Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії (158069)

Посмотреть архив целиком










Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії


Особливе значення для осмислення феномена (природи) мови має поняття логосу. Справа в тому, що становлення цього поняття увінчує перехід від міфології до філософії і тим самим відображає важливі зміни, які відбувалися як на боці змісту світогляду, так і на боці його когнітивної складової, в першу чергу мови. Про це свідчить різноманіття значень цього поняття, яке виражає водночас і слово, і розум, і вчення, і закон. Воно поєднує у собі і лінгвістичний, і абстрактно-раціональний аспекти.

Виникнення цього поняття виражає провідну тенденцію в розвитку мовної мисленнєвої діяльності і є піднесенням на якісно новий рівень розвитку здатності людського мислення до теоретизувань, що відбувалося в процесі абстрагування раціонального змісту слів (понять), відчуттєвого змісту уявлень і сприйняттів, які виражали сюжети міфу як початкової форми освоєння дійсності. Логос є результатом, а згодом і чинником подальшого розвитку абстрагуючої діяльності. В процесі такого переходу античні філософи, звертаючись до мови з метою осягнути основи буття, закони і форми мислення, нерідко ототожнювали мовні закономірності з онтологічними та логічними. Свідченням цього є узгодженість розвитку уявлень про світ і уявлень про мову. Справді, мова і мовна діяльність, будучи найближчою умовою, безпосереднім середовищем, в якому перебігало життя людини, впливала на можливості світосприйняття, в тому числі на уявлення про світобудову. По суті, відбувався взаємозумовлюючий (взаємозв’язаний) процес. Світобудова розглядається крізь призму мови, а будова мови – крізь призму світобудови. Тому не випадково ранні філософи позначали терміном «космос» як мовний текст, так і структуру впорядкованої світобудови. Так, Демокріт говорить про вірші Гомера, як про κόσμος έπέων, порядок слів, в якому проявляється божественна природа; тим же словосполученням позначена мова божества в поемі Парменіда «Про природу». Божественна мова відображає правильний порядок речей – звідси й ідентичність понять.

На цю особливість, а саме уподібнення мови і мовної діяльності космогонічним процесам, цілком виправдано звертає увагу М. П. Грінцер. Маючи на увазі мову, він говорить, що спочатку вона була незначимою та нерозрізненою і лише потім поступово були виокремлені слова, які в своєму змісті стали зрозумілими для нас символами речей. Це ж стосується і самого світу. Він спочатку уявлявся як певне синкретичне ціле, тобто нероздільне, недиференційоване, нерозчленоване утворення, а згодом відбувається його розрізнення і структурування, внаслідок чого виникають перші категорії, що розділяють, «членують» буття .

Ключове значення для філософського пояснення мови мала тематизація феномена мовного знака, осмислення якого одразу набуло суперечливого характеру, що виразилося у витлумаченні проблеми природи найменування. Суперечливість має різні форми і проявляється в подвійності витлумачення імені власного, що спостерігається уже в дофілософських текстах, зокрема в поемах Гомера. Так, з одного боку, ім’я Одіссея співвідноситься з дієсловом «горювати», а з іншого – із семантично полярним йому словом «гнівливий». Подібне протиріччя має місце і у фрагментах Геракліта. У нього полярними є ім’я та функція, яку воно виконує. Про це свідчить одне з найвідоміших його висловлювань, а саме: «в одну й ту ж саму ріку не можна увійти двічі». Тут полярними є, з одного боку, незмінне ім’я «ріка», а з іншого боку, плинність води, яка постійно змінюється. Це ж стосується і відомого фрагмента, в якому йдеться про те, що «єдиний розум хоче і не хоче називатися іменем Зевса». Сама ця суперечливість виявляє реальні труднощі у процесі десинкретизації, відповідно, диференціації мови, і виражає «муки», пов’язані з прагненням свідомого використання мови за межами власне міфологічного світогляду, за умов якого відбувалося її становлення.

Подібне протиріччя, амбівалентність мови має місце у Парменіда, філософія якого стикається з особливими труднощами, пов’язаними з прагненням охопити, виразити світ як ціле, а отже, принципово вийти не тільки за межі звичного, чуттєво даного світу, але й за межі міфологічного світогляду з його когнітивними структурами, в тому числі за межі традиційного використання мови. Зазвичай при дослідженні творчості Парменіда увагу звертають на метафізичний зміст його вчення, в якому він прагне подолати обмеженість у сприйнятті наявного, чуттєво даного світу. Разом з тим не менш важливим є мовний пласт парменідівських розмислів. Інтерес становить уже сама форма викладу змісту поеми, пояснення автором змісту світобудови. В уцілілих фрагментах поеми «Про природу» його вчення викладається як істинна мова божества, як діалог богині і поета. Ця мова складається з істинних слів, що утворюють правильне висловлювання про сутність Всесвіту.

Отже, Парменід чітко розуміє, що не будь-яка мова, не будь-які слова здатні виразити істинну суть світу. Йдеться про те, що звичайна «природна» мова не автентична для цього, інша ж мова не доступна пересічній людині. Це значить, що іншу, «належну мову», мову, якою виражена дійсна природа, ще треба відкрити, створити. Ключовим у філософії Парменіда є принцип єдності мислення і буття: мислити і бути, писав він, це одне й те саме. Тобто дійсне буття, на думку Парменіда, можна лише мислити, а отже, мислення (а не чуття) відкриває шлях до справжнього буття. До такого висновку підштовхував досвід розвитку попередньої філософії, яка досить переконливо засвідчувала обмеженість чуттєвого знання та переваги розуму, мислення в поясненні буття. Парменід прагнув зробити всі належні висновки зі свого відкриття особливої ролі розуму. Він розбудовує картину світу, виходячи лише з можливостей мислення. Проте перехід від чуттєво даного до мисленнєвого світу виявив обмеженість репрезентативних можливостей наявної мови. Саме це зумовлює потребу спеціального звертання до мови, узгодження мови та мислення. Тому в багатьох його фрагментах думка розглядається в зв’язку з висловлюванням.

Йдеться про відношення своєрідного їх ізоморфізму. Те, що висловлюється і мислиться, писав він, з необхідністю має бути сущим. Отже, буття, думка, мовлення є взаємопов’язаними, при цьому особливе значення має мова. Вона постає як та даність, в якій відображається і мислення, і буття. Буття є явленим у мові, тому без правильного висловлювання не може відбутися процес людського мислення і пізнання: «Бо те, чого немає, ти не міг би ні пізнати, ні вимовити». Суще у такому випадку має означати не стільки об’єктивний зміст (об’єктивну метафізичну категорію), скільки правильне висловлювання про річ, що вона є. Тому вже по-новому, інакше звучить ще одна думка того ж фрагмента з його поеми: «Цим сущим нехай називається все те, чому смертні встановили імена, переконані в їхній істинності».

В іншій частині свого твору Парменід розглядає реальну людську мову (шлях людських суджень), яка також являє собою певний «лад», порядок слів. Проте, на його думку, наявна людська мова принципово недосконала. Недосконалість її полягає в тому, що люди іменують дві форми, одну з яких іменувати не слід. Тут також проявляється амбівалентність мови, а саме: люди називають різними протилежними іменами те, що по суті є єдиним. Тобто, вони розрізнили зовнішні протилежності та встановили знаки їм окремо один від одного. Це значить, що самі по собі імена не виражають істинності змісту предметів, вони лише є знаком, прикметою речей. Але це ті знаки, за допомогою яких можна прийти до єдино правильного уявлення про буття: є лише один шлях мовлення, на якому дуже багато знаків.

Отже, Геракліт і Парменід виходять з однієї і тієї самої властивості мови – її принципової амбівалентності, проте висновки вони роблять, по суті, протилежні. Для Геракліта ця властивість є необхідною та достатньою умовою мовлення, що відображає неоднозначність буття (діалектика світу), для Парменіда це – вада, недолік людського мовлення, який робить майже неможливим істинне, однозначне висловлювання про сутність буття.

Виникнення теорії «природного» походження мови в історії філософії найчастіше пов’язують з іменем Геракліта, який вважав, що слово і те, що у ньому виражене, нерозривно поєднані між собою. Особливості світобачення автора, викладені у коротких афористичних висловлюваннях, зумовлюють форму і стиль їх вираження.

Філософські погляди Геракліта є оригінальною розробкою вчення про Логос, що вирізнялося навіть у його час серед інших подібних творів античних мислителів та у подальшому вплинуло на розвиток і філософії, і природничих наук. Його геніальні прозріння про діалектичну природу світобудови, її вогненну субстанцію та інші й дотепер не втратили свіжості та актуальності.

За традицією вважається, що Геракліт був першим, хто розглядав поняття логосу в багатозначній єдності його філософських ознак: «логос» – це і слово, і думка, і смисл, і значення, і позначення чогось об’єктивно існуючого, і саме це позначуване.

Логос Геракліта є не лишень абстрактною, суто розумовою категорією, але він і не буквальний чуттєвий момент космічного закону, що існує у формі слова. Логос – це певне феноменологічне утворення, всеохопний світовий порядок, загальна і незмінна міра всього існуючого, в якому нерозривно існує і постійно повторюваний ритм речей і подій у світі, і смисл їх взаємоперетворень.


Случайные файлы

Файл
68253.doc
18546.rtf
7697-1.rtf
33456.rtf
62311.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.