Засоби саморегуляції психічного стану спортсмена (154558)

Посмотреть архив целиком


1. Особистісні детермінанти стійкості спортсменів до стресових станів


Як відомо, прояви стресових станів, які можна спостерігати ззовні, опосередковуються внутрішніми психологічними умовами.

Це положення підтверджується деякими авторами і стосовно до специфіки спортивної діяльності. Так, Л.Д. Гіссен відмічає, що "в основі розбіжностей у ступені вираженості і структурі реакцій спортсменів на зовнішньо одну й ту ж ситуацію психічного стресу лежать різні особливості особистості спортсменів, їхніх потреб і ставлення до аналогічних подій", тобто індивідуальні властивості особистості спортсмена, включаючись у структуру його діяльності як внутрішні умови або внутрішні засоби, прямо чи непрямо впливають на характеристики стресового стану, який переживається, і діяльність спортсмена.

Важливим для розуміння особливостей розвитку стресових станів є положення про багаторівневий і багатофакторний характер їхньої детермінації в екстремальних умовах.

Особливості стресового стану визначаються кількома системами умов різного ієрархічного рівня.

Найбільш високий рівень - мотиви і ставлення особистості, що визначають стрес. Дослідження співвідношень мотиваційно-особистісних властивостей як факторів психічного стресу в психології спорту вважається важливим аспектом комплексного вивчення проблеми в цілому.

Об'єктивно складна ситуація, викликана будь-якими зовнішніми вимогами і перешкодами, стає стресогенною тільки тоді, коли є досить активні мотиви і ставлення особистості, які спонукають долати ці труднощі.

Другий, більш низький ієрархічний рівень умов, що визначають особливості стресового стану, - це психодинамічні і нейродинамічні властивості індивідуума.

Третій рівень - власне психофізіологічний стан, який характеризується вегетативними зрушеннями, суб'єктивними переживаннями, зміною кількісних і якісних показників діяльності.

Вплив особистості на генезис стресу проявляється перш за все в тому, що однією з умов вищого ієрархічного рівня, що його визначають, є високоактивні мотиви і ставлення особистості (незалежно від їх знаку), спрямовані на здолання труднощів.

Значення мотиваційної сфери в переживанні стресових станів підкреслюється завжди, бо ледве чи не єдиним загальним елементом стресових ситуацій є розходження між здібностями людини і вимогами до її організму та її особистості, а вимоги ці, у свою чергу, визначаються мотивацією, тому можна ближче підійти до розуміння сутності стресової ситуації і стресового стану, який у ній виникає, якщо розглядати цю ситуацію з точки зору мотивів поведінки.

Згідно з думкою деяких вчених, можна виділити, принаймні, три важливих параметри мотивації, які впливають на стан і поведінку людини.

Перший параметр уявляють у вигляді шкали, на одному кінці якої розташовані мотиви поведінки і дій, які можуть бути відносно невідомі людині (ті, що знаходяться більшою частиною у несвідомому, згідно термінології психоаналізу), а на другому кінці - явні мотиви, які легко усвідомлюються і оцінюються самою людиною.

Другий параметр - це мотиви, що сформувались на основі минулого досвіду або формуються під впливом безпосереднього досвіду діяльності і спілкуванні з іншими людьми.

Третій параметр характеризує дві групи мотивів: фізіологічні (голод, спрага, самозбереження та ін.) і соціально-психологічні або соціальні.

До числа соціальних мотивів відносять мотивацію афіляції, влади і досягнення, загальною властивістю яких є те, що цілі, на які спрямовані дії, що спонукаються цими мотивами, можуть бути здійснені лише у взаємодії з іншими людьми.

Мотивованість поведінки прагненням до афіляції проявляється в пошуці прийняття, дружньої підтримки і симпатії, взаємних довірливих зв'язків. Індивідуальні розбіжності у величині привабливості результату афіляції є одним з детермінантів мотивації афіляції. Другий детермінант - негативна привабливість неуспішної афіляції. У залежності від співвідношення між ними індивід може бути охарактеризований як переважно пов'язаний або зі сподіванням на афіляцію, або зі страхом відторгнення.

Вивчення мотивації влади, звичайно, передбачає розуміння влади як здатності, тобто кожний ефект, який здійснює індивід, визначається його владою, що розглядається в даному контексті як його сила, компетентність.

Для успішного впливу на мотиваційну основу іншої людини той, хто застосовує владу, повинен мати певні ресурси або джерела влади на набуття і збереження яких мотив влади і спрямований через пов'язаний з ними престиж або вплив.

Мотивація досягнення, звичайно, розуміється як тенденція до покращення результатів, переживання успіху або невдачі в будь-якій діяльності, незадоволеність досягнутим, що підтримує зсередини формування рівня домагань, наполегливість при здоланні перешкод у процесі реалізації цілей, яка супроводжується впевненістю в собі, у своїх силах.

Соціальні мотиви часто розглядаються різними авторами як рядоположні в поведінці людини, зокрема, в умовах спортивної діяльності.

Так, наприклад, Мюррей виділяє ряд "психогенних потреб", які можуть відбиватися в різних поведінкових моделях, характерних для спортсменів, протиставляючи їх основним біологічним або "вісцерогенним потребам". Основна частина мотиваційного ряду Мюррея має такий вигляд:



Табл.6. Прояви потреб у спорті

Перелік потреб за Мюрреєм

Прояви в умовах спортивної діяльності

1. Потреба в престижі, само-вдосконаленні, досягнення, честолюбство, прагнення віддемонструвати себе.

Потреба, яка в різній мірі задовольняється в більшості видів спортивної діяльності.

2. Потреба зберегти свій статус, уникнути розчарувань і здолати поразку, невдачу.

До цієї потреби часто апелюють тренери, особливо перед можливими змаганнями.

3. Потреба проявити владу над іншими, домінувати або підкорятися іншим.

Багато хто із спортсменів, аби задовольнити цю потребу, стають членами команди.

4. Потреба у спілкуванні, установленні емоційних зв'язків з іншими, проявах доброзичливості, співробітництва.

Багато хто із спортсменів приходить до команди заради задоволення цього мотиву.


Очевидно, що потреби, які виділяє Мюррей, відповідають видам соціальної мотивації: так, першу і другу потреби можна розглядати відповідно як мотиви прагнення до успіху й уникнення невдачі, що в сукупності представляє собою мотивацію досягнення. Третя потреба може бути охарактеризована як мотивація влади і четверта - як мотивація афіляції. Ряд психологів виділяють "прагнення до досягнення" в якості джерела мотивації, яке набувається досить рано в онтогенетичному плані, маючи на увазі прагнення до успіху як таке з проекцією на різні види діяльності, зокрема, спортивні результати. Особи з високою мотивацією у ставленні до досягнення, як правило, добре проявляють себе при виконанні роботи, що вимагає великих інтелектуальних або фізичних зусиль. Особи з високим прагненням до досягнення можуть добре адаптуватися в екстремальних умовах, вони порівняно мало реагують на психологічно несприятливі фактори, для них не типовий розвиток невротичних форм реагування.

Будь-які прагнення або мотиви - це активні, провідні сили в поведінці людини. Специфічні об'єкти, які досягаються для задоволення цих прагнень, стимули поділяються на реальні та замішані: якщо досягнення реального стимулу неможливе, індивідуум обирає інший стимул, який є замішаним по відношенню до першого.

Наявність кількох (реальних та замішаних) мотивацій має можливе значення для здолання важких ситуацій, особливо якщо зустріч з ними носить не епізодичний, а тривалий характер. Небезпека зміни позитивних мотивацій негативними в екстремальних умовах виникає при невідповідності реальної психологічної обстановки і створеної в уяві моделі.

Таким чином, розвиток змін психічних станів під впливом екстремальних умов пов'язаний з особливостями мотивації. Позитивна мотивація в рамках певного стимулу є своєрідним бар'єром, який перешкоджає розвитку стану у напрямку до патології. Наявність позитивної мотивації, що відповідає основним цінностям і особистим установкам особистості, робить менш ймовірним виникнення крайніх варіантів реагування на екстремальні умови, зокрема, у вигляді травматичного стресового стану.

Крім мотиваційних орієнтацій особистості, стійкість людини до виникнення різних форм стресових реакцій визначають також її індивідуально-типологічні особливості.

Індивідуально-типологічні особливості проявляються, перш за все, в екстремальних ситуаціях, коли несприятливі умови потребують мобілізації основних і компенсаторних механізмів або "коли наявна екстремальна ситуація, в якій не спрацьовують завчасно засвоєні форми поведінки, у зв'язку з чим потрібною стає повна мобілізація властивостей нервової системи, характерних для даного індивіда".

У дослідженнях індивідуально-особистісних детермінант надійності, стійкості діяльності у складних екстремальних ситуаціях в якості однієї з найважливіших особливостей виділяється сила нервової системи.

Показник сили нервової системи дійсно є одним з основних внутрішньо особистісних факторів, що детермінують особливості психічних реакцій людини на стресогенні умови, оскільки він обумовлює наявність багатьох психологічних проявів, важливих для успішного здолання екстремальних ситуацій.

Так, особи з сильною нервовою системою мають переваги при діяльності з нерегулярним виникненням подразників.

Крім особливостей нервової системи і темпераменту, в якості особистісних факторів, надійності, стійкості діяльності у складних максимальних ситуаціях виділяються також: спрямованість особистості, інтелект, схильність до домінування, схильність до ризику та деякі інші.

Спрямованість особистості, що є певним "стрижнем особистості", проявляється в тому, що в різних ситуаціях люди, що мають різні індивідуально-психологічні особливості, ставлять перед собою різні цілі, причому в однієї людини конкретна послідовність цілей проявляється незалежно від особливостей ситуації.

Потрібно відмітити, що звичайно, виходячи з характеристики особистості в цілому, виділяють три основних види особистісної спрямованості: особисту, колективістичну і ділову. Сама спрямованість розглядається як складне особистісне утворення, що визначає всю поведінку особистості, ставлення до себе й оточуючих і проявляється в потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності і поведінки, світогляді.

Спрямованість, як система відношень особистості до дійсності, є такою тріадою: ставлення до інших людей як до членів колективу; ставлення до праці і її результатів, продуктів; ставлення до самого себе, своєї особистості, у відповідності з чим і розрізняють вищевказані види спрямованості, які мають назву спрямованості на взаємодію (ВД), спрямованістю на завдання (НЗ) і спрямованістю на себе (НС). Необхідно мати на увазі, що всі три види спрямованості особистості суворо не розділяються, а завжди сполучуються, тому можна говорити лише про часткове переважання одного з видів, але навіть ця невелика перевага надає діяльності певної специфіки.

Так, спрямованість на взаємодію має місце, коли вчинки людини визначаються її потребою в спілкуванні, прагненні підтримувати добрі стосунки. Особи з даною спрямованістю, звичайно, поступаються тиску групи, уникають прямого вирішення проблем, не беруть на себе керівництва.

Спрямованість на завдання відображає переважання мотивів, пов'язаних із досягненням групою поставлених цілей, захопленість в оволодінні новими навичками і вміннями, самим процесом діяльності, прагнення до пізнання.

Спрямованість на себе свідчить про переважання мотивів власного благополуччя, прагнення до особистої першості і престижу; про зайнятість людини власними переживаннями й ігнорування потреб оточуючих.

Дослідження в психології спорту свідчать, що більш високий рівень "психічного вигорання" мають спортсмени тих тренерів, у яких переважає спрямованість на взаємодію, порівняно із спортсменами, тренери яких проявляють спрямованість на ре Крім спрямованості особистості, на змагальний психологічний стан, який обумовлює ефективність діяльності в екстремальних умовах, впливає, як уже було вказано, така якість особистості, як схильність до ризику.

Взагалі ризик у психології розглядається як ситуативна характеристика діяльності, яка складається з невизначеності результату діяльності і можливих несприятливих наслідків у разі невдачі. Терміну "ризик" відповідають три основних взаємопов'язаних значення:

  1. Ризик як міра очікуваного неблагополуччя при невдачі в діяльності, що визначається сполученням вірогідності невдачі і ступеня несприятливих наслідків у цьому випадку.

  2. Ризик як дія, яка в тому чи іншому відношенні загрожує суб'єкту втратою.

  3. Ризик як ситуація вибору між двома важливими варіантами дії: менш привабливим, але більш надійним і більш привабливим, але менш надійним (результат якого проблематичний і пов'язаний з можливими несприятливими наслідками) [2].

Вибір варіанту поведінки в умовах небезпеки звичайно визначається такими міркуваннями:

виграш, який може бути отриманий при даному виборі;

небезпека (фізична або іншого порядку), яка існує при цьому виборі;

шанси на успіх або уникнення небезпеки при зробленому виборі;

ступінь необхідності здійснення вибору взагалі і даного вибору зокрема. Все це зовнішні ситуаційні фактори, що складають об'єктивні умови завдання і обумовлюють вибір суб'єктом способу дії в складній ситуації, пов'язаної з небезпекою. Кожне з названих міркувань може бути деталізовано. Так, наприклад, шанси на успіх чи уникання небезпеки можуть розцінюватись у зв'язку з можливостями суб'єкта контролювати розвиток ситуації, запобігати негативним наслідкам зробленого вибору і т.п. Експериментально встановлено, що при наявності таких можливостей підвищується впевненість дій суб'єкта в небезпечній ситуації, що сприяє вибору більш ризикованого варіанту поведінки в ній.

Однак, поведінка суб'єкта в небезпечній ситуації залежить не лише від її об'єктивних умов, але й від того, наскільки адекватно ці умови відображуються в його свідомості. Ступінь же адекватності відображення суб'єктом небезпечних ситуацій в значній мірі залежить від його індивідуальних якостей. Так, люди, що відрізняються, наприклад, слабкістю нервової системи, звичайно завищують ступінь небезпеки і можливості її реалізації. Людям же з сильним спонуканням до досягнення мети і отримання виграшу від цього, властиво іноді, навпаки, занижувати рівень небезпеки і вважати можливість її прояву менш ймовірною, ніж насправді. Вплив особистісних якостей особливо сильно відображується на здійсненні такого роду вибору в умовах ризику при екстремальних ситуаціях. На вибір також впливає така якість особистості, як схильність до ризику. Цю рису не лише безпосередньо визначає вибір більш ризикованого варіанту, але й посередньо сприяє цьому, оскільки породжує недооцінку можливої небезпеки.

Таким чином, ризикована поведінка визначається, з одному боку, об'єктивно впливаючими ситуативними факторами, а з іншого - індивідуальними властивостями суб'єкта.

Отже, схильність до ризику в сукупності з мотиваційними, індивідуально-типологічними характеристиками та спрямованістю особистості в основному визначає загальний рівень стійкості людини до виникнення різних форм стресових станів, а також певні індивідуальні особливості переживання цих станів та здолання їх наслідків.

Зважаючи на унікальність індивідуального досвіду кожної людини і її психологічних характеристик, ступінь впливу стресорів на її стан різний як у кількісному, так і в якісному відношенні. З практичної крапки зору важливо, що в шкірного індивідуума є тенденція відповідати на схожі стресові ситуації характерними для нього реакціями. їх відносна постійність пояснюється відпрацьованою в процесі індивідуального розвитку певною системою психологічних адаптивних і захисних механізмів, що забезпечують більш-менш ефективне пристосування до навантаження.

У психології проблема впливу важких ситуацій і наслідків, які смороду викликають, аналізується головним чином у плані вивчення наслідків фрустрацій, оскільки психологічні й соціально-психологічні фактори, що представляють фрустрацію, у випадку їх великої інтенсивності можуть виступати в якості екстремальних і приводити до розвитку важких форм стресових станів.

Поняття "фрустрація" звичайно визначають або як "несприятливі обставини, які гальмують або заважають досягненню певної мети", або як "стан, який виникає при неможливості реалізації мотивованої поведінки". При відсутності об'єкта, необхідного для задоволення споживи, говорять про фрустрацію первинну; якщо ж об'єкт є, але шлях до нього перепинений перешкодами, те це фрустрація вторинна. Перешкоди можуть бути пасивними (відсутність засобів для досягнення мети) або активними (наявність різноспрямованих конкуруючих потреб) - останній варіант представляє собою конфлікт.

У спорті у зв'язку з постійним підвищенням рівня домагань як окремого індивідуума, так і його референтних груп, завжди є багатий ґрунт для фрустрації. Напруженню підлягає весь діапазон потреб від найбільш примітивних до специфічно людських.

Найбільш очевидний випадок фрустрації в спорті - нездатність реалізації цілей, що диктуються прагненням до першості. Фруструючі події приводять до певного типу поведінки. Так, елемент психологічної боротьби, який бере доля в процесі досягнення намічених цілей, генерує емоцію гніву, яка при відсутності можливості спрямувати її "за призначенням" на спортивних суперників, може опинитися зверненою або на собі, що викликає синдром депресії, або на найближче оточення, що веде до вторинних конфліктів. Поразка в спортивних змаганнях сприймається як збиток для уявлень про своє "Я". Нездатність захистити його викликає тривогу.

Результатом же фрустрації, пов'язаної з прагненням відповідати суспільним нормам, коли спортсмен не виправдовує покладених на нього надій, буває емоція сорому, а при критичному ставленні ззовні - гнів. Прагнення відповідати суспільним нормам може також служити стресогенним фактором, якщо людина належить одночасно до двох чи більше суспільних груп, які пред'являють їй суперечливі вимоги. Так, наприклад, можливі ситуації, в яких людина повинна обирати між успіхом або в спортивній, або в іншій, наприклад, учбовій діяльності, обов'язково десь зустрічаючи несхвалення.

Серед загального числа реакцій на фрустрацію, звичайно, виділяють позитивні й негативні. До позитивних реакцій відносять конструктивні вирішення, здолання перешкод, які заважають досягненню стимулу. Негативні реакції на фрустрацію можуть викликати різні форми неконструктивної поведінки.

У важких стресових ситуаціях у одних людей наступає істеричний сутінковий стан, в якому вони не усвідомлюють всієї важкості положення, у інших - душевний стан порушується лише після безпосередніх стресових впливів, коли людина усвідомлює те, що сталося.

Найбільш частою формою стресової реакції на стресовий психогенний вплив є реактивна, або психогенна, депресія, що характеризується песимізмом. При загрозливих стресових ситуаціях - приниженні, зраді, нападі, несправедливості - часто проявляється агресивність або токсикозоманічна реакція (використання алкоголю, наприклад, з метою пригнічення почуття страху, сорому, туги).

Для пригнічення почуття власної провини, усвідомлення неправильної поведінки або непередбачливості у виникненні стресової ситуації в окремих осіб проявляються параноїдні, ворожі реакції, що виражаються в пошуці винуватців того, що відбулося.

Інший тип реакції, характерної для особливо важких ситуацій, - істеричний, який спрямований на пригнічення або зменшення внутрішньої напруги шляхом дисоціації або конверсії. При дисоціації відбувається трансформація або забування переживань і зміна особистості, тобто тимчасове спростування існуючої особистості і прийняття іншої життєвої ролі. При конверсії внутрішня емоційна напруга переводиться в рухову сферу - параліч або випадіння функції органів почуття. Діаметрально протилежною є "рухова буря", істеричний напад.

Часто зустрічаються реакції без психомоторних порушень, але такі, що супроводжуються у людини драматичним уявленням про те, що вона зазнала поразки і їй необхідна підтримка, допомога і розуміння. Ці проблеми відносяться до компетенції клінічних психологів у спорті.


2. Регуляція психічних станів у спорті. Регуляція стану психічної готовності спортсмена


1. Психологічна підготовка в спорті


Успішність виступів у змаганнях вимагає всебічного забезпечення підготовки спортсмена, в тому числі, психологічного забезпечення.

Психологічне забезпечення - це комплекс заходів, спрямованих на спеціальний розвиток, удосконалення та оптимізації систем психічного регулювання функцій організму та поведінки спортсмена з врахуванням завдань відбору, тренування та змагань.

У психологічному забезпеченні спортивної діяльності виділяють три складові: психодіагностику, психологічну підготовку, управління станом і поведінкою в умовах тренувань та змагань.

Психодіагностика, як перша складова, передує конкретній практичній роботі психолога. На цьому етапі психологічного забезпечення інформація поступає від спортсмена до психолога, що сприяє якісній і цілеспрямованій реалізації практичної роботи в спорті.

Психологічна підготовка та управління психічним станом, як друга та третя складові, - це вже безпосередній вплив на спортсмена, тобто інформація поступає від психолога до спортсмена.

Психологічна підготовка - це процес практичного використання чітко визначених засобів і методів, спрямованих на формування психічної готовності спортсмена. Психологічна підготовка вирішує завдання формування і удосконалення властивостей, якостей та рис, які забезпечують успіх у спортивній діяльності.

Мета третьої складової - управління психічними станами та поведінкою, - вирішити завдання створення сприятливих психічних станів: робочих на тренуваннях, перед змагальних та змагальних (передстартових, після стартових) на змаганнях.

Психологічна підготовка - це процес хронічний, управління станами та поведінкою є продовженням психологічної підготовки. Воно необхідне в гострих випадках проявів недостатньої психічної готовності спортсмена.

Проблема психологічної підготовки заключається у вирішенні питань забезпечення психологічної готовності спортсмена до діяльності в екстремальних змагальних умовах.

Структура психологічної підготовки спортсмена, запропонована Г.Д. Горбуновим включає в себе і підготовку до тривалого тренувального процесу, і загальну психологічну підготовку, і корекцію станів перед відповідальними змаганнями, і спеціальну психологічну підготовку до конкретного змагання.

Словесно-образне уявлення як опис на словах та образне уявлення змагальної ситуації, яка прогнозується, дій супротивників та власних дій, що матеріалізується в схемах, макетах, малюнках тощо.

Натуральна модель - створення в тренувальному процесі умов, які схожі з умовами змагання, до якого спортсмен готується. Це і спроби на "оцінку" і прикидки на "результат", і все це - в різних залах, на різних стадіонах та снарядах, в різних погодних умовах і часі доби.

Бажано вчити спортсмена комбінувати ці види моделей, бо не завжди є можливість використання натурної моделі.

Програмування тісно пов'язане з моделюванням, бо практично здійснюється на його основі. Програмування змагальних дій - це пошук шляхів вирішення завдань, які можуть виникнути в змаганні. Якщо спортсмен у ході підготовки знайшов ці шляхи (навіть якщо виявиться, що він у чомусь помилився), то його оцінка ймовірності досягнення успіху підвищується, що сприяє оптимізації психічного стану. У той же час слід пам'ятати, що пошук шляхів та оптимальних рішень спонукає спортсмена корегувати програму, обумовлену ціллю (результатом змагань), або навіть міняти її. Це вимагає створення екстреної моделі ситуації і порівняння її з моделлю-еталоном, створеною завчасно в ході підготовки до змагань. При наявності суттєвих розбіжностей є підстави змінювати програму дій.

Використання спеціальних тренувань по перевірці підготовки передбачає наявність двох видів тренувань:

  • комфортні - з рівним або слабким супротивником;

  • дискомфортні - з сильнішим супротивником.

Такі тренування можуть визвати у спортсмена або почуття задоволеності, легкості, зниження емоційного збудження, або, навпаки, - відчуття незадоволеності. Тренування "комфортні" використовуються для підвищення самооцінки ймовірності досягнення успіху. Щоб підбадьорити спортсмена, фіксують його увагу на вдалих прийомах, завдання можуть навіть спрощуватись для підтримання впевненості у спортсмена.

Дискомфортні умови використовуються у випадках, коли виникає необхідність дещо знизити невиправдано високу оцінку спортсменом рівня своєї готовності, підвищити його активність, стимулювати до додаткових зусиль. Проте дискомфортні тренування не використовуються в останній тиждень перед змаганнями.

Крім названих засобів, у спеціальній перед змагальній психологічній підготовці використовуються психологічні бесіди, раціональна психотерапія тощо, спрямовані на формування ставлення спортсмена до даного змагання, на економізацію нервово-психічних витрат, мінімум ризику, на допомогу спортсмену у виборі і використанні засобів саморегуляції.

У спеціальній психологічній підготовці як підготовці до конкретних змагань, виділяють такі її форми, як рання та безпосередня. Спеціальна психологічна підготовка охоплює проміжок часу з моменту, коли встановлено факт участі спортсмена в даному змаганні (рання психологічна підготовка) до останнього фінального виступу.

Виділяють три періоди:

1-й - повідомлення про змагання до відомостей про жеребкування та розклад. Це період збору інформації.

2-й - до початку першого етапу змагань. Це період побудови поведінки і дій.

3-й - підготовка до фіналу. Це період пере опрацювання інформації, яка надійшла в ході змагань, уточнення, а можливо, і зміна програми дій, забезпечення відпочинку, відновлення між стартами.

Передстартова психологічна підготовка може виступати підвидом спеціальної психологічної підготовки, оскільки мова йде про конкретний старт на конкретному змаганні. У той же час вона (передстартова підготовка) має певну структуру, яка може давати підстави і для розгляду її як форми спеціальної психологічної підготовки.

Передстартова психологічна підготовка має дві важливі мети: розвивати психічні вміння та навички і пов'язати умови покращення виступу з певними збудниками.

До передстартової психологічної підготовки входить:

  • відновлення або тимчасове зниження рівня збудження за допомогою релаксації, заспокійливого образного уявлення;

  • навіювання впевненості у собі за допомогою словесних форм: "ти в прекрасній формі", "реалізуй, що закладено в тобі", та ін., які даються за 5-8 хв. до старту;

  • нагадування про характер поведінки при виході на старт: "посміхайся", " реагуй - або - не реагуй - на глядачів" та ін.;

  • підкріплення установки на максимально ефективну роботу,

підйом бойового духу, всю енергію вкласти в дію.

Часто спортсмени використовують талісмани (фігурки, футболки) як

стимули, які діють і до, і під час виступів, допомагаючи спортсмену

дотримуватись передстартових настанов, пов'язувати їх з попередніми

успішними установками.


2. Психічна готовність спортсмена


Формування психічної готовності спортсмена - це головне завдання психологічної підготовки в спорті. Розмежовують поняття готовність та психічна готовність. Готовність розглядається як інтегральна характеристика спортсмена в даний момент. В якості підсистем вона включає в себе фізичну (енергетичну), спеціальну (технічну та тактичну) і психічну готовність.

Чим ближче до змагань, тим у більшій мірі психічна готовність набирає ваги, тому що вона більш динамічна, легко змінна в порівнянні з фізичною і спеціальною, та, крім того, використовуючи психологічні впливи, вона може бути підвищена і тим самим може сприяти досягненню спортивного успіху.

Психічна готовність може бути трьох видів: звичайна, підвищена та занижена. Звичайна психічна готовність - це готовність до звичної діяльності, яка не вимагає підвищених вимог. Стан підвищеної готовності зумовлений новизною, творчістю, гарним самопочуттям, особливим стимулюванням. Стан заниженої готовності пов'язаний із проявами сильної, неконтрольованої емотивності спортсмена з відволіканням уваги, помилками в діяльності.

Психічна готовність до змагань - це перед змагальний психічний стан, основною ознакою якого виступає рівень емоційного збудження. Перед змагальне емоційне збудження виникає з потреби спортсмена в досягненні мети в змаганнях та суб'єктивної оцінки ймовірності цієї мети.

Суб'єктивна оцінка ймовірності досягнення мети здійснює вирішальний вплив на перед змагальний і змагальний стан спортсмена. Ця оцінка може коливатись від 0 - коли у спортсмена відсутня віра в можливість досягнення мети, до 1, коли він повністю впевнений у досягненні наміченого результату. На практиці така оцінка не досягає крайніх значень.

Складовими оцінки ймовірності досягнення спортсменом поставленої цілі є:

оцінка ним своїх власних можливостей, які визначаються рівнем різносторонньої його підготовленості;

оцінка (перед змаганням) передбачуваних та реальних умов змагання, включаючи сюди і склад, і силу спортивних противників;

співставлення названих оцінок впливає на рівень емоційного збудження.

Збудження - це загальна фізіологічна та психологічна активізація організму, яка має певний континуум. Для сильно збуджених людей характерна психічна активність, підвищена частота серцевих скорочень, часте дихання, значне потовиділення, що може проявлятись як стан зниженої психічної готовності. Спортсмени часто пояснюють свою невдачу тим, що їм не вдалось подолати надмірне збудження, вони не мали необхідного рівня психічної готовності.

Дослідження свідчать, що є певний зв'язок між еспектаціями (очікуваннями), само еспектаціями та рівнем спортивних досягнень спортсменів. Еспектація перемоги над сильним супротивником, виконання складного спортивного елемента може привести до виключного виступу внаслідок подолання психічних бар'єрів, що, у свою чергу, веде до підвищення впевненості у собі.

Об'єднання поняття впевненості та еспектації набуло свого значення в теорії само ефективності, яка є продуктивною в зарубіжній психології спорту. Само ефективність - сприйняття здатності успішно виконати завдання - це обумовлена ситуацією форма впевненості у собі (А. Бандура, 1986). Згідно цієї теорії, ефективні еспектації пов'язані з емоційним збудженням. Сприймання збудження впливає на поведінку, змінює ефективність еспектацій.

Спортсмени можуть трактувати підвищення рівня збудження як прояв страху з приводу нездатності успішно виконати спортивну вправу. Якщо використати релаксацію і знизити рівень збудження, то, ймовірно, підвищиться рівень само ефективності, тобто, зміна інтерпретації спортсменами стану збудження з негативної на позитивну сприяє цьому підвищенню.

Отже, стан психічної готовності спортсмена, сформований у перед змагальній психологічній підготовці, що включає актуалізацію впевненості, суттєво підвищить надійність його змагальної діяльності.

Надійність - це можливість проявити, реалізувати певні якості, властивості спортсмена в умовах напруженої спортивної діяльності. Тобто, це не просто сукупність певних якостей, а можливість проявити, реалізувати їх, що визначає ефективність виступів спортсмена на змаганнях (Ю.М. Блудов, В.А. Плахтієнко). Наявність певних якостей не є достатньою умовою успішності в спорті. Стрижневою умовою максимальної реалізації можливостей спортсмена є такий психічний стан, який забезпечує балансування всіх процесів регуляції систем організму і психіки.

Надійність спортсмена включає дві складові:

Функціональна

  • Здатність управляти собою в умовах спортивної діяльності; виконувати покладені функції з не обхідною якістю;

Структурна

  • Фактори підготовки спортсмена (особистісні, типологічні соціально-психологічні розвиток гностичних, та перцептивних функцій та ін. з ви-діленням загальних якостей у спортивній діяльності та спеціальних - у конкретному виді спорту).

Фактори підготовки можуть здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на процеси регуляції.

3. Механізми психічної регуляції стану спортсмена


Регулювання в широкому розумінні - це приведення чогось у відповідність з чимось, зовні для нього заданим. Регулювання особистості традиційно розглядається (Платонов К. К.) як впорядкування її властивостей та приведення їх у відповідність з вимогами до неї. Регулювання - це процес, це вплив на психічні явища (процеси, стани, властивості) з метою підтримки або зміни характеру їх функціонування (Никифоров Р.С.).

К.О. Абульханова-Славська підкреслює багаторівневий характер регуляції, виділяє рівні психічної та особистісної регуляції. Рівень психічної регуляції, пов'язаний із підтриманням, мобілізацією і т. ін. психічної активності, котра виступає як суб'єктивна умова здійснення особистістю реальної діяльності. Рівень особистісний охоплює способи включення особистості в діяльність, її ставлення до діяльності.

Особистісна регуляція психічних станів здійснюється в різних планах. Властивості особистості, ціннісні орієнтації, самооцінка, домінуючі потреби і мотиви, настанови, наміри - кожний із них впливає на виникнення та динаміку стану. Взаємозв'язки між особистістю та психічними станами носять характер взаємовпливу - стани здійснюють зворотний вплив на особистість, її розвиток, закріплюючи одні якості, послаблюючи інші; на виникнення та переструктурування мотивів і цілей.

Центральною ланкою взаємозв'язків особистісних якостей з характеристиками психічних станів є ставлення до себе, оскільки саме воно визначає параметри домінуючого настрою. Також важливим є активне ставлення до життєвої ситуації, готовність особистості до подолання перешкод, задоволеність самореалізацією.

Структура психологічної регуляції діяльності спортсменів за Л.М. Аболіним (згідно зі значенням поняття регулювання) включає такі компоненти, як досвід, мета, суб'єктивна модель значливих умов діяльності, оцінка контрольованих умов діяльності, вибір тактичного плану, підготовка до його реалізації, безпосередня реалізація програми, корекція. Психологічна регуляція має подвійну обумовленість:

  1. факторами діяльності, що включають у себе зовнішні та внутрішні стимули;

  2. факторами накопиченого досвіду, характерною рисою якого є емоційна оцінка умов діяльності, того, що є для людини ціннісним, значним.

Смисл процесів регуляції знаходиться у виборі цілей дії і координації відповідних програм для здійснення даних цілей. Звідси, важливим для вивчення механізмів регуляції, їх ефективності є співвідношення в системі "рівень домагань - рівень досягнень", що знаходить свій прояв у психічній саморегуляції як само активності особистості і саморегуляції її психічних станів зокрема.

Психічна саморегуляція станів може бути трьох видів: емоційна, вольова, довільна. Емоційна саморегуляція, будучи одним із основних видів психічної саморегуляції, забезпечує загальну мобілізацію всіх систем організму, і ця мобілізація не завжди буває оптимальною, бо підвищення емоційного збудження вище певного рівня викликає протилежний ефект, дезорганізацію. Вольова регуляція - це механізм тонкого регулювання активності людини, об'єктом її є організація психічних функції в екстремальних умовах з метою зберегти або відновити необхідну організацію фізіологічних і психологічних функцій.

Психічна саморегуляція стає найбільш розвиненою формою саморегуляції стану особистості, коли включає різноманітні засоби дії і оволодіває системою різних способів довільної саморегуляції стану.

У психології спорту найчастіше використовують поняття емоційно-вольова регуляція і це не випадково. Дослідження свідчать, що спортсмени серед труднощів виділяють 49% об'єктивних (техніка, тактика, втома та ін.) та 51% суб'єктивних (страх змагань, спортивного снаряду, програшу, низького результату, невпевненості і ін.). Об'єктивні труднощі долаються здебільшого за рахунок тренованості, а серед суб'єктивних на першому місці стоять неадекватні емоційні реакції та стани, які не подавляються простим бажанням, а вимагають їх довільної регуляції.

Психічна регуляція - це комплекс заходів, спрямованих на формування психічного стану, який сприяє найбільш повній реалізації потенційних можливостей спортсмена.

Якщо рівень емоційного настрою співпадає зі стартом - це найбільш сприятливий стан;

1 - й рівень регуляції стан бойової готовності. Всі компоненти стану функціонують як єдина система, і необхідна регуляція спрямована на збереження цієї цілісності.

2 - й рівень регуляції використовується, вступає в силу, коли один із

компонентів стану, необхідного для вдалого виступу, виражений недостатньо.

3 - й рівень регуляції класифікується як неповна психічна готовність. Фіксуються значні відхилення, але при достатній спеціальній і функціональній підготовці вони піддаються корекції, оптимізації.

Регуляція станів повинна відрізнятись із залежності від типологічних особливостей властивостей нервової системи. Спортсменів зі слабкою нервовою системою рекомендується частіше хвалити, заохочувати, а на їх невдачі не реагувати. Спортсменів із сильною нервовою системою, якщо вони не проявили повністю своїх можливостей, можна і критично обговорити, не боячись визвати у них занепад настрою.

У процесі психічної регуляції здійснюється зміна психічної активності та само активності. Виділяють три основних механізми регуляції психічних станів:

  • уявлення;

  • м'язова релаксація;

  • слово.

Зміна психічної активності, тобто вплив на мимовільні функції організму, які регулюються вегетативною нервовою системою, буде дійовим в умовах створення конкретного уявлення, яке викликає збудження нервових центрів. Уявлення дії спричиняє такий самий вплив на нашу нервову систему, як і реальний досвід.

Використовуючи відповідні уявлення відчуттів, з якими раніше у людини були пов'язані ті чи інші емоційні стани, вона регулює прояви стану, який необхідний для досягнення успіху, впливаючи на діяльність внутрішніх органів.

Механізм уявлення, як діставання з пам'яті уривків інформації із різного досвіду і створення значущих образів, може використовуватись для зниження рівня тривожності, розвитку впевненості, підвищення концентрації уваги, відновлення після травм. Так, уявлення одужання після травми пов'язується з більш швидкими темпами відновлення травмованих спортсменів.

Уявлення дій програмують м'язи до дій, оскільки всі наші емоції проявляються в певній зміні діяльності внутрішніх органів та м'язового тонусу; почування, переживання переходить у роботу м'язів.

Релаксація м'язів завжди є показником позитивних емоцій, стану спокою, радості, рівноваги

Глибоке м'язове розслаблення здатне послабити або навіть припинити негативні емоції разом із змінами у внутрішніх органах. Постійні перебування в напружених умовах створюють передумови втрати навичок мимовільного розслаблення та появи стійкого гіпертонусу м'язів.

Внаслідок релаксації знижується загальний рівень активації, послаблюється тенденція до виникнення захисних емоцій (хвилювання, тривога, гнів та ін.). Релаксація сприяє виникненню позитивних емоцій, почуття спокою, задоволення, готує нервову систему до відпочинку, веде до зниження тонусу гладкої мускулатури внутрішніх органів, серцево-судинної системи та рухового апарату.

Отже, досягнення повної м'язової релаксації (розслаблення) - це другий механізм впливу на мимовільну діяльність внутрішніх органів, зміни психічного стану.

На фоні релаксації, в результаті зниження тонусу кори, легко фіксується самонавіювання. Як відомо, в момент психічного збудження м'язи мимовільно напружуються. У деяких випадках надлишкове хвилювання настільки перенапружує м'язи, що втрачається здатність ними володіти, знижується концентрація і зосередженість уваги. Коли розслаблюється мозок, розслаблюються і скелетні м'язи. Чим напруженіші м'язи, тим вони активніші, тим більше імпульсів йде від них у мозок і тим він в більшій мірі активізується.

Чим розслабленіші м'язи, тим менша кількість імпульсів поступає від них у головний мозок. А коли мозок отримує все менше і менше збуджуючих сигналів, він починає заспокоюватись, занурюючись спочатку в пасивну бадьорість, а потім у дрімоту.

Сприймання слова, подумки спрямованого на самого себе, на фоні зниженого тонусу кори головного мозку змінює психічний стан. Слово може викликати емоційні реакції, які супроводжуються зміною фізіологічних функцій. Слово може викликати функціональні зміни в організмі, спровокувати хворобу або, навпаки, вилікувати.

В умовах зниженого тонусу кори великих півкуль головного мозку дія слова і його вплив на емоційний стан та інші фізіологічні процеси різко підвищується.

"Есть сила благодатная в созвучии слов живых", - ці слова Лєрмонтова якнайкраще підкреслюють дію слова, благодать, що міститься в словах, благодать, яка проявляється в молитві. Молитва приносить заспокоєння, укріплює дух. В історії Олімпійського спорту закарбований подвиг Грега Луганіса, чотирикратного олімпійського чемпіона зі стрибків у воду. Перед кожним стрибком атлет на декілька миттєвостей завмирає на трампліні; зі складеними руками перед грудьми він шепоче слова молитви. Отримавши травму під час стрибка, він знайшов у собі мужність продовжити змагання і вийти переможцем. Це було оцінено на олімпіаді як прояв високої духовності.

Тобто, використання слова на фоні зниженої коркової активації для впливу на мимовільні функції організму, переживання та поведінку, отже, на психічний стан, є третім механізмом регуляції стану.

Це є навіювання та самонавіювання. В регуляції самоактивності використання слова є самонавіюванням. Спрямоване самонавіювання бажаного психічного стану відбувається при допомозі формул оптимального стану - організуючих формул самонавіювання - на основі принципу зворотного зв'язку, який існує між словами і реальними фактами, які породили ці слова. Використання таких формул характеризує вищу психічну мобілізацію, що пов'язана з концентрацією і зосередженістю уваги.

Ці механізми складають основу майже всіх методів психічної регуляції та саморегуляції. Різниця лише в шляхах, які ведуть до досягнення дрімотного стану та зосередження уваги і в засобах оволодіння ними, що розкривається через основи тренувань психологічних вмінь з метою уникнення дисоціації, розугодження реального та оптимального психічного стану. Величина цього розугодження визначається в процесі психологічної підготовки спортсмена на основі психологічного контролю.