Сутність протестантської філософії (158893)

Посмотреть архив целиком

План:


1. Сутність протестантської філософії

2. Погляди на протестантську ортодоксію М. Лютера та Ж. Кальвіна

3. Розвиток протестантської філософської теології в XIX-XX столітті

Висновки

Список використаних джерел



1. Сутність протестантської філософії


Реформація затверджувала релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. Істинно релігійне пізнання бога М. Лютер протиставляв світському розуму, включаючи схоластичні умогляди. Тим самим розум був винесений за межі релігійної віри й позбавлений навіть того значення, який йому надавали схоласти, що визнавали філософію в якості «служниці теології».

У протестантизмі на цій основі зложилася «антифілософська» традиція, представлена в 20 ст. у неоортодоксії К. Борта. Однак і протестантизм не зміг обійтися без філософської інтерпретації ряду найважливіших теологічних понять і обґрунтування принципів віровчення. Ця потреба зумовила виникнення протестантської неосхоластики, основи якої були закладені соратником М. Лютера - Ф. Меланхтоном. Вона проіснувала до 18 ст. і була витиснута школою Лейбніца-Вольфа.

Відкинувши католицьку філософію, протестантизм зробив саму релігію об'єктом осмислення світським розумом. Вчення І. Канта про релігію, його критика схоластичної метафізики й існуючої церкви, визнання Бога як постулату розуму й гаранта моральності були використані протестантськими теологами й представлені як протестантська філософія релігії.

Важливу роль у розвитку протестантизму зіграли погляди Шлейермахера ( 1768-1834), який створив Основи «ліберальної теології», що бачила джерело віри в закладеному в самій людині «релігійному досвіді» або «переживанні», тобто в тому або іншому стані особистості, людини як суб’єкту віри.

Виникла в 20-х р. 20 ст. «діалектична теологія « (К. Барт), відкинувши як «надання світськості» віри ліберальний протестантизм, опиралася на метод вирішення філософських проблем, розроблений в екзистенціальному вченні (в основу апологетики християнської віри була покладена ідея «парадоксальності», «абсурдності» світу й «занедбаності» у ньому людини. Всупереч очевидному зв'язку «діалектичної теології» з екзистенціальною філософією бартіанці продовжують стверджувати, що Бог не може бути об'єктом філософського пізнання, він не має потреби в услугах почуттів або розуму, щоб стати об'єктом віри. Негативне відношення бартіатської неоортодоксії до філософії виражає її відступ на позиції сліпої віри. От чому інший найбільший представник сучасної протестантської теології П. Тілліх поставив завдання відновити втрачений синтез християнства із сучасним сприйняттям, у т.ч. і з філософією. Він пропонує переосмислення християнської догми за допомогою екзистенціальної філософії. Програма і методи деміфологізації християнства, запропоновані протестантським теологом Р. Бультманом, були розроблені на основі екзистенціальної філософії М. Хайдеггера. Для сучасної протестантської думки особливо характерний філософський еклектизм.

Але, потрібно докладніше зупинитися на поглядах відоміших представників протестантської філософії.


2. Погляди на протестантську ортодоксію М. Лютера та Ж.

Кальвіна


Протестантська ортодоксія була розроблена М. Лютером, Ж. Кальвіном і ін. Лютер протиставив умоглядній філософії й теології, спрямованій на пізнання сутності Бога і його атрибутів, боговідверту теологію, предметом якої є порятунок грішника. Реформатори відмовлялися від раціональних доказів буття Бога в ім'я вчення про божественне одкровення.

У своєму вченні про подвійність людського буття М. Лютер, Ж. Кальвін і інші реформатори розвили важливу в християнській філософії й теології тему гріха як відчуження людини від Бога й розкривали особистісні й соціальні аспекти цього відчуження.

Людина, відповідно до відомого тексту з послання апостола Павла, усвідомить, що робить не те добре, що хоче робити, але зле, котрого не хоче (Рим. 7:14 - 25). М.Лютер підкреслював, що життя християнина виявляє собою роздвоєння на внутрішню й зовнішню людину, духовну й плотську. На відміну від середньовічної доктрини про ушкодження гріхом природи людини М. Лютер учив, що гріх повністю псує природу людини.

Разом з тим у вченні реформаторів про людину як незбагненно виправданого грішника, виражений пекучий інтерес до людської індивідуальності й обґрунтування її цінності. Наполягаючи на виправданні однією тільки вірою в Ісуса Христа, підкреслюючи особисте перетворення людини, її "народження вищими силами", покаяння, звернення, освячення, реформатори замінили зовнішні чудеса чудом перетворення особистості.

Звідси виникало істотне посилення уваги в їхній теології до релігійного досвіду. Лютер проводив розходження "царства Божого" і "царства мирського": у першому здійснене виправдання й порятунок людини, друге виникає внаслідок гріха, але спрямоване проти гріха, на забезпечення правопорядку.

Євангеліє (благодать, віра) і закон (мир, розум) лежать, по М. Лютеру, як би в різних площинах. Одному царству віруючий належить як християнин, іншому - як людина. До другого пришестя Христа царство Боже має тільки внутрішній образ, а Ісус - влада тільки в серцях людей. Тому розрізняється внутрішній настрій віруючого й зовнішнє професійне поводження. Християнин представляється М. Лютером одночасно й вільним у вірі паном всіх речей, і рабом, підлеглим законам тварного світу.

У трактаті "Про рабство волі" М. Лютер заперечує у занепалої людини прагнення до добра. Тільки по благодаті, у вірі знаходить людина внутрішню волю й сподівається одержати в остаточному явищі Бога, в "світлі слави" вирішення всіх питань, нерозв'язних у світлі природного розуму.

У центрі кальвіністської теології перебуває вчення про Бога як абсолютної суверенної волі, джерела будь-яких норм і встановлень. Людина, згідно Ж. Кальвіну, призначена бути "сосудом волі Божої", але в результаті первородного гріха втрачає образ Божий, здатність бути "дзеркалом Божественної слави". Людина повинна безумовно підкоритися волі Бога. Ця самовіддача себе Богові робить в істинно віруючій, а виходить, вибраній людині чудо. Вона стає абсолютно впевненою в тому, що призначена до вічного життя і її ніщо не може викрасти з рук Божих. Людина повинна поводити себе так, щоб бути гідною вічного блаженства, якщо вона до нього визначена. Світ розглядається як засіб реалізації задумів Бога й підлягає перетворенню відповідно до них. Інтенсивна професійна діяльність розуміється як релігійний обов'язок, лінощі прирівнюється до гріха.


3. Розвиток протестантської філософської теології в XIX-XX

столітті


Важливо зазначити, що на відміну від католицизму протестантизм ніколи не мав власне протестантської філософії. Після Лютера протестантська теологія стає настільки філософською, наскільки будь-яка філософія в рамках протестантизму стає теологічною. Тому, розглядаючи еволюцію протестантизму, неможливо відділити протестантську теологію від протестантської релігійної філософії.

Початок розвитку протестантської філософської теології поклала ліберальна теологія, засновником якої був Ф. Шлейєрмахер. Ліберальна теологія позначена, по-перше, ідеєю єдності божественного та людського. В релігії, на думку Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. За уявленнями Гарнака, Христос є еталоном максимально близького спілкування людини з Богом, таким ідеалом, до якого мають прагнути всі люди. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа.

По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. А. Гарнак і Е. Трельч проголосили всі досягнення людської культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів. І, по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним. За допомогою цього методу, на їхню думку, слід історично підходити до християнства, тлумачення біблійних текстів тощо.

Розвиваючись, протестантська філософія набувала різноманітних форм. Загальна криза західного суспільства в першій половині XX ст. започаткувала так звану протестантську "теологію кризи", яка включала: "діалектичну теологію" К. Барта (1886-1968), Р. Шбура (1892-1971), "екзистенціальну теологію" П. Тілліха (1886-1965), "деміфологізоване християнство" Р. Бультмана (1884-1976), "безрелігійне християнство " Д. Бонхьоффера (1906-1945).

"Теологія кризи", маючи певні загальні риси, в цілому дуже суперечлива, тому її слід розглядати в контексті аналізу окремих концепцій.

Представники "діалектичної теології", перш за все Барт, виступили проти основних ідей ліберальної теології. Барт був переконаний, що джерелом віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення, і тому обгрунтування її криється в ній самій. Віра, з його точки зору, є божественним чудом і виявляється у формі діалогу між Богом та людиною. За Бартом, існує нездоланна відмінність, прірва між Богом та людиною.

Людина ніколи не зможе контактувати з Богом ні через почуття, ні через релігійне переживання, ні за допомогою історичного знання. Антропологізму ліберальних теологів він протиставив традиційний геоцентризм. Бог, з точки зору Барта, — надрозумний, надприродний, непізнаваний і несумірний людині. Лише через Христа або через пророків та духовенство він може явити себе людині.


Случайные файлы

Файл
26755.rtf
118748.rtf
42493.rtf
1549.rtf
17588.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.