Фiлософськi аспекти взаємовiдносин людини i природи в умовах глобальноi екологiчноi кризи (VDV-1554)

Посмотреть архив целиком

39

ЗМІСТ.




ВСТУП. …2 

РОЗДІЛ I. …5 
Передумови і формування

глобальної екологічної кризи.


РОЗДІЛ II. 11 
Сутність сучасної екологічної кризи та її

негативний вплив на природу і цивілізацію.


РОЗДІЛ III. …16 
Пошуки шляхів виходу з екологічної кризи.


ВИСНОВКИ. …27 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …30
І ЛІТЕРАТУРИ.


ВСТУП.


Філософія забезпечує культурі самопізнання, а людському життю — смислові орієнтири. Справедливо вважається, що істинна філософія є духовною квінтесенцією епохи, живою душею культури. Звичайно, соціальні джерела і соціальне значення філософських вчень залежать від тих соціальних форм, що викликають їх до життя. Хоч всесвітня філософія, по суті, обертається навколо “вічних” проблем. До їх числа належить і проблема взаємовідносин Людини і Природи, яка в нинішній переломний момент людської історії набула, на жаль, трагічного звучання. Серед численних соціально значущих проблем, що встали перед народами на порозі третього тисячоліття, головне місце зайняла проблема виживання Людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як і екологічні, науково-технічні і інші моменти, неодноразово інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала, як вважав президент Римського клубу А. Печчеї, сам для себе ахіллесовою п’ятою, він — точка відліку, «в ньому всі початки і кінці» [13,315]. З його точки зору важливо зрозуміти стан, в якому опинилася людина. Чому його дорога призвела до катастрофи? Чи є ще час звернути з неї, а якщо є, то куди? Який шлях вибрати? Яким цінностям надати перевагу? Ті негативні для природи і самої людини наслідки антропогенної діяльності, що виявились в останні роки, примушують пильніше вдивитися в систему екологічних взаємовідносин, замислитися над проблемою їх гармонізації. Чому мова повинна йти саме про гармонію людини з природою, і недостатньо говорити, наприклад, тільки про їх єдність? Справа в тому, що внаслідок своєї об’єктивної діалектичності суперечлива єдність людини з природою має місце і на тих етапах їх взаємовідносин, коли ці відносини загострені, як, наприклад, в цей час. Разом з тим потреба виходу з справжнього кризового стану викликає необхідність становлення особливої форми єдності людини і природи, яка і забезпечила б це. Такою і є гармонія людини з природою.

Таким чином, екологічні потреби також давні, як і потреби людини в їжі, одягу, житлі і т. д. На протязі всієї попередньої історії їх задоволення відбувалося автоматично і люди були переконані, що повітрям, водою і грунтом вони забезпечені в достатку на всі часи. Протверезіння наступило лише декілька десятиріч назад, коли в зв’язку з наростанням загрози екологічної кризи став все гострішим відчуватися дефіцит чистого повітря, води і грунтів. Сьогодні всім ясно, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні і духовні потреби. Було б великою помилкою вважати, наче б з екологічною кризою можна справитися за допомогою лише економічних заходів. Екологічна криза зумовлена “стрілками”, що направляли рух нашої технократичної цивілізації до конкретних цінностей і категорій, без коректування яких не можна приступити до радикальних змін. При переорієнтації категорій поняття природи повинне стати центральним, так що саме відношення людини до природи буде інакшим, ніж було до цього. Важливо зрозуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові установки, створити новий образ людини — в противагу людиноспоживачу людини гуманної по відношенню до самого себе і природи. Без цієї глобальної філософської перебудови відносин в системі “Людина—Природа” всі заходи економічного, екологічного, науково-технічного характеру будуть мати лише приватне значення і не зможуть стати скільки-небудь серйозною перешкодою на шляху екологічної катастрофи, що насувається. Кінцевий висновок фахівців, що займаються цією проблемою, досить жорстокий: «Або вона (людина) повинна змінитися, або їй призначено зникнути з лиця Землі» [13,316].

Метою даної роботи є розгляд саме філософських аспектів взаємовідносин Людини і Природи в умовах екологічної катастрофи, що насувається, шляхів і можливостей формування тієї нової системи цінностей, за допомогою якої можна буде запобігти сповзанню Людства до власної загибелі.

Треба зазначити, що проблема ця, незважаючи на всю її актуальність, далеко не нова. Питання про відповідальність Розуму перед природою було поставлене ще в XIX ст. течією так званих російських космистів, розвинене в роботах Федорова, Вернадського і інших.

У XIX ст., по мірі загострення екологічної ситуації, у вирішення проблеми гармонічних взаємовідносин Людини і Природи втягувалася все більша кількість філософів і вчених. Виникли навіть нові галузі знань: філософія екології, соціоприроднича історія, народжені на стику природних і гуманітарних дисциплін, що було викликано масштабністю і різноплановістю проблеми.

При підготовці даної роботи були використані дослідження російських і зарубіжних вчених, таких як Федоров Н.Н., Кульпін Е.С., Пантін В.И., Моїсеєв Н.Н., Гиренок Ф.И., Лось В.А., Кравченко Ш.И.; Гор Е.Л.., Хесле В., Форрестер, Печеї А., Тоффлер О. і інші.

Завданнями даної роботи є:

1. Розглянути сучасний стан взаємовідносин “Людина—Природа—Цивілізація” і основні вузли етично-філософських протиріч в ній на сучасному етапі суспільного розвитку.

2. Освітити основні шляхи виходу з глобальної кризи, що пропонувалися філософами і вченими XIX-XX ст. і їх реальне співвіднесення з екологічною ситуацією, що склалася.

3. Показати роль і місце екологічного виховання в загальному контексті екологічної проблеми.


РОЗДІЛ I:


ПЕРЕДУМОВИ І ФОРМУВАННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.


Проблема взаємовідносин в системі “Людина—Природа—Цивілізація” належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись дуже далеко в історію її становлення і розвитку, зазначимо однак, що перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнині і були тією основою, яка служила наочною ілюстрацією життєвої важливості даної проблеми.

Людина, як і все живе на Землі, невіддільна від біосфери, яка є необхідним природним чинником його існування. Природапредпосылка і природна основа життєдіяльності людей, причому повноцінна їх життєдіяльність можлива тільки в адекватних природних умовах. Людина може існувати лише в досить певних і вельми вузьких рамках навколишнього природного середовища, відповідних біологічним особливостям його організму. Він відчуває потребу в тому екологічному середовищі, в якому проходила еволюція людства протягом всієї його історії. Як відмічає Н.Н.Моїсеєв, розвиток суспільства поза біосферою — це нонсенс! Можливість існування суспільства може бути гарантована тільки в контексті розвитку біосфери, і те тільки у відносно вузькому діапазоні її параметрів. Знання цього діапазону — життєва необхідність людей. Звичайно, кожна людина володіє можливістю пристосовуватися до умов природного середовища, що змінюються (в певній мірі), нового для нього середовища мешкання. Дж. Уайнер зазначає, що «Всі представники виду Homo Sapiens здатні виявити необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміну зовнішніх умов» [6,8]. Однак при всій їх широті і мобільності, адаптаційні можливості людського організму не безмежні. Коли швидкість зміни навколишнього природного Середовища перевищує пристосувальницькі можливості організму людини, тоді наступають патологічні явища, які ведуть, зрештою, до загибелі людей. У зв’язку з цим виникає настійна потреба співвіднесення темпів зміни навколишнього середовища з адаптаційними можливостями людини і людської популяції, визначення допустимих меж їх впливу на біосферу виходячи з допустимих кордонів її зміни. «Людство як жива речовина нерозривно повязане з матеріальноенергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі з її біосферою, — підкреслював Вернадський. — Воно не може фізично бути від неї незалежним жодної секунди» [1,299]. Інакше кажучи, людина як біосоціальна істота для повноцінної життєдіяльності і розвитку потребує не тільки якісної соціальної середи, але і в природному середовищі певної якості. Це означає, що нарівні з матеріальними і духовними потребами об’єктивно існують потреби екологічні, вся сукупність яких уражена біологічною організацією людини. Екологічні потреби — особливий вид суспільних потреб. Людина потребує певної якості природного середовища його мешкання. Лише при збереженні належної якості таких фундаментальних умов існування людей як повітря, вода і грунт можливе їх повноцінне життя. Руйнування хоч би одного з цих життєво важливих компонентів навколишнього середовища призвело б до загибелі життя на Землі.

Людство почало усвідомлювати свою невідємну причетність до природи ще за стародавніх часів. «Показовою тут є та особистість архаїчної свідомості, яку французький вчений Л.Леві-Брюль називав “логікою партиципації” (причетності). Згідно з нею і надприродні сили, і природа, і людина є елементами єдиного космічного порядку, неперервним полем найрізнобічніших взаємодій та залежностей… Міфологічна свідомість переповнена відчуттям особливої повязаності, залежності або навіть тотожності макрокосму й мікрокосму, природи і людини… Ототожнення космічного і людського відбивало не стільки нерозвинутість архаїчного світовідчуття, скільки його екологічну чутливість» [14,316].

Будучи по суті невід’ємною частиною Природи, Людство в своїх відносинах з нею пройшло ряд етапів: від повного обожнювання і поклоніння природним силам до ідеї повної і безумовної влади людини над природою. Катастрофічні наслідки останньої ми повною мірою пожинаємо сьогодні. Відносини Людини і Природи в XX ст. стали своєрідним центром, в якому сходяться і зав’язуються в один вузол різноманітні аспекти економічного, суспільного і культурного життя людей. Як відмічає Ф.Гиренок, сучасній людині «треба усвідомити той факт, що для неї немає привілейованого місця ні в природі, ні в космосі» [4,3].

Природа і суспільство завжди знаходилися в єдності, в якій вони залишаться доти, поки будуть існувати Земля і Людина. І в цій взаємодії природи і суспільства навколишнє природне середовище як необхідна природна передумова і основа людської історії загалом ніколи не залишалося тільки лише пасивною стороною, що відчуває постійний вплив з боку суспільства. Вона завжди впливала і продовжує впливати певним чином на всі сторони людської діяльності, на самий процес суспільного життя, на соціальний прогрес взагалі, сповільнюючи або прискорюючи його, причому його роль в різних регіонах і в різні історичні епохи була різна. Так, на зорі розвитку людської цивілізації, коли люди задовольнялися переважно привласненням готових продуктів, суспільство знаходилося в абсолютній залежності від зовнішньої середи. Подібно стаду тварин, первісні люди після виснаження харчових ресурсів в одному місці переміщалися в інше, де було досить природних коштів для існування. Інакше кажучи, виснаження природних ресурсів, деградація природи вели до певних соціальних змін — міграції населення. Надалі, по мірі розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи постійно зменшувалась, людина все більше виходила з-під влади її стихійних сил. Але ця незалежність людини від природи виявилася ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище веде до різкого погіршення умов його існування, тобто до екологічного дискомфорту. Більш того, наростання екологічних небезпек ставить під питання саме існування земної цивілізації, збереження обитемости планети Земля. Все це свідчить про те, що в процесі відо

соблення людини від природи залежність його від неї не слабшала, а навпаки, зростала. Соціальний прогрес мав місце в історії лише внаслідок того, що постійно відтворювалося екологічне середовище. І в наші дні інтереси забезпечення майбутнього роду людського змушують людей все більше рахуватися із законами функціонування і розвитку біосфери. Однак діалектика взаємодії суспільства і природи виявляється і в тому, що не тільки навколишнє середовище впливає на суспільство, але і людина в процесі життєдіяльності накладає незгладимий відбиток на природу. Як зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, «історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи і історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють один одну.» [2,16].

Ще за часів античності і середньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що приводило до локальних екологічних криз, внаслідок яких під пісками пустель виявлялися похованими руїни колись квітучих цивілізацій. Так, одною з причин загибелі держави майі, цієї видатної цивілізації, було виснаження земель через застосування підсічно-вогневої системи землеробства. Локальні (або регіональні) екологічні кризи, мали місце у всі епохи розвитку людського суспільства. Історії відомі досить великі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини, і в ті далекі часи, коли густота населення в країнах, що зазнали цих бід, по нинішніх мірках, була нікчемно малою, а промисловості в її сучасному розумінні не було зовсім. Досить пригадати сумний досвід Месопотамії і Греції, де огрядні пасовища були вибиті худобою, або землі Лівана, де спустошення було викликано вирубкою ліванського кедра. У XX ст. екологічні проблеми переросли в загальну екологічну кризу планетарного масштабу багато в чому “завдяки” тому, що саме в цей період людина стала активною стороною взаємодії в системі “людина—природа” і своїми непродуманими діями різко порушила баланс екологічної рівноваги. Загалом до XXст. активною стороною взаємодії була, як правило, природа. Зміни клімату, природні катаклізмм більше впливали на життя людей, ніж життєдіяльність останніх на природу. З того часу, як людина “порушила” закон природної еволюції, вийшла
з-під підкорення йому, знайшла шлях розвитку, відмінний від шляху розвитку інших живих організмів, починається соціоприроднича історія — історія взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства і природи.

Загалом можна виділити наступні етапи взаємодії природи і суспільства [4]:

1. Доісторичний (доцивілізаційний), коли має місце неусвідомлена співпраця, а протистояння носить неантогоністичний характер;

2. Історичний (цивілізаційний, сучасний). Для цього етапу характерні: наростання конфронтаційних, антагоністичних відносин між природою і суспільством; виробляюча діяльність, яка веде до знищення природного середовища мешкання, швидкої зміни природного ландшафту антропогенним, поступове усвідомлення згубності конфронтаційних відносин.

3. Постісторичний, постцивілізаційний (майбутній). Передбачає наявність альтернативи: або екологічна катастрофа планетарного масштабу, або повна перебудова філософської основи взаємовідносин Природи і Людини. Останній шлях і буде предметом розгляду II частини даної роботи.

РОЗДІЛ IІ:


СУТНІСТЬ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ ТА ЇЇ НЕГАТИВНИЙ ВПЛИВ НА ПРИРОДУ І ЦИВІЛІЗАЦІЮ.


На даному етапі ми маємо цивілізацію технократичного типу, основні пріоритети якої націлені на подальше розширення влади над природою без урахування можливих негативних наслідків; систему “Людина—Природа”, в якій стрілки різко зміщені у бік перетворюючої діяльності людини. З епохи Відродження, коли людина була поставлена в центр світобудови, а Природа низвержена до її служіння, поволі складався тип технократичного мислення. З зародженням промислової революції та індустріалізму складалася відповідна сукупність уявлень про місце і роль людини в природі і суспільстві. Поступово найбільш розвинені наукові уявлення фізичних наук, особливо механіки, лягли в основу не тільки фізичної картини світу, але і стали ядром світогляду. Цей механістичний світогляд був, передусім, антропоцентричним. Він фактично допускав вседозволеність людської діяльності в природі. У той же час, будучи суто механістичним, він фактично ігнорував етичний аспект в соціальній і екологічній практиці. Людина, що засвоїла світоглядні уявлення індустріальної епохи, схематично-механістично уявляла собі соціально-історичний процес суспільного і соціоприродного розвитку, їх еволюцію вона оцінювала з точки зору кількісних трансформацій, забуваючи про можливість якісних змін.

Догматичність механістичного світогляду стримувала пошуки нових підходів до осмислення теорії і практики взаємодії природи і суспільства, а консервація індустріального типу розвитку суспільства, в свою чергу, обумовлювала живучість старих світоглядних орієнтирів. Філософське обгрунтування цієї системи (в спрощеному варіанті), таке: Людина в більшості розглядається як позаприродний об’єкт, Природа — як неживий склад ресурсів і багатств, які можна і повинно використати відповідно до волі і бажання Людини. Іншими словами, паралельно посиленню тиску на природне середовище йшло формування відповідної філософії підкорення природи. Стало вважатися як би само собою що розуміється, що людина — “цар природи” і може змінювати своє середовище мешкання, як їй заманеться. Подібний агресивно-споживчий антропоцентризм складає світоглядну підвалину екологічної кризи. Зараз, наприкінці сторіччя, в повній мірі виявилися всі явні і таємні вади подібної позиції, ініціювавши ту ситуацію, в якій виявилося Людство. Ілюзія, що вдасться домогтися остаточної перемоги над природою, можлива тільки при забутті того факту, що сама людина — частина природи, і знищення природи означає тим самим фізичну і духовну загибель людини.

Дисгармонія відносин між Людиною і Природою, частково викликана наркотоподібною звичкою споживати все більше і більше природних ресурсів, сьогодні виявилася в серії криз, кожна з яких характеризується дедалі більш руйнівним зіткненням цивілізації і природи. Як вже говорилося вище, раніше всі загрози навколишньому середовищу мали локальний і регіональний характер, але сьогодні вони придбали стратегічний розмах. Озонова діра над Антарктидою і зменшення озонового шара на всіх широтах, парниковий ефект, а також можливе знищення того кліматичного балансу, який робить нашу Землю придатною для життя — все це говорить про те, що протиріччя між людиною і природою, між природою і цивілізацією стають все сильнішим.

Переможний хід раціоналістичного ставлення до природи, нещодавно ще так помітний в сучасному природознавстві і техніці, може обернутися безпрецедентним поневоленням людини. Адже людина, будучи істотою тілесною, також є природою, і його панування над природою означає і панування над людиною, спочатку над іншим, а потім і над самим собою.

Діалектика техніки полягає в наступному: з одного боку, вона доводить перевагу людини над природою, вона заснована на здатності людини бачити речі не такими, які вони в їх природному контексті, і тим самим робити їх придатними для своїх цілей. Але з іншого боку так само зрозуміло, що техніка сприяє найшвидшому, як екстенсивному, так і інтенсивному задоволенню потреб, причому насамперед потреб природних. Технократична цивілізація, звільняючи людину від влади природи, одночасно знову прив’язує його до неї, бо техніка створює нові потреби, а саме — метапотреби, тобто потреби в певному технічно опосередкованому способі задоволення самих потреб. Залежність людини від цивілізації виявляється також у вигляді проблем продовольства, сировини, енергії і інших так званих глобальних проблем. Зясувалося, що ресурси можуть бути вичерпані, що для цивілізації немає міцної опори, якщо вона руйнує структуру біосфери, несе в собі моральну деградацію людини. Люди не можуть припинити змінювати природу, але вони можуть і повинні припинити змінювати її необдумано і безвідповідально, не враховуючи вимог екологічних законів. Тільки в тому випадку, якщо діяльність людей буде відповідати об’єктивним вимогам цих законів, а не йти всупереч їм, зміна природи людиною стане способом її збереження, а не руйнування. Невиправдане зміщення філософських акцентів в системі “Людина—Природа” призводить до того, що, спотворюючи природу, навколишнє середовище, людина спотворює і свою власну людську природу. Вчені вважають, що зростання числа душевних захворювань і самогубств у всьому світі пов’язане з насильством над навколишнім середовищем. Спілкування з природою в змозі зняти стреси, напруження, надихнути людину на творчість. Спілкування ж зі знівеченим середовищем пригноблює людину, збуджує руйнівні імпульси, шкодить фізичному і психічному здоров’ю. Зараз вже ясно, що спосіб життя, який вимагає все більшої кількості ресурсів планети, що не відновляються, безперспективний; що руйнування середовища веде за собою деградацію людини, як фізичну, так і духовну, викликає безповоротні зміни в його генотипі. В цьому звзку показовим є те, що сучасна екологічна ситуація складалася в ході діяльності людей, направленої на задоволення їх зростаючих потреб. Подібна антропоцентрична стратегія перетворення природного середовища, зміни окремих елементів природного оточення без урахування системної організації природи загалом призвели до змін ряду чинників, які в своїй сукупності знижують якість природного середовища, викликають необхідність все більшої витрати сил, коштів, ресурсів для їх нейтралізації. Зрештою, трапилося наступне: прагнучи досягнення найближчих цілей, людина в результаті отримала наслідки, які не бажала і які часом діаметрально протилежні очікуваним і здатні перекреслити всі досягнуті позитивні результати. Загроза глобальної екологічної кризи свідчить про вичерпання можливостей саморегуляції біосфери в умовах зростання інтенсивності людської діяльності в природі. Землю не можна розглядати як щось відокремлене від людської цивілізації. Людство — лише частина цілого; звертаючи свій погляд на природу, ми звертаємо його на самих себе. І якщо ми не зрозуміємо, що людина, будучи частиною природи, має на весь навколишній світ могутній і зростаючий вплив, що людина, така ж природна сила, як вітри і припливи, ми не зможемо побачити і усвідомити всієї небезпеки наших нескінченних зусиль вивести Землю з рівноваги.

Якщо в минулому, незважаючи на безповоротні зміни навколишнього середовища, що відбувалися на локальному або регіональному рівнях, природа сама справлялася з промисловими та іншими відходами, які поступали в біосферу, оскільки їх загальний об’єм не перевершував її здібності до самоочищення, то в цей час, коли загальний обсяг забруднення природи істотно перевищує її здібності до самоочищення і самовідновлення, вона вже не в змозі справитися з наростаючими антропогенними перевантаженнями. У зв’язку з цим людство вимушено взяти на себе відповідальність за збереження природного середовища мешкання життєпридатним. Виникла гостра потреба в забезпеченні здорового життєвого середовища для нинішнього і майбутнього поколінь силами самої людини.

Роздуми про день наступний стають нагальною потребою суспільства. Технократична цивілізація опинилася на різдоріжжі, і передбачуваний вибір не можна назвати багатим: або подальше проходження шляхом дестабілізації і руйнування до глобальної екологічної катастрофи, або принципово новий шлях розвитку, заснований на абсолютно інших етично-філософських принципах, на ідеї рівнопраного співіснування Людини і Природи. Проблема філософських аспектів у взаємовідносинах “Людина—Природа—Цивілізація” є надзвичайно обширною і багатоплановою. Метою даного розділу було висвітити основні з них, охарактеризувавши ситуацію, в якій виявилося людство внаслідок невиправдано різкого зміщення ціннісних орієнтирів і загального розбалансування відносин в найскладнішій системі “Людина—Природа”. Основні філософські позиції з даного питання, проекти виходу з кризи, що пропонуються вченими і філософами
XIX-XX ст., можливості альтернативних шляхів розвитку будуть розглядатися в наступному розділі роботи.


РОЗДІЛ IIІ:


ПОШУКИ ШЛЯХІВ ВИХОДУ З ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.


Отже, етично-філософські принципи технократичної цивілізації, націлені на подальше і все більше збільшення влади Людини над Природою, виявилися неспроможними. Людство стоїть перед вибором, результатом якого є вирішення питання про його власне виживання і про подальший розвиток. Мова йде про вибір шляху.

З самих суворих розрахунків ми сьогодні вже знаємо, що ніякі безвідходні технології і інші природоохоронні дії при всій їх абсолютній і життєвій необхідності самі по собі не здатні вирішити проблему рятівного взаємовідношення Людини і Природи. Треба, ймовірно, набагато більше. При нинішній незбалансованості виробництва і споживання з природними циклами біосфери подібні заходи допоможуть лише виграти деякий час для більш радикальної перебудови всієї системи загалом, і в найбільшій мірі — людської свідомості.

Отже, шлях названий: це перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засад взаємодії Людини і Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації. А до такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті.

Не маючи можливості розглянути в даній роботі основні етапи еволюції філософських поглядів на цю проблему, ми зупинимося на основних спробах її вирішення в XIX ст., які мають опосередковану проекцію і на день сьогоднішній. XIX по праву можна назвати століттям видатних наукових відкриттів. Створення еволюційної теорії Дарвіна привнесло і в біологію, також як в механіку і фізику, ідеї руху і розвитку. Саме в середині XIX століття, тобто в той час, коли створювалася теорія походження видів, був встановлений другий початок термодинаміки, і розуміння його значення для фізики співпало із затвердженням дарвінізму. У II пол. XIXст. сталося очевидне розмежування наук на точні, природні і суспільні. І всі ці дисципліни розвивалися окремо. Вважалося, що кожна з 3-х сфер нашого світу існує кожна сама по собі, і, принаймні, підкоряється своїм власним законам. Однак в тому ж XIXст. почали формуватися і інші тенденції. Вони йшли, головним чином, від філософії і релігійного мислення. Ще Кант звернув увагу на суперечність в тій картині світу, яка склалася до XVIIIст.: Космос, Всесвіт самі по собі і феномен людини сам по собі. У такій постановці дуже багато чого виявилося за кадром наукового мислення. Ще більш різко сказав про це І.Одоєвський: «європейський раціоналізм підвів нас до схованок істини, але відкрити він їх не зможе» [11,3].

І ось в Росії у II пол. XIXст. виникає своєрідний умонастрій, званий тепер російським космизмом. Ця течія, яка в філософії була представлена цілим рядом блискучих розумів, таких, як І.Киреєвський, Вл.Соловьев, Н.Федоров, П.Флоренський, Н.Лосський; а в літературі — Л.Толстим, Ф.Достоєвським. Воно не було школою в суворому науковому розумінні цього слова. Це був сам умонастрій широких кіл російської демократичної інтелігенції. Ось його основні межі:

- Людина — основна частина Природи;

- Людину і Природу не треба протиставляти одне одному; а розглядати їх треба в єдності;

- Людина і все, що її оточує- це частки єдиного, Цілого;

- відповідальність Розуму перед Природою. До течії російського космизму були близькі багато дослідників і вчених (К. Циолковський, Д. Менделеєв, І. Сеченов і ін.). Незважаючи на всю строкатість цієї течії думки, саме в її рамках зародилося розуміння неминучості протиріч між Розумом і Природою, між Людиною і навколишнім середовищем. Разом з ним прийшло розуміння відповідальності Розуму за відшукання шляхів його дозволу і того, що ці протиріччя можуть одного разу призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення етичного початку, створення деякого нового світового правопорядку, актуальність якого зросла в наш час на фоні грандіозних досягнень природних наук, техніки і технологій. Новий правопорядок і нова моральна основа людського суспільства — необхідні умови подальшого розвитку цивілізації, усього людського роду.

За 80 років до Печчеї і Форрестера, — людей, безперечно, цікавих, — Н.Федоров писав: «Отже, світ йде до кінця, а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація що експлуатує, а не поновлює, не може мати іншого результату, крім прискорення кінця.» [3,301]. У розумінні Федорова влада над природою зовсім не тотожна встановленню підкорення природи Ф.Бекона. Вона означає таку здатність втручатися в природний хід природних і суспільних процесів, яка забезпечить людству його майбуття. Іншими словами, потрібне не сліпе підкорення обставинам і констатація фактів, а спроби конструктивного вирішення виникаючих колізій і труднощів, спроби зрозуміти той загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загальнопланетарний, бо біосфера і суспільство це єдине ціле, і ніякі локальні заходи щодо порятунку того або іншого не можуть дати задовільного результату.

Твір Н.Федорова, який був процитований, так і називається “Філософія спільної справи”. Його загалом можна розглядати як одне з ідейних джерел сучасної системи поглядів про коеволюцію суспільства і природу. Незважаючи на релігійний характер твору, основний його зміст — це пошук конструктивного порядку у взаємовідносинах людини і навколишнього середовища. “Влада над природою” в розумінні Федорова, це, по суті, і є коеволюція біосфери і людини. Але для її забезпечення потрібні нові знання і нова моральність — ось основний мотив федорівських робіт і всього того напрямку думки, який ми називаємо російським космизмом. Сучасне ставлення і до цієї течії взагалі, і до вчення Федорова, зокрема, далеко не однозначно. Ряд вчених і філософів вважали подібні ідеї не більш ніж утопією, які жодним чином не можуть бути втілені в реальному житті. Однак треба зазначити, що аналіз подібних вчень з точки зору тільки виключно раціоналістичної, спроба укласти ідеї російського космизма в прокрустово ложе “раціонального підходу” не виправдовують себе спочатку. Незважаючи на уявний утопизм і релігійний характер, течія російського космизма містить в собі ряд досить цікавих ідей стосовно умов сучасного суспільства. Ці ідеї треба критично осмислювати й розвивати.

Незважаючи на появу уявлень про єдність Природи і Людини, їх взаємообумовленості, ці два світи в свідомості вчених XIX ст. ще не були взаємопов’язаними. Такою зв’язуючою ланкою позначилося вчення про ноосферу, яке почало формуватися В.І.Вернадським на початку нинішнього сторіччя. До 1900 р. ним був підсумований досвід багаторічних досліджень. У результаті виникла нова наукова дисципліна: біогеохімія. У книзі з такою ж назвою Вернадський розвернув широку програму еволюції біосфери з моменту її виникнення і до цього часу. Створення біохімії природно поставило нове питання — питання про місце Людини в цій картині загальнопланетарного розвитку. І Вернадський дав на нього відповідь. Вже в перші роки XIXст. він почав говорити про те, що вплив Людини на навколишню природу росте так швидко, що не за горами той час, коли він перетвориться в основну геологостворюючу силу. І, як наслідок, він обовязково повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища і розвиток суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде одного разу в сферу розуму — ноосферу. Станеться велике об’єднання, внаслідок якого розвиток планети зробиться направленим — що направляється силою розуму.

З терміном “ноосфера” не все просто: немає однозначного його тлумачення. Загалом так прийнято називати частину біосфери, яка опиняється під впливом людини і перетворюється нею. З цього деякі автори роблять висновок, що перехід біосфери в ноосферу означає лише поступове освоєння людиною біосфери. Однак треба зазначити, що подібна трансформація поняття не є правомірною. Ноосфера Вернадського — це такий стан біосфери, коли її розвиток відбувається цілеспрямовано, коли Розум має можливість направити розвиток біосфери в інтересах Людини, її майбутнього.

З цього логічно витікає і наступне положення Вернадського — про автоеволюцію Людини. Важливим шляхом розвитку людини є шлях його саморозвитку. Розширюючи і заглиблюючи біосферу, розсуваючи межі пізнаного світу, людина і сама нескінченно розвивається і удосконалюється. У іншому випадку склалася б тупикова ситуація: досягши межі закладених можливостей, людство зупинилося б в своєму розвитку, а зупинившись — загинуло. Це положення Вернадського про можливості і необхідність саморозвитку людини також є важливою частиною його вчення про ноосферу. Неминучість дестабілізації біосфери за рахунок виробництва чужих природі з’єднань і геохімічних реакцій, що породжуються ними, констатував учень В.І.Вернадського академік А.Е.Ферсман. Внаслідок усвідомлення того, що глобальний характер впливу людської діяльності на природне середовище став сумною реальністю, було визнано, що вплив антропогенних чинників, на природу, який не контролюється, досяг порога її самозахисту, і виникла ідея свідомого управління еволюцією біосфери (Н. В. Тимофеев-Ресовский, Н. Н. Воронцов, А. В. Яблоков, Н. В. Лазорев, Д. Бернал і інш.). Для вирішення протиріч технічного прогресу стали створюватися програми практичних дій, таких, як програми “Римський клуб”, “Global change”, “Геосфера—біосфера” і інш. Кожна з цих програм, незалежно від її початкових посилок, зіткнулася з проблемою співвідношення еволюції природного середовища і людської культури.

Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини і суспільства до природи. Але сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів з неї. Такою є задача, що стоїть сьогодні, в кінці XX століття, перед сучасними філософами і вченими.

Отже, на порозі III тисячоліття людство шукає гідну відповідь на “екологічний виклик”, що виник перед цивілізацією XX ст.. Якщо в 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства і природи в умовах НТР, а в 80-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації і “гасіння” гострих “екологічних пожеж” локального і регіонального масштабу, то в 90-х роках людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити і приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку, який забезпечує якість навколишнього середовища для цивілізації XXI ст.

Це тим більше важливе, що у всі часи взаємовідносини між людиною і природою були одним з найважливіших чинників, що визначають статус цивілізації в історії людства, духовний клімат епохи. І кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення і використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід з ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового або духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву з нею.

На рахунок цього існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі “Людина—Природа” дозволив людству вважати, що відчуженість від Землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, які ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття і привела нас до сьогоднішньої кризи.

Не менш небезпечна і інша, полярна позиція так званих “глибоких екологів”, які говорять про людство в термінах хвороби. Згідно з їх поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального рака, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство з лиця Землі. Інакше кажучи, вони вважають, що «світ, уражений раком, і рак цей — сама людина» [15,24].

Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання Землі. Однак це — крайні точки зору, і пошук відповідей на хвилюючі питання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні вже ясно, що на порядку денному настійно встало питання про якомога більш широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає в себе формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у всі інші форми (політичну і правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію і т.д.) і рівні (теоретичне і повсякденне, масова свідомість, ідеологія і суспільна психологія) суспільної свідомості.

Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об’єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства.

Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П.Проскурін, — повинна стати у нас справою державною. Доки ця культура не буде доведена до відома кожного з нас, доти користі не буде.» [6,54].

Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта і виховання.

Метою екологічного виховання і освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв’язку і єдності людства і навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини, необхідності і значущості її охорони і раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища.

Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.

Цікаво простежити, як розширилося проблемне поле філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, які все розширюються. Вже в 70-х роках в роботах Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово і неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи і людини.

Але в зв’язку з цим виник новий комплекс проблем, що стосуються умов, можливостей і шляхів реалізації цього ідеалу. Чи можливе обмеження споживання природних ресурсів при демографічному тиску, що збільшується? Як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки з вимогами обмеження безперервного зростання виробництва і споживання? Як повинна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, яка досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи? Які нові етичні імперативи і правові норми повинні бути вироблені, щоб забезпечити екологічне виживання людства? Сучасні дослідження глобальної кризи виявили його природу як кризи машинної стадії цивілізації, що поставила, однак, під загрозу існування людства взагалі.

Ймовірно, перш ніж приступати до вироблення нових етичних імперативів і норм взаємовідносин людини з природою, необхідно, образно кажучи, “розчистити їм місце”, критично переглянувши і проаналізувавши колишні (тобто сучасні) догми екологічної свідомості. І це також є одним із завдань філософії на даному етапі. Не претендуючи на вичерпну характеристику, можна виділити наступні найважливіші догми сучасної масової екологічної свідомості.

Догма 1. Першочерговим завданням є збереження природи. Однак єдиним радикальним способом збереження природи було б знищення людства. Своєю матеріально — виробничою діяльністю людина перетворює природу, тобто змінює її, не заради цікавості, а внаслідок суті свого буття. Зміна, а не збереження, є способом життєдіяльності людини. Інша справа, що людина для підтримки нормальних умов існування повинна постійно компенсувати свій дестабілізуючий вплив на природу іншими перетвореннями. Першочергове завдання людства — це забезпечення стабільності свого розвитку, динамічної рівноваги системи “Природа—Суспільство”. Причому, по мірі свого розвитку людина вимушена все більше брати на себе управління станом природи, оскільки її природні сили вже не можуть компенсувати антропогенний вплив.

Догма 2. Екологічні проблеми — породження сучасного світу, ще в недавньому минулому відносини з природою були гармонійними. Це розуміння породжує ідеалізацію минулого життєвого укладу, лежить в основі лозунга “назад до природи”. Причина виникнення цієї догми — некритичне ставлення до історії, слабке знання її реальних фактів. Людство протягом всього свого існування стикалося і більш або менш успішно вирішувало екологічні проблеми. Відмінність нашого періоду історії в тому, що ці проблеми набули глобального характеру.

Догма 3. У майбутньому можна повністю вирішити екологічні проблеми. Ця оптимістична позиція сформувалася під впливом реклами досягнень НТП, його потенційних можливостей. При цьому випускається з уваги, що всяке досягнення техніки нарівні з корисним ефектом дає і побічний, екологічний вплив якого спочатку непередбачуваний. Наприклад, навіть найбільш чиста енергетика – сонячна — дає побічний продукт у вигляді теплового забруднення, тому також має екологічні межі свого розвитку.

Висновок: руйнування догм екологічної свідомості, формування наукововивіреного екологічного імператива в мисленні кожного є людинонеобхідною умовою виживання людства.

Все вище сказане, по суті, означає постановку проблеми про необхідність якісно нового типу цивілізаційного розвитку, який повинен прийти на зміну сучасній цивілізації і подальшу розробку всепланетарної стратегії його реалізації. Не “затаїтися” в очікуванні, відмовившись від всіх досягнень НТП, не “повернутися до природи” в примітивному значенні цього заклику, а піднятися на якісно новий рівень взаємовідносин природи і суспільства, забезпечити їх стабільність, урівноважений взаїморозвиток.

Проблеми. Проблеми. Проблеми. Вони торкаються інтересів людства як єдиного цілого. Визнання екологічного інтересу пріоритетним перед політичним, економічним і військовим відповідає загальнолюдським цінностям, тобто вищим цінностям життя і культури. Так екологія органічно повязується з моральністю; захист природи, захист навколишнього середовища — з гуманністю. Давній принцип “ахімси”, як принцип благоговіння перед життям, виявляється визначальною основою у взаємовідносинах Людини, Суспільства і Природи як середовища мешкання людей.


ВИСНОВКИ.


Сформулюємо тепер деякі основні висновки, до яких можна прийти внаслідок аналізу вищевикладеного матеріалу. Головний з них полягає в тому, що подолання існуючих екологічних труднощів в принципі можливе. Воно витікає як з аналізу історії взаємовідносин людини і природи, так і з потенцій сучасного етапу цих взаємовідносин, можливостей науки, техніки, культури в широкому значенні цього слова. Однак, для подолання існуючих екологічних труднощів — і це другий висновок — необхідні істотні зміни в напрямках розвитку науки і техніки ( реформування існуючих дисциплін глобальної екології і інш., розробка нових методів і підходів до дослідження взаємовідносин людини і природи і т.п.), а також виробництва і управління.

Гармонізація взаємовідносин людини і природи цінна не тільки у власне екологічному значенні. Вона важлива також і для розв’язання інших проблем. Екологічно виправдані рішення є в той же час і соціально — позитивними, остільки, оскільки сама людина і суспільство загалом є частиною природи в широкому значенні слова.

Завдання гармонізації відноситься до тих ще далеких етапів розвитку взаємодії людини з природою, коли в противагу нинішньому глибокому конфлікту з природою буде створена реальна основа для єдності людини з природою. Але ми не маємо права нехтувати навіть віддаленою перспективою, залишати її без уваги заради невідкладних сьогоднішніх проблем. І тут є що сказати філософу. Він, в противагу колишнім ідеям “боротьби з природою” може висувати якщо не програми гармонізації відносин з всіма живими істотами на землі, то щонайменше продумані ідеали етично зрілих, духовно осмислених відносин зі світом; філософія здатна внести чималий внесок в підготовку інтелектуально — психологічного клімату для прийняття і втілення таких ідеалів, стимулювати творчий пошук безконфліктних форм взаємодії з природою і поступового пом’якшення існуючих жорстких установок по відношенню до природи.

Широта і різноплановість порушеної проблеми, а також обмеженість обсягу даної роботи не дозволили провести аналіз всіх її сторін. Однак внаслідок загального огляду різноманітних позицій і думок, які прямо або непрямо зачіпають філософські аспекти взаємовідносин людини і природи, видно, що подальша розробка стратегії розвитку відносин в даній системі, визначення місця Людини у Всесвіті є одним з найважливіших завдань сучасності. І ніякими напівзаходами це завдання вирішити неможливо. Modus vivendi, або спосіб існування суспільства і природи, в ідеалі повинен бути таким, щоб негативний вплив природи на суспільство і суспільства на природу був мінімальним, що не порушує стійкості обох систем. Основні принципи стабільних відносин стосуються поведінки людини і по своїй суті не можуть бути нічим іншим, крім імперативів, або, згідно В.І.Далю, наказів до неодмінного виконання. Якщо суспільство керується екофільними імперативами, то це і є гарантією екологічної рівноваги основи стабільності природи і суспільства. Історія світової цивілізації вчить, що вихід з екологічної кризи полягає в тому, щоб творчо відповісти на виклик сучасної ситуації і докорінно змінити суспільно-виробничу технологію і основні форми взаємовідносин людини і природи. Основним світоглядним принципом взаємовідносин людини і природи повинен стати принцип гармонії людини і природи як двох відносно самостійних частин єдиної системи, що розвиваються кожна по своїх законах, але які в той же час внутрішньо нерозривно пов’язані.

У філософському відношенні майбутнє — це, зрештою, вразливе сьогодення, що розвивається. Отже, нинішні нестерпні темпи розвитку є тим, що можна назвати своєрідним “зловживанням, перенесеним в майбутнє”, яке з подесятереною силою відіб’ється на наших нащадках.

Тим же, хто виправдовує знищення природи необхідністю підвищення добробуту суспільства, необхідно пам’ятати, що вдосконалення особистості неможливе за рахунок природи, а повинно супроводжуватись вдосконаленням самої природи.

Визначаючи подальшу стратегію розвитку людства і цивілізації, нові етично-філософські пріоритети у взаємовідносинах з природою, потрібно пам’ятати, що біосфера існувала до появи на Землі людини, може існувати і без неї. Але людина без біосфери існувати не може — це аксіома. Значить, виконання принципу спільного розвитку, забезпечення коеволюції біосфери і суспільства вимагає від людини певної регламентації в своїх діях, визначених обмежень.

Чи буде здатне наше суспільство поставити свій розвиток в певні рамки, підпорядкувати його тим чи іншим умовам “екологічного імператива”? Відповідь на це питання зможе дати тільки історія.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
І ЛІТЕРАТУРИ.



I. ДЖЕРЕЛА.

1.Вернадский В.И, Химическое строение биосферы Земли и ее окружения.-М.,1987.

2.Маркс К.,Энгельс Ф. Сочинения.,-М.,1957,т.3.

3.Федоров Н.Н. Философия общего дела.-М.,1982.

II. ЛІТЕРАТУРА.

4.Гиренок В.И.

5.Гор Л. Земля на чаше весов.-М.,1993.

6.Жибуль И.Я. Экологические потребности: сущность, динамика, перспективы.-М.,1991.

7.История взаимодействия общества и природ . (тезис конференции)-М.,1990,ч.1-3.

8.Кравченко И.И. Экологическая теория в современных теориях общественного развития.-М.,1992.

9.Кульпин Э.С.,Пантин В.И. Решающий опыт._М.,1993.

10.Лось В.А. Взаимоотношения общества и природы.-М.,1990

11.Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера.-М.,1993.

12.Моисеев Н.Н. Человек, среда, общество.-М.,1991.

13. Специфика философского знания и проблема человека в истории философии.-М.,1989.

14.Філософія.Курс лекцій: Навчальний посібник.

15.Хесле В. Философия и экология.-М.,1993.



Случайные файлы

Файл
63793.rtf
14829.rtf
240-1804.DOC
103431.rtf
11630-1.rtf