Дві концепції мови у діалозі Платона "Кратіл" та онтологічні побудови "Категорій" Арістотеля (158235)

Посмотреть архив целиком












Дві концепції мови у діалозі Платона «Кратіл» та онтологічні побудови ”Категорій” Арістотеля


Розглядаючи в рамках філософської мовної проблематики дихотомію «природа/ домовленість» або, інакше, «природа/ закон», можна відзначити два напрямки розгортання цієї проблеми: стосовно питання походження мови та стосовно засад її функціонування. Прояснюючи умовну/ природну співвіднесеність слова та позначуваного ним предмета, ми таким чином прояснюємо (і розв’язуємо) питання як онтологічного, так і гносеологічного виміру мови, проте не слід забувати, що такий поділ усе ж залишається умовним, позаяк природне чи умовне походження мови відповідно передбачає природний/ умовний зв’язок між іменем та самою річчю.

У діалозі “Кратіл” Платон викладає дві теорії мови, два підходи та способи прояснення стосунків між мовою та світом речей: договірну теорію, коли ім’я є лише знаком речі і дається їй за попередньою домовленістю, та теорію природної відповідності між словом та означуваною ним річчю. В процесі розгортання дискусії між учасниками діалогу Сократ, не висловлюючись однозначно на користь тієї чи тієї сторони, загалом схиляється до неспроможності слів «досягати істини сущого». Істинне буття властиве лише ідеям, імена лише виражають речі через наслідування (мімесис), а саме – через наслідування суті речей.

Але неоднозначність точки зору Платона щодо статусу мови та мовних знаків у діалозі «Кратіл» проявляється неодноразово. Мотивуючи (посилюючи) спочатку теорію Кратіла і наводячи різної значимості доведення істинності етимологій слів, автор далі переходить до ствердження (і доведення) істинності поглядів іншого учасника діалогу, Гермогена.

Взагалі Платон розгортає дослідження категорії «правильності імен» в дещо іншому, ніж його попередники, ракурсі. До Платона цим питанням вже займалися софісти, досліджуючи переважно зв’язок між визначенням та поняттям, що ним визначається. Не випадково в Платоновому «Протагорі» відомий софіст наполягає на необхідності внутрішньої узгодженості тексту: текст «повинен відповідати самому собі». Натомість сам Платон у «Кратілі» за правильність вважає узгодженість слова зі смислом, на який воно вказує.

Сучасний дослідник античного мовознавства М.П. Грінцер звертає увагу на те, що Платон, з одного боку, зіштовхує дві розбіжні позиції щодо мови, з іншого – намагається пов’язати їх, переплести елементи обох у єдине зображуване твором полотно. Наприклад, він вживає слово «номотет», законодавець, щоб позначити причину виникнення імен в теорії Кратіла: «імена встановлюються (θέσίζ) по «природі» (φύσίζ), але при цьому «законом» (νόμοζ) – тим самим практично з самого початку два полюси сполучені в рамках єдиної дії, єдиного процесу», – бо, на думку Грінцера, для Платона важливим є сам процес поєднання крайніх точок цієї опозиції на суто мовному, словесному рівні (що, до речі, є продовженням Гераклітового «парадоксального» стилю: зображення цілого через зображення частин-частковостей). Тому маємо дійти висновку, що Платон, підтримуючи то один, то інший бік у суперечці, ймовірно, робив це навмисне: «Кратіл» виявляє риси риторичної структури «зразка «подвійних промов», в яких відсутня ідея остаточного позитивного доведення однієї тези, але діє принцип рівнозначної аргументації обох зовні протилежних точок зору на один предмет».

Доцільним (як приклад) є зіставлення грецького кореня ονομα з індоєвропейським коренем *nem – «розподіляти»: тут ім’я постає як щось, чим наділена людина. Таким чином, ονομα та λόγοζ (λέγω зі значенням «збирати, вибирати») є своєрідним доповненням одне одному. Людині дані імена речей (ονοματα), з яких вона може, «розбираючись», скласти ціле висловлювання (λόγοζ) про речі.

В центральній частині діалогу, після доведення природної теорії та перед переходом до іншої, договірної, Сократ говорить: «Треба ... знову повернутися до щойно сказаного і спробувати, за словами поета, «дивитись і вперед, і назад». Це ще одне місце, де Платон начебто мимовільно «видає» себе: «дивитись і вперед, і назад», – тобто утримувати в єдиному погляді, одночасно усвідомлювати крайні точки, охоплюючи протилежності.

Платон поєднує концепції природи та закону, застосовуючи для аргументації діалектичну практику, яку використовували і софісти. Дві точки зору співрозмовників протиставляються радше заради симетрії та зовнішнього унаочнення побудови діалогу, натомість на внутрішньому, змістовному рівні вони весь час доповнюють одна одну. Таким чином, мова постає як універсальний посередник, проявляючи різні, навіть протилежні якості, називаючи (описуючи) одну й ту саму річ.

Проте аргументація автора «Кратіла» не скрізь є послідовною і правильною: наприклад, коли Сократ розглядає різницю між істинним та хибним логосом, він змушує співбесідника визнати, що і складові частини логосу, слова, також мають бути або істинними, або хибними, – використовуючи таким чином софізм «цілого та частини»: коли ціле є тотожним чому-небудь, то тотожними цьому «чому-небудь» мають бути всі частини цілого. Крім того, Платон і в іншому місці виявляє неоднозначність власної позиції, наприклад, у подвійному ставленні до явища мовного мімесису (Сократ спочатку надає значимості наслідувальній функції імен, щоб у подальшому заперечити її). Мімесис спочатку постає як «схожість» імені з річчю, а потім – вже як її «пустопорожня подоба».

Продовжуючи далі лінію пріоритетності розумового, раціонального пізнання, Платон будує вчення про поняття як про вміст, наповнення слова. На його думку, саме у понятті закладений закон правильної, істинної людської мови, – а мислиме слово людини є принципом і критерієм знання. Одвічна «розумність» логосу проявляється в принципах правильної поведінки людини, бо розумна поведінка, як і правильне мислення, мають логічне (раціональне) начало саме у понятті. Розумне слово, не знайдене у зазначає, що ознаки природної мови (φύσίζ), що, згідно з Платоном, полягають у відображенні іменем рис та властивостей речі, яку воно іменує, наявні у штучних мовах, наприклад, російському арго, мові “блатних” (очі – “буркали” тощо), коли ім’я речі, предмета фіксує його певні функції. Це наводить на думку, що описувана Платоном ідеальна мова має риси штучно створеної, коли у мовця ще зберігається довіра до дескриптивної спроможності мови, але фактично ім’я виражає не сутність (сутнісну природу) речі, а лише її зовнішні, чуттєві ознаки. Ідеальна “першо-мова” Платона виявляє риси вторинної, постаючи як наступний крок після “вавилонського мовозмішання”. Природна мова, що розуміється як відповідність імен речі її сутності, є пост-розривом, першим, ще невідрефлектованим рухом і зусиллям відчуженої істоти відновити єдність смислу – внутрішнього і зовнішнього.

Розглядаючи особливості різних теорій мови у Платоновому «Кратілі», Г.-Г. Гадамер доводить, що у будь-якому випадку передумовою для виникнення «мови» є існування певного «світу», де нею «розмовлятимуть». Бо «світ» як індивідуальне світосприйняття і визначає особисту мову як модус відношення «свого» світу до Все-світу.

Структура, зміст та сюжет розгортання подій у діалозі «Кратіл» призводять до думки (як до одного з висновків), що врешті-решт будь-який діалог є лише вказівкою на межі дихотомії, і свідчать про неспроможність методу «судового розгляду» досягти розуміння істинної природи мови. Двозначність та недосказаність мовної теорії Платона є наслідком неоднозначності у розумінні природи слів, наголошеній ще Гераклітом.

Фактично Платон, як раніше Геракліт, звертається до діалектичного методу поєднання розбіжних точок, зведення в єдину лінію протилежностей, – як вихід за межі ratio, але не в абсурд, а на більш високий рівень цілісності – застосування прийому антиномічності як спроби утримати цілісність бачення мовного феномена. Тому треба сказати, що точка зору Платона на питання мови була неоднозначною і не давала певної відповіді, і врешті-решт була лише постановкою проблеми, вказуючи на певні вузлові точки мовної проблематики, та – з причини домінування у вченні Платона ролі ідей, з настановою безпосередності їх (невербального) сприйняття, – варто зазначити, що сам Платон радше схилявся до розуміння мови як суспільного утворення у вигляді системи знаків. І саме така постановка питання про мову та її статус у житті людини призводить до подальшого розуміння мови як «знаків уявлень у душі» (Арістотель), що справило вплив на більшість наступних мовних теорій. Інакше кажучи, еволюція античних теорій мови являє собою картину поступової деградації міфологічної свідомості з поступовим виходом на перший план ролі поняттєвого мислення, що у результаті призвело до критичного знецінення ролі логосу, а відтак – мови і мовлення до рівня випадкових знаків.

Якщо Платон приходить до необхідності виходу за межі мови, щоб “пізнати речі без імен”, то Арістотель звертає увагу на те, яку роль відіграють імена в структурі речення, а точніше – у судженні. Висловлюючи судження, вважав Арістотель, ми з’ясовуємо місце предмета цього судження в будові речення.


Случайные файлы

Файл
4271-1.rtf
10383.rtf
70768.rtf
125958.rtf
28773.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.