Західноєвропейський Ренесанс (158340)

Посмотреть архив целиком













Реферат по філософії:

Західноєвропейський Ренессанс


Зміст


Вступ

1. Західноєвропейський Ренесанс

2. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації

3. Просвітництво і „барокова” філософія

4. Проблеми відмінності „космологічного” та „мистецького” періодів філософії Відродження

Висновки

Література


Вступ


Десять середньовічних століть перетворили християнську ідею з прогресивної на таку, що потребувала певних змін або якоїсь корекції. Постійно знаходитися у страху божому, напевно, не властиво людській істоті, тому не дивно, що наприкінці XIV століття виникли перші публічні спроби висунення альтернативних варіантів співіснування Бога і Людини. „Бог – не суворий суддя, а скоріше – милосердий та гуманний опікун” – така теза прийшлася до вподоби багатьом пригніченим церквою людям в епоху, яку ми зараз називаємо епохою Відродження.

Не просто змінювалася свідомість суспільства з „схоластичної” на „гуманну”. Як свідчить історія філософської думки, були в той час і сміливі злети думки поодиноких мислителів, митців, науковців, а були і навпаки – перемоги сил, що відстоювали релігійні догмати схоластів. Різні думки існували у суспільстві того часу, схоластичні ідеї чудернацьке поєднувалися з новітніми поглядами, але загальне спрямування суспільної думки йшло в бік відродження віри в Людину, її красоту, міць та особливе призначення в житті.

В різних країнах Західної та Центральної Європи тенденція становлення нової концепції буття Людини вплинула на подальший розвиток культури, політики, науки та створила умови для виникнення реформаторських та просвітницьких ідей.


1. Західноєвропейський Ренесанс


Ренесанс (франц. Renaissance, італ. Rinascimento) в історії культури Західної і Центральної Європи – це епоха, що є перехідною від середньовічної культури до культури нового часу. Приблизними хронологічними межами зародження та існування цієї епохи є період з XIV по XVI століття.

Ренесанс (Відродження) – явище в основному культурної сфери, але як і будь-який елемент духовної та іншої діяльності людини, воно пов’язане з розвитком та становленням ідей відповідної епохи, є її продуктом. На мою думку, можна сказати, що Ренесанс як явище духовного життя середньовічного суспільства став своєрідною формою протесту на аскетичні вимоги християнської церкві, які, можна сказати, на момент XIV набули критичного значення.

Стверджуючи новий світогляд, гуманісти бачили джерело для підтримки своїх світоглядних концепцій в духовній спадщині античної культури. Вони багато зробили для її відновлення та розповсюдження, ретельно збираючи та вивчаючи античні рукописи, пам’ятки мистецтва. В XV столітті завдяки вченим, що емігрували з Візантії до Італії, були вперше переведені майже всі давньогрецькі поети (серед них і Гомер) і філософи (в тому числі – більшість діалогів Платона).

Культура Відродження не була простим поверненням до античності. Ідеї давньої епохи розвивалися та інтерпретувалися по-новому, виходячи з особливостей після античного розвитку та проникнення в усі сфери людського життя ідей християнства. Можна припустити, що Відродження – це період спроби людей пристосувати духовну спадщину давніх часів до вимог та умов християнської віри середніх століть.

На сьогоднішній день існує наступна періодизація епохи Ренесансу:

Проторенесанс – XIІІ- XIVст.;

Ранній Ренесанс (в італійській літературі – з XIVст., в образотворчому мистецтві – з XVст.);

Високий Ренесанс – кінець XV- перша чверть XVI ст.;

Пізній Ренесанс – XVI ст.

Деякі інші дослідники продовжують період Відродження впритул аж до XVІІ ст., враховуючи особливості розвитку кожної країни та її культури, а також наслідки дій, які здійснили гуманістичні ідеї на соціокультурну сферу .

Стосовно інших країн Західної та Центральної Європи хронологічні рамки зміщуються в дещо пізній бік, враховуючи час, який був потрібний для подолання просторових, мовних, ідеологічних та інших бар’єрів.

Класичні ідеали людини середньовіччя – аскета-ченця чи рицаря-воїна – заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Ці риси були притаманні гуманістам як представникам нового типу людей. Серед них були люди різних професій і положення в суспільстві, але їх об’єднує одне – віра, що людина призначена для щастя на землі.

Початок гуманістичного руху і Ренесансу пов’язаний з творчістю флорентійського поета і мислителя Данте Аліг’єрі (1265-1321). Його твори „Божественна комедія” і „Трактат” стали викликом існуючому релігійному догматизму.

Видатним поетом Італії, „батьком гуманізму” епохи Відродження вважається Франческо Петрарка (1304-1374). У полемічному трактаті „Про власне незнання та незнання інших” Петрарка полемізує з філософами-схоластами та доводить пріоритет гуманістичних поглядів.

В інших країнах Західної Європи гуманізм започаткували: Еразм Роттердамський (1469-1536) – голландський мислитель, письменник, філолог, філософ і богослов; Мішель Монтень (1533-1592) – французький філософ.

Яскравим представником наступного етапу розвитку Ренесанса в Італії став Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494). Він підготував для диспуту з схоластами трактат „Промова про гідність людини”. Плідно працювали в епоху Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі (1452-1519) – мислитель, митець, науковець; Мікеланджело Буанаротті (1475-1564) – скульптор, живописець, архітектор, поет; Микола Копернік (1473-1543) – творець геліоцентричної системи світу, Джордано Бруно (1548-1600) – який не злякався рішуче виступити проти церкви; Галілео Галілей (1546-1642) – засновник експериментально-математичного методу дослідження природи; Нікколо Макіавелі (1469-1527) – державний діяч, історик, військовий теоретик, поет.

Для Пізнього Ренесансу знов ж такі характерна діяльність Мікеланджело Буанаротті, а також Томазо Кампанелли (1568-1639) – італійського філософа, поета, політичного діяча, творця першої комуністичної утопії („Місто Сонця”) – суспільства, в якому всім її членам буде однаково добре і щасливо житися. В інших країнах плідно працювали: Гуго Гроцій – 1582-1645, (Голандія); Жан Боден – 1530-1596, (Франція), Томас Мор –1478-1535, (Англія).

Таким чином, ці, а також багато інших культурних, суспільних та політичних діячів-гуманістів, кожен по-своєму рішали одну проблему – проблему пріоритету людини в часи її земного існування. Вони доводили, що людина завжди має право на щастя, на гідні умови життя. Така постановка питання після довгих століть середньовікового церковного гніту, була новою та вселяла в людей нові сподівання, віру в майбутнє та оптимізм.


2. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації


Гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний) виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Основною проблемою епохи Відродження є проблема відношення людини до людини та її діяльності. Людина Ренесансу це, насамперед, унікальна індивідуальність, котрій властиві гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, різнобічні знання. Саме епоха Відродження дала світові чимало видатних індивідуальностей, які вирізнялися енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю.

Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об’єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв’язків універсаму. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини.

Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Гуманістичній ідеології також притаманне нове розуміння природи. „Реабілітація” природи означала підхід до неї як до об’єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості – багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвиненим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії.

Значні зміни відбулися в ставленні людини до релігії. Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси у римсько-католицької церкві, призвели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. Reformart – перетворювати, виправляти). Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в багатьох європейських країнах в XVI ст. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Швеція, Шотландія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, Чехія, Угорщина, частково Німеччина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру вище від зовнішніх проявів релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що в свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.

Видатним представником реформаторського руху був Мартін Лютер (1483-1546). Він виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною, піддав критиці офіційну католицьку доктрину.


Случайные файлы

Файл
76321-1.rtf
183025.rtf
66486.rtf
29421-1.rtf
19046.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.