Принципи кримінального права (149074)

Посмотреть архив целиком

51




Міністерство внутрішніх справ України

Запорізький юридичний інститут


кафедра кримінального

права та кримінології









ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА


Курсова робота

з кримінального права





ВИКОНАВ: курсант навчального взводу N205 Гей Т.О.


ПЕРЕВІРИВ: Начальник кафедри,

підполковник міліції, доцент, к.ю.н.

Денисов С.Ф.






Запоріжжя - 2001



ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………...................................……...........3

РОЗДІЛ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального права України………………..…………………………………….……………………………..7

РОЗДІЛ 2. Принцип законності……………………………………………………….... ..16

РОЗДІЛ 3. Втілення принципу справедливості у кримінальному праві…………………..19

3.1. Дія принципу справедливості у кримінальному праві.………….19

3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві………….23

РОЗДІЛ 4. Рівність громадян перед кримінальним законом…………………….. ……… ..25

4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів………………………25

4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності…30

4.3.Принципи персональної відповідальності, вини та суб’єктивної осудності…………………………………………………………35

РОЗДІЛ 5. Принципи гуманізму та економії кримінальної репресії як основні засади досягнення цілей і завдань кримінальної відповідальності…………………………………..41

ВИСНОВОК…………………………………......................…………………........................….46

СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ..................…………………47

ДОДАТКИ………………………………………………………………………………….50





ВСТУП

Виникнення права, взагалі, та кримінальне право, зокрема, об’єктивно зумовлене потребою соціальної регламентації, регулювання існуючих суспільних відносин та захисту їх від різного роду посягань. Ефективність такої регламентації (регулювання) багато в чому буде залежати від того, які відправні ідеї та начала будуть покладені в його основу. Теоретична думка відповідної епохи завжди виділяє в якості кримінально-правових принципів саме ті положення, які мають в даних соціально-економічних та політичних умовах найбільш важливе, а підчас і визначальне значення. У зв’язку з цим, проблема основних положень, що лежать в основі кримінально-правової охорони суспільних відносин, завжди перебувала в полі зору фахівців науки кримінального права, адже дія та реалізація таких положень (принципів) має першочергове значення для здійснення цілей та завдань галузі кримінального права.

В той же час не можна погодитися з думкою, що проблема принципів кримінального права є “чистою теорією” і кримінально-правові принципи не мають ніякого практичного значення. По-перше, історія показує, що будь-яка правова теорія, яка має прогресивний характер для конкретної соціальної обстановки, у цій обстановці отримує закріплення у нормативному матеріалі, що відображає об’єктивний процес розвитку суспільства та правової системи. По-друге, важко не погодитися з тим, що на правосвідомість громадян впливають не тільки і не стільки конкретні правові приписи, а найбільш загальні ідеї та положення, адже загальновідомо, що громадяни більше знають принципи, а ніж конкретні статті Кримінального кодексу.

Ще більш актуальною дана проблема стала після прийняття Конституції України, яка закріпила найбільш загальні засади політичної, соціально-економічної та інших сфер суспільного життя, а також визначила відправні положення для побудови національної системи права. В таких умовах виникає потреба глибокої теоретичної розробки системи принципів кримінального права та її реалізації в процесі реформування діючого кримінального законодавства.

Вирішення цієї проблеми неможливе без використання значного теоретичного доробку радянських вчених-фахівців кримінального права. Без сумніву, найбільш глибоку розробку даної проблеми здійснили Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. у своїй праці “Принципы советского уголовного права”. Схожі підходи зустрічаються і в теоретичній моделі Кримінального кодексу, яка була розроблена фахівцями Інституту держави та права АН СРСР у 1987р.

Поряд з цими науковцями проблемою принципів кримінального права займався Фефелов П.А. У його працях відчувається різке критичне ставлення до розуміння питання про кримінально-правові принципи у фахівців Інституту держави та права АН СРСР. На противагу їхнім підходам, він пропонує власну досить нетрадиційну систему кримінально-правових принципів, в основу якої були покладені принципи невідворотності та індивідуалізації покарання. Звичайно, такий підхід заслуговує на увагу, але в той же час не витримує критики по-багатьом позиціям, а тому і не набув широкої підтримки серед науковців.

Разом з тим, питання присвячені принципам кримінального права досить детально розглянуті в роботах Загороднікова М.І, Кригера Г.А, Бєляєва М.А та Ковальова М.І.

Вказані наукові розробки лягли в основу, присвяченої окремим принципам кримінального права та їх реалізації в українському законодавстві. Так, Попов О.М детально розглядає проблеми принципу справедливості українського права, Головко А.О розкриває тенденції розвитку та еволюції принципу невідворотності відповідальності. Іванов М.Б. вказує на суттєві недоліки законодавчої конструкції суб’єктивної сторони злочину у контексті принципу суб’єктивної осудності, тощо.

Серед українських вчених проблема принципів кримінального права не отримала такої ґрунтовної розробки. Як правило, підручники із загальної частини кримінального права вітчизняних авторів обмежуються короткою характеристикою основних положень кримінального законодавства, що є свідченням явної недооцінки регулятивних можливостей кримінально-правових принципів. Серед українських фахівців кримінального права, розробкою проблеми кримінально-правових принципів найбільш глибоко займався Коржанський М.Й. Вбачаючи в них дієвий інструмент державної кримінально-правової політики, він намагається дати свою доволі нетрадиційну оцінку існуючим підходам до розуміння кримінально-правових принципів і виділяє саме ті з них, які як тісніше пов’язані із практичною правозастосовчою діяльністю органів кримінальної юстиції. Разом з тим, науковець занадто захоплюється саме регулятивними функціями кримінально-правових принципів, забуваючи про їх ідеологічну і виховну роль у суспільстві, а це в свою чергу значно звужує його розуміння проблеми.

Об’єктом дослідження у роботі є керівні начала (ідеї, положення), які характеризують зміст кримінального права і об’єктивуються в нормотворчій та правозастосовчій діяльності органів держави.

Предметом роботи є нормативний матеріал, в якому закріплені або з якого органічно витікають принципи кримінального процесу.

Метою дослідження є вивчення основних положень, які могли б лягти в основу нового кримінального законодавства України. Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

- ознайомитися з основними підходами до розуміння проблеми;

- визначити поняття принципів кримінального права та їх значення у державно-правовому механізмі захисту суспільних відносин від злочинних посягань;

- використовуючи існуючі підходи, виробити найбільш універсальну систему принципів кримінального права, враховуючи положення Конституції України та об’єктивних умов розвитку суспільства;

- на основі розробленої системи кримінально-правових принципів дати їх характеристику, визначити їх вплив на законодавця, правозастосовчі органи держави та населення, простежити їх втілення у кримінальному законодавстві та здійсненні кримінального правосуддя і на основі цього виробити можливі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої діяльності державних органів.

Методологічну основу роботи складають формально-логічні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція). Разом з тим, враховуючи специфіку об’єкта та предмета дослідження, були застосовані наступні методи. Діалектичний метод дослідження від загального до особливого ліг в основу побудови системи принципів кримінального права України. Соціальні детермінанти формування, функціонування та розвитку конкретних кримінально-правових принципів визначались за допомогою використання конкретно-соціологічного методу, який передбачає аналіз соціальних умов і факторів за яким існує і діє кримінальний закон. Історико-правовий метод використовувався у тих випадках, коли для розкриття змісту певного принципу доцільно було простежити історію його виникнення і розвитку у вітчизняному кримінальному законодавстві.

Виходячи з об’єкта дослідження робота складається з вступу, п’ятьох розділів, висновку, списку нормативних джерел та використаної літератури, додатків. Загальний обсяг 50 сторінок, основної частини 46 сторінок.



























РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

В гноселогічному плані правові принципи є ідеями і положення , які з одного боку відображають пануючі погляди з питань права, які характерні для даної історичної епохи; з іншого боку формулюють певні вимоги, які виражені в узагальненій формі і адресовані учасникам правових відносин. Тому правові принципи не пасивне відображення дійсності, а дієвий інструмент регулювання правових відносин.

Правильний підхід до виявлення і відбору принципів будь-якої галузі права, у тому числі і кримінального, вимагає відмежування цієї правової категорії від інших, і перш за все, як сутність, завдання і мета права. На більш вискому рівні в ієрархії правових понять слід помістити цілі (завдання) даної правової системи чи галузі права, оскільки саме цілі та завдання визначають призначення даної правової галузі та системи в цілому. Так, кримінальне законодавство України має завданням “охорону суспільного ладу України, його політичної та економічної систем, власності, особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань” (ст.1 КК України). Принципи ж вказують на те, як це призначення повинно здійснюватись. Зрозуміло, що різні цілі вимагають різних методів їх досягнення, а, відповідно, і різні принципи побудови системи права та правозастосовчої діяльності. І навпаки дотримання певних принципів може забезпечити досягнення не будь-якої, а лише чітко визначеної мети.

Принципи кримінального права України активно впливають на здійснення всіх функцій кримінального права, однак форми і методи такого впливу різноманітні.

Для здійснення функцій ідеологічного характеру достатньо проголосити той чи інший принцип і закріпити його в преамбулі закону. Однак для використання того чи іншого принципу при здійсненні регулятивної і охоронної функції кримінального права в межах конкретнного правовідношення одного лише проголошення принципу недостатньо. Принцип повинен бути втілений в саму матерію кримінального права, в норми Загальної і Особливої частини КК, на його основі повинні бути побудовані рішення конкретних кримінально-правових проблем. В цьому аспекті має значення прямий зв’язок принципів з усім об’ємом законодавчого матеріалу, який присвясений кримінальному праву. Слід досягнути того, щоб, по-перше, регулятивний (охоронний) вплив будь-якого кримінально-правового принципу був забезпечений системою відповідних кримінально-правових норм і, по-друге, щоб конкретні правові норми не суперечили б проголошеному принципу. Між принципами та нормативним матеріалом, який присвяений кримінально-правовому регулюванню існує і зворотній зв’язок, а саме: порушення кримінально-правового принципу досягається шляхом невиконання тієї чи іншої конкретної кримінально-правової норми.

Різноманітний характер відображення і закріплення правових принципів в законодавстві зумовлює і різноманітні правові і психологічні форми впливу цих принципів на громадян, на правозастосовчі органи, а частково і на законодавця.

Вплив принципів на громадян полягає в тому, що вони допомагають вихованню громадян, формування у них високої правової культури, і тим самим утриманні нестійких осіб від скоєння злочину. Влив принципів на посадових осіб органів попереднього слідства, прокуратури, суду міг би сприяти більш правильному застосуванню кримінального закону, послідовному дотриманню прав та законних інтересів громадян, стабильної кримінальної політики України.

В певній мірі принципи здатні впливати на позиції законодавця. Звичайно, кримінальний закон регулює відносини між громадянами і державою в особі правозастосовчих органів і не направлений до законодавця, однак, при виданні нових, зміні чи відміні існуючих кримінально-правових приписів законодавець завжди керується не тільки об’єктивними потребами суспільства і держави, але моральними, етичними уявленнями і правовим поглядами громадян, які відображені в принципах кримінального права. Прийняття законодавцем норми, яка закріпляє той чи інший кримінально-правовий принцип, означає, що цим принципом він буде керуватися і в подальшому, в процесі розробки і прийняття інших кримінально-правових норм.

В юридичній літературі були зроблені спроби систематизувати принципи кримінального права на загальноправові на специфічні. Так, підручник за редакцією Бовсуновського В.М. містить дворівневу систему принципів кримінального права: загальні та галузеві принципи1. Подібний підхід пропонує і підручник за редакцією Беляєва Н.А2.

В роботах Кригера Г.А. перераховуються загальні, міжгалузеві і галузеві принципи. В числі останніх стосовно кримінального права автор називає відповідальність за винне діяння, передбачене законом, особистий характер відповідальності, індивідуалізація відповідальності і покарання, економія кримінальної репресії. Цей підхід базується на тому, що такі принципи як принцип гуманізму, законності, днмократизму та деякі інші, безперечно, властиві кримінальному праву, але разом з тим вони в тій чи іншій мірі властиві адміністративному, цивільному, трудовому та іншим галузям права. Тому їх визнають принципами усієї системи національного права або загальноправовими принципами3.

Тоді виникає питання: чи існують кримінально-правові принципи у “чистому”вигляді, тобто властиві тільки цій галузі права, і якщо вони дійсно існують, то в якому співвідношенні знаходяться з загальноправовими? З точки зору прихильників вказаного підходу до галузевих відносяться ті принципи, які діють виключно у галузі кримінального права і не проявляються в інших галузях. Але, по-перше, у вказаних авторів спостерігається суттєві розбіжності щодо розподілу усіх принципів на загальноправові і специфічні. Так, Матишевський П.С., стверджуючи, що принципи законності і гуманізму отримують особливий кримінально-правовий зміст, відносить їх до спеціальних принципів кримінального права4. До цієї ж групи він відносить і принцип економії кримінальної репресії, який, наприклад, у підручнику за редакцією Беляєва Н.А. відноситься до категорії загальноправових5. По-друге, при такому розподілі в одній і тій же групі опиняються положення, що виключають або поглинають один одного, наприклад, можливість відповідальності і її невідворотність чи відповідальність осіб, винних у скоєнні злочину і невідвороность кримінальної відповідальності. А трьохрівневій системі прринципів за Кригером Г.А. принцип невідворотності відповідальності включається в кожну з трьох груп6. По-третє, спроби виділити принципи, які б діяли тільки у сфері кримінального права і проявлялися б у інших, як правило, успіху не мають. Так, наприклад, усі принципи, які виділені у підручнику за редакцією Беляєва Н.А. у якості галузевих, а саме: відповідальність за скоєння суспільно небезпечного діяння, відповідальнсість лише за наявності вини, особистої відповідальності, відповідності покарання тяжкості скоєного злочину, індивідуалізації покарання7 в рівній мірі властиві і адміністративному праву. Такі принципи, як вина, індивідуалізація відповідальності діють також у сфері трудового, цивільного та деяких інших галузях права.

У зв’язку з цим недоцільним видається виділення галузевих принципів. Загальні, міжгалузеві та галузеві принципи співвідносяться між собою як діалектичні категорії загального, особливого і одиничного. Це означає, що якщо який-небудь правовий принцип відноситься до загальноправових, то він діє у всіх або майже у всіх галузях національного права, але в кожній з них цей принцип проявляється по-своєму., що визначається спеціфікою предмету та методу регулювання кожної галузі права. Ця спеціфіка торкається декількох моментів. По-перше, загальноправовий принцип конкретизує свій зміст стосовно даної галузі права. По-друге, вказана спеціфіка проявляється у тому, яке місце відводиться тому чи іншому принципу саме в цій галузі права. І по-третє, не всі принципи, що називаютья заальноправовими обов’язково діють у всіх без виключення галузях права. Так, наприклад, для кримінального права принцип поділу влади на виконавчу, законодавчу і судову не є основоположним, водночас для конституційного права його провідне положення не викликає сумніву. Поряд з цим окремі загальноправові принципи стають для кримінального права настільки важливими, що їх модифікації отримують у цій галузі значення самостійних кримінально-правових принципів. Звідси і ті вказані вище суперечності, що виникають при спробах розділіти принципи кримінального права на загальні та специфічні.

Отже, головне полягає не в тому, щоб знайти та виділіти принципи, властиві кримінальному праву і неповторювані в інших галузях права, а втому,щоб виділіти принципи, що відображають дійсну природу національного кримінального права, визначають його завдання та функціїї в українському суспільстві.

Тоді цілком слушно виникає питання про те, яку вихідну позицію у відборі кримінально-правових принципів слід обрати. Переважна більшість авторів вважають, що в кримінально-правових принципах повинні бути сформульовані керівні ідеї та засади, які б давали громадянам, правозастосовчим органам і законодавцю уявлення про те, в яких випадках особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності і яким чином повинна визначатися форма, межі і об’єм відповідальності за скоєне, тобто такі принципи повинні виступати у якості засобів, за допомогою яких досягається зв’язок між злочином і покаранням.

Але таке формулювання критерію відбору принципів кримінального права є надто загальним і допускає широке його тлмачення у кримінально-правовій літературі. Так, Бажанов М.І. в числі принципів кримінального права виділяє відповідальність особи лише за вчинення суспільно небезпечне діяння, яке передбачене в законі як злочин, відповідальність лише за наявності вини, особистий характер відповідальності, індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання8. Російські фахівці Козаченко І.Я. та Незнамова З.А. розширюють цей перелік такими принципами як принципи рівності громадян перед законом, невідворотності кримінальної відповідальності, справедливості, демократизму, законності та гуманізму9.

Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., вбачаючи необхідність закріплення кримінально-правових принципів у вигляді статей кримінального кодексу, виділяють саме ті з них, які можуть бути сформульовані у вигляді законодавчого тексту, а саме:

  1. законність;

  2. рівність громадян перед законом;

  3. принцип особистої відповідальності;

  4. принцип вини;

  5. невідворотність відповідальності;

  6. справедливість відповідальності;

  7. гуманізм;

  8. принцип демократизму10.

Ці принципи сформульовані в главі 2 теоретичної моделі кримінального кодексу, що ув розроблений в Інституті держави і права АН СРСР11.

Фефелов П.А. критикує запропоновану вище мдель, вказуючи на явні її недоліки. Автори намагаються представити дані принципи як “певну систему внутрішньо погоджених і взаємопов’язаних положень”, які базуються на конституційних принципах законності і рівності громадян перед законом. З цим, однак, важко погодитися. Так, чи можна наполягати на тому, що принципи гуманізму, демократизму і справедливості базуються на принципі законності і рівності громадян перед законом. Швидше навпаки: вимоги законності і рівності громадян витікають з ідей гуманізму, демократизму і справедливості. Спірні твердження авторів моделі про модифікацію конституційних принципів у кримінальному праві. Фефелов П.А. наголошує, що “принципи є засадами, що відображають найбільш стійкі зв’язки, їх не можна модифікувати, зорієнтувати в тому чи іншому напрямку. Мова повинна йти тільки про конкретизацію чи актуалізацію конституційних та загальноправових принципів у специфічних принципах кримінального права.”12

У зв’язку з цим Фефелов П.А. пропонує власну систему принципів кримінального права. Так, невідворотність та індивідуалізацію покарання, на його думку, необхідно розглядати в якості основних принципів, тому що саме вони відображають зв’язок між основними поняттями кримінального права – злочином і покаранням – і “характеризують предмет і метод регулювання кримінального права, визначаючи специфіку даної галузі.” Принципи економії примусових заходів і відповідності покарання тяжкості скоєного злочину також відносить до специфічних принципів і характеризують всю галузь кримінального права в цілому, але відрізняються від основних перш за все своїм призначенням: виконують лише регулятивну функцію в процесі реалізації основних принципів13.

Але запропонована система принципів кримінального права також не позбавлена суттєвих недоліків. По-перше, наврядчи є підстави роздіялти кримінально-правові принципи на головні та другорядні. Кожний принцип має самостійне значення, кримінальне право не може слідувати одному принципу, яким би важливим він не був, адже кримінальне право виконує не одну, а цілий ряд соціальних функцій. По-друге, спроби виділити специфічні принципи кримінального права, як це було зроблено, результатів не дають. По-третє, автор стверджує, що невідворотність та індивідуалізація покарання як основні принципи кримінального права акумулюють і конкретизують в собі законність, гуманізм, демократизм і справедливость. Однак це буде показано далі, дія цих загальноправових принципів у сфері кримінального права не обмежується лише конкретизацією у вигляді принципів невідворотності та індивідуалізації покарання, а охоплює такі питання, як визначення поняття злочину і проблеми джерел кримінального права, вимоги щодо забезпечення цих принципів суб’єктам правотворчості та правозастосування тощо. Важко також погодитися з тим, що принцип індивідуалізації покарання охоплює собою принципи особистої відповідальності і принцип вини.

На особливу увагу заслуговує підхід Коржанського М.І. до виділення кримінально-правових принципів. Він виділяє такі специфічні принципи кримінального права, як принцип законодавчого визначення злочину, принцип особистої винної відповідальності, суб’єктиної та повної осудності, принцип переваги пом’якшуючих обставин, більшлї караності групового злочину, відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину та принцип економії “уголовної” репресії14. Отже, як бачимо, автор звертає увагу лише на ті принципи, які мають пряму дію і пряму регулятивну функцію у кримінальному праві. Безперечно, вказані принципи відображають специфічні предмет та метод кримінального права, але відмова автора від таких загальноправових принципів як законність, гуманізм, демократизм і справедливость виглядає безпідставно. Той аргумент, що дані положення є широкими суспільно-філософськими категоріями, що мають рівне відношення до права, економіки, політики та інших сфер суспільного життя, далеко не означає, що вони не можуть мати свого специфічного втілення в інститутах кримінального права, а отже, не мають жоного практичного значення для правової дійсності.

Підводячи підсумок слід зазначити наступне. Принципами кримінального права визначаються найбільш визначні, головні положення (ідеї, засади), які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають і характеризують зміст цієї галузі права і об’єктивуються в законотворчій та правозастосовчій діяльності державних органів. Принципи кримінального права мають важливе значення для реалізації завдань кримінального законодавства у суспільстві: ідеологічного характеру, регулятивної та охоронної функцій, здійснюють вплив на законодавця у сфері нормотворчості на громадян і підвишуючи їх загальний рівень правосвідомості та правової культури.

Щодо систематизації кримінально-правових принципів вітчизняні (у тому числі радянські)кримінально-правова теорія не розробила єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи існуючі підходи, виділивши позитивні риси кожного з них та наявні недоліки, можна сформулювати наступні відправні методичні положення у вирішенні цього питання:

  • відмовитися від поділу принципів на загальні, міжгалузеві та галузеві, зважаючи на його черезмірну умовність;

  • при виділенні принципів кримінального права слід виходити з того, що вони повинні відображати роль цієї галузі права у суспільстві, визначати специфіку її предмету та методу регулювання, здійснювати зв’язок між двома її основними інститутами: злочином і покаранням;

  • систематизація принципів повинна відбуватися на основі діялектичної категорій “загального” та “особливого”, що передбачає можливість виділяти загальноправовий принцип та на його основі сформулювати власне кримінально-правові принцип, що конкретизують дію першого у кримінальному праві;

  • безпідставним є поділ принципів на основоположні та піпорядковані;

  • кожен кримінально-правовий принцип має самостійне значення, але разом з тим є частиною системи цієї основоположних ідей кримінального права, що передбачає їх тісний зв’язок. Дія кожного принципу, що є змістом цієї системи залежить від повноти і реальної дійсності інших принципів.

Виходячи з вищеназваних положень пропонується розгялнути наступну систему принципів кримінального права Уккраїни. Усю сукупність принципів можна поділити на групи в основі кожної з яких лежить один або декілька найбільш загальних положень, які є основою для формулювання наступних принципів групи, а останні є, по суті, конкретизацією дію перших у кримінальному праві. Прицьому слід ще раз наголоситит, що мова не може йти про найважливіші та другоядні принципи, основоположність одних з них не означає їх пріоритетність відносно інших. Тут, йдеться лише про виділення загального і особливого у кримінально-правових принципах.

В окрему групу пропонується виділіти принцип законності, зміст якого визначає суть не соціального призначеня гаулзі кримінального права і витікає з норм кримінального та криінально-процесуального законодавства України. Дія цього принципу у кримінальному праві (як і уінших галузях права) має прямий характер, тому важко говорити про їх конкретизацію за допомогою інших власне кримінально-правових принципів.

В основі другої групи лежить принцип справедливості, як загальна ідея, що притамання не лише праву, а й суспільній свідомості взагалі, та правосвідомості зоркема. Даний принцип у кримінальному праві реалізується за допомогою принципів індивідуалізації покарання і відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину.

Конституційний принцип рівності громадян перед законом є невід’ємни принципом кримінального права. З вказаного принципу органічно випливає принцип невідворотності відповідальності за вчинений злочин, а також основані на ньому принципи персональної відповідальності, принцип вини та суб’єктивної осудності.

В останню групу входять принципи, що характеризують цілі та завдання кримінальної відповідальності, а саме: принципи гуманізму, економії кримінальної репресії.







РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ


В загально правовій формі принцип законності отримав своє закріплення у ст. 68 Конституції України: “Кожен зобо’язаний неухильно дотримуватись Конституції України та законів України…”, а також в ряді інших статей Основного закону ншої держави (ч. 2 ст. 6, ст. 8, ст. 19 та інші).

У кримінальному праві принцип законності отримав значний зміст. У кримінальному праві діє формула nulum crimenenulla pona sine lege – “немає покарання без вказівки на те у законі”. Дане формулювання є ядром принципу законності у сфері кримінального права. На його основі вирішуються найважливіші питання цієї галузі: про джерела кримінального права, підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї, про визначення поняття злочину, а також про правозастосовчу діяльність державних органів у сфері кримінальної політики та тлумачення ними норм кримінального права.

У ст. 3 КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що “виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами…та відповідальність за них.” Згідно з вимогами Конституції України загальне визначення злочину дає ст. 7 КК України.

До речі, Коржанський М.І. пропонує виділити самостійний принцип законодавчого визначення злочину15. Але, як бачимо, це положення є лише одним з аспектів дії принципу законності у кримінальному праві і може розглядатися як один із способів його закріплення у кримінальному законодавстві.

Зі змісту вище згаданого п. 22 ст. 92 КУ випливає суттєве положення про те, що єдиним джерелом кримінального права України є закон – акт єдиного законодавчого органу Верховної Ради України. Це викликане перш за все тим, що кримінальне законодавство завжди пов’язане з застосуванням найбільш суворих форм державного примусу, із значними обмеженнями прав і свобод громадян, що визнані у законному порядку винними у вчиненні злочину. Тому вирішення таких питань повинно відбуватись на рівні актів, що мають вищу юридичну силу, що зумовить стабільність гарантій державно-правового захисту основних прав та свобод людини та громадянина.

Доречним виглядає зауваження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що поряд з закріпленням у основному законі вказівки на те, що покарання за вчинений злочин повинно бути передбачене виключно кримінальним законом, слід встановити аналогічну вимогу щодо закріплення інших наслідків вчинення злочину16. До таких питань слід віднести звільнення від покарання чи від кримінальної відповідальності. На рівні законодавчої техніки дане положення можна було б сформулювати так: “Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, встановлює покарання, що підлягає застосуванню до осіб, які вчинили злочин та інші правові наслідки вчинення особою злочину.”

До числа “інших правових наслідків” можна віднести судимість. Розкриття правової природи не є предметом даної роботи, але щодо цього інституту кримінального права треба зробити суттєве зауваження. На судимість як кримінально-правовий інститут, безумовно, поширюється принцип законності, але це далеко не означає, що зміст і обсяг правообмежень, що пов’язані з судимістю, повинні визначатися тільки кримінальним законом, на що наполягають Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н.17 Більш того, вказані обмеження у значно більшому обсязі закріплені іншими галузями права, зокрема, адміністративним.

Принцип законності має пряме відношення і до питань тлумачення кримінального закону у точній відповідності з його текстом. Це, зокрема, означає, що пробіли в праві, а також поправки в діюче кримінальне законодавство не можуть здійснюватись за допомогою обмежувального чи розширювального тлумачення або шляхом аналогії. Такі випадки повинні вирішуватись виключно виданням нового кримінального закону у встановленому порядку. На перший погляд це положення є цілком зрозумілим і як це видно таким, що витікає з норм КУ та КК України. Однак в судово-слідчій практиці воно дотримується далеко не завжди. Так, наприклад, згідно з постановою ПВС України від 28 червня 1991 року “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” перевищення меж необхідної оборони може тягнути кримінальну відповідальність за ст. 97 або ст. 104 КК України тільки при наявності умислу; необережне перевищення меж необхідної оборони кримінальної відповідальності не тягне18. Таке рішення не є протизаконним, адже диспозиції вказаних статей КК взагалі не містять вказівок щодо форми вини при скоєнні описаних в них злочинів. Однак, чітко проглядається обмежувальне тлумачення норм кримінального законодавства Пленумом ВС України. Виникає парадоксальна ситуація, коли, ПВСУ, по суті, сформулював нову норму, яка в деякій мірі відрізняється від змісту ст. 97 та ст. 104 КК України. Прикладом розширювального тлумачення кримінального закону може бути п. 10 постанови ПВСУ від 1 березня 1973 року “Про судову практику у справах про обман покупців”19, згідно з яким визнаються відповідальними за ст. 155 КК України колгоспники, які за дорученням колгоспу чи іншої організації продають колгоспну продукцію і при цьому обмірюють, обважують чи обраховують покупців, не дивлячись на те, що ст. 155 КК України прямо не вказує на ті підприємства, робітники яких можуть нести відповідальність за даною статтею. Маємо необґрунтовано розширювальне тлумачення закону, оскільки колгосп не відноситься ані до торгових підприємств, ані до підприємств громадського харчування.

Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.


РОЗДІЛ 3. ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

3.1. Дія принципу справедливості у кримінальному праві

В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя.

Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного:

  1. Справедливість – це принцип кримінального права;

  2. Справедливість – це принцип кримінальної відповідальності;

  3. Справедливість – це принцип призначення покарань.

Такі положення є наявним свідченням звуженого розуміння даного принципу у кримінальній науці. Не можна розглядати справедливість лише як принцип відповідальності і тим більше призначення покарання, так як будь-яка норма кримінального законодавства має бути справедливою.

Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про його особистість.”20 До речі, до такого ж висновку прийшли і більшість підручників з Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.

Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливості в уголовном законодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально-правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності”21.

Отже, справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає вимога її впливу на цю галузь права. Доцільним виглядає розглянути наступні точки впливу даного принципу на норми кримінального права, окрім вже згаданого принципу справедливості для призначення покарання: визначення кола злочинів, класифікація злочинів, встановлення меж санкцій.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.

Важливо враховувати вимоги справедливості при проведенні класифікації злочинів, оскільки остання повинна слугувати в якості правової підстави подальшої диференціації відповідальності за злочинні діяння в кримінальному законодавстві, що забезпечує справедливість при призначенні покарань. На даний момент у чинному кримінальному законодавстві немає норми, що була б присвячена класифікації злочинів. У ст. 7-1 КК України дається перелік тяжких злочинів, які являють підвищену небезпеку для суспільства. Загальноприйнятою є думка про те, що суспільна небезпека визначається суворістю санкції, яка за його скоєння передбачена. При аналізі ж санкцій злочинів, передбачених ст. 7-1 КК виникає ряд питань: чи справедливо відносити до однієї категорії злочинів, максимальні межі санкцій за які, коливаються від 5 до 15 років, чим пояснити той факт, що мінімальні межі санкцій за тяжкі злочини можуть бути і 1 рік (ч. 2 ст. 206 ККУ), і 10 років (ст. 56 ККУ). У підсумку маємо, що при таких санкціях диференціація відповідальності і справедливість покарання принципово не можуть бути досягнути так, як особа, що скоїла злочин іншого ступеня суспільної небезпеки отримує таке покарання, а можливо навіть і більш суворе аніж особа, що скоїла тяжкий злочин.

У зв’язку з цим видається недосконалою законодавче класифікація злочинів. А це передбачає широку наукову теоретичну розробку даної проблеми та тактичне втілення її результатів у законотворчій діяльності державних органів.

Тільки після проведення цієї великої роботи, тобто створення дійсно справедливої класифікації злочинів, можна було б встановлювати санкції за різноманітні категорії злочинів. Цікавим у цьому плані є пропозиція Попова А.Н., який вважає, що мінімальна межа санкції за злочин з більш високою суспільною небезпекою має бути максимальною для категорії22.

В роботі Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. дається наступне визначення справедливих санкцій: “справедливою може бути визнана така санкція, яка не тільки відповідає тяжкості описаного в законі злочинного діяння, але і погоджується також з санкціями, передбаченими за скоєння інших злочинів…”23 Таке визначення є не зовсім зрозумілим, що мається на увазі під вимогою погодження однієї санкції з іншими. Звідси виникає потреба конкретизувати дане положення. Така погодженість має передбачити: по-перше, різницю між санкціями для злочинів, які віднесені до різних категорій; по-друге, санкції за злочини також повинні бути кваліфіковані між собою у справедливому співвідношенні. На даний ж момент за нашим кримінальним законодавством особа, яка вчинила розкрадання державного чи колективного майна максимально може отримати до трьох років позбавлення волі, водночас за крадіжку у великих розмірах максимальна межа санкції становить 15 років (ст. 81 КК України); по-третє, що стосується самих санкцій взагалі, то в КК не повинно бути занадто широких меж санкцій так, як не сприяє призначенню покарання. У чинному законодавстві є, наприклад, санкції розміри яких розтягнуті від 3-х місяців до 7 років (ч. 2 ст. 143 КК) або ж, взагалі, передбачають штраф як альтернативу позбавлення волі (ст. 148-6 КК). Такі ж широкі межі кримінально-правових санкцій за злочинні діяння не гарантують справедливого призначення покарання за його вчинення, а, навпаки, зумовлює відсутність, тому що залежить виключно від особистого досвіду і рівня правосвідомості судді, а ці критерії занадто суб’єктивні.


























3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві

В літературі справедливість досить рідко виділяється як самостійний кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися даною проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального покарання. А, наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття справедливості та індивідуалізації покарання24. Дійсно, принципи індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, але повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до особистості злочинця, а справедливість – поняття більш широке: тут враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та пом’якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей – фізичного стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності та громадських почуттів. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість вчиненого злочину, необхідно відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби. Коржанський М.І. досить сумно наголошує на такому, що в чинному законодавстві України санкції багатьох норм визначені дуже свавільно, як і межі окремих видів покарань. В більшості випадків зовсім не зрозуміло, що лежить в основі санкції, чому вона визначена саме в таких межах25.

Вказаний принцип не дотримується у цілій низькі статей чинного КК України. Так, санкції ч. 4 ст. 81 та ч. 3 ст. 117 КК України є однаковими – від 5 до 15 років позбавлення волі, хоча у першому випадку мова йде про викрадення державного чи колективного майна, а другому – про серйозні фізичні та анатомічні наслідки для зґвалтованої жінки, а тим паче для неповнолітньої.

Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства.

Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла злочин при призначенні покарання; другий – на переший план виводить сам характер діяння, а точніше – його тяжкість, рівень – “шкоду”, суспільні та особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо.

Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії.







РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ

4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає, перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально-правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві.

У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його справедливості26. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою. Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний масштаб”27.

Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу справедливості відповідальності28.

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге, опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей особистості винного”29. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини КК України дає підстави говорити, що дане питання у національному кримінальному праві далеко небездоганно.

Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст. 117 КК України ч. 4 цієї ж статті передбачає посилення санкції по мінімуму у 2,7 разів, по максимуму – 1,9 раз, для особливо небезпечних рецидивістів у ст. 81 збільшується у 5 разів..

Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для однієї категорії осіб.

Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин.

Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки:

  • суспільну небезпечність,

  • протиправність,

  • вину та

  • караність30.

Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності, також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на відповідальність.

Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що “оскільки злочин – це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом, величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об’єктивних обставин, але не від особистості суб’єкту злочину. Властивості особистості останнього не підвищують і не понижують її.”31

Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання. Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину, оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).

Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і суперечить ст. 24 Конституції України.

В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України, закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного, безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і відповідно обов’язків32.

В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний) злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це33. Однак визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки, що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном неможливе.

Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом: по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази.

Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у 4 рази. Такий стан є несправедливим і є проявом нерівності в кримінальній відповідальності.

У зв’язку з цим цікавою видається пропозиція Ткаченка В.І., за якою є доцільно вивести з КК України таку кваліфікуючу ознаку як повторність, а в Загальній частині сформулювати норму про те, що повторення злочину тягне збільшення покарання на певну кількість процентів34.



4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності

Принцип рівності громадян перед законом та законності у кримінальному праві конкретизується принципом невідворотності відповідальності за вчинений злочин. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. На думка деяких авторів, принцип невідворотності відповідальності загальний для всіх галузей права35. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушитит кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання”.

У зв’язку з цим Коржанський М.І. відносить принцип невідворотності відповідальності до кримінально-процесуальних36. Виникає питання: чи правомірно відносити даний принцип до кримінально-правових? Відповідь на це запитання Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н. вбачають у аналізі відмінностей, що існують між кримінально-правовими та кримінально-процесуальними відносинами. Якщо кримінально-правові відносини виникають між державою і особою, що скоїла злочин, то кримінально-процесуальні відносини – це правовідносини слідчих, прокурорських та судових органів і посадових осіб між собою та громадянами і організаціями, на яких поширюється їх діяльність з приводу вирішення кримінальних справ37. Зі змісту норми ст. 3 КПК України та вище наведеного визначення видно, що у кримінальному процесі акцент робиться не на обов’язку громадян перед державою понести невідворотну відповідальність за вчинений злочин, а на обов’язок уповноважених державних органів і посадових осіб притягнути таку особу до кримінальної відповідальності вказане дозволяє зробити висновок про те, що є всі підстави вважати принцип невідворотності відповідальності не кримінально-процесуальної, а кримінально-правової.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності.”38 Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що В.І.Ленін звернув увагу на цю думку, вказавши, що : “важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.”39 До того ж радянське кримінальне право завжди відрізнялося крайньою жорстокістю, особливо на ранніх етапах його існування, коли воно було важливим засобом боротьбу з контреволюцію. Крім того, у нашому праві не існувало процесуальних перепон для прояву концепції невідворотності відповідальності.

Важко сказати, яка з названих причин зіграла вирішальну роль, але у вітчизняному кримінальному праві був проголошений принцип невідворотності покарання. Спочатку мова йшла про саме покарання, а не відповідальність. Перший удар по даній концепції був нанесений у 50—60 роки введенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності з передачею справи в товариський суд чи передачею винного на поруки. Став можливим злочин без покарання, замість якого можуть бути застосовані заходи громадського впливу. В таких умовах потрібно було або зовсім відмовитися від принципу невідворотності покарання, або суттєво його модифікувати. Вітчизняна доктрина пішла іншим шляхом. Так з’явився принцип невідворотності кримінальної відповідальності.

Визначити його спробували укладачі теоретичної моделі загальної частини кримінального кодексу: кожна особа, в діянні якої встановлений склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим кримінальним законом40. З формулювання цього принципу виходить, що відповідальність за скоєний злочин може бути реалізована двома шляхами. Звичайний юридичний наслідок скоєння злочину – визнання особи винною та винесення її судом обвинувального вироку з призначенням відповідного покарання. Однак, не завжди кримінальна відповідальність зводиться до покарання. Чинним кримінальним законодавством передбачені різні заходи адміністративного і громадського впливу, що застосовуються у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності або покарання. У зв’язку з цим в науці отримала розвиток ідея про те, що “юридичним наслідком злочину може бути не тільки кримінальна, але й так звана “громадська відповідальність”41. Хоча концепція громадської відповідальності не можна визнати беззаперечною, той факт, що ніхто не писав про “невідворотність кримінальної відповідальності”, використовуючи більш широке поняття “невідворотності відповідальності”, є достатньо показовим. Тільки такий підхід, коли поряд з кримінальною відповідальністю виділяють інші види відповідальності за скоєний злочин, дозволяє логічно пов’язати інститут звільнення від кримінальної відповідальності з принципом невідворотності відповідальності. За висловом Головка А.В. “особа звільняється від кримінальної відповідальності, але притягується до іншого виду відповідальності, яка все ж таки невідворотна”42. Мабуть, саме це мали на увазі Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., коли відмічали, що “застосування “інших заходів, передбачених кримінальним законодавством”, не суперечить принципу невідворотноісті відповідальності лише у тому випадку, якщо такі заходи пов’язані з обов’язковим накладенням на особу, що скоїла злочин тієї чи іншої форми відповідальності”43.

Автори, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності44.

В той час, як зазначають автори вище згаданої теоретичної моделі КК, закріплення принципу невідворотності відповідальності в обов’язковому порядку включає перегляду системи звільнення від кримінальної відповідальності, що має місце в чинному кримінальному законодавстві, з метою виділити тільки ті види звільнення, які пов’язані з тією чи іншою формою примусового впливу на особу, що скоїла злочин45. У зв’язку з цим прихильники принципу невідворотності відповідальності логічно критикували інституту звільнення від кримінальної відповідальності в наслідок зміни обстановки (ч. 1 ст. 50 КК України), як такий, що суперечить даному принципу46.

Разом з тим з прийняттям Конституції України виникає чимало питань щодо конституційності норм інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Так, виходячи з конституційних положень про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається (ст. 124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільненні від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду. Але не вирішеною залишається проблема відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності ст.62 КУ, адже, посадова особа, що провадить слідство, приймаючи рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності, по суті визнає її винною у скоєнні злочину без вироку суду, що є прямим порушенням вказаної статті. Ці проблеми потребують законодавчого вирішення.

На даний ж момент, існування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання викликає великі дискусії. Одні автори вважають, що таке звільнення суперечить принципу рівності громадян перед законом.47 інші відстоюють думку проте, що звільнення від кримінальної відповідальності повинно мати виключний характер і тому критикують, на їхню думку, занадто широку діючу систему звільнення і практику її реалізації.48 Але пануючою є думка проте, що згаданий інститут органічно поєднується з соціальною сутністю галузі кримінального права, притаманними їй гуманізмом та метою покарання, виражає “загальну тенденцію розвитку кримінального законодавства в бік пом’якшення відповідальності за менш значні злочини поряд із посиленням відповідальності за більш тяжкі злочини”49 Зважаючи на це, Головко А.В. вважає, що на даний момент особа у відповідних випадках може бути звільнена не тільки від кримінальної, але й від будь-якої іншої відповідальності, “що робить най можливою саму постановку питання про невідворотність відповідальності”50

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суто якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 ККУ, а також ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.1876, ч.2 ст.222, ст..22910 ККУ (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності) дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин.
















4.3.Принципи персональної відповідальності, вини та суб’єктивної осудності

Принципи рівності громадян перед законом та невідворотності відповідальності вимагають наявності особистого характеру відповідальності, що врахував законодавець, зазначивши у ч.2 ст.61 КУ: “ Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”. Центральний елемент даного принципу – допущення відповідальності фізичної особи тільки за діяння вчинені особисто ним. “Кримінальна відповідальність, - пише Загородніков М.І, - завжди пов’язана із конкретною особою і не може бути перекладена на іншу людину: ні на батьків, опікунів, ні на громадські організації, юридичні особи, хоча б вони добросовісно погодилися притерпіти правові наслідки злочину”.51

Не суперечить даному положенню існування інституту співучасті у національному кримінальному праві. Принцип особистої відповідальності діє по відношенню до тих осіб, що вчинили злочини, в тому числі і по відношенню до співучасників, хоча і немає тут деякої специфіки, що зумовлена самим інститутом співучасті. Організатор, підмовник, посібник також несуть кримінальну відповідальність лише за діяння, які вчинені ними особисто. Однак, в силу того, що злочин було вчинено спільно з виконавцем, то такого роду вчинені ними особисті діяння оцінюються не тільки самі по собі, але й с точки зору їх вкладу в спільну злочинну діяльність. Саме тому кримінальний закон (ст. 17) передбачає, при призначенні покарання співучасникам поряд з іншими обставинами враховуються ступінь і характер участі кожного співучасника в вчиненому злочині. У відповідності до даного принципу співучасник не несе відповідальність за ті дії виконавця, які не охоплювалися його умислом та були для нього ексцесом виконавця52.

Принцип особистої (персональної) відповідальності не викликає сумнівів ні в радянській, ні в національній кримінально-правовій літературі. Але проблема персонального характеру кримінальної відповідальності на даний момент вирішена не повністю. Згідно закону покарання повинне бути покладено тільки на самого винного. Але фактично ж дана умова не може бути досягненна.

Коли б винна особа не знаходилася у відносинах з іншими людьми, застосування до неї будь якого покарання торкалося б тільки її самої. В реальності мабуть такого не може бути. Кожна людина знаходиться у найрізноманітніших відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не може не впливати на характер цих відносин, а отже й на інших людей.

Звичайно, цей вплив може бути різноманітним, далеко не завжди негативним. Наприклад, застосування покарання до особи, що вчинила посадовий злочин, оздоровлює атмосферу у колективі, укріплює трудовий порядок і службову дисципліну. Однак, зовсім по іншому впливає такий захід державного примусу на людей, як знаходитися в особистій, особливо матеріальній залежності від засудженого. Застосування кримінального покарання може призвести до розладу ряду соціально корисних груп, до погіршення матеріального стану дітей, інших рідних та близьких, до серйозного падіння їх престижу у громадськості. Звідси слід визнати, що застосування покарання за злочин, вчинений однією людиною, невідворотно торкається інтересів інших, пов’язаних з нею людей. Оскільки це не бажаний, але невідворотний наслідок, завдання полягає у тому, щоб ступінь такого впливу по можливості зменшити. Для цього слід вдосконалити існуючу систему кримінальних покарань та практику їх застосування. Так зокрема, видається доцільним розвивати тенденцію до скорочення застосування конфіскації майна як додаткового покарання. Заслуговує на увагу і думка Келіної та Кудрявцева про гарантований заробіток в місцях позбавлення волі, який би міг передаватися сім’ї засудженого53.

Принцип особистої відповідальності, як і інші кримінально-правові принципи, потребує подальшого розвитку. Одним з напрямків такого розвитку є поглиблення психологічних аспектів інституту відповідальності, що тісно пов’язано з поняттям вини.

Принцип особистої відповідальності передбачає не тільки фізичну але й психічну індивідуальність суб’єкту. Тобто за висновком Келіної С.Г. “з точки зору цього принципу людина може бути притягнена до кримінальної відповідальності, коли суспільно небезпечне діяння було не тільки “справою його рук”, але і продуктом його свідомості та волі”54. Звідси тісний зв’язок принципу особистої відповідальності з проблемами осудності, вини та суб’єктивних ознак злочину в цілому.

На органічний зв’язок принципу персональної відповідальності з принципом вини вказують більшість фахівців кримінального права. Деякі з них навіть об’єднують вказані принципи в одне положення: особиста відповідальність особи за наявності вини55.

І дійсно, про яку особисту відповідальність може іти мова, якщо особа завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, не усвідомлюючи і не маючи можливості усвідомити його. Покарання такої особи було б безцільним та безглуздим с точки зору не тільки спеціальної, але й загальної привенції.

У діючому кримінальному законодавстві принцип вини отримав закріплення у статті 3 ККУ. Згідно якої до кримінальної відповідальності і покаранню може бути притягнута особа, яка вчинила винне (суспільне або з необережності) суспільно-небезпечне діяння, визначене кримінальним законом як злочин. Отже принцип винної відповідальності можна визначити наступним чином: особа несе суспільно небезпечні наслідки, які настали в результаті їх вчинення та по відношенню до яких встановлена вина (умисел чи необережність).

Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості.

З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.

Отже, конкретний вольовий акт виникає в результаті взаємодії трьох ліній причинного зв’язку, які Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. символічно визначили як “минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле – це весь життєвий досвід даної людини, а також особливості її особистості; теперішнє – це ситуація, в якій вона знаходиться в момент вчинення злочину; майбутнє виступає у вигляді мисленнєвої моделі свого вчинку та його наслідків”56.

Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.

Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини”57. Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по конкретним справам58. В низ підкреслюється важливе значення принципу винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності.

Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності, якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.

До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини59 або взагалі ототожнюється з ним60. Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.

Згадуванні проблеми можна звести до запитання: “Чи повинне поширюватися психічне відношення особи у формі умислу або необережності на ті фактичні обставини, які не є елементом основного складу, але входять до числа ознак кваліфікаційного складу злочину?”.

Так, наприклад, практика зіткнулася з цією проблемою у зв’язку з кваліфікацією зґвалтування неповнолітньої та малолітньої за ч. 3 та ч. 4 ст. 117 ККУ. Пленум ВСУ з цього приводу роз’яснив, що застосовуючи закон про кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або малолітньої, слід мати на увазі, що кваліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ можливе лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само коли він міг і повинен був це передбачити. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ, якщо буде доведено, що винний сумлінно помилявся що до фактичного віку потерпілої61. Аналогічно вирішується дана проблема і по іншим категоріям справ, зокрема при кваліфікації розкрадання державного або колективного майна і викрадення індивідуального майна громадян62.

Як бачимо, осудними можуть бути лише ті ознаки складу злочину, які усвідомлювались винним або які він міг і повинен був усвідомлювати. Ця наукова позиція знайшла своє відображення у ст. ст. 8 і 9 ККУ. Ставлення особі за вину обтяжуючих обставин вчиненого нею злочину, які вона в силу тих чи інших обставин не могла і не повинна була передбачити, позбавлене будь якого винного і попереджувального означення було б незаконним і несправедливим, означало б, по суті, перехід на позиції об’єктивної осудності, яка є чужою для національної теорії і практики боротьби зі злочинністю.

Отже, проголошений у сучасного кримінальному праві концептуальний постулат відповідальності за вину, який втілювався в принцип кримінального закону, є важливим положенням Кримінального кодексу, що покликане ще більш глибоко втілювати правозастосовчу практику принцип особистої відповідальності. Саме на цьому принципі базується справедливе призначення покарання, яке виражається в урахуванні психічного ставлення особи до вчиненого нею злочину. Саме цей принцип лежить в основі застосування не тільки норм Особливої частини ККУ, але й ряду інститутів Загальної частини ККУ “стадії злочинної діяльності, співучасть у вчиненні злочину, добровільна відмова від доведення злочину до кінця, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання”.




















РОЗДІЛ 5 . ПРИНЦИП ГУМАНІЗМУ

Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових звязків.

В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола субєктів діє принце гуманізму? В кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на злочинця так і на потерпілого, свідка тощо. При цьому акцент робиться на захист прав і свобод саме тих “хто постраждав ”63. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до злочинця. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючи проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно повязувала його саме у забезпеченням інтересів винного. А це дає підстави сформулювати самостійний принце захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця.

Діюче кримінальне законодавство не відповідає ідеї визнання людини, її життя і здоровя, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, яка закріплена у ст. 3 Конституції України. В переліку обєктів кримінально - правової охорони особистість її правами і свободами вказується після інтересів держави та суспільства, про що свідчить ст. 1, 7 КК та розміщення розділів у самому кодексі і посягання на особисту власність до сіх пір визнається менш небезпечним діянням , аніж злочини проти державної та колективної власності. Цей ряд прикладів можна було б продовжувати. Коржанський М.Й. підмітив, що кримінальний закон взагалі не має згадки про потерпілого64.

Діючий КК не визнає життя і здоровя потерпілого в якості факторів, що відіграють вирішальну роль в кримінальної відповідальності посягаючого. В ньому втілений принцип підвищення покарання за посягання проти життя і здоровя в залежності від багатьох обставин, переважна більшість з яких повязанно не з потерпілим, а з особистістю винного і характером скоєного ним діяння. Саме життя, якщо орієнтуватися на ст.ст.93,94 в кримінально правовому разумінні нічого не варте.

У звязку з цим доцільно було б відмовитися від орієнтування на обтяжуючі обставини оскільки перелік таких обставин безмежний, ними можуть бути у кожному конкретному випадку різни ситуації, які може використати злочинець для досягнення своєї мети. Крім того, оперування обставинами, що обтяжують відповідальність, тим більше при конструюванні складів злочинів вимагає їх співрозмірності по ступеню небезпеки, що зробити практично неможливо. Враховуючи це, суд немає сам визначити, які обставини можна визнати обтяжуючими або пом’якшуючими, якщо злочин було вчинено під впливом цих обставин.

Слід також звернути увагу на те, що обтяжуючі обставини, зазначені ст. , іноді стають більш важливими показниками суспільної небезпеки злочину, ніж завдана шкода, що є не логічним: підтверджується не гуманізм чинного кримінального законодавства. Не випадково на практиці виникають ситуації, коли злочинець скоює по зовнішнім ознакам небезпечну крадіжки за попередню змовою групою осіб, з проникненням в приміщенням (ч. 3 ст. 140), але по суті не заслуговує такої оцінки, так як викрадені були, наприклад, декілька пачок паперу або шматок м’яса.

Отже, на даний момент у кримінальному законодавстві України діє концепція покарання злочинця. Концепція захисту, особливо прав, свобод та інтересів особи наш закон не знав, хоча кара за злочин може і повинна бути бути засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 22 КК України. Карати – щоб захищати , а не карати – щоб покарати.

Принцип гуманізму у кримінальному праві безпосередньо пов’язаний з визначенням як мети правосуддя, так і тих засобів, які має кримінальна юстиція у вирішенні завдань, що стоять перед нею. Кримінальна юстиція може і повинна впливати на злочинця, а також на громадян з метою попередження з їх боку можливих злочинів. Людина – це складна динамічна, само організована система. Тому, якщо треба здійснити позитивний вплив на поведінку суб’єкта , по-перше, необхідно впливати як на саму особу, так і на об’єктивні умови її життя; по-друге, враховувати складність і багатоманіття індивідуальностей і типів особистостей, по-третє, рахуватися з соціально-психологічними та іншими факторами взаємодії особистості з її соціальним оточенням, вплив якого може бути іноді сильнішим за вплив кримінальної юстиції. При цьому кримінальна юстиція вимушена виконувати важнкопоєднувані завдання – охорону суспільства від злочинця і одночасно позитивне включення його в систему суспільних відносин. Виходом з вказаної складної ситуації є гуманне ставлення до злочинця як ефективний засіб боротьби зі злочинністю.

Цікавою є ситуація з рецидивною злочинністю. Історія переконливо доводить, що помста, залякування, фізичне насильство ніколи не ліквідували злочинність докорінно, тому якщо злочинна поведінка викликана тим, що погляди, ідеї, переконання злочинця не відповідають нормативній системі, то ефективним засобом попередження нових злочинів може бути лише виправлення і перевиховання (ре соціалізація) злочинця. Для осіб, які вперше скоїли злочин важливий тісний взаєиозв’язок правового і виховного меттодів впливу, що здійснюється кримінальною юстицією із загальними принципами гуманістичного виховання.

Широке розуміння гуманізму кримінального права включає в якості його обов’язкового елемента суворе дотримання всіх кримінально-правових принципів та інститутів: склад злочину як єдина підстава кримінальної відповідальності, розгляд як єдина форма кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності в залежності від вини, звільнення від покарання тощо. Звичайно, гуманізм по відношенню до злочинця неможливий, як відмічалося вище, без гуманізму по відношенню до потерпілого, свідка та інших осіб, які «втягнуті в орбіту кримінального процесу»65.

Втілення принципу гуманного ставлення до злочинця повинно здійснюватися шляхом скорочення сфери застосування покарання у вигляді позбавлення волі, раціональної побудови кримінально-правових санкцій, що дає можливість вибрати такий захід примусу, який буде найменшим, широке застосування актів амністії та помилування. Визначена тенденція кримінального законодавства України – послідовна лінія заміни кримінальних репресій різними, м’якими адміністративного й громадянського.

Одним з проявів гуманного ставлення до злочинця у кримінальному праві є принцип економії кримінальних репресій. Келіна і Кудрявцев вважають, що «економія репресії – це гуманізм, проявлений законодавцем, а тому на цій підставі стверджують, що дане положення досягається на законодавчій стадії і не має місця у процесі реалізації кримінальних приписів, а тому не може розглядатися як принцип кримінального права.» З такою точкою зору важко погодитися. Так, економія кримінальних репресій на законодавчому рівні проявляється при вирішенні кола діянь, що є злочинними (криміналізація), про заходи покарання за них (). Водночас в правозастосовчій діяльності даний принцип проявляється у тому, що особі, що скоїла злочин, повинно бути призначене мінімальне покарання за скоєний злочин або інший захід кримінально-правового впливу, що є необхідний та достатній для її виправлення і попередження нових злочинів. Вимога мінімального розміру покарання за скоєний злочин безпосередньо визначається метою покарання: слід вибрати такий захід примусу, який не тільки необхідний, але і достатній для досягнення цих завдань. Тому, гуманними можуть бути визнанні такі покарання чи інші заходи кримінально-правового впливу, які необхідні і достатні для охорони суспільних відносин та водночас для виправлення особи, що скоїла злочин, і попередження нових злочинів з боку цієї особи чи інших осіб. Звичайно, призначене судом покарання не повинно залишати у особи відчуття некараності злочину.

Практика застосування покарання свідчить, що призначення занадто суворих заходів примусу, може викликати серйозні негативні соціальні наслідки. Завдаючи зайві страждання засудженому та його близьким, таке покарання перетворює в очах громадськості злочинця на жертву, викликаючи до нього відчуття жалості та співчуття замість засудження його злочинних діянь. Тим самим занадто суворе покарання перешкоджає формуванню правильної суспільної поведінки, свідомості, досягнення мети загальної превенції.

Отже, сутність принципу гуманізму полягає у визнанні людини, її прав і свобод та законних інтересів найвищою соціальною цінністю для держави. Дане положення ставить вимогу перед кримінальним законодавством, по-перше, своїми кримінально-правовими санкціями не покарати злочинця, а захистити та поновити права та інтереси громадян, що були порушені в наслідок його злочинного посягання, а, по-друге, застосовуючи до особи, винної у скоєнні злочину, заходи державного примусу, воно повинно переслідувати мету перевиховання злочинця, вироблення у його свідомості позитивних суспільно корисних установок, включення його у суспільство як повноцінну особистість, яка поважає і виконує нормативні приписи даного суспільства. З метою позитивного впливу на винного до нього повинен застосовуватися мінімально необхідний захід кримінально-правового впливу.






















ВИСНОВОК

Отже, узагальнюючи усе вище викладене, слід зазначитит наступне. Проблема принципів кримінального права потребує грунтовної розробки як з позицій кримінально-правової теорії, так і у контексті дії конкретних кримінально-правових принципів у суспільстві. Перший момент передбачає розробку такої системи кримінально-правових принципів, яка б відповідала об’єктивним умовам розвитку суспільства, держави і права, втілювала б у собі загальні ідеї, що покладені в основу всієї правової системи, не суперечила моралістичним позиціям, що склалися у суспільстві, та традіціям кримінальної політики тієї чи іншої держави; другий момент, в свою чергу, включає розробку практичних рекомендацій для законодавця щодо втілення тих чи інших принципів у нормативному матеріалі, виявлення проблем і суперечностей у кримінальному законодавстві щодо втілення у ньому конкретних кримінально-правових принципів та недоліків уу роботі правозастосовчих державних органів, які пов’язані з недотриманням або з неналежним дотриманням таких принципів.

Разом з тим, стан розробок за обома вказаними напрямами у вітчизняній науці кримінального права важко назвати навіть задовільним. У сучасній кримінально-правовій літературі проглядується явна недооцінка регулятивних можливостей системи кримінально-правових принципів, а теоретичний доробок радянських фахівців вимагає суттєвого переосмислення з сучасних позицій громадянського суспільства та правової держави. У зв’язку з цим, сучасна кримінально-правова доктрина так і не спромоглася виробити єдиного підходу до розуміння даної проблеми, що, звичайно, ускладнює її висвітлення у роботі. І все ж таки система принципів кримінального права України у роботі була представлена наступним чином: принцип законності, принцип справедливості, який у кримінальному праві конкретизується принципами індивідуалізації покарання і відповідальності, вини та суб’єктивної осудності; в останню групу увійшли принципи гуманізму та економії кримінальної репресії. Запропонована модель є своєрідною спробою подолати ті розбіжності, що мають місце у кримінально-правовій літературі, присвяченій принципам кримінального права, шляхом використання позитивних моментів та аналізу недоліків кожного з підходів.



СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


І. Нормативно-правові акти:

  1. Загальна декларація прав людини. – К.: Укр. Правнича Фундація. Вид-во Право, 1995. – 12 с. – (Сер. “Міжнародні документи ООН з прав людини”).

  2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Україна, 1996.

  3. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. – К., 2000. – С. 454.

  4. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах / Відп. ред. В.І. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 720 с.

  5. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.



ІІ. Книжкові видання:

  1. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – 176с.

  2. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – 336с.

  3. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. – В., 1992. – 92с.

  4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юридичних вузів і фак-тів. / За ред. проф.. Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. – К., 1997. – 368с.

  5. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 512 с.

  6. Марцев А.И. Діалектика и вопросы теории уголовного права. – К., 1990. – 126с.

  7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – 1120 с. – (Нормат. док. та комент.).

  8. Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – 542с.

  9. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. –М., 1973. – 478 с.

  10. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебник для юр.вузов. –М., 1951. – 432 с.

  11. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. М.Д. Шаргородского и М.А. Беляева –М., 1962. – 478 с.

  12. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Михайленко С.М. –К., 1968. – 670 с.

  13. Советское уголовное право. Общая часть. / Под ред. Кригера Г.Я., Куринова Б.А., Ткачевского Ю.М. – М., 1981. – 517с.

  14. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – 516с.

  15. Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – 278 с.

  16. Фефелов П.А. Понятие и система принципов советского уголовного права. – Свердловск, 1970. – 148с.

  17. Чернышова Н.В., Володько М.В., Хазин М.А. Криминальное право Украины. /За ред. Бовсуновского В.М. – К., 1995. – 456с.



ІІІ. Публікації у періодичних виданнях:

23. Анашкин Г.В. Справедливость назначения уголовного наказания. // Сов. государство и право. - №7. – 1982. – с.60-65.

24. Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.61-68.

25. Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и право. – 1999. - №10. – с.52-58.

26. Келина С.Г. Некоторые направления совершенствования уголовного законодавства. // Сов. государство и право. – 1987. – №5. – с.63-69.

27. Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69-70.

28. Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- с.102-110.

29. Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. – 1982. - №11. – с.48-56.

30. Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. – 1997. – №2. – с.101-108.

31. Павлова О.К. Современные тенденции развития уголовного законодательства и уголовно-правовой теории. Материалы конференции в январе 1994г. в Институте государства и права.// Государство и право. – 1994. - №6. – с.44-77.

32. Попов А.Н. Принцип справедливості в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – с.86-89.

33. Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. – 1983. - №7. – с.79-87.

34. Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – с.86-90.

35. Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – с.36-43.













ДОДАТОК № 1.

ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ЗАКОННІСТЬ

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

РІВНІСТЬ

ГУМАНІЗМ

Індивідуалізація відповідальності

Відповідність карання тяжкості злочину

Невідворотність відповідальності

Персональна відповдальність

Принцип вини

Суб’єктивна осудність


1 Чернышова Н.В., Володько М.В., Хазин М.А. Криминальное право Украины. /За ред. Бовсуновского В.М. – К., 1995. – С.3-4.



2 Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.

3 Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- С.102.


4 Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.18.


5 Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.

6 Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- С.102-105.


7 Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.


8 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юридичних вузів і фак-тів. / За ред. проф.. Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. – К., 1997. – С. 26.


9 Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – С 16-17.


10 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 64.


11 Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 13.


12 Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – С. 41.



13 Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – с.40.



14 Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69.


15 Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 24.


16 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 78.


17

 Там само.

18 Див. п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 року “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995. – С. 28.


19 Див. п. 10 постанови ПВСУ від 1 березня 1973 року “Про судову практику у справах про обман покупців”// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995. – С. 144.


20 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 134-136.


21 Попов А.Н. Принцип справедливості в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – С.86-87.


22 Попов А.Н. Принцип справедливости в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – С. 87.


23 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 135.


24 Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 21-22.


25 Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 31.


26 Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.86.


27 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 88.


28 Там само. – С. 89.

29 Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – с.86.


30 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 33-34.


31 Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.87.


32 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 92.


33 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 160.


34 Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.89.


35 Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. – 1982. - №11. – С.50.


36 Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. – В., 1992. – С. 14.


37 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 122.


38 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 127.


39 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 128.

40 Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 25

41 Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.63.


42 Там само.

43 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 130.


44 Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. – 1997. – №2. – с.102.


45 Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 26


46 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 131.

47 Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. – 1983. - №7. – с.82.


48 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 131.


49 Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.3444.


50 Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.64.


51 Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. –М., 1973. – с. 56


52 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 85


53 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С.107.


54 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.108.

55Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.20.


56 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.113.


57 Абз. 3 п. 19 Постанови Пленуму ВСУ “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. № 9 від 1 листопада 1996р // Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. – К., 2000. – С. 454.

58 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.


59 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.114-116.


60 Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и право. – 1999. - №10. – с.52-58.


61 Абз. 2 п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 27 березня 1992 р. “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини”//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.


62 Абз. 2 п. 22 Постанови Пленуму ВСУ № 12 від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.


63 Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – с. 21.


64 Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69-70.


65 Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с. 151



Случайные файлы

Файл
33797.rtf
28913-1.rtf
157438.rtf
74328.rtf
5221-1.rtf