Цицерон "Про державу" (159291)

Посмотреть архив целиком













Анотація


На першоджерело: Цицерон “Про державу”



У творі Цицерона “Про державу” розглядаються та аналізуються деякі державно-правові явища, такі як держава, форми державного правління, висловлюються думки, яка форма найкраща на прикладі Стародавнього Риму, також автор торкається таких понять як право та закон. Текст твору поданий у формі діалогу чи диспуту з метою зясування істини. Диспут розгортається між римськими філософами такими як Лелій, Філ, Сциніон, Туберон та ін. Він триває протягом трьох днів та викладений у шести книгах. Книги не мають своїх назв і чіткого розмежування за темами, вони пов’язані за змістом. У кожній наступній книзі продовжується тема попередньої.

Перша книга починається зі своєрідного вступу, в якому автор говорить, що якби предки не ставили благо держави понад усе, то не позбавили би Рим від нашестя галлів, не врятували би від нападу Піра, від жаху, який у Риму викликав Карфаген, не згасили би пожежі другої пунічної війни, не здолали б ворогів. Доблесть знаходить собі найкраще застосування в управлінні державою, не на словах, а на справі. Далі висловлюється думка, що той громадянин держави заслуговує повагу, який примушує робити те, до чого філософи своєю промовою можуть схилити лише небагатьох. Держава має засновуватися на мудрому управлінні мудрих людей. Але мудра людина не стане приймати ніякої участі у справах держави, якщо тільки обставини та необхідність не примусять її. У творі також стверджується що, вітчизна породила нас не для того, щоб не чекати від нас ніякої підтримки і тільки, слугуючи нашим вигодам, створювати для нас безпечне середовище для життя у дозвіллі, але для того, щоб вона сама собі на користь взяла у заставу багато великих сил нашого духу, розуму, мудрості, та надала нам для наших потреб лише стільки, скільки може залишитися після задоволення її власних потреб. Тобто громадяни мають піклуватися про свою державу та робити все для її зміцнення. Ні в одній справі доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається під час заснування нових держав чи при збереженні заснованих.

Під час дискусії висловлюються різноманітні думки стосовно держави, зокрема Лелій зазначає, що цілком можливо, щоб в державі був один сенат та один народ і якщо цього буде досягнуто, то люди зможуть жити краще та щасливіше. Найкращим є державний устрій, залишений нам предками. Далі Сциніон як найкращий знавець держави зазначає, що через те, що ми розглядаємо питання держави, потрібно розглянути спочатку, що собою являє держава. Держава є надбанням народу, а народ – це обєднання багатьох людей, повязаних між собою згодою в питаннях стосовно права та спільністю інтересів. Першою причиною такого обєднання є потреба жити разом. Таким чином держава – це надбання суспільної общини чи громади. Усяке обєднання людей, всяка громада та держава повинне бути довговічним, керуватися радою, а рада повинна походити з тієї ж причини, яка породила суспільну громаду. Далі здійснення влади слід доручити одній людині або декільком виборним людям, або це повинна взяти на себе велика кількість людей, тобто громадян. Коли верховна влада знаходиться у руках однієї особи – такий державний устрій називається царською владою. Коли верховна влада знаходиться у руках декількох обраних, то громадянська община управляється волею оптиматів. Народною є така громада, в якій вся влада знаходиться у руках всього народу. За царської влади всі інші люди відсторонені від загального законодавства та прийняття рішень. У державі оптиматів народ ледве користується свободою, позбавлений участі в нарадах та у владі, коли ж все здійснюється з волі народу, то який би справедливий та поміркований він не був сама рівність це не справедливо, якщо в ньому немає ступенів (станів) у громадському становищі. Із вказаних видів устрою немає такого, за якого держава б не прагнула по обривчастому та слизькому шляху до того чи іншого нещастя. Тобто кожен із цих устроїв прагне до відхилень у негативний бік. Наприклад повновладдя афінського народу, коли воно перетворилося на безумство та сваволю натовпу, виявилося згубним. Народу у державі з царською формою правління не вистачає свободи. Коли цар починає бути несправедливим – цей державний устрій руйнується – правитель стає тираном. Якщо ж несправедливо починають правити оптимати – це перетворюється раду найперших людей, які турбуються про власні інтереси і забувши про благо для всього народу. Але разом із тим у кожній формі держави ми відчуваємо щось позитивне. Наприклад влада царя нас приваблює своїм благовелінням та турботою справедливого царя про своїх підданих немов батька про своїх дітей. Оптимати чи влада небагатьох найперших людей у державі приваблює нас своєю мудрістю; влада народу – свободою. При порівнянні справді важко вибрати чого більше за всього ми бажаємо. На думку філософа найбільшої уваги та схвалення заслуговує так званий четвертий вид державного устрою, який утворений шляхом рівномірного змішування трьох вищезазначених форм. Бажано, щоб у державі було з одного боку щось визначне царське, з іншого, щоб частина влади була виділена та надана авторитету найперших людей, а деякі державні справи надати на розсуд та волю народу. Такий устрій характеризується рівністю та міцністю. У такому змішаному державному устрої державні перевороти практично неможливі, за винятком тільки великої порочності найперших людей. Цицерон вбачає таку найкращу форму держави у Римі, про це йдеться у другій книзі. Це пояснюється тим, що Рим у консулах, сенаті та комісіях досяг такого ідеалу – таку думку також висловлював Полібій. На думку ж Цицерона в інших державах тільки окремі особи створювали державний устрій на основі своїх законів та установ. Рим же створений розумом не однієї людини, а багатьох мудрих людей впродовж багатьох віків. Ще коли засновник Риму Ромул прийшов до влади, то зрозумів, що за допомогою одноособової влади можна правити державою краще, якщо до цього виду влади приєднати авторитет усіх найкращих громадян, мати їх опору, підтримку та захист у таких органах як рада чи сенат. Тому він і створив ці два органи. Римський народ досяг своєї могутності не випадково, а завдяки мудрості та старому порядку і не наперекір долі.

Держава створюється не моментально і не однією людиною і завжди прагне у своєму розвитку до кращого устрою. Не міцна доля народу, коли вона залежить від волі, права однієї людини. Якщо в державі немає рівномірного розподілу прав, обовязків та повноважень для того, щоб достатньо влади було у магістратів, достатньо впливу у раді найперших людей та достатньо свободи у народу, то цей державний устрій не може зберігатися тривалий час незмінним. Усім станам громадян повинні надаватися однакові рівні права. Якщо люди не згодні зрівняти майно, то хоча б права громадян однієї держави повинні бути однаковими.

У державі, де влада народу найбільша, може існувати свобода. Якщо вільний народ обере людей, щоб ввірити їм себе, а вибере він якщо тільки турбується про своє благо, тільки найкращих людей, - то благо держави безсумнівно буде доручено мудрості найкращих людей. Якщо державою починає правити багатство небагатьох, у яких відсутня мудрість, то така форма правління державою є найбільш потворною, бо в ній багаті люди вважаються найкращими.

У творі також висловлюються думки стосовно того, якими рисами повинен володіти справжій правитель держави. Він повинен бути видатним, вченою людиною, мудрим, справедливим, красномовим, повинен розумітися на праві, особливо на цивільному. Мета правителя – щасливе життя громадян. В управлінні державою слід виявляти мудрість, справедливість, хоробрість та витримку. Та держава стоїть міцно доти, доки справляють пошану найпершій людині – правителю.

Розмірковуючи про державу, автор не може не торкнутися такого повязаного з нею явища як право. Право яке ми досліджуємо, на думку автора, є те, що відноситься до громадянства, але не до природи. Якщо б сама природа для нас встановлювала права, усі люди керувалися би одними і тими ж законами, а одні і ті ж люди не користувалися би в різні часи різними законами. Доблесть не терпить непостійності, а природа не терпить змінюваності. Закони підтримуються карою, а не нашим почуттям справедливості. Таким чином право не являє собою нічого природного, з цього виходить, що немає навіть людей, справедливих від природи. Автор наводить думки Корнеада, згідно з якими люди встановлюють собі права, керуючись вигодою, тобто права різні в залежності від звичаїв, але природного права не існує. Право повинно бути засноване на справедливості. Справедливість вчить жаліти усіх, турбуватися про всіх людей, справляти кожному належне, не торкатися ні до якої державної, громадської чи чужої власності. Що справедливо відносно окремих осіб то справедливо і відносно народів: не знайдеться держави, настільки нерозумної, щоб вона не надавала перевагу несправедливим велінням, а не була в рабстві по справедливості. Лелій також подає визначення, що таке істинний закон. Істинний закон – це розумне положення, відповідне природі, поширене на всіх людей, постійне, вічне, яке кличе до виконання обовязку, але не наказує чесним людям та не забороняє їм.

У висновку з усього сказаного Лелій порівнює державу з музичним твором, точніше з його виконанням. Він вважає, що подібно до того як у струнній та духовій музиці і навіть у співі слід дотримувати ладу різноманітних звуків, так і держава з почуттям міри складена шляхом сполучення вищих, нижчих та середніх станів (немов складається зі звуків), струнко звучить завдяки узгодженню самих несполучних початків; те, що музиканти називають гармонією у співі, в державі є узгодження, - цей найтісніший і найкращий зв’язок, який забезпечує безпеку в кожній державі і ніяким чином не можливий без справедливості. Таким чином державою ніяким чином не можна керувати без верховенства та величі справедливості.


Случайные файлы

Файл
84789.rtf
11650.rtf
26362-1.rtf
3133-1.rtf
102795.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.