Природа і наука у філософському осмисленні (158632)

Посмотреть архив целиком















Природа й наука у філософському осмисленні



Джерела розколу двох культур, про яке з такою наполегливістю заговорили в другій половині XX століття, особливо після публікацій англійського письменника й ученого Ч. П. Сноу, лежать глибоко в надрах формування новоєвропейської науки, а перше відкрите вираження й філософське осмислення, що не втратило свого значення аж до сьогоднішнього дня, він одержує на результаті XIX і на самому початку XX століття (хоча бунт романтиків кінця XVIII - початку XIX століття проти безоглядного преклоніння ідеологів епохи Просвіщення перед розумовою раціональністю може розглядатися як передбачення цих подій). До цього часу завершилося формування того, що зараз називається класичною наукою. В основних областях природознавства - фізиці, хімії, біології - були сформульовані фундаментальні узагальнення (закони И. Ньютона в теоретичній механіці, рівняння Дж. Максвелла в електродинаміку, система елементів Д. И. Менделєєва в хімії, теорія еволюції живої природи Ч. Дарвіна в біології). Здавалося, що всі явища природи охоплені природничо-науковим знанням, зрозумілі у своїй істоті з єдиної точки зору й вбудовані в деяку єдину "картину миру". І що стосується явищ природи, то представлялося, що справа тільки за поясненням частковостей і деталей конкретних явищ і за розробкою практичних, технологічних додатків фундаментальних знань. На порядок денний устало завдання дослідження й пояснення в тім же стилі і явищ людського миру, тобто самої людини й продуктів його діяльності - миру людської культури. От це важливо підкреслити: саме завдання пояснення людини й людської культури науково - читай природничо-науково, тобто тими ж пізнавальними засобами й у рамках тих же пізнавальних установок, які продемонстрували високу ефективність при вивченні явищ природи. До цього часу сформувалося й одержало колосальну популярність (особливо серед учених-натуралістів) позитивістський напрямок у філософії, представники якого намагалися теоретично обґрунтувати неминучість такого повороту гуманітарної сфери до наукового (природничо-наукової) методології пізнання. Як писав близький до позитивізму французький філософ і історик культури І.Тен, "новий метод, якому я намагаюся випливати і який починає входити в усі моральні науки, полягає в тім, щоб дивитися на людські добутки, і зокрема на добутки художні, як на факти і явища, характерні риси яких повинне позначити й відшукати їхньої причини, - більше нічого. Наука, що розуміється таким чином, не засуджує й не прощає; вона тільки вказує й пояснює... Вона надходить, подібно ботаніці, що з однаковим інтересом вивчає те апельсинове дерево й лавр, то ялину й березу; сама вона - щось начебто ботаніки, що тільки досліджує не рослини, а людські добутки. От чому вона треба загальному руху, що у цей час зближає моральні науки з науками природними й, повідомляючи першим принципи, розсудливість і напрямок останніх, надає їм ту ж міцність і забезпечує за ними такий же успіх".

І от у цих умовах гуманітарії й філософи, що не приймали такої установки на перетворення соціальних і гуманітарних наук у розділ природознавства, взяли на себе завдання досліджувати, наскільки обґрунтовані ці домагання природничо-наукового методу на пояснення миру людської культури, і якщо ці домагання не обґрунтовані, те чим культура якісно відрізняється від природи, а науки про культуру (гуманітарні науки, "науки про дух") - від наук про природу (природничих наук)? Ця проблема одержала блискуче висвітлення в цілій серії робіт представників неокантіанства (В. Виндельбанд, Г. Риккерт і ін.), філософії життя й філософії культури (В. Дильтей, Г. Зімель і ін.). Опускаючи деталі аргументації прихильників повної автономії гуманітарної сфери від природничо-наукової, оборотна увага на те, що в ній по суті в більше розгорнутому виді одержала розвиток дуалістична установка Канта, що протиставив природу як царство необхідних законів людині як джерелу моральної волі. Саме це положення лежить в основі системи міркувань і Дильтея, і Риккерта, і інших. Природа, з їхнього погляду, - це те, що існує до й незалежно від людини по своїх власних необхідних, вічних і універсальних законах, а культура - продукт діяльності людини, що переслідує завжди певні цілі й орієнтується в цій своїй діяльності на певні норми, ідеали й цінності. Звідси й принципова різниця як з метою, так і в методах гуманітарних наук у їхньому зіставленні з науками природними. Якщо спробувати сформулювати їхню концепцію у вигляді деяких пар опозиції, по яких природа відрізняється від культури, а науки про природу - від наук про культуру, то загальна картина буде виглядати в такий спосіб.

По предметній підставі:

1) Якщо природа виступає в природознавстві завжди у вигляді об'єкта пізнання, незалежного від його суб'єкта, що пізнає, то в гуманітарній області суб'єкт сам стає предметом пізнання самого себе, і, отже, усяка спроба розглядати його просто як об'єкт (відволікаючись від його внутрішнього суб'єктивного миру) приречена на провал.

2) Якщо природа поза історична, то культура є історичний процес творення всі нових і усе більше зроблених і складних форм значимостей і змістів.

3) Якщо природа є царство необхідних законів, то культура - продукт діяльності вільної людини.

4) Якщо в природі панує причинність, причинні відносини й взаємодії, то культура є продукт діяльності людини, що переслідує певні цілі й керується при цьому певними цінностями, нормами й ідеалами.

5) Якщо, говорячи тепер гранично загальною мовою, природа є сфера буття (сущого), те культура - це колись сфера належного, ціннісне навантаженого.

По методологічній підставі:

1) Якщо метою пізнання в природознавстві є відкриття й формулювання загальних законів, то метою гуманітарних наук є пізнання індивідуальних, щораз унікальних у своїй неповторності явищ людської культури.

2) Якщо головною операцією, за допомогою якої осягаються конкретні явища природи в рамках природознавства, є їхнє пояснення (як окремих випадків загальних законів), те головною операцією збагнення явищ у сфері гуманітарного знання є їхнє розуміння, тобто розкриття їхнього культурно-історичного змісту методами діалогу, емпатії і герменевтики (тлумачення, інтерпретації).

Цей перелік не претендує на повноту. Крім того, дискусії із цих питань тривали протягом усього минулого сторіччя й у цих дискусіях, природно, були виявлені й інші аспекти проблеми співвідношення двох культур. Але й сьогодні питання, пов'язані з історичністю, телеологією й аксіологією, розглядаються як такі, які вирішальним образом відокремлюють сферу гуманітарного знання від природничо-наукової сфери. А тим часом саме природознавство XX століття зробило рішучий крок у напрямку подолання цього розколу двох культур. Трансформації, які перетерпіло природознавство в цей період, носять настільки радикальний і революційний характер, що це дало підставу вченому І.Пригожину, одному з лідерів науки другої половини XX століття, сказати, що "ми тільки починаємо розуміти природу". І не випадково одна з узагальнюючих робіт І.Пригожина й І. Стенгерс - "Порядок з хаосу", - робота глибоко філософська, має характерний підзаголовок: "Новий діалог людини із природою"

Діалог двох культур

Основні блоки, з яких вибудовується сучасна наукова "картина природи", отримані в ході розвитку всього комплексу природознавства XX століття, і насамперед у ході тих революційних трансформацій, які перетерплювали його фундаментальні області: фізика, хімія, біологія. Величезний внесок у формування цієї картини був внесений і новітніми загальнонауковими й міждисциплінарними рухами й концепціями, які є відмітними мітками саме науки цього періоду: кібернетикою, сінергетикою, теорією інформації й іншими.

Початок цьому процесу було покладено виникненням двох революційних концепцій у фізику: теорії відносності й квантової механіки. Теорія відносності повністю перетворила класичні подання про простір і час як самостійних реальностях, що не залежать у своїх властивостях ні друг від друга, ні від властивостей їхніх тіл, що наповнюють, і процесів. Вона показала повну залежність властивостей простору й часу - і в аспекті просторово-тимчасових властивостей конкретних об'єктів і процесів, і в аспекті їх як форм існування матеріального світу, природи в цілому - від конкретних фізичних властивостей матерії, що рухається, матеріальних тіл, процесів і їхніх взаємодій. Мир із цього погляду, узятий у плані своєї просторово-тимчасової організації, є єдиний просторово-часовий континуум матерії, що рухається, у відношенні якого стало можливо побудові наукових, емпірично теоретичних моделей, що перевіряються, його будови. Дослідження в цьому напрямку привели до створення релятивістської космології з її найважливішим досягненням - теорією Великого Вибуху, відповідно до якої Всесвіт, у якій ми існуємо, має як би свій "вік". Подібно живій природі й миру людської культури вона має своє "початок" в астрономічному часі й досягла свого нинішнього стану шляхом процесів, що носять настільки ж еволюційний і історичний характер, як і процеси, завдяки яким здійснилося становлення сьогоднішнього стану біосфери й людського суспільства.

Не менш революційним був і внесок квантової механіки - науки про закони руху об'єктів мікросвіту й квантової теорії в цілому (яка описала закони не тільки елементарних часток, але і їхніх взаємодій). Як природничо-наукові, так і світоглядні наслідки цієї теорії просто потрясаючи. Досить сказати, що тільки на основі квантової механіки вдалося описати структуру атома, пояснити природу хімічного зв'язку й тим самим підвести міцні теоретичні основи під всю хімію, а потім і молекулярну біологію. Без квантової теорії поля не було б фізики елементарних часток. Квантова механіка революціонізувала подання про закони природи, показавши їх істотно імовірнісний характер. Разом із цією теорією в "картину природи" міцно ввійшли такі її властивості, як випадковість, можливість, невизначеність. А об'єднання ідей квантової теорії з теорією відносності при вивченні Всесвіту дозволило вже в 90-е роки побудувати цілий ряд цікавих космологічних моделей, зокрема модель інфляційної Вселеної, що дозволяють перейти до обговорення питання про історичність самих фундаментальних законів фізики. Філософське значення цих досліджень тим більше, що вони всі частіше погоджуються з так званим "антропним принципом" у космології, у рамках якого особливості спостережуваної будови космосу ставляться в прямий зв'язок із самим фактом існування людини як, що спостерігає істоти. Таким чином, "природа" через призму сучасної астрономічної картини миру зненацька виявляє риси, близькі людині, людському миру, а наукова картина миру, що складається на наших очах на цій основі, містить у собі й природу, і людини, і людську культуру як органічні взаємозалежні частини єдиного, у своїй основі цілісного универсума.


Случайные файлы

Файл
342.doc
2717.rtf
UKRMONEY.DOC
14968.rtf
19970.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.