Екологія в житті людини (168796)

Посмотреть архив целиком














Реферат на тему:

Екологія в житті людини


План


Вступ

1. Людство перед обличчям глобальних проблем

2. Сучасна екологічна ситуація

3. Екологічна проблема в сучасній енергетиці

4. Проблема екології, як негативна соціальна реальність

5. Екологічна свідомість й екологічна етика

6. Екологізм як світоглядна надбудова над екологією

7. Екологічна безпека

8. Суспільство й природа

Перелік використаної літератури



Вступ


В сучасних умовах існування людство зіткнулося з величезною проблемою - екологічною. Проблема екологічної катастрофи вже не просто не приваблива перспектива, а реальна загроза, що повисла над усім живим на Планеті.

Розвиток людства, його виробничих сил поставили людину перед проблемою обмеженості природних ресурсів, нещадного забруднення середовища свого існування, можливого порушення динамічної рівноваги системи "суспільство-природа". Але окрім явно виражених проявів екологічної проблеми варто звернути увагу на її завуальовану дійсність. Порушення екологічної рівноваги, гармонії в світі безпосередньо веде і до порушення гармонії самої людини. Людина - це витвір природи, просто ще одна ланка в ланцюзі еволюції, але, як вважає сама людина, найрозумніша і найсильніша. Так, для природи немає страшнішого ворогу ніж людина. Найстрашніше стихійне лихо, найлютіша буря не принесуть стільки шкоди, як людська діяльність задля свого виживання. В таких умовах, перш за все необхідно формувати в людині екологічну культуру, поважне відношення до свого творця - Природи, повернутись обличчям до своєї духовної сутності задля миру з собою і миру з природою і світом, в якому людина живе. Зараз екологічна проблема здається далекою і навіть часом не справжньою, надуманою. Щодня люди дізнаються про чергові лиха, в тому числі повені, які затоплюють величезні площі, забираючи при цьому людські життя, пожежі, які нещадно винищують тисячі гектарів таких дорогоцінних для нашого життя лісів, аварії на електростанціях та інших промислових об’єктах, дуже небезпечні аварії танкерів в морях при транспортуванні нафти, що призводить до масового знищення тваринного світу та забруднення вод планети на сотні років, але при цьому напевно кожна людина задумуючись приходить до висновку - "Я не можу нічого зробити. Від мене нічого не залежить". Напевне саме ці умови і вимагають виховання у суспільства загалом і в кожної людини окремо екологічної свідомості. Екологічна проблема вже стоїть, стоїть гостро і вимагає термінового вирішення.

Думки вчених, які займаються екологічними проблемами, дуже різні і навіть протилежні. Відрізняються також за своїми концепціями громадські утворення і рухи. В різноманітності цих концептуальних теорій можна знайти казкові, чудернацькі на перший погляд пропозиції. Так, прибічники і дослідники такої нової, але надзвичайно прогресивної і багатообіцяючої науки як нанотехнології вважають, що нанотехнології можуть стабілізувати екологічну обстановку, шляхом створення нових видів безвідходної промисловості, завдяки використанню нанотехнологічних методів, при цьому нанороботи зможуть знищувати наслідки старих забруднень, за рахунок насичення екосфери молекулярними роботами санітарами, які перетворюватимуть відходи діяльності людини в початкову сировину. Окрім того, вважається, що нанотехнології забезпечать більш економічні шляхи фільтрації води. А також дозволять прискорити розвиток поновлюваних джерел енергії, таких як високоефективна конверсія сонячної енергії. Взагалі, використання альтернативних джерел енергії дуже приваблива перспектива для усього світу. Адже сонячна енергія, енергія вітру, енергія океану невичерпні і доступні майже у всьому світі. Звичайно в залежності від географічного положення тої чи іншої країни ефективним буде використання певного виду енергії. Окрім стаціонарних станцій, можливість використання такої енергії є і в транспорті. Нажаль в наш час ці джерела енергії ще не отримали широкого поширення та популярності через низьких коефіцієнт корисної дії, а от їх використання безумовно розвантажили б нашу природу, як по витягуванню з неї паливних ресурсів, так і по забрудненню атмосфери продуктами спалення палива.

Напевне, зараз ще рано говорити про фантастичні перспективи науки, а проблема стоїть вже сьогодні. Можна згадати ще одну цікаву пропозицію по вирішенню екологічної кризи. Її суть полягає в тому, що зі зміною середовища свого існування змінюється і сама людина. Можливо в якійсь мірі можна сказати, що проходить постійна еволюція людини і світу, пристосування живих організмів до нових умов життя, в даному випадку, до життя в екологічно-забрудненому світі. Тобто, по прогнозам таких вчених, людина буде постійно змінюватись, аж до тих пір поки не перетвориться на "нелюдину", по грецькому - "анотропа". Тому, для анотропа складна на наш погляд екологічна ситуація зовсім не характеризуватиметься термінами "екологічна криза". Для штучної людини - анотропа це взагалі не криза, а нормальна ситуація. Штучне для штучного - "природне".

Деякі вчені, розглядаючи негативні наслідки інтенсифікації та глобалізації впливу людини на природне середовище, вимагають насамперед зменшення техногенного впливу на природу, повернення до природної рівноваги тощо. Висловлюють думки про відмову від перетворювальної орієнтації людини. Як один з головних законів екології американський біолог Б. Коммонер запропонував положення "Природа знає краще", ніж людина, що саме треба людині. Є і вчені, які твердять, що, мовляв, для них головне - захист біосфери, навіть якщо для цього потрібно буде, щоб людина як порушник рівноваги в природі загинула - бо ж збережена біосфера створить більше, ніж досконалі види.

Висувають і зовсім протилежне, за своєю сутністю самогубне сподівання на знищення біосфери і створення замість неї штучного середовища, яке нібито краще задовольнятиме потреби людини. Але чи не поставило б під загрозу існування, людини як роду створення такого штучного середовища?

Підсумовуючи, можна сказати, що наука екологія надзвичайно складна, а останнім часом дуже політизована та соціалізована. Вона привертає все більше уваги з боку урядовців, партій, які включають її в свої програми, мас-медіа, науковців, особливо такі науки, як філософія, психологія, педагогіка активно пропонують все нові і нові схеми вирішення екологічної кризи. Якщо визначити, що ж таке екологія, то можна коротко сформулювати: екологія - наука, яка вивчає закономірності взаємодії живого з зовнішніми умовами його існування з метою підтримки динамічної рівноваги системи "суспільство-природа".


1. Людство перед обличчям глобальних проблем


ХХ століття історії людства ознаменоване виникненням і поглибленням глобальних проблем. Глобальні проблеми - це сукупність проблем усього людства, від рішення яких залежить збереження цивілізації. Вони різноманітні. До числа найбільш важливих відносять: стрімке зростання народонаселення Землі, що веде до демографічного вибуху; найближча перспектива вичерпання традиційних енергетичних й інших природних ресурсів; безпрецедентне забруднення середовища перебування людства, що загрожує екологічною катастрофою.

Серйозною проблемою сучасного світу є "демографічний вибух". Десять тисяч років тому було близько 5 млн. чоловік, 2 тисячі років тому - близько 200 млн., в 1960 м - 3 млрд., в 1975 - 4 млрд., в 1987 - 5 млрд., в 2000 м - 6 млрд. Якщо цей темп приросту населення збережеться, то до кінця 21 століття на Землі буде близько 12 млрд. людей.

Для свого життя люди мають потребу в кисні, продуктах харчування, промислових товарах. Все це своїм джерелом має природу. Виходячи із середнього рівня життя людини в США, на 1 км2 можуть жити 57 чоловік, а на всій землі - 5,7 млрд. людина. Особлива гострота цієї проблеми підкреслюється тим, що понад 4/5 приросту світового населення доводиться на країни, що розвиваються. У підсумку настільки швидкого росту чисельності населення країн, що розвиваються, і їхнього економічного відставання підсилюється нестабільність у світовій економіці і політиці. Неухильний ріст народонаселення планети, розвиток його виробничих сил зіштовхується з не менш складною глобальною проблемою - вичерпання традиційних енергетичних ресурсів, а також знищення прісної води, лісів, видів тварин, що може привести до порушення динамічної рівноваги системи суспільств-природа. Сама людина починає еволюціонувати в техногенному середовищі. Відбуваються психічні зміни в результаті життя в неприродних умовах: шум, тіснота, сміття і т.д. Людина легко піддається таким негативним явищам як нудьга, апатія, безнадійність, що часто приводить до психічних захворювань та інших негативних наслідків.

В наш час біосфера вийшла зі стану стійкості. Вона перестала поглинати надлишок вуглецю в атмосфері і, навпаки, почала викидати вуглець у неї. Біосфера втратила здатність стабілізувати навколишнє середовище. Поріг стійкості континентальної частини біосфери перевищений в 5-7 разів. При цьому варто мати на увазі, що якщо ресурсна модель допускає чисельність населення Землі в 7-8 млрд. людина, то біосфера - усього 1-2 млрд.

Зростання темпів приросту населення тяжким вантажем лягло на біосферу, зажадавши більше інтенсивного використання родючості ґрунтів. У зв’язку з ростом населення середня площа посівів зернових культур, що доводяться на одну людину, зменшилася за останні тридцять років на одну третину. Якщо на початку 20 століття на 1 людину доводилося 9 га культурних земель, то до середини століття цей показник становив уже 6га, а в наш час близько 3 га.

Крім того, останнім часом дуже актуальної стає проблема виносу високих технологій у космос і забруднення космосу. У наш час у космічному просторі на навколишній орбіті Землі обертається більше 6 000 відпрацьованих супутників та їхніх елементів, які являють значну загрозу для навколишнього середовища. Наприклад, відпрацьовані супутники з ядерно-енергетичними установками не підлягають повному знищенню при входженні в шари атмосфери і можуть викликати значне радіаційне забруднення навколишнього середовища. Сьогодні розробка технологій для утилізації відпрацьованих конструкцій у космосі є однією із самих пріоритетних програм NASA.

До інших глобальних проблем також можна віднести проблеми інформаційного потоку, штучного інтелекту і механічного життя. На перший план виходить проблема генної інженерії.

Але крім проблем розвитку науки і техніки та пов’язаних з ними наслідків усе більше зростають і моральні проблеми людства. У зв’язку з розвитком науки встала проблема смерті, її визначення. Коли можна констатувати смерть і коли можна повернути людини до життя? У зв’язку із цим постає проблема евтаназії, як безболісної смерті. А також пов’язана із цим проблема абортів - коли можна говорити про життя нової людської істоти? Сюди також можна віднести проблеми боротьби зі СНІДом, наркоманією, алкоголем і виникаючі при цьому проблеми милосердя.

Постійно зростаюча кількість глобальних проблем і їхнє поглиблення є ознакою кризи цивілізації, і це криза не окремих сторін буття, а основних форм життєдіяльності індустріально-технічної цивілізації. Одночасно ця криза стосується і сучасної людини взагалі, способу його самореалізації, тому що всі країни світу, всі народи, намагаючись досягти рівня життя промислово-розвинених країн Західної Європи і США, прагнуть іти по їхньому шляху. Іншого способу успішної самореалізації сучасна людина не знає. От чому можна сказати, що сучасна людина, спосіб її буття перебувають у найглибшій кризі.

При аналізі глобальних проблем важливо пам’ятати, що їх рішення не проста справа, а навіть небезпечна. Людство вступило в епоху необоротного розвитку, і запобігання деградації людства як елемента біосфери зводиться до формування нової цивілізації. Стає питання розробки Стратегії Людини, погодженої зі стратегією природи, що містить у собі поняття про екологічний і моральний імператив, тобто деякі речі, зокрема зміна деяких властивостей навколишнього середовища неприпустимо ні за яких умов. Це нові складові нової моральності людства. Нова концепція розвитку повинна включати шляхи зміни сучасної цивілізації, зробивши корінний поворот у бік глобальних духовних проблем, звідки і піде економіка та ін. Треба переорієнтувати людей з матеріальних цінностей на духовні, оскільки сучасне суспільство є суспільство споживачів, споживання стало метою, усе виробляється для того, щоб споживати. Людина потрапила в залежність від речей і прогресу.


2. Сучасна екологічна ситуація


Глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у світі, породила ряд серйозних проблем, однієї з яких є екологічна проблема.

Сутність екологічної проблеми полягає в протиріччі, яке часто виявляється та поглиблюється, між продуктивною діяльністю людства і стабільністю природного середовища його перебування. Як відзначав засновник Римського Клубу А. Печчеи: "Справжня проблема людського виду в тому, що він виявився нездатним у культурних відносинах йти в ногу і пристосуватися до тих змінам, які сам вніс в цей світ". Ці зміни є плодом всієї культурно-перетворювальної, і, насамперед, виробничої діяльності. Маса всіх штучно створених людиною неживих предметів і живих організмів називається техномасою. Розрахунки вчених показали, що техномаса вироблена людством за 1 рік становить 10 в 13-14 степені, а біомаса вироблена на суші 10 в 13. Із цих розрахунків видно, що людство створило штучне середовище, що в 10 разів продуктивніше природного середовища. Це один з найважливіших факторів, який спричиняє постановку перед людством екологічної проблеми. У цьому контексті особливу гостроту отримує поширення в навколишньому середовищі виробництв і продукції, і особливо забруднюючі катаклізми.

Прискорений індустріальний прогрес, що забезпечує матеріальні блага і комфорт людині супроводжується наростаючим забрудненням навколишнього середовища, звичайно пропорційним динаміці промислового виробництва, руйнуванням природних комплексів біосфери, виснаженням природних ресурсів. На думку ряду вчених, антропогенне навантаження на біосферу зараз уже на порядок перевищують той рівень, який вона, біосфера, змогла б безболісно компенсувати, тобто зберегти стабільність або хоча б відносну стійкість. Отже, мова йде вже не про захист людини від природи, а про захист природи від людини, оскільки, руйнуючи природу, людство руйнує саме себе.

До числа основних параметрів, які визначають глобальні екосоціальні умови збереження не тільки людського суспільства, але й життя на Землі, варто віднести якість повітря, землі і води. Доцільно охарактеризувати стан цих найважливіших компонентів середовища перебування, визначити основні джерела їхнього антропогенного забруднення, а також позначити той негативний вплив, що воно робить на життєдіяльність соціуму.

Роль атмосфери в екосистемі Землі - забезпечення людини, тваринного і рослинного світу життєво необхідними газовими елементами, захист нашої планети від метеоритного впливу, космічного радіаційного і сонячного опромінення. Однак, як відзначає британський дослідник Л. Баттан, "... до атмосфери часто відносяться як до помийного відра нескінченного обсягу..."

В атмосферу нашої планети постійно попадають мільйони тонн забруднюючих її речовин - атмосферного пилу антропогенного походження, а також газів і парів, які прямо або побічно впливають на здоров’я людини.

Гази (вуглекислий газ, оксид азоту, вуглеводні, тобто метан, етан та ін), які виникають у результаті спалювання горючих викопних і інших виробничих процесів, потрапивши у повітря, тримаються в ньому в середньому 2-4 роки. За цей час вони поширюються по всій земній поверхні, поступово входячи до складу атмосфери, що приводить до появи "парникового ефекту" і глобального потеплінню клімату.

Вчені вважають, що збільшення температури повітря в середньому на 2 - 3° С приведе до того, що через 100-125 років можна чекати масового танення снігів і льодів Антарктиди, підйому середнього рівня Світового океану, затоплення значної частини прибережної території. Небезпечним наслідком потепління клімату вже стає трансформація міграційних маршрутів тварин і птахів. В окремі регіони попадають нетипові для них види зі своїми мікроорганізмами і хворобами, до яких не адаптована місцева фауна.

Дослідження екологів все більш переконливо доводять, що хлорфторовуглеводні, які широко застосовуються в холодильній техніці, аерозольних балонах у якості пропелентів, у вогнегасниках, при виробництві пінопласту, а також як розчинники і очисники, приводять до зменшення в атмосфері озонового шару, що захищає наше життя від надмірного, вкрай небезпечного впливу ультрафіолетових променів. Зникнення озоносфери може привести до непередбачених глобальних наслідків: стратосфера стане прохолоджуватися, а приземні шари повітря і землі нагріватися.

Специфічним середовищем, що акумулює шкідливі з’єднання, які попадають в атмосферу в результаті викидів промислових підприємств, є ґрунт. Можна виділити цілий ряд антропогенних впливів, що негативно впливають на ґрунт, однак найбільш шкідливими з них вважаються хімічні і мікробні забруднення ґрунтів. Пріоритетними джерелами хімічного забруднення ґрунтів варто вважати пестициди, а також важкі метали.

Відомо, що в сільському господарстві широко використаються добрива і ядохімікати (пестициди). У цей час у світі їх з більше 1000 найменувань.

Активне нагромадження хімічних елементів відбувається в зоні впливу промислових підприємств. Наприклад, у ґрунтах навколо підприємств кольорової металургії вагомий коефіцієнт концентрації олова, вісмуту, миш’яку, ртуті, селену, титану, марганцю, олова; чорної металургії - цинку, вольфраму, кобальту, ванадію; машинобудівної і металообробної промисловості - сурми, свинцю, вісмуту, нікелю, хрому, ртуті, олова, міді; хімічної промисловості - ртуті, стронцію, цинку, ітрію, миш’яку.

Як відзначають фахівці, "наслідки для ґрунтів, викликані нафтозабрудненнями, можна без перебільшення назвати надзвичайними. Нафта обволікає ґрунтові частки, ґрунт не змочується водою, гине мікрофлора, рослини не одержують належного харчування. Нарешті, частки ґрунту злипаються, а сама нафта поступово переходить в інший стан, її фракції стають більше окисленими, затвердівають, і при високих рівнях забруднення ґрунт нагадує асфальтоподібну масу. Боротися з таким явищем дуже важко".

Основними причинами мікробного забруднення ґрунтів є збільшення кількості побутового сміття, недосконалість системи його збору і переробки. Несанкціоновані смітники, відходи лікувальних установ, аварії на каналізаційних мережах і спорудженнях сприяють наростанню мікробного забруднення ґрунту.

В один з найбільш дефіцитних природних ресурсів у новому столітті перетворюється вода. Розподіл прісної води по території Землі надзвичайно нерівномірно, її запаси не безмежні і починають ставати одним з основних факторів, що впливають на стійкий економічний розвиток у багатьох регіонах. Серйозні соціальні конфлікти в минулому, такі як Велике переселення народів, також були пов’язані з "водною проблемою".

У виробничій і господарській діяльності людина усе більш активно застосовує воду для очищення, миття, охолодження устаткування і матеріалів, поливу, гідротранспортування, забезпечення специфічних процесів (наприклад, для вироблення електроенергії). Водне середовище використовується для вилову риби, видобутку підводних запасів сировини (марганець, нікель, кобальт) і палива (нафта), збору рослин, перевезення вантажів на судах.

Простота процесу затоплення в порівнянні з іншими видами поховання, неприступність глибин для людини і вважаєма ізольованість води привели до того, що людина часто використовує водне середовище для скидання відходів.

Багаторічне скидання неочищених і недоочищених стоків промислових і сільськогосподарських підприємств, змиви з полів, радіоактивні забруднення, недолік систем каналізації, теплові забруднення привели до того, що вода із природних поверхневих джерел стає усе менш придатною для безпосереднього використання, чи то виробничі цілі, сільське господарство чи задоволення потреб людини в питній воді.

На якості природних джерел води відбивається і стан атмосфери, тому що водойми поповнюються за рахунок опадів, що несуть значне число небезпечних хімічних елементів.

Основними забруднюючими речовинами поверхневих джерел є нафтопродукти, феноли, легкоокисляємі органічні речовини, з’єднання міді, заліза і цинку, амонійний і нітратний азот.

Основні зміни навколишнього середовища: скорочення площ природних екосистем, ріст споживання первинної біологічної продукції, наростання в атмосфері концентрації "парникових" газів, виснаження озонового шару, скорочення площ лісів, зпустинення, деградація земель, підвищення рівня океану, наростання числа техногенних аварій і стихійних лих, зникнення біологічних видів, виснаження вод суши, нагромадження полютантів в об’єктах навколишнього середовища і живих організмах, їх міграція в трофічних ланцюжках, погіршення якості життя, ріст числа захворювань і поява їх нових видів, викликані руйнівною деструктивною діяльністю людини, пов’язаної з забрудненням навколишнього середовища.

Екологічна криза, яку переживає людство, все більше наближається до тотальної екологічної катастрофи: "... які б не були величезні атмосфера і океани, вони не зможуть вічно поглинати індустріальні відходи сучасними темпами, не виявившись смертельно зараженими. Якщо вже отруйні відходи наших виробничих процесів були виявлені в органах тварин у самих віддалених куточках Землі, то доводиться визнати, що граничний рівень зараженості вже досягнуть".

Учені не можуть не визнавати, що незважаючи на деякі досягнення в справі очищення повітря, ґрунту і вод, у цілому екологічна ситуація людства протягом останньої чверті XX в. аж ніяк не покращилася, а навпроти, погіршилася. Усвідомлення цього факту приводить деяких представників екологічної науки до висновку, що одного науково-технічного, навіть екологічно орієнтованого прогресу зовсім недостатньо для встановлення доброчинної взаємодії між суспільством і природою; необхідні радикальні соціально-політичні перетворення.

Учені свідчать, що всякий біологічний вид здатний вижити в межах досить вузької екологічної ніші, тобто сукупності різних умов і факторів навколишнього середовища. Людина це біологічний вид, хоча й більше універсальний, більше адаптивний до змін у навколишнім середовищі. Однак і її ресурси в складній ситуації вичерпуються. Причому впливають не тільки фізичні фактори (забруднення), але і психологічні. Римський клуб прийшов до висновку, що головною причиною екологічних проблем є НТП, орієнтований на невтримний ріст споживання. У частині інтелігентного населення розвинених країн можна відзначити, що виховання дітей спрямоване не на прагнення виростити людей прагнучих до невтримного збагачення, а навпаки до загальнолюдських цінностей, скоріше навпаки слабкі і розвинені країни породжують акул імперіалізму. Це відповідає тим пропозиціям філософів, які виступають за переорієнтацію людей з світових матеріальних цінностей на цінності духовні.


3. Екологічна проблема в сучасній енергетиці


Екологічна проблема в енергетиці проявляється у двох важливих аспектах: по-перше, це забруднення навколишнього середовища промисловими, транспортними викидами, по-друге, вичерпність ресурсів планети, в основному паливних ресурсів. Особливо гостро ця проблема стоїть в енергетиці та транспорті, оскільки саме в цих галузях активно використовуються паливні ресурси планети. При їх спалюванні утворюються шкідливі викиди, які потрапляють у повітря, воду, ґрунт, і цим самим забруднюють середовище нашого існування.

В атмосферу нашої планети постійно попадають мільйони тонн забруднюючих її речовин. У процесі горіння органічного палива (вугілля, нафта, природний газ, деревина) повітря забруднюється вуглекислим газом з’єднаннями сірки, зваженими речовинами, а також бензапіреном. Слід зазначити, що концентрація саме цієї речовини, що ставиться до першого класу небезпеки і викликає онкологічні захворювання, навколо нафтопереробних, вуглехімічних підприємств, підприємств паливно-енергетичного комплексу, казанових станцій теплопостачання, у місцях скупчення або руху автомобільного транспорту особливо висока.

Неухильний ріст народонаселення планети зіштовхується з не менш складною глобальною проблемою - вичерпання традиційних енергетичних ресурсів. Так запаси вугілля становлять 600 років, нафти - 90 років, природного газу - 50 років, урану - 27 років. У такий спосіб всі види палива по всіх категоріях будуть спалені за 800 років. При цьому НТП у напрямку створення революційних технологій виробництва на базі принципово нових предметів і засобів праці не зарекомендував себе. Традиційні енергетичні ресурси не тільки обмежені, їхнє використання забруднює атмосферу. На спалювання вугілля, газу і нафти з атмосфери щорічно вилучається 20 млн. тонн кисню, а в замін викидаються мільйони тонн вуглекислого газу і інших отруйних речовин. Наприклад, середній рівень викидів шкідливих речовин в атмосферу промисловими комплексами Росії становить: транспортним - 36 млн. т у рік; енергетичним - 7,5; металургійним - 5,8; нафтопромисловим - 2,7 млн. т у рік. Планета буквально тоне в масі отруйних відходів промисловості.

Одним з рішенням цієї проблеми є створення екологічно чистих двигунів, нових економічних типів рушіїв, а також використання альтернативних джерел енергії. Варто пригадати прислів’я: „Чисто не там де прибирають, а там де не смітять". Тому використання екологічно-чистих джерел енергії завжди буде займати провідне місце в галузі енергетики. У всьому світі активно проводяться дослідження по можливості використанню альтернативних джерел енергії - сонячної, енергії вітру, морських хвиль та ін.

Сьогодні не викликає подиву використання сонячних батарей різного призначення та енергії вітру від вітрових електростанції та вітряків. Окрім того, країни з океанськими узбережжями великої протяжності активно створюють електростанції на енергії води, це так звані станції прибоїв та хвильові станції. Хоча альтернативні джерела енергії не мають досить великої популярності через невелику їх потужність, на мою думку з подальшим розвитком науки та техніки їх ККД збільшиться і вони отримають більш широке застосування.

Проблема економії палива та використання альтернативних джерел енергії особливо актуальна для транспорту, зокрема водного. Тут особливу роль грає використання енергії хвиль, як додаткового джерела тяги в умовах природного хвилювання і використання (регенерації) хвильової енергії при русі в хвильовому сліді.

Судно, призначене для плавання в морських чи озерних басейнах, значну частину своєї діяльності проводить в умовах більшого чи меншого хвилювання. Хвилювання представляє собою одну з форм переносу механічної енергії, запас якої практично невичерпний. Наприклад, для судна довжиною м, на хвилі, довжина якої дорівнює м і амплітуда м, безперервно протікає потік енергії по потужності рівній невеликій промисловій електростанції. Необхідно хоча б частину цієї енергії передати судну. Для цього необхідно забезпечити таку конструкцію дна судна, при якій опір води був би мінімальний а регенерація хвильової енергії максимальна. Цього можна досягнути якщо правильно вибрати кути взаємного розміщення пластин дна (реданів). Ефективність дії таких пластин (плит) як засобу керування посадкою судна та зниження його опору залежить також від відносного навантаження та відносного положення центру тяжіння по довжині системи.

Для вирішення цих задач потребує теоретичного вивчення принцип регенерації енергії морських хвиль, який вперше сформулював академік Академії Наук України Г. Є. Павленко. Вивчення цього принципу можна проводити шляхом побудови двовимірної математичної моделі руху системи профілів у рамках теорії хвиль малої амплітуди з використанням методу інтегральних рівнянь. Якщо розглянути математичну модель руху системи, яка рухається по хвильовій поверхні, то при певному положенні поверхонь вони зазнають вплив додаткової енергії - хвильової. Таким чином, маючи певне програмне забезпечення, яке водночас вимірювало би параметри існуючих хвиль і відповідало за керуванням положення поверхонь, можна забезпечити рух судна або системи з досить високою швидкістю і при цьому витрачаючи мінімум природного палива.

Окрім того, вивчення руху такої системи необхідне для визначення гідродинамічних характеристик, які використовується при конструюванні швидких багатореданних суден, систем злету та посадки гідролітаків, вивчення та прогнозування режимів буксирування суден, вантажних платформ та ін.

Регенерації хвильової енергії в живій природі можна побачити на прикладі руху морських тварин. Спостереження за плаванням дельфінів показали, що дельфіни протягом тривалого часу можуть рухатися зі швидкістю порядку 30 - 40 вузлів без особливих зусиль в носовій хвилі судна на невеликій відстані перед ним. Було встановлено, що у випадку руху, який отримав назву “сідлання хвиль", дельфін не затрачує свою власну енергію, а використовує внутрішні рухаючі сили, які зосереджені в носовій хвилі судна. При цьому він не здійснює рухів ні тілом, ні плавниками. Вперше пояснив це явище в 1948 р. і потім в 1950 р. А. Вудкок. Він намагався пояснити це протилежно направленою дією сил тяжіння і опору, припускаючи, що вага дельфіна перевищує його водовитиснення, тобто дельфін має тенденцію тонути під впливом складової ваги і таким чином пливти по хвилі.

При плаванні на носовій хвилі дельфіни завжди розташовуються поблизу форштевня судна. Перед тим як пливти на хвилі дельфін деякий час рухаються перед судном, перевіряючи таким чином поле тиску. Окрім того, як показали спостереження в 1960 році, дельфіни так само можуть плавати і на вітрових хвилях (кут хвильового схилу від 10 до 18, швидкість переміщення близько 5 - 6 м/сек), і на “буруні”, який з’являється з наближенням хвилі до берега.

При спостереженні рухів дельфінів приводилися теоретичні гіпотези про можливість дельфінів використовувати для плавання енергію хвиль. Для їх перевірки було проведено ряд експериментальних досліджень, результати яких показали, що жорстке тіло може створювати (вигравати) натиск, якщо воно розміщується в районі переднього схилу хвилі.

Оцінку важливості дослідження явища “катання дельфінів" на хвилях яскраво виразив професор Г. Хертел. Він писав про те, що в той час як дельфіни очевидно добре вивчили хвилі по відношенню до виникаючих в них полів тисків та швидкостей, наші знання про хвилі відстають. Краще вивчивши хвилі можна добувати енергію з хвиль в технічних цілях.


4. Проблема екології, як негативна соціальна реальність


У доповіді "Російська соціологія в XXІ столітті", представленому ІІ Всеросійському соціологічному конгресу, академік РАН Г.В. Осіпов констатував, що "... на рубежі XX-XXІ століття глобалізація економіки породила ряд негативних соціальних реалій, які соціологія не може обійти мовчанням". Найнебезпечнішої з цих негативних соціальних реалій, які були виділені вченим, є "злочинне руйнування екології планети, що загострило еколого-ресурсну кризу і таїть загрозу моральної і фізичної деградації людини".

Як ми вже відзначали вище, до числа основних параметрів, що визначають глобальні екосоціальні умови збереження життя на Землі, ставляться якість повітря, землі і води. Якщо позначити негативний вплив стану цих складових на життя людей і взагалі всього живого на планеті, то ми одержимо не зовсім втішливу картину.

Забруднення повітря, крім глобальних екологічних наслідків найнеприємнішим чином позначається на здоров’ї людей. Брудне повітря отруює людський організм, порушує психічні і фізіологічні функції, рефлекси, утрудняє керування автомобілем, знижує здатність до розумової діяльності, викликає розлади зору, астму, запаморочення, нудоту, втрату свідомості, бронхіти і рак легенів.

Погане повітря великих міст є однією з головних причин більше високого відсотка смертності в них від деяких хвороб у порівнянні із сільською місцевістю. У містах, що мають більше 100 000 жителів, частка летальних випадків від запалення легенів, бронхіту і раку в некурящих становить відповідно 0,048%, 0,062% і 0,015% (відповідно) замість 0,032%, 0,037% і 0% у сільській місцевості.

Дослідження показали, що в великих містах Англії 13% чоловіків 40 - 60 років хворіють на хронічний бронхіт, а в маленьких містах і у сільській місцевості - усього 6%. На Париж, де прожинає лише 5% населення Франції, доводиться 8% смертності по країні від раку легенів і 10% смертей від бронхіту.

Вітчизняні вчені також виявили зв’язок між забрудненням атмосферного повітря і ростом у населення алергійних захворювань (бронхіальної астми, астматичного бронхіту, алергійного риніту, дерматиту).

Разом з тим, канадські вчені з Університету м. Макмастера довели, що генетичні ушкодження, викликані забрудненням повітря, можуть передаватися в спадщину.

У сільському господарстві активно використаються добрива і ядохімікати (пестициди). З одного боку, їхнє застосування сприяє підвищенню урожайності, але в той же час приводить до збільшення концентрації нітратів, фосфатів і солей калію в ґрунтах і водних об’єктах. Нітрати попадають в організм людини з водою, а також із фруктами і овочами. До 65% нітратів у травному тракті людини перетворюються в токсичні нітрити.

Результати дії ядохімікатів на організм людини можуть проявлятися в специфічних і неспецифічних ефектах.

Специфічна дія нітритів проявляється в утворенні метгемоглобіну, не здатного переносити кисень до органів і тканин, що викликає порушення транспортної функцій крові, гнітить ферментні системи, що регулюють тканеве дихання. В результаті, в людей спостерігається ціаноз слизових оболонок і шкірних покривів, пошкоджуються органи травлення і нервова система. При концентрації нітритів у воді 1,2-2,0 г/л (що відповідає 45% -му рівню зв’язування гемоглобіну крові) наступає летальний результат. Неспецифічна дія нітритів полягає в синтезі нітрозамінів, які мають канцерогенну дію.

До нітритів особливо чутливі діти грудного віку (в 100 разів більш ніж дорослі), що обумовлено їх недостатньо розвиненою ферментною системою і більшою схильністю гемоглобіну до окислювання.

Значну екологічну небезпеку для людей представляють радіонукліди, солі важких металів, стійкі хлорорганічні з’єднання, а також нафта і нафтопродукти.

Однієї з головних потреб для життя людини і взагалі життя є потреба в прісній воді. Запаси води не безмежні і до того ж вода активно застосовується людиною для різної діяльності. Найчастіше ця діяльність приводить до сильного забруднення джерел прісної води різними хімічними і мікробними забрудненнями. Вплив хімічного, також як і радіаційного забруднення на якість води не завжди можна простежити безпосередньо. Результат систематичного споживання неякісної води може позначитися набагато пізніше.

Доцільно привести лише вибірковий перелік шкідливих речовин, які можуть утримуватися в питній воді, і позначити характер їхнього шкідливого впливу на організм людини.

Свинець (джерело - важка промисловість, відпрацьовані акумулятори, пайки, водопроводи) вражає центральну і периферичну нервову систему, кістковий мозок, кров, серцево-судинну систему, печінку і нирки, викликає обмінні і ендокринні порушення, а також порушення шлунково-кишкового тракту. З віддалених ефектів відомими є ембріотропний і мутагенний.

Марганець (джерелом є стічні води металургійних і металообробних підприємств) впливає на нервову систему, викликає хвороби сечостатевої і кістково-м’язової системи, шкіри і підшкірної клітковини, провокує ембріотропний, мутагенний і гонадотропний ефекти.

Залізо (джерело - водопровід, підземні джерела водопостачання, стічні води металургійних, металообробних підприємств, стоки шахт, смітника металобрухту) створює нейротоксичний ефект, впливає на кров, серцево-судинну систему, шлунково-кишковий тракт, печінку, імунну систему, викликає алергійні захворювання.

За спостереженням фахівців, хлориди і сульфати впливають на шлунково-кишкову і серцево-судинну сферу. Надлишок з’єднань азоту і хлору дає ускладнення на нирки і печінку. Алюміній негативно впливає на центральну нервову і імунну системи.

Деякі небезпечні речовини, наприклад, такі як солі важких металів, знаходяться в донних відкладеннях у стоячій або зі слабким плином водоймах і являють чималу загрозу, особливо у випадку сильного падіння рівня води.

Ученими доведене виникнення інфекційних захворювань, викликаних присутністю у воді забруднювачів природного і антропогенного характеру. По даним Всесвітньої організації охорони здоров’я, щорічно у світі через низьку якість питної води вмирає близько 5 млн. чоловік. Інфекційна захворюваність, пов’язана з водопостачанням, досягає 500 млн. випадків у рік.

По оцінках міжнародних експертів, в 2000 р. через споживання неякісної води 2 млрд. людей піддалися ризику зараження малярією (при приблизному постійному числі хворих - 100 млн. і щорічної смертності від цього захворювання в 1-2 млн. чоловік). Щорічно у світі реєструється близько 4 млрд. випадків діареї і 2,2 млн. смертей внаслідок її, що рівнозначно 20 щоденним катастрофам великих авіалайнерів. Більше 10% населення світу, що розвивається, уражено гельмінтозними захворюваннями. Близько 6 млн. чоловік втратили зір внаслідок трахоми. 200 млн. чоловік страждають від шистосомоза. Навіть у порівняно благополучній Європі відзначаються окремі спалахи кишкових інфекцій, пов’язаних з питною водою. Причому, по статистиці, серед потерпілих від несприятливих умов середовища дві третини - діти.

На жаль, в Україні якість питної води неприпустимо низька. Надзвичайна небезпечна ситуація з поверхневими водами в районі великих промислових міст. Так, екологічний стан багатьох водних об’єктів у найбільш населених і промислово розвинених районах країни незадовільний.

Внаслідок вживання неякісної питної води виникають такі небезпечні захворювання, як дизентерія, черевний тиф, гепатит, менінгіт. Питна вода може бути джерелом паразитарних хвороб. У пробах виявляють найпростіших паразитів (лямблії) і яйця гельмінтів (аскариди).

Слід зазначити, що дотепер широко застосовувані хлорування й озонування води дають побічні ефекти. При гіперхлоруванні (перевищенні встановлених норм) у воді утворяться такі продукти трансформації, як тригалометани, які впливають на здоров’я: відбувається мутація обміну речовин, хромосом, можливі спадкоємні зміни аж до вроджених каліцтв. А озон дає токсичні утворення у вигляді вільних радикалів і альдегідів, які приводять до гострих отруєнь.

Отже, стрімкий економічний ріст у другій половині XX в. супроводжувався ще більш інтенсивно наростаючим глобальним конфліктним протистоянням людської активності і екосистеми планети.

Виродження природи викликає рівнозначне виродження людини. Воно калічить його фізично і духовно, загрожує не тільки його щастю, але і його особистості, його рівновазі і розуму. Це сама небезпечна машина для знищення людини. Людина відчужується, живучи у світі, далекому природі. Руйнуючи природу, вона викликає небезпечний процес прогресуючого саморуйнування.

Руйнування навколишнього середовища небезпечне не тільки загальновідомими екологічними (порушення природної рівноваги середовища, екологічні аварії і катастрофи) наслідками, а також і пов’язаним з ними матеріальним збитком. Воно спричиняє серйозні соціальні витрати.

Насамперед, як уже було показано вище, у зв’язку із забрудненням об’єктів навколишнього середовища відбувається ріст захворюваності населення, причому по всіх класах хвороб.

Якщо раніше вчені не уточнювали, і якого ступеня погрози порушення глобальних екосистем пов’язані зі станом здоров’я, і особливостями захворювань населення, то в цей час установлено, що різні форми необоротної зміни навколишнього середовища безпосередньо небезпечні для життя людей.

Витрати на лікування, ліки, госпіталізацію, тимчасова або остаточна втрата працездатності через хворобу, смертність - вагомий і переконливий національний грошовий тягар через шкідливі явища.

До непрямих соціальних витрат варто також віднести постійну втому людей, зловживання лікарськими, у т. ч. заспокійливими або збудливими засобами, які, розстроюють організм і знижують швидкість рефлексів, помножують число нещасних випадків на роботі і на вулиці, ведуть до стресів, неврозів, а часто - до злочинів.

Травмування тіла і духу, крім серйозних змін людської особистості, обертається в масштабах країни величезними індивідуальними і колективними витратами, більшим зниженням продуктивності праці і уповільненням економічного розвитку в цілому.

Варто взяти до уваги і можливість розвитку на даному "сприятливому" (для нього) ґрунті і біотероризму, катастрофічна ефективність якого, у порівнянні зі звичайним тероризмом, незрівнянно масштабніша.

Таким чином, у сучасному світі, хочемо ми це визнавати чи ні, вже склався новий клас екологічних загроз, соціальні наслідки яких можуть у багато разів перекрити наслідку локальних воєнних дій або терористичних актів у їхньому класичному розумінні. Масовість поразки і жахаючі соціальні наслідки таких акцій, величезні труднощі і дорожнеча їхнього подолання, ставлять їх в один ряд зі зброєю масового знищення.


5. Екологічна свідомість й екологічна етика


Середина і кінець 60-х років 20 століття поклали початок процесу політизування проблем навколишнього середовища і дискусії про навколишнє середовище (окремі критичні голоси лунали, зрозуміло, і раніше). Цей процес почався в США, а потім у ФРН і у Франції. У літературі це пояснюють наступними факторами. По-перше, проблеми навколишнього світу були тематизовані в ЗМІ. По-друге, громадськість виявилася готова зарахувати проблеми навколишнього середовища в розряд особливо важливих політичних завдань. По-третє, цій готовності відповідало посилене підхвачування даної проблематики з боку політичних партій і інститутів. По-четверте, проблеми навколишнього середовища були теоретично інтегровані в широкий контекст інтерпретації; був розвинений об’єднуючий систематизуючий погляд на давно відомі одиничні проблеми, що було здійснено екологічними науками, які виникли. Все це разом внесло, зрештою, внесок в утворення того, що ми сьогодні називаємо "екологічною свідомістю". Мотор даного розвитку зрозумілий: сучасні екологічні проблеми не стосуються більше тільки одного певного суспільного шару, а зачіпають всіх, на відмінно від 50-х і 60-х років, коли забруднення і руйнування навколишнього середовища ще можна було компенсувати за допомогою збільшення економічного росту, досвід навколишнього середовища, яке руйнується, одержує сьогодні, перед обличчям економічних криз і структурного безробіття, набагато більшої ваги.

Формування адекватної екологічної свідомості є однією з принципово важливих проблем, від якої без перебільшень залежить подальше існування сучасної людини. Попри значну увагу та великі зусилля, які докладає світове співтовариство для розв’язання цього завдання, слід зазначити, що воно виявилося надзвичайно складним і суперечливим як у теоретичному, так і в практичному аспекті. Перш за все терміни "екологія" та "екологічна свідомість" є надзвичайно вживаними в академічній та освітянській лексиці. Поряд з тим вони, особливо другий, є полісемантичними й надто невизначеними. Надзвичайна актуалізація екологічної проблематики призвела до своєрідної "моди" на неї. Некритичне й дещо романтичне вживання екологічної термінології, навіть у сферах, не зовсім дотичних до цього профілю, робить його утворенням з недостатньо сформованою семантикою і навіть багато в чому "фантомним". Численні інструкції, програми, рекомендації керівних освітянських інституцій вимагають негайного й дійового формування екологічної свідомості у навчальному процесі. Але якщо мова заходить про сутність самого феномена, який конче треба формувати, - виникають дискусії.

Останнім часом - з різних причин, але головним чином як наслідок аналітичного підходу (де домінують спеціалізація та фрагментарність) та абсолютизації його результатів - цілісний континуум свідомості розбивається на окремі фрагменти. Увійшло у звичку говорити про багато різних "свідомостей". Так, зокрема, в суспільній свідомості вирізняють правову, політичну, моральну, релігійну, групову та індивідуальну тощо. Серед етноутворюючих прикмет називають національну свідомість. Нарешті, при розробці питань запобігання екологічній катастрофі говорять про екологічну свідомість.

Екологічну свідомість розглядають, на відміну від екологічного знання, як нюанс, аспект суспільної свідомості в її спонукальній іпостасі, як одну з важливих складових і детермінант сучасної масової свідомості, що спроможна активно впливати на коригування сучасного способу життя людей та форм їхнього природокористування для того, щоб зробити їх екологічно безпечними. Йдеться, отже, про екологічну свідомість не як про відособлений блок свідомості людини, а як про складову сучасного людського світогляду й масової свідомості, яка мотивує та спонукає до екологічно безпечної діяльності в природі.

Сучасні реалії досить активно стимулюють переосмислення класичних уявлень про свідомість як феномен, який помітно "екологізується". Зокрема, стає очевидним, що екологічна некомпетентність людей у наш час є більш небезпечною, ніж, скажімо, технологічна. Папа Йоан Павло II у посланні від 8 грудня 1989 року, присвяченому відповідальності людства за екологічну кризу, сказав: "Зіткнувшись із широко розповсюдженим руйнуванням довкілля, люди скрізь починають розуміти, що ми не можемо і далі визискувати багатства Землі, як раніше... Постає нова екологічна свідомість, якою не варто нехтувати, а слід заохочувати, щоб вона розгорнулася в конкретні програми та ініціативи"'.

Раціональне, екологічно обґрунтоване природокористування можливе лише за умов масової екологічної грамотності. Лише тоді державні та господарські інституції не зможуть орієнтувати на "умовно їстівні продукти" та "тимчасові норми" на радіацію, встановлені не з медичних та санітарно-гігієнічних міркувань, а з відверто економічних, а то й політичних. Лише за умов суцільної екологічної грамотності громадськість зможе реалізувати можливості демократичного суспільства й ефективно брати активну участь в експертуванні запропонованих відомствами господарських проектів, боротися з причинами, а не з наслідками екологічного негаразду. Екологічна свідомість, крім іншого, формує активну громадянську позицію. Людина не може бути байдужою до оточення (як природного, так і соціального), в якому вона живе.

Аналіз сучасних уявлень про екологічну свідомість фіксує широке коло суперечливих тенденцій усвідомлення цього феномена. Екологічну свідомість іноді тлумачать як таке, чого ще немає, але, з огляду на небезпечні екологічні реалії, його слід терміново сформувати й поширити серед людського загалу. Іноді вона постає як онтологічна даність, і проблема полягає лише в тому, щоб знайти оптимальні форми та методи інкорпорації її в колективну свідомість широких верств населення. І, що особливо небезпечно, в літературі (навіть науковій) термін "екологічна свідомість" часто-густо вживають "всує", некоректно, що виглядає як сакральне заклинання без жодного намагання вникнути в суть цього феномена.

Прикметним є те, що суттєві фрагменти явища, яке сьогодні визначають як екологічну свідомість, мали місце практично в усі історичні періоди розвитку людства. Один з фундаторів екології Ч. Елтон мав рацію, коли зазначав, що екологія є новою назвою старого предмета. Проте екологічна свідомість не є усталеним утворенням. Між буттям та свідомістю, що його відбиває, не може бути тотожності. Завжди багато чого лежить поза межами нашої свідомості, нашого досвіду. Свідомість принципово не може вмістити в собі дійсність і тому вона перебуває в постійному становленні. На неї справляють вплив процеси, що відбуваються в сучасному науковому пізнанні, "екофільні" або "екофобні" традиції, властиві тому чи тому етносу (нації, державі), і домінуючі світоглядні установки людських співтовариств тощо.

Одним з головних засобів формування екологічної свідомості має бути система екологічної освіти та екологічного виховання. У Міжнародних глобальних програмах зазначено, що, вдосконалюючи здатність населення отримувати та використовувати інформацію, освіта спонукає людей до розуміння самих себе та навколишнього світу, збагачує їхній розум, поширюючи їхній досвід і вдосконалюючи вибір, який вони роблять як споживачі, виробники та громадяни.

Сучасна екологічна ситуація потребує докорінного перегляду погляду на природу як на об’єкт, з яким людина не пов’язана на душевно-духовному рівні. Моральна сфера - це сфера внутрішнього ставлення до когось або чогось, і це слід враховувати. Не-може людина будувати своє щастя на "нещасті" природи - ось моральний принцип ставлення до природи, який має і онтологічне підґрунтя.

В людині, на думку А. Швейцера, втілюється прагнення природи стати універсальним життям. Повністю воно стає таким в універсальній людині. Доки ж людина не стала досконалою, універсальною, можливе лише часткове відтворення її цілісного та універсального буття. Прагнення до досконалості досягається; згідно з цією логікою, в етиці. Без екологічної етики не може бути цілісної особистості. Цілісність же створюється завдяки її згармонізованості з буттям і є одним з її природних вимірів.

У певному розумінні етика повторює навпаки те, що пройшла екологія як наука у зв’язку з кількісним та якісним розширенням сфери дослідження. Якщо раніше екологія була головним чином біологізована (а етика - соціалізована), то тепер вона значною мірою соціалізувалася й гуманізувалася (а етика - натуралізувалася, хоча й не повністю). В результаті відбулося не лише розширення кола екологічних відносин та взаємодій, а й включення, етики до сфери екології, а екології - до сфери етики. Отже, ставлення людини до людини доповнилося ставленням до живої природи. Ось чому екологічна етика не може не бути внутрішньо притаманною цілісній особистості.

На сучасному етапі розвитку наукових знань і соціальної практики екологічна етика є своєрідною мірою сутності людини, її гідності. Наголошуючи увагу на проблемах біосфери та всього живого, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження та розвиток людського природного буття. Вона відображає становлення нової форми свідомості, що синтезує глобальне бачення людиною природи із справжніми гуманістичними цінностями. Завдяки екологічній етиці такі абстрактно-теоретичні положення, як єдність людства, спільність долі всіх людей, набувають практичного значення.

Проте при цьому виникає щонайменше дві групи питань.

Перша група охоплює питання ціннісно-світоглядового характеру. Саме вони визначають, наскільки в наш час реальним є виникнення нового напрямку в етиці й чи не буде це відчуженим від конкретних завдань доби.

Друга група питань пов’язана з концептуальними засадами екологічної етики, її принципами. Традиційна етика відображає моральні явища та процеси в системах "людина - людина", "людина - суспільство". Екологічна етика покликана відповісти на питання: в якій формі мають відбиватися моральні відносини в системах "людина - природа" та "суспільство - природа"?

Підґрунтям екологічної етики є загальнолюдські цінності, в тому числі піклування про природні умови існування майбутніх генерацій. Розв’язання проблем взаємодії людини та природи бачиться тут у взаємно скоординованому розвитку, тобто їх коеволюції.

Охоплення екологічною етикою простору та структурних рівнів природи пов’язане також з часовим розширенням етичних відносин. Тому однією з найхарактерніших її рис є не обмежені в просторі та часі екологічні цінності, в тому числі й піклування про природні умови існування прийдешніх генерацій. Така зверненість у майбутнє кардинально відрізняє екологічну етику від традиційної. Йдеться, зокрема, про уникнення завдавання шкоди природі, прийняття екологічно грамотних рішень, недопустимість небезпечних природоперетворювальних дій, які ставлять під загрозу можливість існування майбутніх генерацій.

У центрі уваги екологічної етики мають бути ці та інші екологічні імперативи, які сприяють коеволюції людини та природи. Необхідно ставити питання про ефективність цього нетрадиційного напрямку етики екологічного виховання та освіти, про діяльність різних альтернативних та екологічних рухів, організацій тощо. Екологічна етика є своєрідною мірою сутності людини й, наголошуючи увагу на біосферних проблемах, моральних аспектах переходу на шлях коеволюції людини та біосфери, в кінцевому підсумку формує відповідні передумови дій, зорієнтованих на збереження людства загалом.

Слід також враховувати, що екологічний підхід до етики нерідко ґрунтується на поділі і протиставленні людини та природи. Примусити сучасну людину чинити морально щодо природного середовища - пафос екологічної етики - є проблематичним, якщо вона (людина) не дотримуватиметься внутрішньосоціальних моральних принципів.

На конференції, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, було відзначено, що сучасна економіка базується насамперед на такому етичному принципі, як моральна відповідальність людини за збереження природи. Людство не повинно "керувати" природою, воно має навчитися кооперуватися з її силами з метою гармонійного співіснування всього живого. Можливо, найскладнішим і є випрацювання уваги до зовнішнього світу, в тому розумінні, що він існує на тих самих правах що і "Я", і може вижити лише без насильства над ним. І найважливіше, мабуть, не лише в тому, щоб вижити, а й у тому, щоб глибоко усвідомити, для чого жити.

Отже, головна проблема полягає не в тому, чи перетворювати природне середовище, чи ні, оскільки людина робить це фактом свого існування, і навіть не в тому, чи перетворювати його в процесі виробництва, оскільки виробництво так само невід’ємно притаманне людині, як і саме життя її, а в тому, в ім’я чого та як саме перетворювати, виходячи з яких передумов, в який спосіб, в якому напрямку.

Саме тому сенс нової екологічної етики полягає в тому, щоб поставити над цінністю природоперетворювальної діяльності як такої, не заперечуючи її значення, найвищі моральні цінності людини. Екологічна точка зору є, таким чином противагою вузькоутилітарному розумінню науково-технічної революції, що, хоч як це парадоксально, не приносить безпосередньої користі. Навпаки, прагнення до суто матеріальної вигоди, як свідчить сучасна екологічна ситуація, тягне за собою шкоду і людині, і природі. Слід визнати, що і розмови про екологічну етику стимулюються насамперед екологічно негативною практикою сучасної людини. Сам екологічний підхід до етики у більш широкому розумінні ґрунтується часто на поділі та протиставленні людини та природи.

Екологічна етика потребує передусім зміни не уявлення про природу, а ставлення до неї. Засадовим стосовно неї є новий ціннісний підхід не лише до природи як такої, а до природи як сфери людської активності. А це означає і новий ціннісний підхід до людини, нове уявлення про цінності людини, а також про цінності природи для людини. Слід не обожнювати природу, а екологічно зважено ставитися до неї.

Моральним є таке ставлення до природи, яке визначене розумними потребами цілісної особистості, а не прагненням і узяти у неї (природи) все, що можна. Відповідно до екологічної етики людина повинна поводити себе не як істота, яка має виключно матеріальні потреби, а як цілісна особистість. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має замінитися ставленням, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований момент. Як слушно зауважив М.М. Кисельов, "ставлення людини до свого природного довкілля так само свідчить про рівень її моральності, як і ставлення людини до людини".

Одним з найважливіших завдань, що стоять перед етикою сторіччя охорони навколишнього середовища, є відмова від найновішого інфінітизму й повернення до певної поміркованості, причому не тільки стосовно демографічного розвитку. Людина повинна зректися багатьох своїх потреб, засвоєних упродовж останніх десятиріч, адже вони нерідко завдають серйозної шкоди навколишньому середовищу, а якщо вони стануть загальними, то Земля неодмінно загине. Тим народам, які ще не засвоїли таких потреб, краще завчасно відмовитися від їх засвоєння. Адже слушно кажуть: краще відмовитися від нових пороків, ніж позбавлятися вже існуючих. Багатьом зробити це буде непросто, й не тільки через інертність або лінощі, а й через соціальну структуру деяких суспільств, що пов’язують соціальний престиж із задоволенням нерозумних потреб.

У бажанні мати дедалі більше людям знову потрібно навчитися бачити не перевагу, а, за прикладом стародавніх, ту рису характеру, яка непереборно викриває людські ницість та вульгарність. Людям потрібні розумні аскетичні ідеали. Звичайно, наївно вважати, нібито ранні культури завжди та скрізь практикували аскетичні ідеали: більшість людей тоді з необхідності відмовлялася від задоволення тих чи тих потреб, оскільки екологічна ситуація не залишала іншого вибору. У будь-якому разі, ці ідеали існували тоді саме як ідеали, і люди, які обирали для себе


6. Екологізм як світоглядна надбудова над екологією


Екологізм можна визначити як світоглядну та ідеологічну надбудову над екологією. Проте він не підміняє екологію, яка й надалі зберігає свій статус комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико-фундаментальні та практично-прикладні напрямки досліджень, і не ототожнюється з нею. Відмінність екологізму від екології полягає в тому, що він не лише прагне пояснити явища та процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а й шукає відповіді на гострі проблеми, що постають перед людиною та суспільством через глобальну екологічну кризу, спричинену деградацією водних і земельних ресурсів, втратою біорозмаїття, скороченням площ, вкритих лісами, накопиченням шкідливих відходів, глобальними змінами клімату, стоншенням озонового шару тощо, а також через кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує. Слід, також зауважити, що в своїх намаганнях проаналізувати проблеми сучасності екологізм спирається не лише на наукові знання, а й на позанауковий досвід (буденне знання, вірування, традиції, міфи тощо). Екологізм пронизує всі сфери сучасної суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.

Сучасний екологізм не є однорідним феноменом, він вирізняється значним розмаїттям вчень, концепцій і рухів, об’єднаних під загальною "парасолькою" ідейних засад і світоглядних настанов щодо тлумачення відношень "людина - природа" та "суспільство - довкілля". Детальніша ідентифікація ідейних підвалин тієї чи тієї течії екологізму є досить складним завданням, оскільки кожна з них, як правило, спирається на еклектичну суміш різноманітних ідей та вчень, об’єднаних під загальним поняттям екофілософії. Проте ці екофілософські ідеї та форми їх практичної реалізації не повинні залишатися поза дослідницькою увагою, оскільки вони можуть нести в собі певний евристичний потенціал для переосмислення світоглядних орієнтирів, поведінки, політичних засад і конкретних програм дій у сучасному суспільстві.

Передусім у сучасному екологізмі можна виокремити дві провідні тенденції, які визначають як поміркований (реформістський) екологізм та радикальний екологізм.

Реформістський екологізм, практичним утіленням якого є реформістський екологічний рух, активно формувався у Західній Європі, США, Канаді та в інших країнах світу у 1970-х роках. Його кваліфікують як сучасну трансформацію концептуальних засад першої хвилі екологічної мобілізації, що відбулася завдяки значному розширенню проблемного спектра, залученню значної кількості зацікавлених груп та урізноманітненню засобів суспільного впливу. Становлення екологізму та екологічного руху зумовлене не лише зміцненням та трансформацією традиційних природоохоронних товариств чи інституціалізацією організації нового типу, діяльність яких спрямована на охорону довкіллі, а й переорієнтацією на проблеми збереження довкілля як невід’ємної складової загальнодемократичних перетворень інших груп громадянського суспільства.

За світоглядними засадами в реформістському екологізмі вирізняють структурних реформістів та реформістів-екологів.

До структурних реформістів умовно належить група політологів та активістів поміркованого екологічного руху, які переконані в тому, що для розв’язання проблем збереження довкілля та поліпшення якості життя людини потрібно насамперед постійно впливати на процес прийняття рішень у сфері екологічної політики. Як правило, сутність такого впливу зводять до обґрунтування необхідності збільшення кількості законів, що контролюють рівні забруднення, перегляду економічних критеріїв, норм і стандартів, примноження кількості й розширення діяльності екологічних фондів щодо охорони природи та поліпшення якості довкілля. Структурні реформісти також пропонують вносити зміни в законодавство та функціонування практично всіх суспільних інституцій задля інкорпорації екологічної тематики в загальнополітичну культуру суспільства. Критерієм їхнього світогляду і, відповідно, практичної діяльності є відповідальність і реалізм.

До реформістів-екологів належать переважно представники природничих наук, які вбачають свою місію у популяризації наукових екологічних знань, намагаючись у такий спосіб піднести екологічні цінності до вищих щаблів чинної політичної системи, аби змусити її зважати на ці цінності у процесі прийняття та впровадження рішень. В їхньому підході поєднані прагнення забезпечити сприятливі умови життя людей та біоцентричні погляди щодо цілісності та стійкості природи. Як правило, реформісти-екологи постають у ролі речників екологічно зорієнтованої соціальної політики, залишаючи поза увагою глибокий аналіз політичних і економічних засад суспільства. До найвідоміших представників цього напрямку екологізму належать зокрема Юджин Одум, Баррі Комонер, Пол Ерліх, Лестер Браун та інші.

В країнах Західної Європи та США формування реформістського руху здійснювалося шляхом професіоналізації традиційних природоохоронних організацій та рухів, їх переорієнтації із суто просвітницької та природоохоронної діяльності на політичну і законодавчу, а також завдяки створенню нових організацій професіоналів, здатних активно впливати на процес прийняття рішень у царині охорони довкілля, залучаючи додатково до своїх лав експертів-правників та вдаючись до складних механізмів лобіювання.

Поміркований екологізм став потужним чинником формування екологічної політики та впливу на законодавчу та адміністративну систему починаючи з 1970-х років у США, Канаді країнах Західної Європи. У Нідерландах, наприклад, екологічні організації набули прав та можливостей активно впливати на прийняття та впровадження рішень у сфері екологічної політики, спираючись при цьому на систему національного законодавства. Зрештою, вагомим підсумком майже тридцятирічної діяльності екологістів-реформістів на європейському континенті, наслідком їхнього тиску на владні структури та діалогу і політичними інституціями можна вважати прийняття 1998 року на Четвертій Конференції міністрів "Довкілля для Європи" в датському місті Орхусі Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 1998).

З часу своєї інституціалізації та професіоналізації поміркований екологізм, головною метою якого є вплив на національну екологічну політику в тій чи тій країні, у своїй діяльності неодмінно спирається на мережу місцевих груп та об’єднань активістів, зорієнтованих не так на політику, як на розв’язання локальних проблем, перебираючи на себе функції, які не в змозі виконати окремі громадяни. Разом з тим, починаючи з 1980-х років, виразною стає тенденція переймання проблемами глобального і міжнародного рівнів з одночасним послабленим зв’язків з місцевими організаціями та притлумленням уваги до локальних проблем. Саме ця обставина зумовлює критику поміркованого, реформістського екологічного руху як з боку суспільства, так і всередині табору екологістів. Критики та опоненти поміркованого (реформістського) екологізму умовно формують альтернативне, або радикальне, крило екологізму.

На підміну від реформістського, радикальний екологізм наполягає на глибоких і системних змінах у філософії та практиці взаємодії людини з природою, на кардинальних змінах у суспільних і політичних відносинах, необхідних для розв’язання екологічних проблем, не задовольняючись поступовими демократичними змінами, довготривалими реформами та компромісами. З погляду радикального екологізму, реформізм у межах традиційних політичних параметрів не здатний призвести до таких соціальних змін, які могли б докорінно змінити ставлення людини до природи та стереотипів споживання й тим самим відвернути екологічну катастрофу, або еко-апокаліпсис. Натомість представники радикального екологізму вдаються до осмислення позицій сучасних політичних і суспільних інституцій з огляду на їхню роль у використанні природи та природних ресурсів, пропонують моделі нового політичного та економічного устрою, за яких задоволення базових потреб людей не супроводжувалося б катастрофічною руйнацією природи. Вони прагнуть виробити шляхи досягнення гармонії між людським життям та природою незалежно від класової, расової приналежності людей чи статі, вірячи, що саме на них покладена відповідальна місія запобігти проникненню техноманії в усі куточки природи - від "найглибшого моря до найвищої гори, де можна було б знайти бодай фунт срібла чи золота". Саме тому деякі автори характеризують радикальний екологічний рух як альтернативний, або радикальний, маючи на меті наголосити його відмінність від поміркованого (реформістського) екологізму.


7. Екологічна безпека


У Хартії європейської безпеки (Стамбул, 1999) деградація навколишнього середовища визначена як новий загальний виклик і віднесена до серйозних факторів, що впливають на європейську безпеку. Від того, якою буде відповідь цивілізованого людства на цей виклик, залежить безпека XXІ століття і імовірність виживання самого людського роду.

Вчені вважають, що необхідність рішення глобальних екологічних проблем припускає істотну переорієнтацію економічних, політичних, соціальних, науково-технічних парадигм, зорієнтованих на цінності екологічної безпеки, як духовні і соціокультурні регулятори соціуму.

"По наших прогнозах, до 2020-2050 років може початися стрімке руйнування цивілізації, або її болісне відродження шляхом переходу на нові пріоритети і принципи організації своєї життєдіяльності на основі реальної, а не декларативної гармонії усередині соціумів, між ними і Природою. Пошук і реалізація дійсного механізму цієї гармонізації, впровадження відповідних норм життєдіяльності в суспільну свідомість і підсвідомість Людства є надією на рятування від погрози глобальної катастрофи в XXІ столітті", робить висновок група російських вчених на основі комплексних досліджень гомеостатичної моделі взаємодії "Людина - Природа".

Актуальність дослідження ціннісних основ екологічної безпеки обумовлюється як необхідністю практичного рішення поставленої проблеми, так і соціальною потребою в дослідженні духовних основ і соціальних регуляторів доктрини екологічної безпеки України, необхідність розробки якої давно вже назріла.

Фактором, який актуалізує проблему, виступає також соціальна і духовна потреба у формуванні ціннісних основ екологічної свідомості як форми суспільної свідомості, виховання екологічного світогляду як духовна основа екологічно безпечного соціуму.

Аналіз теоретичних джерел дозволяє говорити про серйозний прорив у самій постановці проблеми екологічної безпеки і теоретичному обґрунтуванні можливих шляхів її рішення. Фундаментально обґрунтована, на сьогоднішній день, необхідність формування екологічної свідомості як найважливішого, духовного фактора рішення екологічних проблем, розглядаються аспекти трансформації екологічного світогляду в умовах глобалізації, визначаються ціннісні імперативи екологічної форми суспільної свідомості. Разом з тим, ще недостатньо розробленою є проблема методологічних основ аналізу екологічної безпеки, її ціннісного змісту. Не розкритий ціннісний механізм самоорганізації екологічної безпеки.

Як свідчать дані наукових досліджень, наша планета задовго до появи людства піддавалася глобальним екологічним катастрофам, що стирали з Землі багато видів флори і фауни. Перша фундаментальна екологічна криза, за твердженням вчених, була 2 - 1,7 млрд. років тому в середньому протерозої і зветься передрифейскою екологічною кризою.

Сучасна екологічна криза, що виникла в другій половині XX ст., осмислюється науковим світом як загроза руйнування природних систем життєзабезпечення і саморегуляції біопроцесів Планети. Її відмінною рисою є антропогенний характер походження. Порушення процесів самоорганізації і самовідновлення біосфери, руйнування озонового шару і критичне забруднення середовища, катастрофічне виснаження природних ресурсів, теплова криза Планети, розширення епідемічних захворювань і погроза руйнування генома людини ставлять людство на грань виживання.

Глобалізація екологічної кризи залишає людству обмежений тимчасовий інтервал на рішення проблеми свого виживання. Ключем до рішення якої може бути нова парадигма соціального розвитку, заснована на пріоритетах і цінностях екологічної безпеки на особистісному, національному, регіональному і глобальному рівнях.

Якщо систематизувати основні філософські ідеї в руслі забезпечення екологічної безпеки, то можна виділити такі основні течії як натуралізм, що опирається на пріоритет природи як основи гармонії світу; раціоналізм і технократизм, що покладаються на авторитет розуму в рішенні екологічних проблем і збереженні екологічної безпеки; антропоцентризм, заснований на пріоритеті інтересів людини, що відбиває єдність природних і духовних основ світобудови. У відносинах між собою ці течії співвідносяться як теза (вважання), антитеза (заперечення) і синтез. Саме в руслі антропоцентричного підходу формуються ідеї "екоантропоцентризму" і "стійкого розвитку", що припускають комплексний аналіз всіх процесів у системі Природа-людина-суспільство в контексті безпеки.

Як ми вже відзначали, основною метою суспільства стійкого розвитку є досягнення екологічної безпеки. У системі цінностей такого суспільства екологічна безпека виступає як пріоритетна цінність вищого порядку. Варто розрізняти цінності екологізму і цінності екологічної безпеки. Якщо цінності екологізму акцентують увагу на пріоритеті природних основ існування суспільства, то цінності екологічної безпеки як би адаптують соціальні і природні основи буття людства з метою забезпечення виживання людства в умовах глобальної екологічної кризи. Тим часом, нормативно-ціннісну основу екологічної безпеки, за нашим переконанням, становлять саме екологічні цінності і норми.

Констатація глобальної екологічної кризи і усвідомлення суспільством необхідності адекватних заходів, спрямованих на запобігання екологічної катастрофи, виявились провідними факторами осмислення феномена екологічної безпеки як однієї із пріоритетних цінностей глобалізованого суспільства. Підставою для осмислення безпеки як ціннісного феномену служить її оцінний зміст. Він виражає результати акту оцінювання різних сторін процесу взаємини природи і суспільства, що характеризується відсутністю або максимальним зниженням екологічних загроз і ризиків.

Аналіз екологічної безпеки як ціннісного феномена припускає виявлення двох сторін - об’єктної (самого явища екологічної безпеки як об’єкта ціннісного відношення) і суб’єктної (результатів і способів її ціннісної рефлексії).

Об’єктна сторона екологічної безпеки виражає сутнісну і змістовну грані феномена. По сформованій у вітчизняній аксіології традиції, об’єктна сторона ставиться до класу предметних цінностей. Вона розкривається через змісти, що характеризують дане поняття. Відомі різні підходи до визначення поняття екологічної безпеки. Вона розглядається: як ступінь адекватності екологічних умов завданням збереження здоров’я населення і забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку, гармонізації інтересів природи і суспільства; як стан системи "природа-техніка-людина", що забезпечує збалансовану взаємодію природи, технічних і соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним і матеріальним потребам жителів регіонів Землі при збереженні природно-ресурсного і екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання, захищеність особистості, суспільства і держави від погроз, які створюються стихійними лихами і техногенними катастрофами; як стан життєдіяльності суспільства, при якому чітко визначені границі екологічного імперативу; як стан правових норм і відповідних інститутів безпеки, які гарантують захист середовища проживання людини, групи і суспільства; як керування екологічними ризиками.

Аналіз і узагальнення вищенаведених і інших підходів до екологічної безпеки дозволяє виділити такі основні її змісти. Екологічна безпека - це стан системи "природа-суспільство", що характеризується, по-перше, стійкістю і гармонійністю; по-друге, захищеністю природного середовища від руйнуючого антропогенного впливу і збереженням здатності до самовідновлення екосистем; по-третє, захищеністю суспільства від екологічних загроз і стихійних лих і забезпечення "здорових природних умов життєдіяльності суспільства".

Суб’єктна сторона екологічної безпеки репрезентується як суб’єктивне вираження її значимості для людини, родини, соціальної спільності і розкривається через відношення до неї суб’єкта. Тому емоційно-чуттєва складова розглядається в якості одного із критеріїв ціннісного відношення. Емоції, підкреслював М. Шеллер, є необхідними для виникнення ціннісної ситуації. На психологічному рівні феномен екологічної безпеки відбивається емоціями, почуттями, відносинами до екологічних проблем і фіксується в установках екологічно безпечного поводження, патернах, схильностях і інтересах стосовно екологічної безпеки.

Інтерес, бажання і прагнення людини до безпечного існування в умовах наростаючої екологічної кризи дозволяє визначити стан екологічної безпеки як явище, що має соціальну значимість - загальнолюдську цінність. "Фактично громадяни розглядають безпеку як суб’єктивну цінність, що відповідає по суб’єктивних поняттях (зразкам) цінності, яка базується в більшості на суб’єктивній вигоді, відзначає В. Гейзен. У дійсності, ризик є нормальною ситуацією і зменшення ризику до прийнятного рівня повинне розглядатися як "благо", за яке суспільство повинне платити".

У наш час екологічна безпека з’являється як фундаментальна потреба людства, умова його виживання і цивілізованого розвитку, значимість якого усе більше зростає. Про це свідчить висновок учених про вступ цивілізації в епоху екологічних війн. На 7-й сесії Комісії ООН по стійкому розвитку в доповіді В. Данилова-Данильяна був зроблений висновок про те, що в Югославії вперше в історії Цивілізації проводилася спланована масштабна екологічна війна з використанням екологічних видів зброї, що впливають на радикальну трансформацію навколишнього середовища.

Фактором підвищення значимості екологічної безпеки є біологічний тероризм, який не визнає національних границь і використовує для терактів біотехнології. Проблемам біологічного тероризму останнім часом були присвячені ряд міжнародних конференцій і наукових статей. Свідченням серйозної стурбованості суспільства і урядів про збереження генома людини є факт створення Міжвідомчої комісії з питань біологічної і генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України і розробки проекту відповідної державної програми. Все це дозволяє зробити висновок про статусну зміну ціннісного характеру екологічної безпеки. Виступаючи найважливішим фактором "збереження самоорганізаційної здатності планетарної цивілізації", екологічна безпека придбала статус цінності загальноцивілізаційного, глобального рівня.

Відмінною рисою екологічної безпеки у відмінності від інших видів безпеки є усвідомлення не тільки ціннісного характеру безпеки існування самого суспільства, але й осмислення виняткової значимості для людства самої Природи як умови і передумови соціального буття. Тобто, Природа як би "наділяється статусом суб’єкта" екологічної безпеки як самоорганізуєма система, яка має "свої інтереси" і "потребуюча" етичного до себе відношення. Саме така оцінка і дозволяє розглядати екологічні кризи як "включення запобіжних систем" Природи у відповідь на антропогенний і техногенний вплив.

Іншою важливою характеристикою ціннісного феномена є його універсальний характер. Значимість екологічної безпеки для кожної людини, кожної без винятку соціальної або етнічної спільності в будь-якому регіоні світу або відрізку соціального часу, наявність екологічної складової у всіх сферах життя суспільства, дозволяє зробити висновок про універсальний характер ціннісного феномена екологічної безпеки. Разом з тим, варто враховувати, що якщо екологічні загрози і виклики супроводжували людство з періоду його виникнення, то усвідомлення значимості екологічної безпеки, потреби в ній відбулося набагато пізніше. Значною віхою, що ознаменувала осмислення екологічної безпеки як глобального сутнісного фактора людського буття, можна вважати публікацію доповіді Римського клубу "Межі росту" (1972 р).

Екологічна безпека, як універсальна цінність вищого рівня, своїм аксіологічним змістом має дві групи онтологічних цінностей. По-перше, це цінності існування людського роду і соціального буття, всіх форм життєдіяльності суспільства, основною умовою яких є відсутність екологічних загроз, зниження екологічних ризиків і т.д. По-друге, це цінності екологічного характеру. До них ставляться жива і нежива природа, всі форми життя і біологічна розмаїтість, екологічне незабруднення, раціональне природокористування, обмеження споживання, безвідхідне виробництво, а також сама екологічна свідомість, в основі якого повинна перебувати "відповідальність за долю людства".

Універсальний характер екологічної безпеки припускає опору на такі "абсолютні виміри людського існування, які включають трансісторичний і попередній досвід і повинні відповідати певним кінцевим цілям", тобто цінностям екзистенціального плану.

Аналіз основних філолофсько-екологічних ідей дозволяє сформулювати основні принципи, які обумовлюють норми екологічних відносин у контексті забезпечення екологічної безпеки. Це підтримка балансу системи "суспільство - природа", що забезпечує збереження процесів самовідновлення природи; науково обґрунтоване визначення можливих границь вторгнення в природні системи; аналіз і попередження можливих екологічних наслідків техногенного впливу; відповідальність за наслідки своєї діяльності; відношення до природних об’єктів як до живих організмів, що становлять єдиний організм - екосистему; усвідомлення абсолютної цінності життя; співробітництво із природою і дотримання її законів, обмеження потреб і ін.

Таким чином, проведений аксіологічний аналіз екологічної безпеки дозволяє сформулювати висновок про те, що система ідеалів, цінностей і норм, яка характеризує відносини природи і суспільства в контексті екологічної безпеки, становить основу формування культури екологічної безпеки і виступає базисом механізму її самоорганізації.


8. Суспільство й природа


За В.І. Вернадським, наша планета і Космос представляються нині як єдина система, у якій життя, жива істота зв’язують у єдине ціле процеси, які протікають на Землі з процесами космічного характеру. Відповідно до його оцінок, протягом всієї історії Землі кількість живої речовини в біосфері була практично постійною. Грандіозна картина загальнопланетарного розвитку включала в себе і появу людини - носія Розуму, який прискорив всі процеси, що розвиваються на планеті. Він говорив, що вплив людини на природу росте настільки швидко, що він перетвориться в основну геологічну силу і повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Біосфера перейде у ноосферу - сферу Розуму.

З самого виникнення людське суспільство змінювало навколишню природу і саме змінювалося під її впливом. Вплив суспільства на природу обумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки і техніки, суспільних потреб. При цьому відбувається розширення рамок географічного середовища, нагромадження нових властивостей, усе більше віддаляючи її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище її властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати.

У свою чергу і географічне середовище впливає на розвиток суспільства. Зрівняємо розвиток народів півночі і півдня, тропіків. Географічне середовище впливає на господарську спеціалізацію країн і районів. Так, якщо в умовах тундри населення займається оленярством, то в субтропіках - розведенням цитрусових. Вплив географічного середовища на суспільство - явище історичне: чим глибше в глиб століть, чим слабкіші сили суспільства, тим більша його залежність від географічного середовища.

На думку французького дослідника Ф. Сен-Марка, історія відношення людини і природи ділиться на три епохи.

Епоха землеробства, що тривала до кінця XVІІІ століття, була відзначена підпорядкуванням економіки ритму природних законів і страхом, змішаним з захопленням фізичним світом, що ще ніс на собі печатка божественного творіння. Потім, до кінця першої половини XX століття, була "епоха промисловості", відзначена перевагою такої економічної діяльності, що не підкоряється ритму природних законів, - "епоха", ознаменована бажанням людини панувати над природою, відкривати закони, які нею керують. Протягом перших двох "епох" людина з побоюванням ставилася до світу природи, до його потужності, що б’є через край життя; в "епоху землеробства" людина підкорялася цьому світу, в "епоху промисловості" - намагалася панувати над ним.

На думку Ф. Сен-Марка, у другій половині минулого століття ми вступили в "епоху природи" - нову епоху, коли дефіцит і неміцність природного простору породжують саму драматичну проблему для майбутньої людини і його виживання. Відбувся історичний поворот у протиборстві між двома живими системами - світом людини і світом природи.

У наш час, відносно до природного середовища, яке оточує людину, та яке людина постійно змінює, перетворює і навіть, на жаль, руйнує, вираз "панування над природою" не може бути визнано адекватним необхідному відношенню людей до природи.

Щоб захистити природу і знизити негативні результати антропогенного впливу на неї, треба переглянути всю систему суспільного розвитку і її цілі. Такого фундаментального перегляду ще не було, і тому дії по захисту природи залишаються малоефективними. Вони й не дадуть ефекту поки ми не перетворимо економіку і політику настільки глибоко, "щоб дати місце новому суспільству". При цьому варто погодитися з тим, що фундаментальний вибір полягає не в тім, щоб "зруйнувати природу або зупинити економічний ріст", а в тім, щоб "зруйнувати природу або змінити суспільство".

Нові, в тому числі негативні, соціальні реалії - це результат не якихось містичних або фатальних сил, а соціальних дій самої людини.

Соціальна історія людства - це не безлика модель, а сукупність соціальних дій особистостей, вчинених по різноманітних мотивах, на різних етапах її розвитку. Соціальні дії особистостей вносять конкретні зміни залежно від їх таланта або займаного положення в систему суспільних відносин, у побудову різних державних структур, ідеологію і тим самим констатують соціальну реальність, що потім стає вирішальним фактором, який робить визначальний вплив на свідомість і соціальну поведінку людей і різних конкретних проявів цієї поведінки.

У даному контексті правомірним представляється питання не тільки про конкретизацію предмета соціальної екології як науки, "діяльності, що досліджує відношення людей до природного середовища їхнього перебування".

Не менш важлива подальша розробка екоантропологічного напрямку саме в системі соціологічного знання, що допоможе усунути розрив між соціальними науками і випереджальним розвитком нових, особливо негативних, соціальних реалій, що проявляються в результаті деструктивної діяльності людини. Його основним завданням представляється дослідження негативних, загрозливих життю людей результатів їхнього свідомого впливу на природу, аналіз, діагностика і вимірювання соціальних наслідків, які цей вплив породжують, а також регулювання розвитку даного процесу в інтересах як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Журнал "Охорона природи" з 1931 року почав виходити під назвою "Природа та соціалістичне господарство". Його перше число розпочинала стаття В.М. Макарова, де, зокрема, зазначалося: "Вся робота у сфері охорони природи має бути пройнята витриманим класово-пролетарським змістом. Той нічого не навчився у Великій Жовтневій революції, хто ще вважає, що розгорнений соціалістичний наступ по всьому фронту, ліквідація куркульства як класу, могутнє зростання колективізації селянства не відбиваються класовою боротьбою і в сфері охорони природи". Тут же міркування про недопустимість вторгнення в заповідну природу кваліфікуються як "ворожі професорсько-буржуазні погляди".

Саме цим і був покладений початок теоретичного і практичного ставлення до природи на наших теренах. Природу слід поставити під тотальний контроль, "олюднити", тобто зробити її підпорядкованою й другорядною частиною "світу людини", пересічним ресурсом людської діяльності. Звідси, згідно з В.О. Лекторським, цілком логічно експлікують положення про те, що існує лише людська свідомість, а все інше є похідним від неї, що природне оточення можна контролювати за допомоги різного роду рефлективних процедур. Саме тут знаходяться витоки технократичних ілюзій про реальну можливість проектування та конструювання соціальних процесів і навіть самої людини.

Нещадна експлуатація природи (зовнішньої та своєї власної) призводить до того, що людина збіднює себе не тільки у фізіологічному відношенні, а й у духовному. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є безумовним проявом порушення зв’язку між природними та духовними компонентами людського буття, спричиняє сум’яття в людській душі. Нині ми вже з повним розумінням сприймаємо міркування А. Тойнбі про те, що людина досягла надзвичайних успіхів у сфері інтелекту та "ноу-хау", але виявила себе цілковитою невдахою у царині духу, і це найбільша трагедія життя на Землі - те, як разюче неадекватно виявляє людина свої здібності у матеріальній та духовній царинах, позаяк духовний аспект життя є значно важливішим для людського добробуту (врешті-решт навіть матеріального), ніж її контроль над неживою природою.

Серйозність екологічної ситуації, що склалася нині у світі, залишає тільки сподіватися на те, що "глибинне переживання" допоможе людству мужньо, дивлячись небезпеці в обличчя, реально осмислити стан справ і знайти шляхи виходу з цієї ситуації. Принципово важливу роль у цьому відіграватимуть і гуманістичні принципи. Гуманістичний зміст екології полягає саме в тому, що вона покликана формувати адекватне світосприйняття сучасної людини (глобалізацію та синтез уявлень про світ), сприяти продуктивному переосмисленню місця людини в природі, виховати почуття відповідальності за свої дії.

Радикальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, вимагають значного коригування традиційної системи цінностей. На перший план виходять цінності життя, пошук шляхів та засобів виживання людства за умов прогресуючого погіршення екологічної та соціальної ситуації. У зв’язку з цим активно здійснюють перегляд традиційного ставлення як до людини, так і до природи, пошук нових духовних засад подальшого цивілізаційного розвитку, формування нових ідеалів людської діяльності та нового розуміння перспектив людини.

Класична антропологічна свідомість до сьогодні пронизує всі сфери життєдіяльності людини. А оскільки позиція людини не може бути іншою, ніж антропоцентричною, то може йтися не про відхилення, а про формування нових, більш досконалих її модифікацій. Зокрема, якщо в класичних формах антропоцентризму природне довкілля тлумачили як певний безсистемний додаток до соціуму, тло, на якому відбувається його невпинний розвиток, то у річищі неоантропоцентризму кожний фрагмент природи постає як самоцінна, доцільна одиниця буття, що робить свій незамінний внесок до забезпечення гомеостазу біосферних процесів. Кожний фрагмент природного середовища, його нормальне функціювання у цілісному біосферному організмі є своєрідним гарантом подальшої долі людського роду. Інакше кажучи, формування нових модифікацій антропцентризму потребує якомога повнішого врахування здобутків екологічної науки.

Останнім часом думку про те, що людина є не лише сукупністю суспільних відносин, а й повноправним представником органічного світу, обстоюють не лишень екологи-натуралісти, а й представники соціогуманітарного знання. Як слушно зазначає Б.В. Попов, "технократизм вважає феномен життя природним ресурсом, що існує в необмеженій кількості і, підкреслимо це спеціально, перебуває фактично поза культурою і навіть поза соціумом"'. Зазначена тенденція видається продуктивною, оскільки свідчить про загальне усвідомлення необхідності орієнтації на повноту життєвого процесу (буття), врахування в науковому аналізі всіх можливих його проявів, їх детермінованості минулим і навіть майбутнім.

Екологічний контекст досить суттєво конкретизує й наповнює реальним змістом умоглядні конструкти традиційної науки. Зокрема, значно більше уваги стали приділяти ролі природних передумов, природних чинників у формуванні екосистем, а також у житті людини та суспільства. Свого часу Е. Геккель піддавав критиці Ч. Дарвіна за те, що той недостатньо уваги приділяв зовнішнім умовам існування органічного світу, які є не менш важливими, ніж, скажімо, природний відбір. І якщо це зауваження було слушним навіть стосовно фундатора еволюційної теорії, то тим актуальнішим воно виглядає щодо сучасного суспільствознавства. У зв’язку з цим видаються продуктивними спроби радикального коригування змісту понять "природа" та "людина" в контексті співвідношення. Такий підхід сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію своєрідним "полігоном", де здійснюється апробація новітніх методологічних підходів до сучасного наукового дослідження, галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових, цілісних світоглядних орієнтирів сучасної науки. Вже вступаючи в "сферу живого", дослідник стикається з обставиною, коли в біологічному пізнанні вже стають неможливими ті простота, чіткість та однозначність, що були притаманні "точним" природознавчим галузям.

З одного боку, розв’язання глобальних проблем сучасності вимагає вдосконалення та безпрецедентної інтеграції практично всіх пізнавальних засобів наукового пізнання (причому це однаковою мірою стосується як природничонаукового, так і соціогуманітарного напрямку. Так, зокрема, на думку П. Козловські, екологічна проблема виходить з другого закону термодинаміки, яке ґрунтується на постулатах конечності енергій та нетривкості природних структур. Важко переоцінити роль, яку відіграє в трансформації методології сучасного наукового пізнання біологія. Ще Дж. Бернал наголошував, що біологія "надто близька нашим особистим та громадським інтересам, самій структурі та діяльності наших тіл, аби бути такою ж вільною від людських пристрастей та впливу суспільних форм, як фізика і хімія навіть у більш ранній час". Біологія є своєрідним містком між відокремленими один від одного до сьогодні головними структурними підрозділами науки: природознавством та суспільствознавством. Нині біологічний матеріал досить активно залучають соціогуманітарні науки, відбувається інверсія його на найвищі рівні загальнонаукової та філософської рефлексії. Здійснюють продуктивні спроби віднайдення аналогій між загальними закономірностями розвитку живого та законами життєдіяльності людського суспільства. Нині дослідників піддають критиці не за "біологізаторство" (аналогії між соціальним та біологічним), а радше за "біофобію" (невміння чи небажання, а то і втрату смаку до таких аналогій в процесі аналізу складних соціоприродних проблем. Надзвичайно складні, мінливі феномени органічної природи (невід’ємним фрагментом якої є людина) вимагають зовсім інших підходів, іншої методології, на відміну від тих, що сформувалися в класичному природознавстві.

З іншого боку, досить відчутно виявляє себе тенденція до включення таких невластивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Помітно підвищується "рейтинг" зазначених понять у сучасному науковому аналізі, їх семантику активно інтерпретують не лише в релігійному контексті, а і в епістемологічному - як специфічний прояв "позараціонального" знання, ефективного засобу зняття протиріч між матеріальним та духовним, штучним та природним, біологічним та соціальним. Прикметним щодо цього є й міркування про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (А.Н. Уайтхед, К. Лоренц та ін) з метою поновлення втрачених відчуттів єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (К.Г. Юнг) з природним оточенням.

Екологічна компетентність формує сприйняття всіх без винятку складових соціуму як не механічного, а органічного утворення. Політики, зокрема, майже не враховують тієї банальної обставини, що людська особистість має не лише соціальні, а й біологічні засади. Понад те, вона є не механічним конгломератом біологічних (вітальних) та соціальних параметрів, а цілісним утворенням. Сама ж природа - не просто наше оточення (арена соціуму), а й ми самі. Без усвідомлення цієї, на перший погляд очевидної істини неможливо подолати розходження буттєвих та соціально-раціоналістичних аспектів у світосприйманні людини доби "науково-технічного прогресу". Саме тому так багато уваги приділяють переорієнтації "світового порядку" із стратегії "меж зростання" на стратегію "органічного зростання". Причому розробники новітніх стратегій подальшого розвитку людської цивілізації безпосередньо чи Опосередковано спираються на метаекологічні узагальнення. Зокрема, згідно з Едуардом Пестелем, збалансоване суспільство має створюватися на базі принципів організації живої природи, де підсистеми розвиваються не статично, а динамічно, постійно оновлюються, жодна підсистема не розвивається на шкоду іншим, а "прогресивні зміни її в якійсь одній частині отримують реальний сенс лише тоді, коли їм відповідають прогресивні процеси в іншій".

Соціальна організація є утворенням, що має стосунок до життя, власне говорячи, є його модифікацією, результатом і продовженням його розвитку. Поки ж що звичнішим є сприймання всіх проявів соціуму як штучного авітального утворення. В дійсності так воно й буває. Наші державні інституції та відомства досить часто виглядають штучними й неприродними, тобто нефункціональними, неефективними й нежиттєздатними.

Екологія, таким чином, стає важливим епістемологічним чинником сучасного наукового знання. Передусім це стосується апробування новітніх методів інтеграції природничонаукоюго та соціогуманітарного знання. В сучасній філософії науки цю проблему кваліфікують як центральне питання наукового аналізу, її розв’язання тлумачиться С. Тулміним як необхідна передумова створення "інтелектуальної екології". На його думку, суттєві ускладнення, з якими зіткнулася сучасна методологія науки, полягають у розходженні двох стилів історичного підходу: інтерналізму, який концентрує увагу на динаміці змісту окремих наукових дисциплін, та екстерналізму, який простежує зв’язки цих дисциплін з широким соціальним контекстом. Крім того, потребує уточнення співвідношення "підвалин" та "причин" в історичному розвитку науки. Лише розв’язавши ці завдання, ми будемо в змозі виявити те, яким чином інтелектуальні вимоги проблемних ситуацій, що призводять до концептуальних змін, пов’язані з екологічними вимогами тих ніш, які є локусами адаптації в органічній сфері, і тим самим кинути світло на весь процес концептуального розпитку в "колективній раціональній ініціативі". Екологічна зорієнтованість зазначеної ініціативи нині є очевидною. На те, що екологічні дослідження від початку демонструють свою системність, а екологічні ідеї можна тлумачити як загальнонауковий методологічний підхід, звернув свого часу увагу відомий методолог науки Е.Г. Юдін. На його думку, звернення до матеріалу екології дозволило суттєво переосмислити й конкретизувати такі поняття, як "зв’язок", "організація", "цілісність", і, більше того, зробити їх придатними для аналізу суспільно-гуманітарних проблем.

Незважаючи на намагання деяких авторів утримати екологію в "прокрустовому ложі" класичної кваліфікаційної системи наукових дисциплін, вона постійно виходить за окреслені їй межі. Як цілком слушно зазначає Люсьєн Матьє, вона "з її широким діапазоном діяльності не є розділом біологічної науки, а репрезентує новий етап у розвитку всіх наук. Віднині прогрес у наукових дослідженнях може бути досягнутий лишень об’єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання; використовуючи та зіставляючи досягнення різних наук для розв’язання одного завдання, вони зуміють осягнути загальні закони світу.

Осягнення загальних законів світу під впливом екологічної парадигми робить недостатнім концентрацію дослідницьких наголосів лише на проблемі людини. Воно з необхідністю включає й знання про навколишній щодо тієї самої людини світ та багатоманітність умов існування. Слід наголосити, що такий підхід відповідає інтересам самої людини. Осягнення "світу людини" без всебічно врахованого екологічного контексту стає неможливим.

Крім того, екологічне знання стимулює залучення в методологію сучасної науки таких елементів її трансформації: - здійснення переходу від декартівської "людини мислячої" до "людини існуючої". Врахування тієї обставини, що людина є не лише суб'єктом, що пізнає світ, а й суб'єктом, що живе в ньому розповсюдження моральних та ціннісних принципів не лише на людину, а й на природу; - для того, аби людина не стала істотою, яка знехтувала своєю природною сутністю, необхідно культивувати відчуття своєї єдності з життям, повагу до нього у всіх його проявах та прагнення більш повно зрозуміти природу. Остання мусить розглядатися як повноправний суб’єкт взаємовідносин з суспільством; - впровадження режиму легітимного співіснування альтернативних теорій та рівноправності різних форм розуміння, серед яких розум лише один з голосів поліфонії; - в сучасному науково-дослідницькому процесі стає необхідним повернення до метафізичних аспектів людського буття, звернення до уяви і творчості та ціннісних орієнтацій.

Руйнуючі усталені міфи, варто сказати, що природа образно кажучи, - зовсім не наша матір, і вона не стане плакати і побиватись на могилі людства, це й не ворог, якого потрібно перемогти або підкорити, щоб нейтралізувати його злі наміри. Природа - це незмінні правила гри, виграш у якій - людське життя (точніше, послідовність виграшних ходів) - є унікальним історичним фактом для людини, а не "природною необхідністю". Отже, проблема збереження довкілля - це проблема ілюзій, пов’язаних з розумінням людиною власної діяльності, передусім чинників, які зумовлюють можливість її регуляції та контролю над нею.


Перелік використаної літератури


  1. Хілько М.І. Екологічна криза у філософсько-етичному вимірі // Філософська думка, 2000 № 3, с.24

  2. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Теоретичні основи принципу регенерації та використання хвильової енергії при глісуванні системи профілів // Приладобудування 2003: стан і перспективи. Тези доповідей. - Київ, НТУУ “КПІ". - 2003. С.106-107

  3. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Глісування системи незалежних пластин тандем із заданими навантаженнями та вільними кутами ходу // Наукові вісті НТУУ “КПІ. - 2005. - №5.

  4. Ефимов К.М. Катастрофическое состояние окружающей среды как негативная социальная реалия XXI века // Вестник московского университета, 2005, № 3, с. 19 - 35

  5. Кисельов М.М. Гуманістичні засади сучасної екології // Філософська думка, 2000, № 3, с.4

  6. Кисельов М.М. Екологічна свідомість як феномен освітянського процесу // Філософська думка, 2005, № 2, с.130

  7. Павленко А.Н. "Экологический кризис" как псевдопроблема // Вопросы философии, 2002, № 7, с.66

  8. Гардашук Т.В. Феміністичний вектор екологізму // Філософська думка, 2005, № 5, с.91

  9. Горлинский В.В. Ценностная рефлексия экологической безопасности // Практична філософія, 2004, № 4, с.33

  10. Сергеева О.А., Платонов Г.В. Природный фактор в цивилизационной концепции // Вестник московского университета, 2001, № 6, с.53

  11. Турлак В.А. Радиационное загрязнение окружающей среды как глобальная социально-экологическая проблема // Вестник московского университета, 2005, № 4, с.96

  12. Кисельов М.М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки // Філософська думка, 1998, № 3, с.55

  13. Деркач В.Л. Людина і природа: міфи сучасної свідомості та проблема збереження доокілля // Філософська думка, 2000, № 3, с.75

  14. Вернер Тобальд Экология как эразац-реалия и вопрос ее рациональной обосновываемости // Вопросы философии, 2003, № 12, с.93

  15. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій // Київ: Тандем, 2000

  16. Крисаченко В.С. Екологічна культура. Теорія і практика: Навчальний посібник // Київ: Заповіт, 1996

  17. http://www.lib. meta.ua - Учение В.И. Вернадского о Ноосфере.

  18. http://www.nanonewsnet.ru




Случайные файлы

Файл
31988.rtf
172462.doc
72990.rtf
18589-1.rtf
80670.rtf