Розвиток філософської думки в Античній Греції і Римі (159959)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/













РЕФЕРАТ НА TЕМУ:

Розвиток філософської думки в Античній Греції і Римі

античний філософія платон


Антична філософія виникла в Грецьких містах-державах на межі YII-YI ст. до н.е. в Малій Азії. Цьому сприяв цілий ряд обставин. По-перше, філософія ця зароджувалася в умовах закріплення зрілих рабовласницьких відносин, установлення демократичного ладу. По-друге, антична міфологічна свідомість розвивалася незалежно від будь-яких культів, досягнувши високого рівня раціоналізації. По-третє, антична філософія складалася в обставинах плідних ділових і світоглядних контактів еллінів з країнами Стародавнього Сходу, які ще більше спонукали їх до самостійних теоретичних пошуків і узагальнень.

Антична філософія, спочатку лише грецька, а потім і римська, існувала на протязі більш ніж тисячоліття. Можна виділити чотири періода в розвитку античної філософії:

  1. зародження і формування - 6 ст. до н.е.;

  2. зрілість і розквіт - 5-4 ст. до н.е.;

  3. спад - грецька філософія періоду еллінізму та латинська філософія періоду Римської імперії - 3-1 ст. до н.е.;

  4. занепад і загибель в епоху Римської імперії - I-Y ст. н.е..

Антична філософська література збереглася погано. Всі праці філософів першого, і майже всі другого періоду загинули, про них ми знаємо лише завдяки деяким фрагментам, що збереглися в працях більш пізніх античних авторів. Виняток складають лише праці Платона і Аристотеля. В третьому і четвертому періоді також небагато творів дійшло до нас повністю, але все ж таки вони є. Дивно проте повністю збереглася філософська поема античного матеріаліста Лукреція Кара "Про природу речей".

Однією з перших виникає Іонійська філософія, яка представлена в основному Мілетською школою і філософом-одиночкою Гераклітом. Для неї ще характерна відсутність поляризації на матеріалізм і ідеалізм, чим і пояснюється стихійний її матеріалізм і співіснування його з зачатками ідеалізму, наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, уявлення фізичних процесів в контексті моральної проблематики. Проте це вже філософія, бо вже перші представники іонійської філософії прагнули зрозуміти те чи інше начало як субстанцію.

Засновником мілетської філософії вважається Фалес (кінець 7 ст. - перша половина 6 ст. до н.е.). Проте не останнє слово сказав Фалес в математиці і фізиці, астрономії і політиці. Фалес очолив список "семи мудреців" у 582 р. до н.е., його ім'я зафіксовано у всіх списках, що дійшли до нас. Невиладкова така честь мислителю. Сучасні вчені вважають, що таким чином вдячні співгромадяни відзначили свого видатного співвітчизника за те, що він передбачив затемнення сонця (сучасна астрономія визначила це повне затемнення 28 травня 585 р. до н.е.). Його перу приписувались твори "Про начало", "Про сонцестояння", "Про рівнодення, Морська астрологія" та на жаль, до нас дійшли лише назви від них.За Фалесом, першоначалом є вода. Субстанціональність води полягає в тому, що вона буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Проте це не просто вода, вона є розумною, божественною. У Діогена Лаертського про Фалеса читаємо: "Началом всего он полагал воду, а мир считал одушевленным и полным." (Диоген Лазртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитиых философов. М., 1979, с.71)

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до. н.е.), про життя якого майже нічого не відомо. До філософських праць Анаксимандра належить твір "Про природу", відомі назви інших наукових праць - "Мапа землі" і "Глобус". Саме Анаксимандр розширює поняття начала всього сущого до поняття "архе" ("принцип"), тобто до першоначала, субстанції, того, що лежить в основі всього сущого. Таке начало філософ знайшов в апейроні. Що таке апейрон сказати важко, бо давні автори вважали, що це суміш землі, води, повітря і вогню; інші - дещо середнє між двома стихіями - між повітрям і вогнем; треті взагалі вважали апейрон невизначеним. Та всі сходилися в тому, що апейрон матеріальний, речовий. Як субстанційне начало апейрон безграничний, адже він лежить в основі взаємоперетворення стихій (тоді вважали, що земля, вода, повітря і вогонь спроможні одне в одне перетворюватись). Якщо ж стихії можуть перетворюватись одна в одну, то, значить, у них є дещо спільне, що само по собі не є ні вогонь, ні вода, ні повітря, ні земля. Це і є апейрон, але не стільки безграничний просторово, скільки безграничний внутрішнє, тобто невизначеиий. Як субстанційне начало апейрон вічний (тобто ніким і нічим не утворений) і самодостатній (тобто все із себе утворює сам). Знаходиться апейрон у обертальному русі і виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і гаряче. Парні комбінації цих головних властивостей утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Потім в центрі збирається як саме важке земля, оточена водною, повітряною і вогняною сферами. Небесна сфера розвивається на три кільця, оточених повітрям. Ці сфери треба розуміти буквально. У нижньому ободі багато отворів, через які проглядається вогонь. Це зірки. У середньому - один отвір - це Місяць. У верхньому - також один - це Сонце. Отвори можуть частково або повністю закриватися - тоді ми маємо справу із затемненням. Така картина світу за Анаксимандром в цілому невірна. Та все ж в ній відсутні боги, і треба було мати неабияку сміливість, щоб пояснити походження і будову світу із внутрішніх причин і з одного матеріально-речового начала (це в той час, коли законодавче було заборонено природничонаукове пояснення Всесвіту, каралося навіть смертю - знаменитий процес над Сократом). З іншого боку важливим є розрив з чуттєвою картиною світу. Адже те, як наш світ являється і те, чим він є, не одне і те ж. Ми бачимо зірки, Сонце, Місяць, та не бачимо ободів, отворами яких зірки, Сонце, Місяць є.

Цікаве у Анаксимандра пояснення походження життя. Живе зародилося на межі моря і суші під впливом небесного вогню. Людина походить від тварин. В цілому вірно. Однак людина, за Анаксимандром, походить від морської тварини. Зародившись і розвинувшись до дорослого стану у середині якоїсь великої рибини (адже дитина без батьків не виживе), людина вийшла на сушу.

Учнем Анаксимандра був Анаксимен (бл. 588-525 рр. до н.е.). Хоча Анаксимен був вченим, коло його наукових інтересів значно вужче, ніж у вчителя. Перу Анаксимена належав твір "Про природу" (як відмітили ще сучасники, написаний просто і безпосередньо). Не утримався Анаксимен і на висоті абстрактного мислення свого вчителя. Першоначало всього сущого Анаксимен побачив в самій без'якісній із стихій - в повітрі. Повітря безмежне, тобто апейрос. Таким чином апейрон перетворюється із субстанції на її властивість. Апейрон - властивість повітря. Все виникає із повітря: розрідженість повітря приводить до вогню, потім - до ефіру, згущенність - вітру, хмар, води, землі, повітря.

Анаксимен - астроном і метеоролог. Він виправив помилку Анаксимандра і помістив зірки далі Місяця і Сонця. Стан погоди пов'язував з активністю Сонця і т. інш. До інійскої філософії належить і Геракліт із Ефеса (бл. 544-бл.483 р. до н.е.). Він походить із царсько-жрецького роду, але відмовився від трону на користь молодшого брата. Жив бідно і одиноко. Останні роки свого життя провів у хатині в горах. Свій твір Геракліт назвав "Про природу", з якого до нас дійшло 130 фрагментів. Та зрозуміти думку ефесця нелегко, адже самі древні називали його темним. Першоначалом всього сущого Геракліт вважав вогонь, його приваблює найбільша рухливість і мінливість цієї стихії. Вогонь вічний і божественний. Він не тільки те, що лежить в основі всього сущого, але й те, з чого все виникає (тобто субстанційне, і генетичне начало). Виникнення з вогню космосу є "шляхом донизу" і "недостачею" вогню. Та космос вічний "шлях донизу" періодично змінюється "шляхом доверху", "недостача" вогню - його "надміром". І тоді космос згорає. Проте світова не лише фізичне явище, але й моральна подія.

Той же вогонь, що для органів почуттів є вогнем, для розуму є логосом. Логос в буквальному розумінні - слово. Але логос не будь-яке слово а лише розумне, більш того логос - це об'єктивний закон світобудови. Однак вогнелогос присущий не лише всьому Всесвіту, але й людині, їі душі. Душа людини має два аспекти: матеріально-речовий і розумово-психічний; вона є єдністю протилежностей, поєднує в собі вологе і вогняне. Чим більше в душі вогню, тим вона краще (у п'яної людини душа особливо волога, і у хворої, і у людини, що під владою чуттєвих насолод).

Геракліт не тільки стихійний матеріаліст, але й наївний діалектик. Він виходить з того, що все абсолютно мінливе, ніщо в світі не повторюється, все минуще і одноразове. Також він підмічає, що одне й теж різне і навіть протилежне. Протилежності вступають у боротьбу, і ця боротьба (розбрат) є головним законом світобудови, є причиною будь-якого виникнення. Протилежності пронизують все, в тому числі і пізнання. Геракліт розрізняє чуттєве і раціональне пізнання. Чуття не безкорисне, особливо зір і слух. Проте вища мета пізнання - пізнання голосу, а тим самим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення мудрості. Таке пізнання дано не всім, хоча всі люди від природи розумні і рівні. Та вони не рівні фактично, і нерівність ця - наслідок нерівності їх інтересів. Більшість людей живе не по голосу, а по умінню (тобто знаходяться під владою своїх бажань).

Наприкінці V ст. до н.е. в античному світі вимальовується тенденція повороту філософії від природи до людини. Виразно ця тенденція виявляється у софістів ("софос" - мудрий). На відміну від попередніх філософів, котрі шукали таємницю людського буття в природі, космосі, Протагор висловив свою знамениту тезу: "Людина є міра всім речам існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих". Протагорівська теза надавала європейському гуманізмові специфічного змісту, пов'язаного з уявленнями про людину як центр всесвіту і обґрунтовувала її право дивитися на оточуючий світ крізь призму своїх інтересів. Необхідно також зазначити, що софісти були античними просвітниками, які першими підкреслили формуючу роль і значення освіти, виховання, культури в житті людини.

Завершення ж формування античної філософії пов'язано зі школою елеатів, які вперше поставили питання про співвідношення буття і мислення, тобто основне питання філософії. Ксенофан, Парменід, Мелісс, Зенон - основні представники цієї школи.

Філософія сицілійця Емпедокла (бл. 483-423 рр. до н.е.) - останнього представника "великогрецьких" фізиків V ст. до н.е. - синтетична, бо об'єднує в собі італійську і іонійську традиції. Щодо особливості Емпедокла, то традиція говорить про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа; а ще як про пихату людину, що видавала себе за божество. (Він хотів, щоб люди думали, що боги взяли його живим на Олімп, і тому, відчувши приближення смерті, кинувся в кратер вулкана Етни. Та вулкан викинув одну із його мідних сандалій, і задум Емпедокла не вдався). Його вірші і трагедії загинули. Філософські ж поеми - "Про природу" дійшла до нас у досить великих уривках, а "Очищення" - зовсім небагато. Проте його погляди добре збереглися в доксографічній літературі Він приймає за першоначало всі чотири традиційні стихії, навіть, віддаючи данину міфології, ототожнює "чотири кореня" з богами (Зевс, Гера, Аїд і Нестис - сицилійське божество води). Проте ці корені пасивні, тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двох протилежних начал - любові і ненависті. Ці начала психічні, а не фізичні. Любов - космічна причина єдності і добра; ненависть - причина множини і зла. Любов з'єднує розрідне і роз'єднує однорідне, ненависть навпаки - розділяє різнорідне і об'єднує однорідне. В своїй боротьбі любов і ненависть одержують верх поперемінно. Коли перемагає любов, (перша фаза) наступає гармонія. В такому стані всі чотири стихії перемішані (фактично - не існують як такі). Коли перемагає ненависть, (третя фаза) стихії повністю відокремлюються одна від одної. Ці фази акосмічні. Космічні лише друга фаза (врівноваження любові і ненависті) і четверта (врівноваження ненависті і любові). Проте ці фази врівноваження нестійкі. Зміна фаз відбувається вічно по волі долі.

Багато цікавих догадок зробив Епедокл в біології і фізиці (наприклад, дивовижна догадка про те, що світло розповсюджується з великою, але кінцевою швидкістю).

Ще одна цікава постать - Анаксагор із Клазомен (бл.500-428 рр. до н.е.), котрий заради філософії відмовився від своїх земельних угідь і опинився в Афінах в ролі безправного іногородця. Його перу належить твір "Про природу", але до нас дійшли лише фрагменти від нього.

В центрі уваги Анаксагора - проблема якісного перетворення тіл. Основний принцип Анаксагора - "все у всьому", який розповсюджується і на першоначала - гомеомерії.

Саме в розумінні першоначал позиція Анаксагора принципово відрізняється від попередніх йому філософів. Він відкидає стихії у якості першоначал. Первинні не стихії, а всі без винятку стани речовини. Причому начало - це найменші, невидимі, понадчуттєві частинки вогню, води, золота, крові і т.і.. Ці частинки Анаксагор називав "насінням всіх речей", а з легкої руки Арістотеля, який назвав їх "гомеомеріями" або "подібночасткові", вони так і увійшли в історію філософії. Гомеомерії якісні, вічні і незмінні. Вони безмежно ділимі, адже скільки не дробити буття, в небуття воно не перетвориться. Звідси теза - "все у всьому". Тобто, кожна річ утримує в собі насіння всіх речей, але має певні гомеомерії; які в ній ревалюють. Та гомеомерії пасивні. І щоб первинний хаос зміг перетворитися у космос, потребується особливе активне начало. Таким началом виступає Нус, тобто розум. Світовий розум у Анаксагора має дві функції: рухати і пізнавати світ. Нус діє за допомогою мислення, він безмежний, самодостатній і не змішаний з ніякою річчю. Пізнаючи світ, Нус володіє досконалим знанням про все і має величезну силу. Але, на жаль для ідеалістів, Анаксагор звертається до Нусу лише тоді, коли не може щось пояснити природною причиною.

Вершиною античного матеріалізму був атомістичний матеріалізм. Атомістика була заснована Левкіппом, продовжена і поглиблена Демокрітом. Про життя і твори Левкіппа відомостей мало. Деякі вчені взагалі вважали, що такої людини не існувало, що це лише літературна фікція. Але дійсна трудність полягає у розділенні вчень Левкіппа і Демокріта. В доксографічній літературі відомостей про них не багато, і імена їх згадуються разом. Вважається, що Левкіппу належить твір "Про розум". Про Демокріта відомостей значно більше. Родом із Абдер, Демокріт (бл.460-370 рр. до н.е.) знаменитий своєю відданістю науці. Він говорив, що одному причинному поясненню він віддає перевагу перед володінням персидським престолом. Після смерті батька, людини заможньої, Демокріт вибрав свою долю спадщини в грошах, і вирушив у подорож.

Вважається, що Демокріту належало близько семидесяти творів на різні теми: моральні, природничонаукові, математичні і т.і..

Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта, будучи продуктом логічного розвитку минулих філософських вчень, своїм корінням однаково зв'язане з трьома періодами - іонійським, елейським і піфагорійським. Насправді, іонійська фізика виступає одним з теоретичних джерел атомістики, другим її джерелом є піфагореїзм, бо дуже вірогідно, що при становленні ідеї атомів філософи керувалися піфагорійським вченням про одиниці - атоми виглядають як перетворені форми одиниць. Нарешті, останнім теоретичним джерелом атомістики виступає елейське вчення. Характерно, що дефініція атома дуже нагадує визначення парменідового буття. Атрибути атома також визначені за Парменідом. Так, атом характеризується як повний, непроникний, неподільний, вічний, простий, без'якісний, однорідний тощо. Необхідною тезою атомістичного вчення є безумовне існування порожнечі і безлічі. Левкіпп і Демокріт шляхом заперечення безкінечної подільності стверджували, що атоми - це найдрібніші елементи, які не піддаються подальшому поділу.

Левкіпп та Демокріт вважали, що першооснова - фізичні елементи, які безкінечні за своїм числом. Їх вони називали "атомами", вважали неподільними і непроникними через те, що ці атоми абсолютно щільні і не мають у собі порожнечі. Левкіпп та Демокріт відстоювали думку про те, що поділ відбувається завдяки порожнечі, яка міститься не всередині атомів, а у тілах, які складаються з атомів. Атоми в них відокремлені один від одного і відрізняються зовнішніми формами, розмірами, положенням і порядком. Атоми рухаються у порожнечі з великою швидкістю. Наздогнавши один одного, вони стикаються. Одні відскакують один від одного, інші зчіпляються чи сплітаються між собою залежно від форм, розмірів, положень та порядків. Новостворені сполучення тримаються купно і тим викликають виникнення складних тіл. Левкіпп та Демокріт припускали, що безконечне не тільки число атомів у Всесвіті, але й число вірогідних їх форм. Існують атоми у вигляді кулі, піраміди, еліпса, невизначеної форми і т.і.. Кількість цих форм безконечна.

Демокріт також поставив проблему про реальне існування простору як одну з необхідних умов існування матерії. Його теорія простору співвідноситься з теорією категорій часу і руху. За Демокрітом, час і рух у нашому сприйманні уявляються як дискретні одиниці, які мають межі свого поділу як в реальності, так і в мисленні. Рух мислиться тільки у зв'язку із атомами як щось невід'ємне від них. Демокріт не дає ще класифікації видів руху. Він має на увазі в основному лише механічний рух.

У його загалом наївно-діалектичному підході до явищ природи ще не можна помітити ознак появи теорії розвитку. Наприклад, розвиток Всесвіту Демокріт уявляє як поступове ускладнення первинного хаосу до утворення самого космосу, який містить у собі різні світи, що знаходяться на різних етапах свого розвитку. Атомісти встановили не тільки свій закон збереження буття, збагативши його законом збереження руху, а й головний закон процесів, що відбуваються у Всесвіті. Цей головний закон, сформульований Левкіппом у його творі "Про розум", наголошує: "Ні одна річ не відбувається попусту, але все в силу причинного зв'язку і необхідності". Проте атомісти помилково зводили необхідність до причинності. Дійсно, все, що відбувається по необхідності, зумовлено якоюсь причиною. Однак зовсім не обов'язково, щоб дана причинність зумовлювала саме цей наслідок. В подальшому це приводить у атомістів до заперечення об'єктивності випадковості, а далі - до філософського фаталізму.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) - продовжував вчення Демокріта і вніс до нього суттєві зміни. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі, то у Епікура атоми довільно відхиляються від падіння по прямій, від лінії необхідності до свободи. Така "дрібниця", на перший погляд, насправді є принциповою, пов'язаною з турботою про людину, свободу, бо донедавна кожний індивід античності не мав особистої свободи. Самопочинне відхилення атому у Епікура є специфічно філософський образ відображення того факту, що у людини з'являється ініціативність. Відхилення людини, цього "соціального атому" від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі "мудрого життя", сенс якого полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистояти життєвим злигодням, знайти друзів, пізнати любов до людей.

Лінію софістів у вирішенні проблеми людини як головної теми філософських роздумів продовжив Сократ. Він став першим в історії моралістом-просвітителем, котрий обрав предметом філософії саме моральне буття людини. "Пізнай самого себе" - така була теза сократівського філософування. Цей давній дельфійський вислів, зміст якого зводився до самоконтролю, відмови від марних космологічних мрій, до самопізнання, пізнання своєї моральної сутності і її подальшої реалізації шляхом досягнення щастя. В його практиці діалог став основним методом знаходження істини. Тому Сократ принципово не записував свої думки, бо вважав живий діалог з співрозмовником реальним існуванням справжнього знання, оскільки записана думка - це думка зупинена, де нема руху. Живий діалог, полеміку він називав діалектикою.

Сократ (бл. 470-399 рр.до н.е.) перший афінський по народженню філософ. Батько його, Софронікс, був ремісником, камінарем, мати - Фінарета - повивальною бабкою. Сократ не прагнув до активної суспільної діяльності, але як вільний афінянин в умовах античної демократії повинен був виконувати суспільні обов'язки і виконував їх сумлінно. Під час війни Афін зі Спартою він доблесно виконував військову повинність. Потім, будучи членом ради п'ятисот, супротивився скороспілому суду над стратегами, що отримали перемогу у морській битві, але з-за шторму не убитих. І ще раз, знову виконуючи обов'язки притана буле, Сократ відмовився прийняти участь у розправі тиранів над одним чесним афінянином. Сократ був поганим сім'янином, не турбувався ні про жінку Ксантиппу (яка була дуже сварливою, і її ім'я стало загальним сьогодні), ні про трьох синів. Весь свій час він присвячував філософським розмовам і дискусіям. Після повалення тиранії тридцяти і відновлення демократії Сократ був звинувачений у безбожжі і розбещенні молоді і був засуджений на смерть. Його друзі підкупили варту, проте Сократ відмовився тікати, мотивуючи тим, що закони треба поважати.

Моральне буття, ціннісний зміст життя, питання блага і доброчесності, добра і зла, користі і щастя - предмет філософії Сократа. Сократ-мораліст неминуче приходить до просвітництва, висуваючи тезу про те, що люди не дотримуються моральних понять тому, що не знають їх. Розглядаючи теорію Сократа, слід зазначити, що мораль він розглядав як найглибшу основу всієї людської культури і стверджував, що існують загальні визначення моралі, осягнення яких є гарантією доброчесності.

Сократ не ототожнював щастя з вигодою подібно деяким софістам. Він ототожнював щастя з доброчесністю. А взагалі знання того, що таке добро і що таке зло, робить людей доброчесними. Знаючи, що добре і що погано, ніхто не зможе чинити погано. Зло - результат незнання доброго. Моральність, по Сократу, наслідок знання. Але чи одне і те ж: мати знання про добро і зло і вміти користуватися цим знанням?

Платон ((427-347 рр. до н.е.), справжнє ім'я - Аристокл) - видатний філософ античності. Аристократ за походженням, найбільш здібний учень Сократа, був дуже обдарованою людиною; мав успіхи в поезії, музиці, спорті. Навіть своє прізвисько - Платон, тобто широкоплечий, він одержав за атлетичну статуру. Платон прожив 80 років і помер на шлюбному банкеті, не доживши 9 років до Пелопонеської війни,

Платон дуже важко переживав смерть свого вчителя і був змушений емігрувати з Афін. Мандри Платона розтяглися на цілі десятиліття. За ці роки він побував у Єгипті, Вавілоні, Персії, Фінікії. Був прямим послідовником моралізуючого інтелектуалізму Сократа. Він енергійно і з великою майстерністю розвинув накреслену своїм учителем гуманістичну лінію філософських пошуків.

Платон намагався реформувати сущу реальність міжлюдських відносин відповідно до морального обов'язку і для вирішення цього завдання припускав існування другого світу - світу ідей. Світ ідей і земне буття протиставлені у Платона в ціннісному відношенні: потойбічний світ уявляється як мудрий, досконалий, він підноситься над маревом світу чуттєвих об'єктів, і завдання людини, за Платоном, полягає у наближенні до справжнього світу - світу ідей, в якому володарює благо. Треба зауважити при цьому, що пізнання світу для людини ускладнене, оскільки воно припускає обмеження тілесних задоволень (див. Діалог "Федон"). Таким чином, інтелектуалізм, на думку Платона, виступає у зв'язку з аскетизмом, який був для нього не самоціллю, а лише передумовою духовного піднесення людини. Зверніть увагу на морально-пізнавальну установку Платона, яку він розкриває через образ Ерота (див. Діалог "Учта").

Життя людей, їх існування в реальному світі Платон описує як перебування в темній печері. В цій печері сидять в'язні. Вони сидять спиною до світла і не мають можливості побачити сонце. Саме з в'язнями, які позбавлені дійсного знання про світ, Платон порівнює наївних реалістів, що вірять в істинність матеріального, чуттєвого світу. Основним змістом цієї платонівської алегорії є те, що, згідно з ідеалістичним світосприйманням, матеріальний світ - це царство тіней, примарне й химерне, і що існує, справжній, істинний світ, який можна побачити очима розуму, тобто світ ідей. Кожна ідея вічна і незмінна. Ця розумова ідея - ейдос - відірвана від свідомості, автономна сама по собі, знаходиться серед подібних ейдосів-ідей в фантастичному уявному світі. Число ідей не є безкінечним, хоча воно й велике. Кількість ідей повинна збігатися з кількістю речей, зв'язків тощо. Платон виділяє із загальної кількості ідей ідеї математичних, етичних, природних і штучних понять та об'єктів, а також ідеї живих істот, дій та ефектів (тобто емоцій).

Головною ідеєю, ідеєю всіх ідей є ідея блага як такого. Світ ідей - це носій блага й добра, він протистоїть звичайному світові як царству зла. Світ ідей - це джерело істини, гармонії, краси Платон його порівнює із Сонцем. Ідея блага, - вершина піраміди, - належить Платону.

Але Платон був неспроможний пояснити всю багатогранність чуттєвого, фізичного світу, космосу лише з погляду світу ідей. Ідеальний світ як сутність, яка існує завжди, не дає відповідь на питання, звідки походять явища, в чому причини мінливості світу. Для пояснення явищ буття Платон вводить термін "хора", який по суті тотожний матерії, яка незрима, невловима, не має форми. За Платоном, вона мертва і недоступна пізнанню, але роль її величезна. Саме хора породжує мінливість і багатоманітність, вона є "матір'ю", "спів причиною", "годівницею", вона вічна та ніким не створена.

Третя, після ейдосу та хори, величина в філософії Платона - це світова душа, душа космосу, що обіймає і світ ідей, і світ речей, з'єднує їх в єдине ціле. Вона має динамічну і творчу силу, в ній поєднується і свідомість, і пізнання. Світова душа породжує життя і натхненність. При цьому вона внутрішньо суперечлива і складається з трьох частин: тотожного, відмінного та їх поєднання. Поєднання тотожного й відмінного відповідає світу речей. Зі всеохоплюючої душі космосу творяться й індивідуальні душі. Однак, хоч вони й складаються з часток води, вогню, землі і повітря, якість їх нижча, ніж у душі космосу.

Індивідуальна душа розташована у трьох рівнях тіла як її тимчасового притулку: розсудливість знаходиться у голові людини, кругла форма якої відповідає космосу; несамовитість знаходиться у грудях; а нижча частина душі, яка відділена від вищих діафрагмою, - у череві людини, це нижча, - нерозумна частина, раб тіла. І саме життя людини, і віддяка їй після смерті залежить від динаміки душі: якщо перемагає розумне, то душа підноситься до світу ідей, а якщо низьке, тілесне, то душа тягнеться до низького - чуттєвого буття. В залежності від перемоги тієї або іншої частини душі, Платон розробляє і ієрархію душ, надаючи цьому процесові соціологічного характеру. Це душі мудреця, царя, практичного діяча, цілителя тіл, віщуна, поета (або художника), ремісника, софіста, тирана. Душу мислителя, філософа Платон ставить вище за душу царя. Число душ, за Платоном, скінченне. Душі можуть втілюватися і в рослини, і в тварин, і в людей залежно від того, яка частина душі перемогла в минулому житті.

Вчення про суспільний устрій, тобто соціологія Платона, тісно пов'язане з вченням етичним. Платон порівнює людину з державою, а державу - з людиною. Морально досконалою людина може стати лише в правильно організованій державі. Модель такої держави і пропонує Платон. За своїм устроєм ідеальна держава відповідає вченню Платона про частини душі. Цим частинам відповідають соціальні стани: правителі-філософи, які несуть у своєму статусі вищу частину душі, - розумну. Другий стан - воїни, або стражі - носії несамовитої частини, і, нарешті, ті, що обробляють землю та ремісники, відповідають нижчій частині душі.

Справедливість у державі Платона полягає в тому, що всі громадяни займаються своїми справами і не втручаються в чужі. Приватна власність, за Платоном, є коренем усіх бід, і в його досконалій державі заборонена. Спільними є навіть дружини і діти. Платон визначає державу як "спільне поселення", де існує суспільний поділ праці. Найбільш неприйнятні форми державного устрою - це демократія, тиранія, олігархія та тимократія (влада військових). Ідеальним для Платона є "влада кращих", тобто аристократія, яка в "прекрасному місті"°- у державі Платона - провадиться через правління мудреців та філософів.

Платон нічого не може сказати про шляхи побудови свого зразкового, досконалого державного устрою, крім надії на випадок. Тому з великою надією він тричі їздив до сіракузьких тиранів Діонісіїв, але щоразу результат був трагічним. Невдовзі, взірець досконалої держави Платона був розкритикований одним із найталановитіших його учнів - Аристотелем. Аристотель Стагірит (від місця народження - поліса Стагіри) - народився в родині придворного лікаря 384 року до н. е. Сімнадцятирічним юнаком Аристотель став слухачем платонівської Академії, де Платон високо оцінив здібності свого учня. В Академії Аристотель пробув 20 років, до смерті Платона, і вже тоді побачив слабкі місця вчення свого вчителя. В кінці 40°х років ІV ст. До н. е. Арістотеля було запрошено на роль вихователя сина царя Філіппа, майбутнього завойовника, Олександра Македонського. На цій посаді Аристотель пробув 4 роки. Повернувшись через багато років до Афін, вже в 50-річному віці Аристотель заснував філософську школу поблизу храму Аполлона Лікейського, (звідси - назва школи - Лікей). Навчання в школі провадилося у формі бесід під час прогулянок, тому школу пізніше назвали перипатетичною, тобто прогулянковою. Політичні обставини змусили Арістотеля залишити Афіни і в 322 р. до н. е. він помер на острові Евбей.

Філософська спадщина Аристотеля дуже велика. Головним філософським твором Арістотеля є "Метафізика". Філософія Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу філософію" і "другу філософію". Фізика для Аристотеля все ще філософія, але вже "друга". Предмет "першої філософії" (пізніше названої "метафізикою") - не природа, а те, що існує над нею. Філософія має право на самостійне існування лише в тому випадку, якщо в області сущого є нематеріальні причини та понадчуттєві і нерухомі, вічні сутності.

Аристотель ділить філософію на три різновиди: це теоретична, метою якої є знання заради знання, практична, яка показує, як знання втілюються у діяльність, та творчо-поетична - знання задля творчості.

Філософія, вважає вчений, на відміну від математики та фізики, досліджує нематеріальні самостійні причини та надчуттєві нерухомі й вічні істини, тому вона більш цінна, аніж фізика і йде поперед неї. "Перша філософія", яку Аристотель називає теологією - найбільш "божественна" наука, притаманна скоріше богові, ніж людині, бо вічні та неземні істини створив бог, тому саме бог і є предметом філософії. Однак матеріальний світ для Аристотеля також реальний.

За вченням Аристотеля, природа є матеріальні явища й речі, які перебувають у вічному русі та змінах. Субстрат цих матеріальних речей також матеріальний. Субстрат визначається ним як те, "що лежить в основі двояким чином...". Думка Аристотеля про субстрат з'явилася як критика платонівського "світу ідей". Відкидаючи цю тезу Платона, Аристотель вважає, що неправильно відривати сутність від самих речей, виносити її назовні. За Аристотелем, сутність (субстанція) знаходиться у самих речах, Сутність має два критерії: мислимість або пізнаваність у поняттях та "здатність до окремого існування".

У системі категорій, створеній Аристотелем, категорія сутності посідає особливе місце, бо тільки сутність може існувати самостійно, окремо, а всі інші категорії (в "Метафізиці" їх шість: суть, якість, кількість, відношення, дія та страждання) - визначаються тільки через відношення до сутності.

На відміну від Платона, який заперечував причинний зв'язок між речами, Аристотель намагається знайти причину всього сущого і виділяє чотири види причин:перша - матеріальна причина, або матерія; друга - формальна причина, або форма; третя - утворююча причина, або рух,та четверта - кінцева причина, або мета. Всі чотири причини, за Аристотелем, довічні. Але матеріальну причину не можна звести до інших на відміну від формальної, утворюючої та цільової, які фактично можна звести до одної. Формально-утворююча-цільова причина - бог. Арістотелевський бог за своєю суттю - філософський, його життя - це діяльність його розуму.

У психології Аристотеля панує уявленнялише про те, що душу мають не штучні, а лише природні тіла. Також Стагірит наводить певну структуру душі. На першому ступені знаходиться рослинна душа, функції якої - відтворення та споживання. На другому - душа тварини, яка здатна сприймати форму того, що спостерігає, без його матерії. Людська розумна душа вміщує два перших ступені, і, крім того, наділена розумом. Душа невіддільна від тіла і належить йому, а тіло виконує роль знаряддя душі.

Аристотель дав перший теоретичний виклад етики як теоретичної науки, він же дав їй ім'я. Все етичне вчення Аристотеля можна поділити на три частини: вчення про вище благо, вчення про доброчесність взагалі, вчення про окремі доброчесності (чесноти).

Необхідно відзначити, що благо в етиці Аристотеля досить суворе і характеризується трьома ознаками: по-перше, вище благо не тотожне спільній абстрактній ідеї, визначаючи певну досконалість взагалі. Вище благо є певною характеристикою діяльності індивіда. По-друге, вище благо завжди є метою, але ніколи не засобом. По-третє, вище благо тотожне блаженству, щастю. Зверніть увагу на те, що вчення Аристотеля про вище благо створює образ людини, котра не задовольняється стихійною течією свого життя і намагається свідомо підкорити її якійсь єдиній меті. У сфері етики Аристотель пропонує тезу про те, що чесноти не є притаманними людині від природи. Впродовж свого життя людина має можливість набути їх. Самі чесноти Аристотель визначає як "середину двох пороків, де крайності треба відкидати". Чесноти набуваються вихованням.

Це виховання проводиться в умовах держави, хоча вона і обмежена в своїх можливостях, тому, що нездатна виховати найвищі чесноти.

Аристотель, як і його попередники, розглядав особистість у живому зв'язку з іншими людьми, з державою. Він виходить з тієї передумови, що доброчесна особистість є найоптимальнішою з точки зору громадянських цілей. У Аристотеля є два визначення людини: "людина є розумна істота", "людина є політична істота". Характер її зв'язків виключно важливий для розуміння арістотелевої етики, людина, за Аристотелем, набуває етичної реальності в полісі. Антична філософія епохи еллінізму, епохи поступово зростаючої кризи, охоплює період з 338 рр. до н.е. - рік військової перемоги Македонії над Грецією, до 30 р. до н.е. - загибель останньої елліністичної держави, еллістичного Єгипту, захопленого римським військом. Для епохи панування надособистісних монархій характерна втрата минулих громадянських чеснот: патріотизму, доблесті, вільнолюбства, достоїнства особистості, громадянської і моральної відповідальності і т.і. На зміну патріотизму приходить космополітизм, який прямо витікає з індивідуалізму. Людина, одинока, замкнена на собі і своєму житті, на своїх часткових інтересах, ніби губиться в невидимих до цього просторово-часових рамках світу. І людина прагне замкнутися в собі, придушити в собі бажання і пристрасті, що прив'язують її до світу, знайти мир і спокій серед вузького кола своїх однодумців. Така людина стала більш особистісною (індивідуалістичною) і менш особистістю, адже від неї в суспільному житті мало що залежало. Декадентські настрої знаходять своє відображення і у філософії (епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм).

Стоїцизм - філософсько-етичне вчення. Свою назву отримав від "портика" в Афінах, з якого виступав засновник цього вчення - Зенон із Кітіона бл. 300 р. до н.е., але найбільшого розквіту набув у Римі в перші століття н.е. Головне завдання філософії, на думку стоїків, в етиці, а знання - лише засіб для набуття мудрості, вміння жити. Щастя, як кінцева мета людини, визначається як життя згідно природи. І тільки таке життя добродійне. Етичний ідеал стоїків - мудрець, який досяг безпристрасності (апатії) та самовдоволення (автаркії), тобто незалежності від зовнішніх обставин. Щастя - у свободі від пристрастей, в духовному спокої, байдужості. Вища моральність полягає в тому, щоб спокійно сприймати все, що є в твоєму житті. Змінити щось в своїй долі людина не може, тому що її життєвий шлях визначений наперед. Того, хто цього хоче, доля веде за собою, а того, хто їй противиться°- тягне силоміць. Цікаво те, що майже всі філософи-стоїки були "варварами", що народилися на окраїнах грецького світу. Географічній різноманітності стоїцизму під стать соціальна широта: символічно, що найвидатніші стоїки -раб Епіктет та імператор Марк Аврелій.

Епіктет (50-140 рр. н.е.) - не ім'я, а прозвище фригійського раба, буквально означає "прикуплений". Хазяїн в Римі дозволив йому вивчати філософію і пізніше відпустив на волю. (Існує такий анекдот. Одного разу хазяїн став викручувати Епіктету ногу (Епіктет був слабкого здоров'я). "Зламаєш!" - сказав Епіктет. Той продовжував, і коли нога була зламана, Епіктет сказав: "Казали ж тобі!". Цей анекдот відображає те, що народ приписував стоїкам - незворушність в будь-яких обставинах, перемогу духу над біллю).

Найзнаменитішнй послідовник Епіктета - Марк Аврелій (121-180 рр.). Іспанець за походженням, племінник імператора він рано захопився філософією політики. Мабуть, про таких царів-філософів мріяв Платон, і Марк Аврелій був швидше філософ, ніж монарх. Як і Епіктет, він не писав книг. Його "Роздуми..." - швидше щоденник, адресований самому собі. Римський імператор писав грецькою мовою. Епіктет і Марк Аврелій вчили, що ніщо не може позбавити нас свободи волі. Смерть не страшна, бо означає лише повернення матеріальних частин тіла до елементів, з яких воно створено. Не треба звертати увагу на те, що поза нашим контролем.

Коли стоїкам нарікали, що доктрина про невід'ємне "я" вчить людей "зневажати" закони, вони відповідали просто: навпаки, стоїцизм робить законослухняними, бо вчить не звертати увагу на тіло, родичів, майно, зберігати лише думки, які повинні бути власністю кожного. Поки правителі турбуються про те, щоб жити в ласощах, користуватися рабами, насолоджуватися бенкетами і т.і., розумна людина охоче прийме їх владу. Іншою філософською концепцією був скептицизм, заснований Пірроном (360-270 рр. до н.е.) із Еліди в кінці 4 ст. до н.е. Представники цього напрямку не припускали можливості достовірного знання і не вірили у можливість раціонального обгрунтування норм поведінки. Скептицизм найбільше розповсюджується в ті періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали вже підірвані, а нові ще не закріпилися.

Треба зазначити, що скептицизм не тільки теоретична позиція, а ще й своєрідний спосіб життя, що сприймається нормальними людьми як дивацтво. Відомий такий випадок з Пірроном. Одного разу, коли його вчитель Анаксарх тонув у болоті, Піррон пройшов мимо і не надав йому ніякої допомоги. Люди нарікали Пірронові, а вчитель, що таки врятувався, похвалив його за байдужість. Ще одна легенда про те, що Піррон на кораблі під час бурі поставив у приклад своїм стурбованим учням порося, котре і в бурю продовжувало спокійно їсти і було безтурботним, як і належить істинному мудрецю.

Скептики вказують на відносність людського пізнання, на його формальну недоведеність і залежність від різних умов (обставин життя, стану органів почуттів, впливу традицій і звичок і т.і.). Тому вони радили утриматись від суджень для досягнення душевного спокою і незворушності (атараксії) і тим самим щастя, яке і є метою філософії. Філософія скептиків і стоїків вплинула на формування етичних засад середньовічної християнської філософії.

Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
28695.rtf
158139.rtf
72960.rtf
175793.rtf
140731.doc