Адвокат в уголовном процессе (~1)

Посмотреть архив целиком

26



ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ


Конституція – Конституція України

КК – Кримінальний кодекс України;

КПК – Кримінально – процесуальний кодекс України


Кримінальне судочинство є складною та багатобічною діяльністю багатьох органів та осіб, коло яких визначено законом. В ній беруть участь як державні органи та посадові особи, так і громадяни. Вони виконують різні процесуальні функції та наділені законом різними за характером та обсягом правами, різні й їх обов’язки. Однак загальним для них є те, що всі вони тим чи іншим чином беруть участь у справі, вступають між собою у процесуальні правовідношення і тому є суб’єктами кримінального процесу (суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності).

Разом з тим, не можна не враховувати характер діяльності того чи іншого суб’єкту процесу, значення яке вона має при провадженні по кримінальній справі. Діяльність одних суб’єктів створює значний вплив на ход та рішення руху справи; діяльність інших хоч й пов’язана з активною участю у процесі, такого рішучого впливу не має; а діяльність третіх – пов’язана з виконанням конкретних, часом епізодичних процесуальних функцій. Вказані розбіжності у правовому статусі суб’єктів кримінального процесу дозволяють класифікувати їх наступні три групи:


  1. органи, що ведуть кримінальний процес (чи основні суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності);

  2. учасники кримінального процесу;

  3. інші суб’єкти кримінального процесу (до неї відносяться особи, чия діяльність, епізодична за своїм характером, має допомагати органам, що ведуть кримінальний процес, у здійсненні завдань кримінального судочинства – свідки, експерти, спеціалісти, перекладники та ін.)

Особливе значення мають перші дві групи вказаної класифікації. Основними суб’єктами кримінального процесу є суд, прокурор слідчий, начальник слідчого підрозділу, органи дізнання. Саме їх діяльність має першочергове, визначне значення для всього кримінального процесу, з нею пов’язана безпосередньо реалізація завдань кримінального процесу.


Учасники процесу – це громадяни, установи, організації, підприємства, що мають права для активної участі у справі з метою захисту своїх прав та законних інтересів чи прав та законних інтересів осіб, яких вони представляють. До них відносяться підозрюваний, обвинувачений, захисник, постраждалий, цивільний позивач, цивільний відповідач, представники постраждалого, позивача, відповідача. У юридичній літературі існує думка, що до самостійної групи суб’єктів кримінального процесу слід віднести представників громадських організацій та трудових колективів. Однак якщо враховувати, що представники суспільних організацій та трудових колективів, що беруть участь в суді як суспільні захисники чи обвинувачі, по суті є суб’єктами, які за своїм правовим статусом займають таке саме положення, що й учасники процесу, то є достатні приводи для віднесення їх до числа останніх. Не можна разом з тим погодитись з поглядом, що поняттям “учасники процесу” охоплюються всі особи, що приймають ту чи іншу участь у справі – від судді та прокурора до обвинуваченого, захисника, свідка, понятого. По суті це відбирає у класифікації суб’єктів кримінального процесу будь-який зміст.

Розмежування понять “основні суб’єкти процесу” та “учасники процесу” має важливе теоретичне та практичне значення. Воно реально відображає те, що закріплено у діючому законі та практиці, що розвивається на його основі. Відмежування цих понять дозволяє не тільки визначити в теоретичному плані те загальне та характерне, що притаманне кожній з вказаних груп суб’єктів процесуальної діяльності, але й конкретно вирішити практичні питання, що стосуються характеристики повноважень основних суб’єктів процесу, з одного боку, а також прав та обов’язків учасників процесу – з іншої. Це, в свою чергу, створює необхідні умови для біль чіткої фіксації в законі правового статусу кожного з суб’єктів, які входять в ту чи іншу групу, а відповідно, й для більш ефективної реалізації завдань судочинства.


З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини і громадянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема, в частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги:

- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);

- адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (частина друга статті 59 Конституції України);

- суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

- об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (частина перша статті 36 Конституції України).

Положення частини першої статті 59 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір захисника своїх прав. Визначення поняття "захисник" у чинному законодавстві України відсутнє. У Конституції України це поняття вживається також у частині четвертій статті 29, положення якої гарантують кожному заарештованому чи затриманому можливість користуватися правовою допомогою захисника.

Науково-теоретична та довідково-енциклопедична література не містить однозначного визначення терміна "захисник". За одним тлумаченням цей термін ототожнюється з терміном "адвокат", за іншим - терміну "захисник" надається більш широке значення.

Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Таким чином, положення частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи не відповідає положенням частини першої статті 59 Конституції України.

Тому Конституційний Суд України вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними):

- положення частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Захисником є особа, на яку покладено обов’язок використовувати усі зазначені у законі засоби для встановлення обставин, що виправдовують обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного чи пом’якшуючих чи виключаючи їх відповідальність, а також надавати їм необхідну юридичну допомогу (ст.48 КПК).

Участь захисника у кримінальному процесі є одним з найважливіших проявів реального забезпечення права обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного на захист, гарантованого Конституцією України.

На практиці адвокатами є переважно особи, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. В стадії судового розгляду, за згодою підсудного, до виступу у ролі захисника можуть бути допущені його близькі родичі, піклувальники, опікуни (ч.1 ст.44 КПК). Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у постанові №10 від 07.07.1995 р. “Про застосування законодавства, що забезпечує обвинувачуваному, підозрюваному, підсудному право на захист”, повноваження захисника можуть бути підтверджені:

  • адвокатів, що займаються адвокатською діяльністю індивідуально або в об’єднаннях – відповідним свідоцтвом, а також ордером на наявність згоди чи згодою на участь у справі;

  • близьких родичів, опікунів, піклувальників - заявою підсудного на здійснення цими особами його захисту, а також поручительством і відповідними документами, що є підставою для участі їх у справі. Оскільки законом не обмежено кількість захисників, на запрошення обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного, його родичів, законних представників чи інших осіб до участі у справі можуть бути допущені декілька захисників.

Закон особливо обумовлює момент допущення захисника до участі в справі. За загальним правилом, захисник допускається до участі у справі по всім питанням з моменту пред’явлення обвинувачення, а у разі затримання особи, підозрюваного у вчиненні злочину, чи застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту – з моменту оголошення йому протоколу о затриманні чи постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання (ч.2 ст.44 КПК).

По справам про суспільно небезпечні дії, що вчинені особами у стані неосудності, а також по злочинам осіб, що захворіли а душевну хворобу після вчинення злочину, захисник допускається до участі у справі з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи. (ч.3 ст.44 КПК).

У разі, коли дізнання або попереднє слідство не провадилось, захисник допускається до участі в справі після віддання обвинуваченого до суду. (ч.4 ст.44 КПК)

Відомо, що КПК (ч.4 ст.6) надає можливість порушення кримінальної справи у зв’язку з вчиненням суспільно небезпечного діяння особою, що досягла 11 років, але до досягнення нею віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність; розслідування та вирішення таких справ виконується в порядку передбаченому ст.73 КПК. По справах цієї категорії закон встановлює, що захисник допускається до участі з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків чи замінюючих них осіб з постановою про закриття справи та з матеріалами справи, а у випадку поміщення неповнолітнього до прийомника-розподільника – не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту поміщення до цього закладу (ч.5 ст.44 КПК).

Допуск захисника до участі у справі вже на початкових етапах попереднього розслідування суттєво посилює процесуальні гарантії прав підозрюваного та обвинувачуваного, утворює додаткові умови для повного та правильного розслідування справи, забезпечення режиму законності на цій стадії процесу.

Принципово важливою є вимога ст.45 КПК про обов’язкову участь захисника при провадженні дізнання, попереднього розслідування та розгляді кримінальної справи у суді першої інстанції, крім випадків відмови підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного від захисника у порядку, передбаченому ч.2 ст.46 КПК.

Виходячи з конституційного положення про свободу кожного у обранні захисника своїх прав, останній може бути запрошений підозрюваним, обвинувачуваним та підсудним, так само як і його законними представниками, родичами чи іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного (ч.1 ст.47 КПК). У зв’язку з цим, особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані забезпечити право вільного обрання захисника. Якщо, однак, з’явлення для участі у справі захисника, обраного підозрюваним, неможлива на протязі двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, - на протязі сімдесяти двох годин, особа, що провадить дізнання, слідчий суд чи суддя відповідно повинні роз’яснити вказаним особам їх право запросити іншого захисника и реально забезпечити їм таку можливість. Якщо підозрюваний, обвинувачуваний та підсудний не оберуть собі іншого захисника, орган, у провадженні якого знаходиться справа, зобов’язаний призначити йому захисника, про що виносить відповідне рішення; зобов’язання забезпечити участь захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об’єднання за містом розслідування справи чи її розгляду у суді (ч.3 ст.47 КПК). Аналогічно вирішується питання про призначення захисника і в тих випадках, коли підозрюваний, обвинувачуваний чи підсудний взагалі не обрали захисника. Оплата праці захисника як у випадку його участі у справі по призначенню, так і у випадку, коли підозрюваному, обвинувачуваному чи підсудному через малозабезпеченість юридична допомога надається безкоштовно, проводиться за рахунок держави.[1]

Закон допускає заміну одного захисника іншим, але тільки після клопотання чи за згодою підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного (ч.3 ст.47 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений та підсудний можуть у будь який момент провадження по справі відмовитися від захисника. така відмова має бути тільки добровільною. Вона можлива тільки за умови, ініціатива відмови йде від вказаних часників процесу і що є реальна можливість участі захисника у справі (ч.1 ст.46 КПК). Неможливо, щоб особа що провадить дізнання чи слідчий рекомендували підозрюваному чи обвинуваченому, а суд – підсудному відмовитися від захисника. про відмову від захисника особа, що проводить дізнання, чи слідчий складають протокол, а суд виносить ухвалу, суддя – постанову. Відмова від захисника не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора чи громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних (ч.1 ст.46 КПК).

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що при розгляді заяви підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного про відмову від участі у справі захисника особа, що проводить дізнання, слідчий чи суд зобов’язані з’ясувати відмовляється він від захисника та буде самостійно виконувати свій захист чи бажає замінити цього захисника іншим. У останньому випадку слід надати йому можливість замінити захисника. [2]

Надаючи можливість підозрюваному, обвинувачуваному та підсудному відмовитися від участі захисника у справі, закон разом з тим, встановлює ряд випадків, коли відмова цих осіб від захисника не може бути прийнята, а саме:

1) по справах осіб у віці до 18 років, підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочину;

2) по справах про злочини осіб, що внаслідок фізичних чи психічних недоліків (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

3) по справах осіб, що не володіють мовою на якій ведеться судочинство;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин передбачає смертну кару;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру(ч.3 ст.46 КПК).

Відповідно не може бути прийнято відмову від захисника з боку неповнолітнього (у віці від 11 до 14 років) при розслідуванні та розгляді про нього справи у порядку, передбаченому ст.ст.73 та 447 КПК.

Після передачі справи до суду захисник отримує можливість надати клопотання про визнання немаючими юридичної сили доказів, що отримані з порушенням закону та, залежно від значення, що їм надавалось на стадії попереднього слідства клопотати про зупинення справи, перекваліфікації звинувачення на менш тяжке, виключенні з обвинувачення деяких пунктів звинувачення, про відміну запобіжного заходу.

На стадії попереднього розслідування кваліфікованої допомоги захисника потребує не тільки підозрюваний але й свідок. Звичайно свідок допитується слідчим віч-на-віч. І тільки на очній ставці гласність допиту розширюється. Деякі слідчі допитують свідків у присутності оперативних робітників, інших слідчих, що напевне навряд чи можливо та створює перешкоди у роботі. Інколи присутні переривають допит з метою донести яку-небудь інформацію на користь обвинувачення. При допиті свідків без сторонніх осіб відомі випадки психічного давлення, різкий тон, поспіх та ін. У присутності адвоката таке навряд чи можливе.

У суді нерідко можливо почути від свідків мотиви зміни ними показаній: слідчий сам написав частину показаній, користуючись матеріалами справи; свідок підписав протокол, не читаючи його через неможливість розібрати почерк слідчого; підписав протокол допиту не входячи до суті написаного, довіряючи слідчому та ін. Вперше з’явившись у кримінальному процесі свідок можливо ще не до кінця розуміє значення своїх показань і тому може підписати що завгодно. Такий свідок не знає, що його показання оцінюється як найправдиві, близькі до моменту вчинення злочину, а тому достовірні. Необхідність участі адвоката при допиті свідка обумовлена не тільки посиленням кримінальної відповідальності. Є багато інших ситуацій коли допомога захисника свідку просто необхідна. Склалася погана практика допиту як свідка майбутніх підозрюваних та обвинувачених. Спочатку підозрюваний (обвинувачений) неодноразово допитується як свідок, а коли від нього всі необхідні дані отримано, тоді його допитують як підозрюваного. Як свідок, громадянин зобов’язан під страхом кримінальної відповідальності розповісти всю відому інформацію. Потім допитуваний має право давати показання. Але він вже їх дав і відмовитися від них неможливо. Первісні показання свідка, навіть якщо вони хибні, будуть завжди серйозно викривати цю особу. Ця перепона законом не передбачена, на протести адвокатів можна почути: що не заборонено, то дозволено. Про такий поза процесуальний стан відомо усім, але все ж таки “для користі справи” закон можна порушувати та обходити звідси випливає, що майбутній підозрюваний має бути допрошений саме як підозрюваний , а коли він має адвоката – за його участю. Такий порядок важливо передбачити і стосовно обвинуваченого.

Допомога адвоката потрібна й свідку, що був обвинуваченим чи підозрюваним, справа стосовно якого припинена; обвинуваченому по іншій справі, але виступаючому свідком у разі роз’єднання справ. При допиті неповнолітнього свідка у віці до 14 років, а на розсуд слідчого і від 14 до 16 років повинен брати участь й педагог.

Роль адвоката при допиті не повинна зводитись тільки до присутності. Оскільки такий адвокат має бути незацікавленою особою у результаті справи, незалежним, то йому потрібно дозволити ставити запитання, але з дозволу слідчого. Звичайно, адвокат свідка може оскаржити неправомірні дії прокурору. Участь адвоката у попередньому слідстві має підняти рівень надійності його показань у знаходженні матеріальної істини стосовно конкретної кримінальної справи. За адвокатом завжди залишається право на пояснення законів, в тому числі й при допиті свідка.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство чітко обговорює права та обов’язки захисника.

Захисник не має права відмовлятися при проведенні дізнання, попереднього слідства та у судовому засіданні від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного та повинен здійснювати свої функції у відповідності зі своїм процесуальним призначенням.

Захисник є самостійним учасником кримінального процесу, хоч його самостійність має свої межі, що виходять зі специфіки його процесуальних відносин з підзахисним. У своїй діяльності він не завжди залежить від вимог та бажань останнього, не завжди повинен розділяти й ту позицію, що її займає підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний. Він вільний у виборі засобів захисту. Головне – щоб ці засоби були законними та цілком відповідали характеру тієї функції, що її захисник повинен виконувати. Тому, виконуючи захист, він повинен керуватися законом, виходи з чітко встановлених фактів та захищати тільки законні інтереси підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, задовольняти тільки ті його вимоги, що не суперечать закону.

На відміну від органів, що ведуть процес, - органів дізнання, слідчого, прокурора та суду – закон не поширює на захисника вимог ст.22 КПК про з’ясування всіх обставин справи, в тому числі що викривають обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) та обтяжуючих його відповідальність. Через характер процесуальної функції, що він виконує, діяльність захисника має певною мірою однобічний характер, бо він має захищати й тільки захищати свого підзахисного. Все, що не відповідає такій діяльності – не відповідає закону. Однак у межах цієї діяльності він повинен повно, всебічно та об’єктивно розглядати все, що сприяє підзахисному, виправдовує його чи пом’якшує відповідальність. З цим пов’язана й вимога закону про те, що одна та сама особа не може бути захисником двох чи декількох підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних, якщо інтереси одного з них не відповідають інтересам захисту іншого (ч.2 ст.47 КПК).

Охороняючи процесуальну самостійність захисника, закон не дозволяє внесення подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також особистої постанови судді чи ухвали суду стосовно правової позиції захисника по справі (ч.11 ст.48 КПК).

Крім вказаних вище, на захисника покладаються обов’язки:

  • своєчасно з’являтися для участі у виконанні слідчих чи процесуальних дій у яких його участь є обов’язковою (ч.5 ст.48 КПК);

  • не розголошувати без дозволу слідчого чи прокурора дані попереднього розслідування (ст.121 КПК);

  • не розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням своїх процесуальних обов’язків; він не може бути допрошений як свідок про обставини, що він взнав, виконуючи обов’язки захисника (п.1 ст.69 КПК);

Розголошення захисником відомостей. Повідомлених йому підзахисним, його родичами або іншими особами може завдати шкоди інтересам цих осіб, а також державним і громадським інтересам, підриває моральні та психологічні підвалини захисту – довірчі стосунки між захисником і підзахисним, іншими особами, які бажають їм допомогти.

Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Її предметом є питання, з якими громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть даних ним консультацій, порад роз’яснень та інші відомості, одержані адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Адвокату забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб (ст.9 Закону про адвокатуру).

За порушення свого професійного обов’язку адвокат може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

З моменту допущення до участі у справі захисник відповідно до ст.48 КПК має широкі процесуальні права:

  • до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з зустріч (“віч-на-віч”), а після першого допиту – без обмеження їх кількості та довго тривалості;

  • мати зустріч з засудженим та особою, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру;

  • бути при допитах підозрюваного та обвинуваченого, а також при вчиненні інших слідчих дій, що проводяться за участю чи за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника;

  • за згодою особи, що проводить дізнання чи слідчого брати участь і у інших слідчих діях;

  • застосовувати науково-технічні засоби при вчиненні тих слідчих дій, у яких приймає участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи – за згодою особи, що проводить дізнання, слідчого, а в суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, - за згодою судді чи суду;

  • знайомитись з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу чи пред’явлення обвинувачення, а після закінчення попереднього слідства – з усіма матеріалами справи та виписувати з цих матеріалів необхідні відомості;

  • брати участь у судовому розгляді справи;

  • надавати докази та заявляти клопотання та відводи;

Захисник не вправі сам здійснювати ніяких слідчих дій по збиранню та перевірці доказів, оскільки за чинним КПК це є винятковою компетенцією слідчих органів, прокурора, судді і суду. Але, беручи участь у справі адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази.

  • подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

  • збирати відомості про факти. Що можуть бути використані як докази у справі, зокрема одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян – за їх згодою;

  • ознайомлюватись на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

Потерпілим визнається особа, якій злочином нанесено моральну, фізичну чи матеріальну шкоду (ч.1 ст.49 КПК). Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, якім заподіяно матеріальну шкоду від злочину та заявили при провадженні у кримінальній справі до обвинуваченого чи до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, а саме вимогу про відшкодування збитків (ч.1 ст.50 КПК). Цей позов розглядається одночасно з кримінальною справою (ч.1 ст.28 КПК). Як цивільні відповідачі можуть бути закликані батьки, опікуни чи інші особи, а також підприємства, організації чи установи, що в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого (ч.1 ст.51 КПК).

Про визнання постраждалим, цивільним позивачем, а також про залучення як цивільного відповідача, особа, що проводить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд – рішення. З цього моменту вони стають учасниками кримінального процесу, набирають процесуальних прав для захисту своїх законних інтересів, в тому числі й право мати представника.

Постраждалий та адвокат як його представник мають право:

  • надавати докази;

  • заявляти клопотання;

  • знайомитись з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства;

  • брати участь у судовому розгляді;

  • заявляти відводи;

  • подавати жалоби на дії особи, що проводить дізнання, слідчого, судді чи суду, а також на вирок чи рішення суду та постанову судді (ч.3 ст.49 КПК)


Задача № 1.

По цій справі слідчому слід надіслати прокуророві всі матеріали справи. Прокурор має перевірити вмотивованість притягнення народного депутата Нечета до кримінальної відповідальності і відповідно винести подання Генеральному прокурору по цій справі.

Цей порядок обумовлений особливостями статусу народного депутата, тому що не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності,
піддані арешту, затриманню або заходам адміністративного
стягнення, які накладаються в судовому порядку:,

народний депутат України — без згоди Верховної Ради, а в період між сесіями — Президії Верховної Ради за вчинення тяжких злочинів з наступним затвердженням Верховною Радою.

Навіть після закінчення строку повноважень він може бути притягнутий до відповідальності за пред'явленим йому обвинуваченням у порушенні закону, що мало місце в період виконання депутатських повноважень, лише в порядку, передбаченому законодавством щодо народного депутата України (чч. 1 і 3 ст. 27 Закону про статус народного депутата України );

народний депутат Автономної Республіки Крим — без згоди Верховної Ради Республіки;

депутат місцевої Ради народних депутатів — без згоди Ради, до якої його обрано, або вищестоящої Ради;

кандидат у народні депутати України, у депутати місцевої Ради — без згоди відповідно Центральної виборчої комісії, обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської виборчої комісії (ст. 30 Закону про вибори народних депутатів України, ст. 36 Закону про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад ).

Для одержання згоди Верховної Ради України на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи його арешт Генеральний прокурор до пред'явлення депутату обвинувачення, дачі санкції на арешт вносить до Верховної Ради подання, яке має бути розглянуто не пізніше як у місячний строк. При необхідності від Генерального прокурора можуть бути витребувані додаткові матеріали. Верховна Рада більшістю
голосів (2/3 від загального складу народних депутатів) приймає вмотивоване рішення у формі постанови і в триденний строк повідомляє про нього Генерального прокурора. Депутат має право брати участь в обговоренні Верховною Радою питання про його депутатську недоторканність. Генеральний прокурор у триденний строк від дня закінчення провадження у справі повинен повідомити Верховну Раду про результати слідства і в такий же строк — про результати розгляду справи в суді (ст. 28 Закону про статус народного депутата України).

Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державним органами поведінки особи як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило полягає у застосуванні до особи, що вчинила злочин конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. Кримінальна відповідальність може мати не тільки форму покарання. За вироком суду вона може зводитись тільки до осуду особи, яка вчинила злочин, і звільнення її від покарання (ч.2 ст.50 КК). Особу може бути засуджено умовно чи з відстрочкою виконання покарання вироку. Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності до тих пір, поки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності. Юридична відповідальність, у тому числі й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень п.п. 14,22 ч.1 ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються “судочинство ... організація і діяльність прокуратури, органів дізнання та слідства”, а також “засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них”. Пунктом 9 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України визначено, що “прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування”. Таким чином, форма і порядок кримінального переслідування особи, що підозрюється у вчиненні злочину, а також кримінальна відповідальність винної особи регламентуються кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством України.

Зокрема, порядок розслідування кримінальної справи, арешт і затримання регулюються Кримінально-процесуальним кодексом України. Аналіз його норм дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування починається з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення. Відповідно до положень ч.1 ст. 147 КПК “в разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади”. П.4 ч.1 ст.242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноособово чи суд у розпорядчому засіданні зобов’язані з’ясувати чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними по справі доказами викриті у вчиненні злочину.

Підтвердженням того, що в зміст терміну “притягнення до кримінальної відповідальності” вкладається факт пред’явлення особі обвинувачення є передбачена ст..174 КК кримінальна відповідальність особи, яка проводить дізнання, слідчого або прокурора за притягнення за відомо невинного до кримінальної відповідальності з корисливих мотивів чи іншої особистої зацікавленості.

Законом України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року визначено, що для одержання згоди Верховної Ради на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності Генеральний прокурор України вносить подання до Верховної Ради до пред’явлення депутату обвинувачення або дачі санкції на арешт (ч.1 та ч.2 ст.28 названого Закону). Ст.29 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” визначала, що депутата ради не можна притягнути до кримінальної відповідальності або арештувати без згоди ради (стаття виключена Законом № 11/98 від 13 січня 1998 року).

У ч.3 ст.80 Конституції України стосовно народних депутатів України також використано термін “притягнення до кримінальної відповідальності”.

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчинені злочину.

Статус народного депутата України визначається конституцією та законами України. Важливою конституційною гарантією є депутатська недоторканність, яка має цільове призначення – забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер.

Згідно з положенням ч.2 ст.80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це означає, що народний депутат України і після припинення депутатських повноважень не може бути притягнений до юридичної відповідальності за зазначені дії.

Депутатська недоторканність передбачає також особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту народних депутатів України. Вони не можуть без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3 ст.80 Конституції України). Згідно з ч.3 ст.76 Конституції України “не може бути обраним до Верховної Ради громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку”. З цього конституційного припису випливає, що народним депутатом України може бути обраний громадянин України, щодо якого порушено кримінальну справу, пред’явлено обвинувачення у вчинені злочину, затримано чи заарештовано.

Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчинені злочину.

Згода Верховної ради на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного Кримінально-процесуального кодексу України.

У разі пред’явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину та/або його арешту до обрання народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі стосовно такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/або перебування під вартою.

Після отримання згоди Верховної Ради, справа повертається слідчому для подальшого розслідування. Але результати розгляду мають бути постійно, на першу вимогу доповідатися Верховній Раді Генеральним прокурором.

Після прийняття рішення про притягнення депутата до суду він втрачає право на виконання обов’язків народного депутата України та втрачає цей статус.

Задача № 2.

Дійшовши висновку по справі про нанесення тяжкого тілесного ушкодження (ст.121 КК України) іншою особою, слідчий має винести постанову про притягнення Івана Криворучко як обвинуваченого і проводити подальше розслідування справи з новим складом учасників.

Одночасно з цим, на підставі ч.4 ст. 26 КПК слідчий має винести постанову про об’єднання справ проти Івана Криворучко (по обвинуваченню його у нанесенні тяжких тілесних пошкоджень) зі справою його брата, Андрія Криворучко, по обвинуваченню у за відомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину (ч.2 ст.383 КК).

Криворучко Андрій має бути притягнутий до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання тому, що у його показах містяться цілком неправдиві відомості щодо закінченого злочину з вказівкою на конкретну особу, яка начебто його вчинила (Андрій вказав сам на себе).

Мотиви цього вчинку ніяк не впливають на можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Вони можуть тільки враховуватись у судовому засіданні, при розгляді справи.

Самообмовив Андрій себе у тяжкому злочині (нанесенні тяжкий тілесних ушкоджень), що також дозволяє додатково кваліфікувати його дії за ч. 2 ст.383 КК.

Встановивши факт самообмови слідчий виносить постанову про закриття справи стосовно Криворучко Андрія по обвинуваченню його за ст.121 КК і виносить постанову про притягнення його як обвинуваченого за ч.2 ст.383 КК про за відомо неправдиве показання про вчинення злочину.

Об’єднання відповідно до ст.26 КПК справи проти Криворучко Андрія в одне провадження з основною справою про нанесення тяжких тілесних ушкоджень сприяє повноті і всебічності розслідування та судового розгляду.




ЛІТЕРАТУРА


  1. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року/За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.:Каннон, 2001

  2. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України /Бюлетень законодавства і юридичної практики України, №4-5, 1995р.

  3. Вісник Конституційного Суду України № 12 2000р.

  4. Збірка Постанов Пленуму Верховного Суду України з кримінальних та цивільних справ, К.:Думка, 2000

  5. Вісник академії правових наук України №5 від 1995р, Харків

  6. Альперт С.А. Суб’єкти кримінального процесу, Харків:Одисей, 1998.


Случайные файлы

Файл
73859.rtf
101628.rtf
72292-1.rtf
14211.rtf
74776-1.rtf