як анклави, що не мають тісних економічних зв"язків з рештою території приймаючої держави.

У класичній формі ЗТЗ є виключно комерційно-транспортними утвореннями та обмежуються такими функціями: транспортне обслуговування, складування, збереження та обробка товарів, спрямована на забезпечення доброякісного зберігання, покращання зовнішнього оформлення та ін. Але зовнішньоторговельні зони "класичної" форми, хоча й існують у світі, не є досить вагомим утворенням серед ВЕЗ. Як правило, перевага надається виробничим операціям і зонам, що концентрують на собі досить широкий спектр функцій.

У традиційному розумінні зовнішньоторговельна зона являє собою частину території приймаючої держави, де товари Іноземного походження можуть зберігатися, продаватися, купуватися без сплати звичайних митних зборів або з їх відстроченням, тобто з точки зору митного режиму знаходяться поза межами державних митних кордонів.

До ЗТЗ, як правило, відносять вільні митні, експортно-імпортні, транзитні, зони франко, безмитні зони, а також в окремих випадках -зони прикордонної торгівлі.

Зона франко - це територія, на якій зберігаються та продаються товари, що ввезені на територію приймаючої країни або вивезені з неї, і такі, що прямують транзитом, та яка має спеціальний пільговий режим здійснення зовнішньоторговельних операцій. У зоні франко компанії, що займаються експортом та імпортом, мають право безперешкодно ввозити та вивозити товари, їх перевантажувати, складувати (як правило, терміном до 1 року без сплати податків), покращувати споживчі властивості, сортувати, розфасовувати, переупаковувати, продавати оптом і в роздріб, маркувати, займатися виставочною діяльністю, здійснювати ремонт та інше необхідне обслуговування транспортних засобів.

Існують відмінності між поняттями "порто-франко", "зона франко", "пункт франко", які об'єднуються в загальне поняття зовнішньоторговельної зони.

Поняття "порто-франко" найчастіше використовують у випадках, коли пільговий режим ЗТЗ розповсюджується на всю або більшу частину території порту (морського, річкового), на базі якого засновано зону.

"Пункт франко" - це частина території порту, що визначена як безмитна зона та належить до загальної структури порту, який зонального статусу не має.

Поняття "порто-франко" в процесі історичного розвитку вийшло за змістовні рамки "вільної гавані" щодо крупних портів. У сучасному розумінні ЗТЗ має властиві їй характеристики спеціального митного режиму і може створюватися на базі крупних транспортних вузлів, перевалочних пунктів, поблизу магістральних доріг.

Транзитні зони є елементом загальної структури ЗТЗ та представляють митні анклави, що обслуговують переважно транзитну торгівлю.

Безмитні магазини (duty & tax free shop) - це локальна ВЕЗ у формі підприємства роздрібної торгівлі, що розташоване на території міжнародних транспортних засобів (порти, аеропорти, митні пункти, прикордонні переходи тощо) та діє екстериторіально (тобто поза межами митних кордонів і режимів).

Крім того, існують зони прикордонної безмитної торгівлі, для яких передбачено стимулювання операцій товарообміну на рівні місцевих товаровиробників і торгових організацій, що дозволяє розширити асортимент товарів та прискорити оборот капіталу. Юридичним підгрунтям для створення подібних зон є взаємна (дво-або багатостороння) угода про безмитну торгівлю, тобто фактично про формувань "спільного ринку" на локальному (регіональному) рівні.


















Регіональна економічна політика України та місце в ній спеціальних (вільних) економічних зон

Проблеми регіонального розвитку у різних країнах, незалежно від Їхнього суспільно-політичного устрою, економічної моделі господарювання, завжди входять до переліку найважливіших, і потребують обов'язкової державної підтримки для свого вирішення. Відомо, що значні міжрегіональні соціально-економічні відмінності є постійним джерелом соціальної та політичної нестабільності, причинами виникнення сепаратистських рухів і загострень суспільних відносин.

Накопичені проблеми регіонального розвитку набувають особливої актуальності для України, яка увійшла в новий етап свого існування у якості суверенної держави з помітними відмінами у рівнях соціально-економічного розвитку між окремими її територіями. Наприклад, за показниками, що характеризують економічний потенціал та розміри грошових доходів на душу населення, максимальні регіональні відмінності між Закарпатською і Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 І 90 процентних пунктів (в 1990 вони становили 52 та 25 пунктів). Світовий досвід свідчить, що досягнення межі відмінності міжрегіональних рівнів від 'ЗО до 50 пунктів є причиною виникнення соціально-політичної напруги серед окремих регіонів, явищ неконтрольованої міграції населення тощо.

Принципово важливою особливістю регіональної політики країни на етапі реформування економічних відносин та послаблення державного контролю за грошово-майновими потоками є необхід­ність посилення уваги до соціальних проблем окремих територій та окремих верств населення. Особливу турботу центральних та місцевих органів управління повинні викликати категорії населення, які в умовах кризового розвитку економіки найбільш серйозно постраждали від наслідків переходу до ринкових відносин, насамперед, в результаті значного спаду виробництва у ключових галузях промисловості, згортання невиробничої сфери та Ін.

Актуальність та складність вирішення соціальних питань конкретних категорій працівників пояснюється і тими обставинами, що темпи падіння матеріального добробуту населення, як правило, Істотно випереджають обсяги спаду економічного потенціалу. Аналіз

багатьох даних свідчить, що під час зниження валового внутрішнього продукту у два рази має місце погіршення життєвого рівня населення, принаймні, у 3-4 рази.

Тому головна увага у регіональній політиці держави на сучасному етапі реформування економічних відносин повинна бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення, в першу чергу, стабільної роботи підприємств виробничої сфери у кожному регіоні, незалежно від його масштабу, як основи для вирішення накопичених соціальних проблем.

Глибока економічна криза, що охопила країну з початком перебудовчих процесів і продовжується сьогодні, недостатній державний вплив на комплексний розвиток регіонів не сприяли позитивним зрушенням у територіальних пропорціях, призвели до виникнення подальших відмінностей у територіальній структурі національної економіки, значно затримали поступальний хід соціально-економічного розвитку кожного регіону.

Протягом 1991-1997 років відбулося значне зменшення обсягів виробництва і надання послуг у всіх галузях господарства, але найбільш помітно у трьох ведучих - промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, в яких створюється переважна частка валового внутрішнього продукту.

Протягом цих років стійкою була тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції у всіх без винятку регіонах.

Якщо за 1991-1996 роки обсяг продукції промисловості в цілому по Україні скоротився на 50%, то по регіонах найвищими темпи спаду виробництва були у Волинській (71%), Закарпатській (70%), Львівській (69%), Луганській (66%), Харківській (64%), Кіровоградській (64%) та Херсонській (63%) областях (додаток 1.1). Це пов"язано з тим, що в структурі промисловості зазначених областей переважали підприємства легкої, машинобудівної, хімічної промисловості, на які припадало найбільше скорочення обсягів виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у чорній металургії, паливній, харчовій промисловості. З цієї причини у територіальному розрізі найбільше згортання виробництва промислової продукції відбулося у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають перераховані галузі. Так, у Дніпропетровській області обсяг промислової продукції скоротився на 57%, у Донецькій - на 54, Сумській - на 60, Чернігівській - на 58%.

Внаслідок нерівномірності розвитку кризових явищ по окремих галузях промисловості, а також різкого підвищення цін на продукцію деяких галузей, відбулася подальша диференціація промислових потенціалів регіонів та рівнів їх економічного розвитку. Значно зросла питома вага Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Луганської областей, де ціни на продукцію провідних базових галузей зростали найвищими темпами. Якщо у 1990 році сумарна частка Донбасу та Придніпров"я становила 36.6%, то у 1997 році вона зросла до 53.2% (додаток 1.1). Тобто сьогодні на чотири області припадає більше половини всього промислового потенціалу країни, що свідчить не стільки про нерівномірне розміщення промисловості, скільки про необ"єктивні реалії економічних процесів через слабку керованість інвестиційною та ціновою політикою з боку держави.

Натомість частка Інших промислове розвинених областей (Київської, Львівської, Одеської, Харківської) помітно знизилася внаслідок того, що потужні машинобудівні комплекси цих регіонів були зорієнтовані на загальносоюзний ринок і зазнали найбільшого удару від руйнування минулих економічних зв"язків.

Значно зменшилася питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської) і по 4-х сьогодні складає менше 1 % кожної, що є свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва, де воно почало "ставати на ноги" лише у кінці 50-х та у 60-х роках і не наростило потрібного потенціалу.

1997 рік, на жаль, не став роком стабілізації промислового виробництва у більшості регіонів. Із 25 мезорегіональних (обласних) комплексів обсяги промислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попереднього року лише у 12 регіонах. Найбільш помітними були темпи зростання у Харківській (+8.1%), Хмельницькій (+4.4), Івано-Франківській (+3.2) та Луганській (+3%) областях, що дає надії на закріплення цієї позитивної тенденції у 1998 році.

В той же час подальший спад промислового виробництва спостерігався в 13 регіонах, найбільш значний - в Автономній Республіці Крим (-24%), у Кіровоградській (-22), Одеській (-21.3), Київській (-18.9), Тернопільській (-16.5%) областях. По цих регіонах потрібно вжити невідкладних заходів з боку центральних виконавчих

органів для виправлення становища у промисловому секторі і досягнення його стабільної роботи.

Протягом 1991 -1996 років обсяги виробництва сільськогосподарської продукції скоротились у всіх 25 мезорегіонах. Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим (понад 50% у кожному проти 40% по Україні в цілому). Більш помірними темпами спад виробництва продукції аграрного сектора відбувався у Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській та Хмельницькій областях, де темпи падіння становили від 20 до 35%.

За цей час відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрної сфери. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Київської, Полтавської, Харківської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих регіонів, де важливим напрямом сільськогосподарської спеціалізації є зернове І цукрове господарство. Знизилася частка таких регіонів, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Житомирська, Запорізька, Львівська області. В цілому зрушення у територіальних пропорціях стосовно розвитку сільського господарства були меншими, ніж у розвитку промисловості.

У 1997 році ситуація у сільськогосподарському виробництві ще залишалася складною. В Україні дещо зросли обсяги виробництва зерна, соняшнику, овочів, плодів та ягід. Однак зменшилося виробництво цукрових буряків, продукції тваринництва, що призвело до загального скорочення валової продукції проти 1996 року на 1,9%. У більшості областей також не одержано приросту виробництва валової продукції сільського господарства. Ці дані свідчать про те, що минулий рік не став роком стабілізації у роботі аграрного сектора. У цьому році потрібно докласти багато зусиль місцевим органам влади і виробникам сільськогосподарської продукції для того, щоб стабілізувати ситуацію в аграрному комплексі і створити необхідні умови для збільшення виробництва продукції для внутрішніх потреб країни та експорту за кордон.

Економічна криза, що охопила усі галузі матеріального виробництва, дуже негативно проявила себе у сфері капітального будівництва. За 1991-1996 роки обсяги капітальних вкладень у народне господарство України зменшились у 4.4 раза, найбільш помітно у господарство західних областей - у 4.8 раза, в тому числі у господарство Волинської області - у 7 разів, Закарпатської - у 6 разів. Значне скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких Інших регіонів: у Одеській області - у 6 разів, Кіровоградській - у 7.2 раза, Автономній Республіці Крим - у 8 разів.

Внаслідок скорочення обсягів капітальних вкладень значно зменшились обсяги будівництва і введення в експлуатацію об"єктів соціальної та виробничої' інфраструктури, що негативно позначилося на рівнях забезпечення потреб населення у послугах цими об'єктами. Зокрема, обсяг введення житлових будинків у 1997 році скоротився проти 1990 року по республіці у 2.8 раза, а по деяких областях скорочення більш значні: у Дніпропетровській та Чернігівській - в 4.6 раза, у Миколаївській та Херсонській - у 3.9 раза, у Кіровоградській -у 3.3 раза.

Значний спад економічного потенціалу України, криза неплатежів, заборгованість по зарплаті та пенсіях, зростання безробіття та інше призвели до різкого зниження життєвого рівня населення. Відповідно до даних НАН України, купівельна спроможність населення країни складає зараз менше 20% від загальноєвропейської норми, а за показниками рівня життя Україна займає 95 місце у світі.

Поряд з підвищенням майново-грошової поляризації між різними верствами населення існує і не виправдана диференціація заробітної плати не тільки в галузевому, але й регіональному розрізах. Послаблення державної керованості у сфері оплати праці створює сприятливі умови для зростання диспропорцій у розмірах грошових доходів населення в багатьох областях країни. Природа цього явища досить складна і різноманітна.

Однак, з державної точки зору різкі відмінності у рівнях життя населення в окремих регіонах країни від середніх значень (у 2-3 рази) не досить виправдані (додатки 1.5-1.6). Світовий досвід свідчить, що значні регіональні коливання від середніх значень можуть призвести до серйозних суспільно-політичних зрушень і навіть руйнації територіальної цілісності.

За умов сучасного етапу розвитку національної економіки І особливостей соціально-політичної ситуації в окремих регіонах, коли відмінності умов життя населення значно більші 30-50%, пом'якшення регіональних диспропорцій - найважливіше завдання уряду і облдержадміністрацій країни.

Практично у всіх регіонах значно погіршилася демографічна ситуація. Суттєве падіння реальних умов життя абсолютної більшості населення, недостатній його соціальний захист призвели протяго 1991 -1997 років до перевищення показників смертності на показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населенн і зменшення загальної його чисельності. З 1991 року в країні почавс сталий процес падіння природного приросту населення. Якщо в 199 році додатний природний приріст населення спостерігався у регіонах, то в 1997 році депопуляції населення не було лише Закарпатській області.

Найбільш помітно знижується кількість населення Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській, Полтавській Кіровоградській, Черкаській, Чернігівській областях, в яких від"ємь коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж в середньом' по Україні.

Демографічна ситуація ускладнюється негативним пpoцeco^ зростання безробіття. У зв"язку із сталим спадом обсягіі виробництва проблема зайнятості трудових ресурсів на сучасному етапі значно загострилася. Рівень безробіття по регіонах щорічне підвищується. Ця складна соціальна проблема стала характерною не тільки для західних областей (як це було раніше), а практично для всі> регіонів.

Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів у період реформування економічних відносин (1991-1997 роки) свідчить пре подальшу руйнацію територіальних пропорцій, які складалися десятиліттями І набули досить закономірного характеру у різних сферах економічної діяльності.

Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається стихійно, нерегульовано, позбавлений необхідного державного централізованого контролю, практично пущений на самоплив.

Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається процес Їх подальшої диференціації. Найбільш загальною тенденцією сучасного етапу регіонального розвитку можна назвати наростання "поляризації" між західними та східними регіонами за рівнями соціально-економічного розвитку та величинами економічного потенціалу. Адже саме західні області характеризуються найвищими темпами падіння як абсолютних, так і відносних показників виробництва валового та чистого продукту, промислової продукції, деяких параметрів соціального розвитку, насамперед, середньомісячної зарплати робітників та грошових доходів населення.

Для оцінки стану розвитку продуктивних сил більшості західних та деяких інших областей можна застосувати термін "депресивні", тобто такі регіони, в яких через економічні, соціальні, екологічні та Інші причини практично перестали діяти стимули саморозвитку. В цих регіонах протягом останніх семи років спостерігається стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення. До їх числа, крім західних областей, можна віднести Житомирську, Кіровоградську, Сумську області, Автономну Республіку Крим та деякі інші.

Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної кризи різних галузевих структур господарства областей, а й затримок з впровадженням заходів державної регіональної економічної політики, практичної втрати залишків територіальних форм управління.

Посилення управлінських і контрольних функцій держави, пов"язаних з процесами, впливаючими на в першу чергу життєвий рівень населення областей, є найбільш значущим, натомість як пасивне відношення до них небезпечно для нормального функціонування держави. Цілком імовірно, що посилення керованості соціальними процесами у регіонах потребує значного покращання офіційної статистичної звітності, оскільки вона не відображає реальні процеси життя населення в умовах стихійного ринку, коли значна частина торговельно-грошових відносин не реєструється державною статистикою.

Відповідно до розрахунків НАН України, офіційний ВВП країни в останні роки складає трохи більше 50% загального ВВП (офіційного плюс неофіційного), а це означає, що значна частина грошово-майнових потоків не реєструється офіційною статистикою. Імовірно, що розміри оплати праці на підприємствах та організаціях тіньової економію^ як правило/ значно більші. Реальні грошові доходи населення та середньомісячна зарплата окремих категорій робітників у 2-3 рази'вищі за офіційні. Так, аналіз статистичних матеріалів про розміри грошових доходів населення деяких західних областей країни (Закарпатська, Тернопільська, Івано-Франківська) свідчить, що розмір їх у цих регіонах складає 35-40 грн. на душу населення на місяць і є у два рази нижчі межі бідності.

Однак, аналіз грошових витрат населення західних областей і рівнів отоварення грошових доходів свідчить, що грошовий потенціал цих територій значно перевищує їх офіційні значення, Цей висновок

підтверджується і тим фактом, що обчислення грошових витрат населення названих регіонів з урахуванням заборгованості по зарплаті та пенсіях на 10-20% вищі від зафіксованих грошових ДОХОДІВ.

В той же час показники, які характеризують рівні отоварення грошових доходів у промислово розвинених регіонах країни (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька обл. та м. Київ), як правило, знаходяться на рівні 50-65% від обсягів грошових доходів. Зменшуються можливості забезпечення грошових доходів товарами народного споживання. Обсяги їх виробництва невпинно скорочуються.

Таким чином, втрата керованості соціальними процесами, яка мала місце в останні роки, призвела до цілого ряду негативних явищ, які дестабілізують соціально-політичну ситуацію України. Розвиток тіньової економіки, криза неплатежів, заборгованість по зарплаті і пенсіях - все це потребує негайного і досить жорсткого контролю з боку держави за реальними економічними процесами і явищами у соціальній сфері районів, міст і областей України.


УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД СПЕЦІАЛЬНИХ (ВІЛЬНИХ) ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН

На початку 80-х років, коли почали розгортатися процеси лібералізації економічного життя, ринкових та структурних перетворень у народному господарстві, регіони України виявили зацікавленість до створення на власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон. "Піонерами" цього процесу стали Закарпатська, Одеська, Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська області та Автономна Республіка Крим.

Але прийняття рішення з цього питання відкладалося з об"єктивних причин. До них слід віднести відсутність відповідної законодавчої бази і затвердженої на державному рівні концепції регіональної політики, програми розбудови в Україні СЕЗ, невизначеність перспектив господарського розвитку. Нерішучість владних структур з цього питання створювала подвійну ситуацію, коли ініціатива регіонів не знаходила дієвої підтримки уряду.

Першими кроками виходу з цієї ситуації стали: прийняття Верховною Радою України в жовтні 1992 p. Закону "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", утворення компетентної Міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів по заснуванню СЕЗ, схвалення Кабінетом Міністрів України "Основних напрямків державної регіональної економічної політики України" та Концепції розбудови на території держави спеціальних (вільних) економічних зон (Постанова № 167 від 14.03.1994). Прийняття названих документів створило правові підвалини діяльності зон.

Спеціальна (вільна) економічна зона (англ. - special/free economic zone) визначається законодавством України як частина території держави, в межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності.

Вихідними критеріями віднесення будь-яких територіально-господарських формувань до ВЕЗ є:

- умовна екстериторіальність та індеферентність торговому режиму приймаючої держави;

- націленість на активізацію зовнішньоекономічних зв"язків (обмін капіталами, товарами, технологіями тощо);

наявність особливого, пільгового відносно діючого загальнодержавного, інвестиційного клімату в складі податкового, валютно-фінансового та організаційно-правового режиму діяльності суб"єктів зони.

Законодавством України дозволено створювати: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські зони тощо. За функціональними ознаками, всі різновиди зон можна віднести до п"яти типів: зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні та банківсько-страхові (оффшорні).

ВЕЗ можуть займати різну за розміром територію та охоплювати будь-яку кількість суб"єктів підприємництва. Спеціальні (вільні) економічні зони, незалежно від типу, що розміщуються на незаселеній території розміром до 500 га та мають лише об"єкти забезпечення життєдіяльності ВЕЗ, відносяться до локальних або точкових зон.

Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку регіонів розташування, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць та вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого (або імпортозамінюючого) виробництва, залучення і впровадження новітніх технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.

Враховуючи сказане, заснування спеціальних (вільних) економічних зон повинно пов"язуватися в першу чергу зі створенням точок економічного зростання, відновленням депресивних районів та стимулюванням структурних зрушень в економіці.

Економічна ситуація, що склалася в Україні, надзвичайно складна. Це пов"язано з цілою низкою об"єктивних та суб"єктивних проблем, до складу яких слід віднести:

- хронічний спад виробництва;

- старіння матеріальної бази виробництва (знос основних фондів досяг 37.5%, в тому числі у промисловості - 41.8%, сільському господарстві - 26.6%, будівництві - 40.3%);

- критичне скорочення бази відтворення виробництва, яке здійснюється на простій, а не на розширеній основі;

- обвальне зменшення капіталовкладень в економіку (темпи падіння з 1993 p. по 1996 p. становили, відповідно, -11%, -23; -29.4;

-19.7%);

- бюджетний дефіцит;

- відток "тимчасово вільних" коштів з сфери виробництва та взагалі з економіки України (за 1992-1997 pp. сукупна вартість цих коштів становила близько 11 млрд.дол., в т.ч. на цілком законних підставах - лише 137.1 млн.дол.), тоді як сукупні іноземні інвестиції в Україну станом на 01.07.97 дорівнювали 1657 млн.дол.;

- погіршення ситуації на ринку праці, вивільнення працівників виробництва, формування неповної зайнятості, розширення безробіття, незадовільно низький рівень оплати праці (додатки 7.3, 7.8);

- відсутність дієвих стимулів розвитку легального підприємництва тощо.

В той же час для виправлення ситуації потрібно: по-перше, встановити чіткі, стабільні та стимулюючі норми підприємницької діяльності всіх суб"єктів, що має забезпечувати господарське право, податкове, бюджетне, митне законодавство тощо; по-друге, стимулювати розгортання (розширення) Інвестиційної діяльності в економіці України за рахунок внутрішніх джерел, скеровуючи інвестиції у всі сфери народного господарства; по-третє, створити умови для участі країни у міжнародному русі капіталу, в першу чергу,

- в якості реципієнта прямих іноземних інвестицій, спрямованих у пріоритетні для України галузі.

Необхідно наголосити на факторі притоку зовнішніх інвестицій як на досить важливому для економічного росту, технологічного розвитку та структурної перебудови народного господарства держави, оскільки зовнішнє інвестування фактично означає приплив додаткових коштів, ввезення в Україну сучасних техніки, технології, виробничих програм, систем управління виробництвом і персоналом, створення додаткових стимулів у внутрішньому конкурентному середовищі, а також формування позитивного іміджу країни у світі.

3Відсутність спеціальних економічних зон у господарській практиці держави можна віднести до факторів, які стримують економічний розвиток "проблемних" територій та залучення в Україну іноземних інвестицій. З іншого боку, заснування спеціальних (вільних) економічних зон сприятиме економічному підйому, розвитку підприємництва, відновленню зайнятості та створенню нових робочих

місць, припливу інвестицій та ефективному використанню наявного виробничого потенціалу.

Це підтверджують загальновідомі дані щодо закономірностей інвестування, розвитку виробництва та підприємництва у СЕЗ різних держав світу. НайІнтенсивніший розвиток підприємництва та найбільші темпи економічного зростання характерні для етапів становлення і розвитку СЕЗ. Зокрема, на зазначеному етапі розвитку річний приріст вкладених іноземних Інвестицій до спеціальних (вільних) економічних зон становить, як правило, 35-75%; середньорічні обсяги іноземного інвестування в розрахунку на 1 підприємство-суб"єкт зони дорівнюють 90-250 тис.дол.; середньорічні темпи росту промислового виробництва у зоні знаходяться на рівні 130-175%. Після закінчення етапу освоєння зони та утвердження спеціалізації економічних зон у подальшому середньорічні темпи росту виробництва частково знижуються до 110-130%. Слід мати на увазі, що питома вага торговельно-виробничих зон у міжнародній торгівлі в середині 80-х років становила 20% і має сталу тенденцію до щорічного зростання на два процентних пункти.

СЕЗ також є важливим стимулом для припливу до приймаючої країни іноземних інвестицій, абсорбуючи від 10 до 80% Їх сукупної вартості. Крім того, зони виробничого спрямування забезпечують в країнах Південно-Східної Азії від 10 % (Корея, Гонконг, Філіппіни) до 60% (Сінгапур) загальної кількості новостворених робочих місць.

Досі на Україні не створено необхідних умов для залучення Іноземних інвестицій. Так, за кумулятивним показником надходжень прямих іноземних інвестицій до держав, що мали централізовано керовану економіку, наша держава займає 16 місце.

Підприємства з участю іноземного капіталу фактично не здійснюють впливу на розвиток підприємницької діяльності та виробництво в Україні, оскільки їх питома вага у загальнодержавному виробництві ВВП та НД становить 0.03%.

Загальна динаміка припливу Іноземних Інвестицій в Україну також не задовольняє національних потреб як за сукупними обсягами інвестування, так і в частині розподілу інвестицій по галузях народного господарства.

Основною проблемою для залучення в Україну прямих іноземних інвестицій є недосконалість законодавства, його нестабільність, існуюча можливість прийняття законів та нормативних актів зворотної дії, а також погіршання податко3вого законодавства стосовно минулих періодів, відсутність гарантій непорушення прав власності тощо.

Одним із шляхів вирішення проблеми є створення особливих територіально-господарських утворень у вигляді спеціальних (вільних) економічних зон. Оскільки ВЕЗ - це визначена територія, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України (приймаючої держави), то подібне утворення матиме певні переваги:

- невелика площа території зони дозволить обмежити імовірні негативні результати її діяльності;

- визначеність типу та функціональної спрямованості СЕЗ дозволить регулювати галузеву структуру зональних виробництв;

- наявність проекту (фактично - цільової комплексної програми економічного розвитку) означатиме врахування регіональних та загальнодержавних пріоритетів;

- гнучкість норм податкового та митного законодавства, що розповсюджується на суб"єктів зони та є виключенням із загального податкового І митного законодавства, дозволить на обмеженій кількості суб"єктів підприємництва і, відповідно, з мінімальними втратами бюджетних коштів у вигляді податкових платежів провести експеримент з різними системами оподаткування та виявити оптимальну схему;

- імідж зон як територій зі сталим законодавством, гарантіями та сприятливим інвестиційним кліматом, що склався у світі завдяки широкому розповсюдженню цієї форми територіально-господарської організації, дозволить стимулювати активне залучення іноземних підприємницьких інвестицій та повернення тих національних капіталів, що "втекли" за кордон у останні роки.

Ініціатива створення СЕЗ в різних регіонах України виникла ще у 1989-1990 роках. Всього за період 1989/1990-1998 pp. на місцях було розроблено та подано до Кабінету Міністрів України більше ЗО проектів заснування локальних та точкових спеціальних (вільних) економічних зон різних типів. Зокрема, у Закарпатській (Вільна митна зона "Чоп-Інтерпорт", комплексна спеціальна економічна зона "Закарпаття", СЕЗ "Європа-Центр"), Чернівецькій (комплексна СЕЗ Чернівецької області, туристично-рекреаційна зона "Буковина"), Одеській (Одеська комплексна, "Антарктика", "Южненська", "Порто-франко", "Південна Пальміра", "Аджалик") областях, Автономній Республіці Крим (Севастополь, "Манганарі", "Сиваш", Керч, Кримська

комплексна економічна зона, точкова зона "Фотон"), Херсонській ("Джарилгач"), Дніпр.опетровській ("Дніпроавіа", "ПриднІпров"я", "Кривбас"), Чернігівській (Північно-Українська зона прикордонного співробітництва), Волинській ("Інтерпорт-Ковель"), Донецькій ("Азов"є", технопарк у М.Донецьку, комплексна СЕЗ), Львівській ("Яворів", "Курортополіс Трускавець"), Запорізькій ("СтепногІрськ"), Івано-Франківській("Ворохта", "Яремче"), Харківській ("Лідія-Харків"), Вінницькій ("МогилІв-Подільський"), Київській ("Славутич"), Полтавській ("Кременчук") областях та ін. Тобто 15 з 25 крупних адміністративно-територіальних одиниць (області та АР Крим) вважають за можливе чи необхідне створити на власній території особливий режим підприємницької діяльності у формі СЕЗ.

Всі пропозиції щодо формування СЕЗ, як правило, будуються на детальному знанні "внутрішніх" проблем і специфіки господарського розвитку областей. Вивчення цих проектів дозволяє досить впевнено стверджувати, що подібна Ініціатива в цілому не протирічить, а є наповненням загальнодержавної економічної політики. Але неправомірно буде оцінювати процес тільки позитивно: деякі з представлених до Кабінету Міністрів України та Міжвідомчої комісії проектів недостатньо опрацьовані, в ряді випадків утворення СЕЗ потребує залучення значних централізованих капіталовкладень або передбачає довгострокове вилучення з кола фіскальних інтересів України значної кількості платників податків.

Крім того, детальне вивчення названих проектів дозволяє визначити цілий ряд загальних недоліків, серед яких: відведення під створювані СЕЗ великих територій, включаючи адміністративні райони, міста та цілі області; надто широкий перелік функцій та поєднання багатьох типів зон в одній комплексній зоні; невизначеність характеру взаємовідносин зони з позазональним простором, а також інколи - невиправдані спроби вирішення шляхом заснування зон політичних та національних проблем.


































Світовий досвід формування СЕЗ

Вільні економічні зони у XX ст., як правило, створювалися та розвивались у промислове розвинених країнах. Переважно це були зони, в яких виконувалися вантажні операції з транзитними або імпортними товарами, хоча виробнича діяльність здійснювалася в незначних розмірах І була спрямована на відповідне вимогам ринків збуту зовнішнє доопрацювання. У промислово розвинених країнах створені й діють: у США близько 200 зон зовнішньоторговельної спрямованості, Німеччині - 6 вільних портів і 3 безмитні зони, Франції - 2 райони вільної торгівлі та зони підприємницької діяльності, Іспанії - 3 безмитні зони, Італії - З спеціальні безмитні зони, Японії - торговельно-виробнича зона. Крім того, існують вільні зони в Канаді, Фінляндії, Греції, Ізраїлі. Зазначені зони створювались, як правило, в цілях активізації зовнішньої торгівлі, полегшення виходу національних виробників на світовий ринок, цілеспрямованого розвитку регіонів, утилізації наявної робочої сили, а також для пом'якшення небажаних для внутрішньої економіки тенденцій.

В цих країнах спрямованість на залучення іноземних підприємницьких інвестицій не була головною рисою подібних утворень - переважала орієнтація на створення сприятливих умов зовнішньої торгівлі. Досить значна кількість зон створена з причин, обумовлених необхідністю найскорішого покращання (або відновлення) конкурентних позицій різних регіонів, галузей (сфер) діяльності.

Всі названі зони враховують інтереси держави І регіону розміщення, орієнтуються на сучасні тенденції розвитку світового господарства, економічно ефективні, діють на засадах прибутковості та досягнення необхідного соціального ефекту.

США

У США зони зовнішньої торгівлі були юридичне оформлені у 1934 p. (Закон "Про зони зовнішньої торгівлі") з метою сприяння розвитку зовнішньої торгівлі. Початок їх діяльності припав на часи "великої депресії" - період високого рівня безробіття, стагнації виробництва і світової торгівлі. Головна мета, що заявлялась при створенні ЗЗТ, полягала у забезпеченні зайнятості та збільшенні . кількості робочих місць. У подальшому в процесі розвитку ЗЗТ відбулася зміна цілей. Так, головним мотивом створення й бурхливого розвитку зон зовнішньої торгівлі у більш пізній період -1970-1980-х роках, була можливість зменшення витрат на виробництво і збут продукції через зниження тарифів на імпортовані комплектуючі, деталі й компоненти, що призвело до активного розвитку автомобілебудування.

Зони зовнішньої торгівлі існують у двох організаційно-правових формах зони загального призначення та субзони спеціального призначення.

Зони загального призначення, за офіційним визначенням, є зонами, що в правовому відношенні не належать до митної території США. Вони перебувають під контролем Митної служби Сполучених Штатів та розміщуються на територіях, що вже мають необхідну транспортно-складську Інфраструктуру. Компанії, що розміщуються у названих зонах, можуть належати як правило, до галузей обробної промисловості.

Територіальна обмеженість зон загального призначення, висока вартість земельних ділянок на певному етапі почали створювати обмеження для подальшого розвитку у зонах зовнішньої торгівлі. Для вирішення проблеми було дозволено створення субзон.

Субзони підпорядковані та фактично є структурами зон загального призначення, але територіальне відокремлені від них. Субзона представляє собою одну компанію, яка отримує статус і пільги ЗЗТ.

Зони загального призначення засновуються Управлінням по зонах Міністерства зовнішньої торгівлі, для чого призначаються відповідні субсидії з дозволу відомств штатів та місцевих органів влади. Суб"єкти підприємництва зон загального призначення можуть подати заявку на фінансування субзон від імені компаній, на базі яких ці субзони створено.

Базовий Закон про зони зовнішьої торгівлі та наступні поправки до нього формують юридичну основу для розбудови зон зовнішньої торгівлі, Зокрема, Закон 1934 p. передбачав дозвіл для ЗЗТ в основному на реекспортну та транспортну діяльність, але забороняв виробництво продукції та її експортування. Більш пізня поправка від 1950 p. усунула цю заборону (Stat. 246, Ch. 296). У 1980 p. Державне казначейство Сполучених Штатів вивело додану вартість у зонах

зовнішньої торгівлі з суми вартості кінцевої продукції, що підлягала оподаткуванню. В подальшому (1982 p.) було зменшено оподатковану вартість кінцевої продукції шляхом виключення з останньої транспортних витрат, сум оплати брокерських та страхових операцій.

Управління по зонах зовнішньої торгівлі США має повноваження обмежувати діяльність зон в разі незгоди профспілок чи Існування об'єктивних перешкод. Ці обмеження стосуються: експортних операцій, відміни зменшення стягнень або уникнення оподаткування імпорту комплектуючих для виробництва продукції, що має реалізовуватися на внутрішньому ринку США; введення контролю операцій зональних підприємств в разі їх користування 2-5 річними субсидіями.

Зони та субзони зовнішньої торгівлі контролюються Управлінням по зонах зовнішньої торгівлі, до складу якого входять представники Міністерства торгівлі (голова), фінансів та армії США. При цьому Міністерство торгівлі (Адміністрація міжнародної торгівлі) уповноважене відстежувати вплив зон на промисловість, Міністерство фінансів (Митна служба) - контролювати обіг товарів у зонах, Міністерство Армії (інженерні війська) - територіальні та інфраструктурні можливості зон, їх вплив на навколишнє природне середовище. Загальну відповідальність за організацію нагляду і контролю діяльності всіх зон покладено безпосередньо на Управління ЗЗТ та Митну службу Міністерства фінансів. Управління ЗЗТ функціонально прив"язане до Управління міжнародної торгівлі Міністерства торгівлі. Зони спеціального призначення керуються безпосередньо тими компаніями, на базі яких вони були утворені, а контролюються уповноваженими особами з управління зон загального призначення, що отримують державні субсидії.

За період від утворення перших (1934 p.) до 1970 p. у Сполучених Штатах Америки було засновано 12 зон зовнішньої торгівлі, до 1975 p. їх кількість зросла до 17 та було створено 2 зони спеціального призначення, станом на 1987 p. кількість зон та субзон відповідно, становила 138 та 101, у 1990 p. діяло 158 зон загального та 168 зон спеціального призначення, а у 1994 p. їх кількість, відповідно, становила 194 та 255.

Для утворення кожної з них, починаючи з юридичного оформлення і фізичного облаштування до початку практичної діяльності, як правило, витрачається від 6 місяців до 3 років. При цьому деякі зони загального призначення створюються для того, щоб дозволити розпочати процедуру надання конкретним компаніям статусу субзон, які, власне, і будуть вести підприємницьку діяльність

Управління зонами вільної торгівлі у Вашингтоні постійно отримує нові заявки на створення зон.

Субзони є виключно виробничими утвореннями, які мають значні переваги перед зонами загального призначення. Так, за ю-річний період (1976-1986 pp.) загальна вартість товарів, вироблених у субзонах, зросла у 92 рази (з 0.4 млрд. до 37.1 млрд.дол.США), а в зонах загального призначення - у 5.2 раза (з 0.5 млрд. до 2.6 млрд.дол.США). Загалом на субзони у середині 80-х років припадало до 90% економічної діяльності всіх зон зовнішньої торгівлі США порівняно з показником 44% у середині 70-х. Зони спеціального призначення в більшості мають імпортну орієнтацію, хоча першочергово передбачалося, що Програма розвитку американських зон зовнішньої торгівлі сприятиме збільшенню експортного виробництва. За опублікованими даними, із загального обсягу товарів, що надходять у зони, імпорт з-за меж митної території США "важить" в середньому 22%, тоді як експорт не перевищує 11% сукупного вивозу з ЗЗТ. Зони зовнішньої торгівлі також характеризуються високим рівнем зайнятості.

У 1991 p. через зони вільної торгівлі США пройшли товари вартістю 84.4 млрд.доларів. Загальне зростання кількості таких зон обумовлює і збільшення чисельності зайнятих там американців. У 1991 p. в зонах вільної торгівлі працювало 238.9 тис.чол.

Головним фактором, що зумовлює досить стрімке зростання кількості зон вільної торгівлі у США, як відмічають спеціалісти, є посилена конкуренція в міжнародній торгівлі. Компанії, хоч це вимагає деякого часу і витрат, намагаються отримати статус зон вільної торгівлі, щоб підвищити свою конкурентоспроможність.

Зростаючий інтерес до цих зон можна також пояснити тим, що компанії стали краще усвідомлювати переваги, які надаються зонам. Участь у ЗЗТ дає змогу здійснювати на території зони, тобто поза межами митної території США, багато виробничих і невиробничих операцій з товарами, перш ніж вони надійдуть на внутрішній американський ринок. Якщо готові вироби експортуються, то мито не сплачується, включаючи товари, що були раніше ввезені в зону з Іншої країни. Але існує проблема взаємовідносин митниць і зон вільної торгівлі, яка пов"язана з веденням подвійного рахунку. Більшість зон діє незалежно. Тому митниця потребує створення

пальної бази, де могла б збиратися та аналізуватися вся інформація про рух товарів.

Прикладом однієї з досить типових для США зон зовнішньої торгівлі є Х"юстонська (офіційна назва - "Зона вільної торгівлі Х"юстона"). З самого початку її створення в 1993 p. головною метою - - визначено сприяння економічному розвитку. Кваліфікований поект достатні підготовчі роботи та ефективний маркетинг цієї зони іпьної торгівлі забезпечили Інтерес ділових кіл і, в кінцевому рахунку, сприяли подальшому економічному розвиткові м.Х"юстона. Це відрізняє проект від інших зон, що починали діяльність при обмежених можливостях.

За рік існування у зону Х"юстона надійшло 99 тис.т різних товарів, що оцінені у 344 млн.доларів. Протягом року в зоні було зайнято 463 робітники з числа місцевих жителів. Зона функціонує під загальним управлінням адміністрації порту Х"юстон, що забезпечує клієнтам широкий спектр послуг, їх комплексність та відповідний сервіс, включаючи складування рідких вантажів, надання в оренду пакгаузів та критих автостоянок тощо. В складі цієї зони є території загального призначення, що нараховують 12 ділянок, лише 4 з яких знаходяться у володінні адміністрації порту. Ці ділянки можуть бути здані в оренду для будівництва різних об"єктів, у тому числі -адміністративних і промислових споруд, включають промисловий парк, розташований уздовж судноплавного каналу, контейнерний термінал і підприємства зі спеціалізованої обробки вантажів. Інші 8 ділянок призначені для користування приватними компаніями: 4 використовуються для складування різних хімічних речовин і нафтопродуктів, 4 - для гарантованого збереження автомобілів, складування сталевих виробів, труб тощо.

У останні чотири роки було створено сім субзон, що дало змогу розгорнути діяльність компанії "Дюпон" по виробництву фтористоводневої кислоти; компанії "Фібро Ріфайнери" - з очистки нафтохімічної продукції; компанії "Гудмен манюфекчюрі" - по виготовленню холодильних агрегатів; компанії "Варко Шафер" - по складанню нафтового устаткування та ін. Філія зони - "Юнайтед Аженерал Сеплай" - розподіляє машини та інші вироби, що Сортуються 60 оптовими фірмами в країни Азії та Далекого Сходу.

Перевага філії в тому, що вона дозволяє імпортувати, складувати, перепаковувати й перемаркіровувати вироби поза сферою свого обслуговування. Потім з надходженням замовлень товар або експортується в інші країни без мита, або імпортується на внутрішній ринок США.

Одночасно з існуванням у США цілого комплексу ЗЗТ, тут проектується також формування Північно-американської зони вільної торгівлі. Це потребує вирішення ряду загальних питань реалізації митних процедур щодо вивозу товарів із Америки, місця вилучення (зняття) мита.

Для зон вільної торгівлі в США в останній час характерним є надзвичайно швидкий розвиток. Посилення конкуренції у міжнародному масштабі змусило багато компаній, зайнятих в експорті та імпорті, по-новому оцінити власні позиції та переваги зон вільної торгівлі, а також проекту НАФТА. ІРЛАНДІЯ

Аеропорт Шеннон в Ірландії протягом десятиліть використовувався як пункт дозаправки трансатлантичних лайнерів. Наприкінці 50-х років авіакомпанії почали експлуатувати на лініях далекого сполучення реактивні літаки, що зменшило потребу у дозаправці. Навантаження аеропорту Шеннон стало помітно скорочуватися. Це призвело до різкого скорочення авіаруху і падіння ваги Шеннонського аеропорту, що змусило уряд Ірландії розробити особливу стратегію підтримки через сприяння вантажо- та пасажирообороту внаслідок розвитку зовнішньої торгівлі, виробництва і туризму. Першою ланкою названої стратегії є залучення значної кількості туристів з Північної Америки шляхом зацікавлення їх доступними цінами на квитки та готельне обслуговування. Друга ланка полягала у створенні промислової зони поблизу аеропорту на базі іноземних інвестицій, які б приваблювали перспективи використання фрахтових можливостей аеропорту для імпорту деталей і напівфабрикатів та експорту готової продукції.

У 1959 p. парламент Ірландії прийняв закон про створення на базі аеропорту вільної промислової зони (ВПЗ). З цього ж року реалізується цільова комплексна програма, головною метою якої є прискорений соціально-економічний розвиток регіону та активне включення економіки західної Ірландії у міжнародний поділ праці. Ця програма на практиці пов"язана зі створенням на базі міжнародного аеропорту та прилеглих до нього територій промислової зони і подальшим її розвитком.

Завданнями або цілями ВПЗ, що випливають з зазначеної мети, стали: розширення транзиту пасажирів та вантажів, що прямують через аеропорт Шеннон; розвиток сучасної

експортоорієнтованої промисловості; сприяння міжнародному туризму; стимулювання Інвестиційної діяльності на території регіону; залучення іноземних Інвестицій; залучення передових технологій та створення технологічно місткого виробництва.

ВПЗ "Шеннон" пройшла наступні три етапи становлення та розвитку:

1 - розміщення на території зони технологічно не пов"язаних між собою виробництв, заснованих на Іноземному капіталі (переважно дочірніх фірм транснаціональних корпорацій), які використовують імпортовану сировину та виробляють продукцію, призначену на експорт;

II - становлення спеціалізації ВПЗ, переорієнтація промислових підприємств зони з трудомістких на капітало- та наукоємні виробництва, сприяння розвитку технологічних та комерційних зв"язків зони з ірландськими позазональними підприємствами;

III - розширення сфери діяльності зональних підприємств за рахунок міжнародних кредитно-фінансових, лізингових, консультативних та інших видів послуг.

Оскільки будь-яка вільна (спеціальна) економічна зона за визначенням є територією з особливим пільговим інвестиційним кліматом, ВПЗ "Шеннон" має режим, що відрізняється від загальноприйнятого в Ірландії та спрямований на стимулювання розвитку підприємництва. Цей пільговий режим інвестування та реінвестування полягає у наступному:

- товари, що імпортуються в зону або реекспортуються, звільняються від митного обкладення (виключення становить експорт до країн ЄС, на який нараховується мито, виходячи із задекларованої вартості "імпортного компоненту");

- пільгова ставка корпораційного податку 10%, що гарантовано діє до 2000 p.;

- звільнення від податку на прибуток;

- звільнення від податку на додану вартість;

- дозвіл на здійснення прискореної амортизації основних фондів.

Крім того, підприємствам зони надаються державні безповоротні субсидії в разі, якщо вони: закуповують машини та обладнання або проводять власне будівництво на території ВПЗ (розмір субсидії 45-60% вартості відповідних витрат); здійснюють науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в обробній промисловості (розмір субсидії 50% вартості відповідних витрат); проводять спеціальну професійну підготовку та перепідготовку персоналу (розмір субсидії 100% вартості відповідних витрат); орендують готові виробничі приміщення на території зони.

За даними, опублікованими у середині 90-х років, на території ВПЗ "Шеннон" діяло близько 100 підприємств, включаючи як самостійні компанії, так і філії та дочірні підприємства всесвітньо відомих концернів. Внутрішній господарський простір ВПЗ майже на паритетних засадах займають виробнича (40%) та невиробнича (60% від загальної кількості зональних компаній) сфери. Сучасна структура промисловості ВПЗ складається з таких галузей обробної промисловості, як: електронна промисловість - 35%, машинобудування- 25%; виробництво пластмас та хімічна промисловість - 7.5%; текстильна промисловість - 5%. Невиробнича сфера представлена зовнішньоторговельними компаніями - 42%. фінансово-кредитними інститутами - 20% та підприємствами по наданню транспортно-експедиторських, туристичних, маркетингових, консультативних послуг - 38%. Перевага (80 %) належить малим фірмам з кількістю зайнятих до 50 чол.



Список використаної літератури


  • Конституція України. 1996р., Розділ XI. Місцеве самоврядування // Урядовий Кур”єр. – 1996. – 28 червня.


  • Лукінов І.І. Концептуальні основи регіональної економічної політики //Економіка України. – 1992. - №1.



  • Регіональна економіка / Під ред. Т.Г. Морозовой. – М.: “ЮНІТІ”, 1995.


  • Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 14.04.1994р. №167 // “Орієнтир”. – 1994. – 28 квітня.



  • Пила В.І., Чмир О.С. Спеціальні (вільні) економічні зони: теорія та практика: Навчальний посібник – К.: Київський державний торговельно-економічний університет, 1998.

16




Случайные файлы

Файл
11386.rtf
168932.rtf
104359.rtf
22407-1.rtf
ref-15679.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.