Еволюція філософських уявлень про субстанції світу (158297)

Посмотреть архив целиком


МІНІСТЕРСТО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

"ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ"










Реферат

на тему:

"Еволюція філософських уявлень про субстанції світу"














Запоріжжя, 2008


Содеражание


Введення

1. Субстанція світу - філософська категорія

2. Субстанція світу в філософії Античності

3. Філософська субстанція світу в період Середньовіччя

5. Філософське уявлення про субстанцію світу періоду Нового часу

6. Філософське уявлення про субстанцію світу ХІХ - ХХст.

Висновок

Література



Введення


"Субстанція світу" - одне з тих понять, які багатьма мислителями минулого й сучасності покладені в основу філософії. Проблема субстанції світу виникає тоді, коли такого роду універсальні передумови стають предметом сумніву й роздумів. Досить було сказати, що світі снує "тепер" і напрошувалися питання про його минуле й майбутнє Перший аспект проблеми буття - це і є ланцюжок думок про буття, відповіді на деякі питання, кожне з яких спонукає до постановки наступного Що існує? Світ, де існує? Тут і скрізь. Як довго він існує? Тепер і завжди; світ був, є й буде, він неминущий. Як довго існують окремі речі, організми, люди, їхня життєдіяльність? Вони кінцеві, минущі. Отже, внутрішня логіка проблеми буття вела філософію від питання про існування світу "тут" і "тепер" до питання про неминущий (або минущому) існуванні миру як нескінченного (або обмеженого) цілого. Філософське відкриття проблеми буття - це поки ще не аналіз того, у чому саме складається єдність світу, а пошук його необхідних передумов, без чого неможливо розкрити світову єдність. Субстанція позначає внутрішню єдність різноманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які вона й існує.

Об’єкт дослідження: філософські уявлення про субстанцію світу.

Предмет дослідження: еволюція філософських уявлень про субстанцію світу.

Мета дослідження: визначити еволюційний розвиток уявлення про субстанцію світу.

Завдання:

вивчити уявлення про субстанцію світу як філософську категорію;

проаналізувати філософське уявлення про субстанцію світу епохи Античності:

дослідити філософське уявлення про субстанцію світу епохи Середньовіччя;

вивчити філософське уявлення про субстанцію світу епохи Відродження;

дослідити філософське уявлення про субстанцію світу Нового часу.

проаналізувати еволюцію філософських уявлень про субстанцію світу.


1. Субстанція світу - філософська категорія


Однією із суттєвих категорій, за допомогою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була категорія субстанції (від лат. substantia - сутність, щось таке, що лежить в основі). Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу. Поряд із категорією "субстанція", частково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії "природа" і "матерія". Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської проблеми, як "основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, свідомість, психічно породжені і їх основний зміст визначається природними чинниками чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії виокремлюють моністичні (від грец. privos - один), дуалістичні та плюралістичні філософські теорії. З погляду першої з них універсальна спільність всіх світових явищ бачиться в їхній матеріальності (лінія Демокрита), з погляду другої така єдність убачається в загальній ідеальній основі світу (лінія Платона). Обидві вони носять назву монізму, тому що й та й інша вбачають основу світу в якій-небудь одній субстанції. Але саме розуміння субстанції може бути різним: як субстанцію можна розуміти матерію й дух. Відповідно до цього філософський монізм може бути різної природи [1].

Варто розрізняти матеріалістичний монізм (наприклад, навчання Фалеса, З, Спинози) і ідеалістичний монізм (наприклад, філософія Платона, Гегеля). Ідеалістичний монізм вважає першоосновою всього сущого ідеальне, розглядаючи матерію як всього лише інобуття цього ідеального. Навпаки, матеріалістичний монізм затверджує єдність світу через його матеріальність. Монізму протистоїть дуалістичне трактування світу, відповідно до якого він утворений двома існуючими, вихідними початками - матеріальним і ідеальним. Перше з них поєднує сферу тілесно-предметної реальності, а друге - сферу духу. В плюралістичній теорії субстанція світу вбачається як множинність духовних, ідеальних, різноякісних сутностей, своєрідних "духовних атомів" - монад (Лейбніц) [2].


2. Субстанція світу в філософії Античності


Головним питанням філософії Давньої Греції було питання про першооснову світу. У цьому розумінні філософи шукають субстанціональний початок світу - з чого все виникло.

Так, представники Мілетської школи субстанцію світу розуміли як певний матеріальний принцип.

Засновник Мілетської школи Фалес, розглядав існуючий різновид речей та явищ природи як прояв єдиного, вічного початку - води. Вода - це те з чого все виникає і у що у кінці все переходить.

У іншого представника Мілетської школи Анаксимена такою першопричиною та субстанцією всіх речей та світу є конкретна стихія - повітря. Все виникає з повітря через його розрядження та згущення. У Анаксимандра субстанцією світу є апейрон ("безкінечне") - невизначене, вічне та безкінечне, першооснова, що постійно перебуває у русі.

Одним з найбільш великих філософським вченням Стародавньої Греції є вчення Геракліта [3].

Геракліт у якості субстанціонально-генетичного початку Всесвіту розглядає вогонь. Світ згідно з вченням Геракліта - це впорядкований Космос. Він вічний та безкінечний. Він не створений а ні богами, а ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем. Одна матерія "живе смертю" іншої: "Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе смертю повітря, земля - смертю води".

Подальшим великим шляхом у розвитку античної філософії була філософія Елейської школи. Еліати вперше у тлумаченні субстанції перейшли від конкретних природних стихій - води, повітря, вогню - до буття. Центральне поняття їх філософія - буття.

Зі слів Парменіда, єдино правдивим розумінням субстанції світу є положення: "буття є, а небуття немає, бо небуття неможливо ні пізнати, ні висловити". Буття вічне. Виникнення буття неможливе, бо немає з відкіля йому виникати, воно не може виникнути з іншого буття, так як до нього не було іншого, бо буття єдине.

Парменід багатообразність світу зводить до двох початків. Перший - Ефірний вогонь, чисте світло, тепло, другий - густа пітьма, ніч, холод. Зі змішенням цих двох початків почало виникати багатообразність видимого світу [2].

Загалом Парменід вважав, що субстанція світу - це буття. Воно безкінечне у часі, воно усюди рівно стоїть від центру.

Ксенофан цей єдиний, вічний, нестворений та не знищений початок називає Богом. Бог - це субстанція світу. У Ксенофана прослідковуються тенденція ототожнювання Бога з природою.

З точки зору Демокріта субстанція світу являє собою атоми. Демокріт Характеризує атоми так само, як Парменід буття. Атоми вічні, незмінні, неподільні, не виникають і не зникають. Розвиток світу, його порядок, усе визначено механічним рухом атомів.

Згідно з вченням Сократа, світ є творінням божества "великого та всевладного", а основою, сутністю світу - "духовний принцип".

Платон першоосновою світу бачив ідеї. Він вважав, що світ, який оточує людини є тінню світа ідей. Саме ідеї незмінні, нерухомі, вічні і є основою всього.

В період Античності першооснова світу ототожнювалась з певною стихією, буттям, атомами, Богом та ідеями, відповідно до розвитку філософської думки [4].


3. Філософська субстанція світу в період Середньовіччя


В епоху Середньовіччя Бога вважали першопричиною світу. Загалом епоха Середньовіччя пов’язана з християнською релігією. Згідно з християнським догматом Бог створив світ з нічого, завдяки своєї всевладності. Божественне всемогуття продовжує зберігати, підтримувати буття світу. Богу приписують атрибути, якими античні філософи наділяли буття.

Августин Аврелій, представник середньовічної філософії, розумів Бога як особистість, що створила кінцевий світ і людини, виходячи зі своєї добро діяльності та прихильності. Розвиток як світу, так і людини залежить від волі Бога [4].

Августин Аврелій поділяє світ на "град божий" та "град земний". До першого відносяться усі істоти, що вірні Богу, справжні християне. Усі, хто пов'язаний з гріхом, безчесними діяннями, що йдуть шляхами помилок. Це є громадяни земного граду.

Суть філософії А. Аврелія у тому, що Бог створює світ, який поділяється на два граді, і у якому жити людина обирає сама.

Форм Аквінський засновник томізму - одного з головних направлень схоластики.

Розуміння Бога у Фоми можливе лише через вивчення його творіння.

Світ у Фоми являє собою ієрархічну систему з чотирьох рівнів. Перший - це нежива природа. Над нею височить світ тварин та рослин. З нього виростає вищій рівень - світ людей, який формує приход до духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною, змістом і метою усього сущого є Бог [6].


4. Поняття субстанції світу епохи Відродження


В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина.

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463-1494) так розумів людину. Бог дав людині свободу волі, і таким чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. В період гуманізму людина розглядається як образ і подоба бога.

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту [7].

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Основними характеристиками натурфілософського напрямку філософії епохи Відродження були: метафізичне розуміння елементів природи як загалом неживих; відсутність історичного погляду на природу і у зв’язку з цим деізтична непослідовність, що зберігає уособлене положення бога у безкінечному світі. Філософське розуміння субстанції світу розвивається у цей період на основі деїзму (передбачається наявність Бога, як безликої причини буття, що не приймає участь у подальшому розвитку світу). Таким чином, Бог творить світ, але удосконалюють його, керують ним природні сили та людина, як подоба Бога [5].


5. Філософське уявлення про субстанцію світу періоду Нового часу


Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства.

Обґрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадах осмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу - субстанція як сутність буття.

Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р. Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом - протяжність та мислення. Для Декарта природа - це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності - до законів механіки. Друга самостійна субстанція - особлива, духовна - мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів [7].

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б. Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два - протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу [6].

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена - джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи - субстанції, тотожної Богові.

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII - початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) ^ Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714).

Центром філософії Г. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції - монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій-монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) - пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами - це гармонія [2]. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсамом, має своє місце в ньому.


6. Філософське уявлення про субстанцію світу ХІХ – ХХ ст.


Історично категорія субстанції дійсно мислилася як майже повний синонім матерії в її нинішньому розумінні. Але в результаті розвитку діалектичного матеріалізму й постійного уточнення логічного статусу всіх його категорій, і насамперед самої категорії матерії, стало ясно, що необхідною є особлива категорія, що позначала б єдину природну основу світу не з позицій гносеологічного (теоретико-пізнавального) протиставлення духу й матерії, а з вже властиво буттєвої, онтологічної позиції. Якщо в гносеологічному плані матерія й свідомість протилежні, то в онтологічному плані, виходячи із принципу матеріалістичного монізму, вони повинні як би ототожнюватися. Таким чином, поняття субстанції - це результат онтологічного поглиблення поняття матерії [4].

Необхідно, однак, чітко усвідомлювати, що поняття субстанції нерозривно пов'язане з поняттям матерії: це дві сторони однієї сутності Якщо розуміти субстанцію поза її сутнісним зв'язком з матерією, то неминуче її з'єднання зі сферою ідеального, і тоді вже матерія буде розглядатися як атрибут духу, а не навпаки, що й має місце у філософії об'єктивного ідеалізму.

Діалектико-матеріалістична концепція матеріальної єдності світу, а також невичерпності будови й властивостей матерії була підтверджена досягненнями науки XX ст., і насамперед фізики Субстанція єдина у всіх своїх формально суперечливих властивостях - це відтепер незаперечний, теоретично й експериментально підтверджений факт [7].

У філософських вченнях А. Шопенгауер субстанцією світу є воля. Воля - це космічна сила, що створює світ та людину у ньому. Світ і людина завжди у всьому служить волі. Шопенгауер сприймає волю як негативний фактор світу. На відміну від нього Ф. Ніцше вважає волю з позитивної точки зору. Світом і людиною, по Ніцше, править, рухає воля до влади. "Життя прагне до максимуму почуття влади, де немає волі до влади, там упадок. При цьому влада над собою вища, ніж влада над іншими.


Висновок


На кожному етапі розвитку філософської думки субстанції світу розумілися і трактувалися по-різному, але поняття були у тому чи іншому плані пов’язані між собою.

Філософи періоду Античності вбачали субстанцію світу у певному матеріальному принципі. В період Античності першооснова світу ототожнювалась з певною стихією, буттям, атомами, Богом та ідеями, щось всемогуче, безкрайнє. Так у філософи Середньовіччя Богу, як субстанції світу, притаманне всемогутність. Філософія епохи Відродження субстанція світу - це Бог, який лише творить світ та природа. Бог творить світ, але удосконалюють його, керують ним природні сили та людина, як подоба Бога. У Новий час субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Філософське уявлення про субстанцію світу ХІХ – ХХ ст. являє собою матерія у різних своїх проявах.


Література


1. www.refine.org.ua

2. Антологія світової філософії. - М., 1969. Т.1.

3. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания: Учебник. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2004.

4. http://www.ckct.org.ru/study/phil/phil17. shtml

5. Философия Учебник / Под ред. В.Д. Губина, Т.Ю. Сидориной, В.П. Филатова. - М.: Русское слово, 1996. - 432 с

6. Фролов И.Т. Введение в философию (Учеб. пособие для вузов) 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Республика, 2003. - 623 с.

7. Философия: Учебник.2-е изд., перераб. и доп. Отв. редакторы: В.Д. Губин, Т.Ю. Сидорина, В.П. Филатов. - М.: ТОН - Остожье, 2001. - 704 с.



Случайные файлы

Файл
645.doc
8895-1.rtf
96563.rtf
72796-1.rtf
96959.rtf