Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері державного кредиту (160752)

Посмотреть архив целиком

1. Поняття державного кредиту


З метою безперебійного фінансування суспільних потреб держава може залучати до покриття своїх видатків вільні фінансові ресурси господарських структур і кошти населення на засадах добровільності, платності і строковості. Ці ознаки є принципами кредитування, адже не всі державні доходи надходять державі безповоротно і не супроводжуються ніякими корелятивними видатками чи зобов'язаннями повернення. Йдеться про специфічне джерело державних доходів — державні позики. Згідно з чинним законодавством України надходження від внутрішніх позик належать до доходів державного бюджету України. Однак лише умовно їх можна віднести до прибутків держави, оскільки вони виступають як додаткове джерело ресурсів бюджету тільки на певний термін. Крім цього, позичені кошти держава зобов'язується повернути і сплатити винагороду за користування ними. Іншими словами, кошти, залучені від державних позик, не дають нових прибутків і повинні погашатись, тобто вони виступають лише як тимчасові ресурси держави, що підлягають поверненню.

Державні позики, які сьогодні реалізуються через випуск державних цінних паперів, є найбільш економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту порівняно з практикою позичання коштів в Національному банку і залучення коштів від грошової емісії. Доцільність використання державних позик для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття бюджетного дефіциту визначається значно меншими негативними наслідками для державних фінансів і грошового обігу порівняно з монетарними прийомами (емісія грошей, балансування доходів і видатків уряду та ін.). Проте неминучим наслідком операцій по випуску і реалізації державних позик є державний борг. Залежно від джерела надходження коштів він може бути внутрішнім і зовнішнім.

Відносини з приводу одержання державних позик, що встановлюються між державою, з однієї сторони, і населенням та господарюючими суб'єктами — з іншої сторони, характеризуються низкою відмінних ознак, які виділяють їх у самостійну групу кредитних відносин, що регулюються нормами фінансового права:

  1. При державних позиках позичальником є держава, яка залучає грошові кошти для своїх потреб на засадах зворотності. Юридичні і фізичні особи, що надають державі свої кошти в тимчасове користування, виступають кредиторами держави.

  2. Держава-позичальник в односторонньому порядку встановлює умови випуску, терміни, порядок реалізації і погашення позик. Вона також визначає свої обов'язки по сплаті розміру прибутку (відсотка) за користування позиченими коштами.

  3. Державні позики не забезпечуються заставою чи будь-якими іншими матеріальними цінностями. Вони гарантуються фінансовими ресурсами держави. В щорічних державних бюджетах передбачаються певні суми сплати прибутків і погашення позик.

Ці суттєво відмінні риси визначають поняття державного боргу як фінансово-правового інституту. Державний кредит, як інститут особливої частини фінансового права, об'єднує і врегульовує однорідну групу фінансових правовідносин з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, банків, заощаджень населення на загальнодержавні потреби і являє собою одну з форм участі фізичних та юридичних осіб добровільними внесками в утворенні загальнодержавного фонду грошових коштів держави; разом з тим, це є не просто внески, а кожен вкладник сподівається на повернення вкладених коштів і сплату відсотків за ними. Інститут державного кредиту може бути класифікований за допомогою критеріїв, що дають можливість охарактеризувати його як врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів.

Державні позики розрізняють:

1. За характеристикою емітента:

  • ті, що випускаються урядом;

  • ті, що випускаються місцевими органами влади (муніципальні позики).

2. За характеристикою власників цінних паперів:

  • ті, що реалізуються тільки серед населення (наприклад, Державна внутрішня виграшна позика 1982 року);

  • ті, що розповсюджуються виключно серед юридичних осіб (наприклад, Державна внутрішня 5% позика СРСР 1990 року; Державна позика України 1995 року);

  • універсальні. Ті, що реалізуються серед юридичних і фізичних осіб.

3. За формами сплати прибутку:

  • відсоткові. Передбачається твердий щорічний дохід шляхом оплати купонів чи один раз при погашенні позики шляхом нарахування відсотків до номіналу цінного паперу;

  • дисконтні. Доходом з такої облігації є різниця між ціною придбання та номінальною вартістю, що відшкодовується власникові під час погашення;

  • виграшні. Весь прибуток власники облігацій одержують в момент погашення позики у вигляді виграшу. Дохід сплачується не за всіма облігаціями, а лише за тими, які потрапили в тиражі виграшів (наприклад, Державна внутрішня виграшна позика 1982 року). Умовами випуску таких відсотково-виграшних позик передбачалась виплата частини прибутку по купонах, а іншої частини — у вигляді виграшів;

  • безвідсоткові (цільові). Сплата прибутку не передбачається, але гарантується одержання відповідного товару, попит на який не задоволено (наприклад, Державна цільова позика 1990 року). Кожна облігація була випущена вартістю, що дорівнює ціні певного товару (автомобіль, комп'ютер тощо).

4. За термінами погашення:

  • короткострокові. Випускаються терміном до 3 року.

  • середньострокові. Термін погашення до 5 років.

довгострокові випускаються і перебувають в обігу понад 5 років.

5. За формою залучення ресурсів:

  • грошові;

  • натуральні. Натуральні позики використовуються в виняткових випадках і пов'язані з нестабільністю грошової системи країни. В СРСР в 1922—1923 роках було випущено три натуральні позики — дві хлібні і одна цукрова. Всі три позики були короткостроковими і їх значення полягало в сприянні відновленню народного господарства і розвитку грошових відносин.

6. За методом розміщення:

  • добровільні. За таких умов облігації вільно продаються і купуються;

  • за підпискою (з відстроченням платні). Формально є добровільними, однак їх реалізація супроводжується такою масово-політичною кампанією тиску, яка робить їх за своєю суттю обов'язковими. Такі підписки на державні позики є характерними для тоталітарного режиму. В СРСР вони ще називались масовими;

  • примусові. В силу постанов уряду, що передбачали відповідальність за ухилення від купівлі певного виду цінних паперів.

7. За способом зовнішнього оформлення:

у вигляді записів на електронних рахунках в електронному депозитарії;

  • облігаційні. Супроводжуються емісією цінних паперів держави;

  • безоблігаційні. Оформляються шляхом підписання угод, договорів; супроводжуються записами в боргових книгах і видачею певних свідоцтв (як правило, використовуються на міжурядовому рівні).

Отож підсумовуючи вищесказане, можна визначити державний борг - як сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених законодавчими та нормативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними прерогативами держави в процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, поверненості, платності і строковості. При цьому кредиторами (позикодавцями) виступають юридичні і фізичні особи, а позикоодержувачем (боржником) - держава.

Ці відносини зазнають комплексного впливу норм конституційного, адміністративного та цивільного права. Однак фінансове право є головним при регулюванні цього виду відносин, і це перш за все визначається специфікою об'єкта, суб'єктів, методами та формами відповідальності. Критерієм належності даного інституту до фінансового права є вже згадувана вище функція мобілізації державою грошових коштів для задоволення суспільних і державних потреб. Тому норми перерахованих галузей права лише вплітаються в існуючі відносини державної позики, зокрема в частині встановлення і забезпечення законності їх виникнення (конституційне право); у визначенні умов, зобов'язань держави, процедури їх реалізації та виконання (адміністративне право); у досконалості відносин, що виникають між суб'єктами, а також у регулюванні та захисті майнових прав та інтересів громадян, що входить до предмета правового регулювання цивільного права. Способом реалізації державного кредиту є випуск державою в обіг державних цінних паперів, які переходять у власність юридичних та фізичних осіб через їх купівлю останніми. Йдеться про особливу форму договору, яка виключає принцип рівності сторін, взаємне обговорення істотних умов тощо. Тобто, тільки держава шляхом видання відповідного нормативного акта є єдиним ініціатором виникнення, зміни чи припинення даного виду правовідносин, хоча власність юридичних та фізичних осіб на даний вид цінних паперів є абсолютною, і вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатись ними на власний розсуд. Іншим цікавим моментом є те, що державні цінні папери виражають боргове зобов'язання держави, що не забезпечується цивільно-правовими способами забезпечення зобов'язання (застава, поручительство, гарантія). Дане зобов'язання гарантується всім майном, що перебуває в загальнодержавній власності. Це, в свою чергу, породжує комплекс проблем фінансового, соціально-політичного та економічного характеру.


2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері державного кредиту






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.