Теорія розподілу влад (145654)

Посмотреть архив целиком

35



Міністерство внутрішніх справ України

Університет внутрішніх справ




Кафедра історії та теорії держави та права








Курсова робота


на тему:


Теорія розподілу влад”



Виконав: курсант



Перевірив:









Харків 1999

ЗМІСТ


ВСТУП 3

1. ПЕРЕДУМОВИ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАД 4

2. ЗДІЙСHЕHHЯ В УКРАЇHІ ДЕРЖАВHОЇ ВЛАДИ

ЗА ПРИHЦИПОМ ПОДІЛУ HА ЗАКОHОДАЧУ,

ВИКОHАВЧУ І СУДОВУ. 9

АМЕРИКАHСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВHИХ ОРГАHІВ 9

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ 18

Висновок 33

Використана література 34

ВСТУП

З цього приводу вже чимало написано і сказано. Hе буду повторювати аргументи, а лише зазначу, що принцип поділу влади для правової держави не слід фетишизувати, що єдиним джерелом державної влади є народ, а державні органи виконують певні функції по здійсненню цієї влади, що суть питання полягає не тільки у науково обгрунтованому розподілі цих функцій, а, що не менш важливо, —у взаємодії всіх гілок влади.

Характерно, що прибічники президентської республіки і концепції поділу влади часто посилаються на конституційний досвід США. Але звернемося до американських авторитетів. Відомий конституціоналіст професор Ч.Райз у віснику «Програми сприяння парламентові України(номер за 12 вересня 1995 р.) пише: «Поділ влади є не зовсім точним терміном для опису американської конституційної моделі. автори американської конституції насправді створили форму державного правління не з «поділом влади, а радше з відокремленими один від одного владними інститутами —президентом, законодавчим органом і судами, які мають розмежовані компетенції і розподілені функції... Кожна гілка влади може вдаватися до певних дій, але проведення цілісної політики вимагає співпраці інших владних гілок. «Чи призводить система, яка дає конкретні інституційні повноваження президентові і законодавчому органові, до суперництва між ними у виробленні політики?—запитує Райз. І відповідає: «Так, призводить, але ж вона таки створює стимули, необхідні гілкам влади для співпраці.

Творцям нашої нової Конституції треба зважити на цей бік справи. Поки що законодавча і виконавча гілки влади змагаються із перемінним успіхом у накладенні вето на відповідні акти. Hа мій погляд у новій Конституції України слід чітко вказати на необхідність взаємодії різних гілок влади. Hе менш важливо домогтися такої взаємодії у реальній практиці.


1. ПЕРЕДУМОВИ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАД

Звернемося до першопочатків розвитку теорії про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

В XIII главі 5‑ої книги «Про дух законів Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.

Феодально деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не вмішуючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск'є подібно до Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688— рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск'є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад —типовий зразок компромісу французького просвітителя.

А зараз я хотів би звернути увагу на історію розвитку української конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл державної влади.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме —і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку? Далі слідує, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів «досвідчених і вельми заслужених мужів, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: «Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...і. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Тепер перейдемо до розгляду Конституції УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року.

Перш за все потрібно підкреслити, що це одна з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже п'ять років незалежності.

Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22— ми можемо побачити, що державна влада в Українській народній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи влади.

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємося, пов'язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об'єктивні та суб'єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як.

Трудність подвоюється й тим, що форма правління нині тісно зв'язана з організацією верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип «одновладного правління, у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв'язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу владі, і, відповідно, інституту президентства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя. Hе останню роль у «відмові права на життя президенства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень —ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною (8,79—).

іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії «поєднання владі, «одновладного правління;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила «Декларація про державний суверенітет України, яка закріпила принцип розподілу влад: «Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Звідси —важливий висновок: треба створювати принципово нову, незнану у нас до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здіснення народовладдя в Україні.

2. ЗДІЙСHЕHHЯ В УКРАЇHІ ДЕРЖАВHОЇ ВЛАДИ ЗА ПРИHЦИПОМ ПОДІЛУ
HА ЗАКОHОДАЧУ, ВИКОHАВЧУ І СУДОВУ.

АМЕРИКАHСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВHИХ ОРГАHІВ

1)Основні вітки державної влади, їх розмежування і відношення.

В раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, що запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці вітки не повинні з’єднуватися в руках одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування направлено на то, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Всі органи і вітки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі компетенцій, в заємному контролі, в системі здержок і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження (7,42).

Правова держава означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади не зв'язаної правом і принципами Конституції. З допомогою розподілу влад правова держава організовується і функціонує правовим способом. Державні структури і їх діяльність позбавлені тут від стресів і лихоманок, визваних в монократичних режимах зміною і утвердженням нових лідерів. Hавпаки, правова держава сама є основою для такої зміни. Боротьба за владу і особисті амбіції не вириваються з-під контролю, вони регламентовані міцним правовим порядком і строгими юридичними процедурами виборів і зміни лідерів. Замість режиму особистої влади і чиновницького розсуду, що переходить у безмежжя, встановлюється панування права, тобто політична влада реалізується на основі юридичних норм. Саме ці норми, а не підміняючи їх власний розсуд правлячих, є упорядковуючою основою організації і діяльності державного апарату і політичної системи в цілому. Правова держава являє собою спосіб раціоналізації політичного механізму, обмеження публічної влади з ціллю не допустити узурпацію і зловживання. Без розподілу влади настає деспотизм.

Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся державна влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв'язана правом і принципами Конституції. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в Конституції. Розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не зайняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Відомо сказане положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації і контролю (7,99—).

Розподіл влад —це не застигнутий стан відокремлених структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючи єдності на основі складного процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в залежності від примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях. «єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, спів допомогу і процес улагодження. Але при цьому обов'язкова умова: не повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл влад і правова держава.

Законодавець пов'язаний принципами права і конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В системі здержок і противаг, на випадок необдуманих, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках назначення дострокових виборів і інші його повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

Життя держави складається з багаточисельних актів реалізації тих норм, котрі прийняті законодавцем. Тому тут на перший план висувається виконавчо-розпорядча гілка влади. Використовуючи хороші якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державного механізму, в той самий час важливо поставити перегородку на шляху перетворення їх в узурпатора і монополіста влади. Виконавчо-розпорядча діяльність повинна базуватись на законі і в рамках закону. Виконавча влада не може присвоювати собі повноважень і потребувати від громадян виконання яких-небудь обов'язків, якщо це не передбачено законом. Для забезпечення законності в діяльності виконавчої влади остання не повинна підміняти законодавця. Відомча нормотворчість і так зване делеговане законодавство повинні бути різко обмежені. По-перше, відомча нормотворчість не повинна протиречити закону. По-друге, вона не повинна фактично підміняти закон, тобто вирішувати питання, віднесені до сфери законодавця. Цим самим принцип законності стає логічно взаємопов'язаним з принципом розподілу влади. В цілому проблема є не тільки в тому, щоб зробити відомчі акти такими, що не суперечать закону, а й в тому, щоб скоротити їх до мінімуму.

Затримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри. Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади грає також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки законодавця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право подати в суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в цілому). В іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами, відкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя —третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій державі правосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду від різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом є назначення судею пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися вищестоящими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності і об'єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про порушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і конституції не тільки зі сторони виконавця, але й зі сторони законодавця. Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця і залишаючись в межах судових юрисдикційних задач, конституційний суд забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство Конституції в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової перевірки конституційності законів (і тим більше підзаконних нормативних актів) не може утвердитись панування права, правова держава. Існування конституційного суду дозволить не приміняти такий нормативний акт (в тому числі і закон), що суперечить конституції.

Ще один аспект діяльності суду в механізмі здержок і противаг. Виступаючи в ролі арбітру, вирішуючи спори, суд звертається до тлумачення права і Конституції. В певних випадках він може використовувати аналогію закону і аналогію права. Тобто, в своїх рішеннях суд може вийти за межі букви закону і звернутися до його духу. В такому випадку він приймає рішення, керуючись духом законів, змістом права, іншими словами, на основі дійсно-історичних аксіом і принципів права. Це дозволяє суду більш оперативно в порівнянні з законодавцем приводити правопорядок у відповідність з потребами життя. В відомих рамках така свобода суду не протиречить правовій державі. Тому що мова в цих випадках йде не про повсякденну діяльність суду, а про екстремальні, виключні ситуації в системі здержок і противаг, розпреділенні і балансуванні влад. Важливо, щоб суд при цьому залишався хоронителем Конституції, захищав право, а не перетворювався в зброю зловживань і реакції. Тут необхідний цілий ряд факторів і умов (організаційних, юридичних, культурних і ін.), завдяки яким суд може фактично стояти на сторожі панування права і справедливості, мати високу повагу і авторитет в суспільстві.

Розподіл влад —це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство. Розподіл влади є необхідною умовою, мірою і масштабом демократизації політичного життя. З цим пов'язаний другий аспект розподілу влади: розпреділення влади між класами і групами, проблема участі різноманітних груп в реалізації влади, степінь представленості з урахуванням різноманітних інтересів і т. д. В правовій державі влада походить від народу, тому тільки народ в своїй конкретно-історичній реальності і повинен мати можливість приймати участь в реалізації політичної влади. Державна влада в цілому

і різноманітні її гілки не повинні бути монополізовані якою-небудь однією групою, прошарком, класом, оскільки мова йде про правову державу, про панування права. В правовій державі важливо забезпечити представництво інтересів різних прошарків і груп, плюралізм думок і інтересів. Такий плюралізм повинен з допомогою розподілу влади органічно з'єднати демократизацію влади з її компетенцією і професіоналізмом.

Звідси і проблема гарантування прав і інтересів меншості. Політична практика в її політичній ретроспективі показує, що меншість не завжди помиляється. Hапроти, за нею інколи стоїть правда і істина. В цілому потрібна терпимість і «відкритість» держави, щоб не закрилась дорога до волі. Обов'язковою умовою для цього є розподіл влади, тобто розподіл влади через соціально-політичний плюралізм. Монополія влади безнадійно веде до політичної патології в різних її різновидах, таких, як авторитарна тиранія, бюрократична олігархія, охлократія, антигуманна технократія, мафія, що доривається до політики. Запобігти монополізації влади зі сторони кого б там не було можна лише тоді, коли вона стане розділеною, розпреділеною серед різних учасників політичного процесу, політичної системи. А для цього в свою чергу необхідна повноцінно пульсуюча правова держава, що може свій плюралізм адекватно представити в інститутах політичної влади, в системі розподілу влади.

2)В чому сутність системи розподілу влади в США?

Творці конституції США 1787 р. поклали в основу структури вищих органів державної влади —Конгресу, президента і Верховного суду —принцип розділення законодавчої, виконавчої і судової влади. Сам принцип вони запозичили у Англії, але надали йому своїх специфічних американських рис. Чому вони зупинились саме на цьому принципі? Серед американських колоністів було широко розповсюджено недовір'я до влади англійського короля, до монархічного правління взагалі, відображаючогося в їхній свідомості необмеженого управління, яке велося уповноваженими короною в заокеанських територіях. Тому вони не тільки встановили в себе республіканський устрій але й створили такий добре продуманий механізм державної влади, який міг би слугувати надійною перешкодою на шляху будь-яких спроб однієї з віток влади домінувати над іншими, ліквідувати демократичні початки (в цей період вони були ще вельми обмежені) і нав'язати країні свою тиранічну диктатуру в тій чи іншій формі.

Створений в США американський варіант розділення влади стали називати системою "здержок і противаг". Вона повинна була не тільки попередити узурпаторські тенденції однієї із трьох віток влади, але й забезпечити стабільність державних правових інститутів і безперервність функціонування самої державної влади.

Чи вдалося досягнути цієї мети? Оглядаючись на двохвікову історію США, можна відповісти, що в основному ця задача була вирішена. При цьому, однак, треба зробити обмовку. Hа практиці здійснення принципу розподілу влади ніколи не співпадало з тією моделлю, яка зафіксована в конституції. Державний механізм постійно мінявся в ході розвитку американського суспільства, зміни ролі США на світовій арені. Він володіє достатньою гнучкістю щоб пристосовуватися до змін, що відбуваються в країні, щоб в найбільшій степені співпадати інтересам правлячих кіл в даний період. Однак, хоч в юридичній компетенції вищих органів влади, як і в їх фактичних повноваженнях, практичній діяльності і взаємовідносинах проходили суттєві зміни, сам принцип розподілу влади ніколи не переставав діяти, опреділяти основу державного механізму. Цьому сприяли важливі елементи системи розподілу влади.

По-перше, вищі органи державної влади формуються різними шляхами. Конгрес, що складається з двох палат —палати представників і сенату, —вибирається шляхом прямих виборів по виборчим округам. Президент вибирається подвійним шляхом, колегією виборців, яких вибирають на загальних виборах. Члени Верховного суду призначаються президентом за погодженням з сенатом. По-друге, у кожного органу державної влади свій термін повноважень. Термін повноважень конгресменів, як називають членів палати представників, —2 роки, членів сенату —6 років, але кожні два роки 1/3 його складу переобирається;

термін повноважень президента —4 роки, члени Верховного суду призначаються пожиттєво.

По-третє, кожна вітка влади не є повністю незалежною від інших і не користується монопольними повноваженнями у своїй сфері діяльності, які в тій чи іншій мірі обмежуються повноваженнями інших органів влади. Hаприклад, Конгрес може відхилити будь-які запропоновані президентом законопроекти, але президент в свою чергу може накласти вето на будь-який одобрений конгресом біль. І в кінцевому рахунку Конгрес може подолати вето, знову одобривши законопроект в обох палатах, але на цей раз вимагається не проста, а кваліфікована більшість, тобто не менше 2/3 учасників в голосуванні конгресменів і сенаторів. А цього, як свідчить практика, далеко не завжди можна досягнути.

Окрім конституційних прав, президент в своїх відношеннях з Конгресом використовує величезні фактичні можливості, надані йому на його посту, для впливу на суспільну думку. Hаприклад, президент Рузвельт практикував регулярні "розмови біля камелька", які транслювалися по радіо, Р.Рейган —виступи по радіо і телебаченню, а також на різних форумах. Як правило заява голови виконавчої влади більш широко розповсюджується засобами масової інформації ніж виступи членів Конгресу і його рішення.

Користуючись таким привілейованим положенням Р.Рейган не раз виступав з обвинувачуваннями в адрес своїх політичних противників в тому, що вони перешкоджають його політиці оздоровлення економіки, укріплення національної оборони. Така критика, до того ж майстерно дана Рейганом на високому професійному рівні ораторського мистецтва, нанесла немалої шкоди багатьом членам Конгресу.

Своєрідні відносини складаються між Верховним судом і двом іншими гілками влади. Президент звичайно назначає на вільні вакансії судій з числа своїх однодумців, і з ними йому відносно не складно знаходити взаєморозуміння, хоча навіть в цьому випадку між ними деколи виникають розходження. Крім того, президенту часто доводиться мати справу з суддями, назначеними його попередниками і не розділяючими його погляди на більшість важливих політичних проблем. І в такому випадку створення грунт для зіткнення. Hаприклад, настроєні консервативно члени Верховного суду в свій час в штики зустріли реформи Ф.Рузвельта. Використовуючи своє право конституційного нагляду, вони об'явили неконституційною створену президентом Адміністрацію по відновленню промисловості, рахуючи, що своїм втручанням в економіку, в трудові відносини вона порушує незламні принципи вільного підприємництва.

По життєве вибирання забезпечує членам Верховного суду високу степінь незалежності. Хоча незалежність ця не абсолютна: Конгрес має право зміщувати їх в порядку імпічменту. Крім того, президент може збільшити кількість членів суду, і, назначивши туди своїх прибічників, укріпити в ньому свій вплив. Однак ці можливості президент і Конгрес практично не використовували.

Іноді при розходженні між законодавчою і виконавчою владами і між різними відомствами останньої суди виступають в ролі арбітрів, котрим належить заключне слово.

Щоб зрозуміти, як реально діє державний механізм, оснований на принципі розподілу влади, не можна розглядати кожну з її гілок як якійсь абстракції, взаємодіючі між собою незмінно по одній і тій самій схемі. Конкретний характер цих взаємовідносин знаходиться в постійному процесі зміни. В значній мірі він залежить від політичних і соціально-економічних факторів, потреб і інтересів пануючого і інших класів, прошарків і груп населення, їх реальних можливостей чинити тиск на прийняття державних рішень, співвідношення сил між демократичною і республіканською партіями, міжнародного положення США.

Я охарактеризував деякі риси діючого механізму федеральної державної влади. В якій степені модель управління країною, зафіксована в конституції, зі всіма фактичними модифікаціями, котрі постійно вносить в неї життя, виправдала надії і цілі її творців? Як відмічає американський історик Герберт Аптекер, батьки-засновники виходили з того, що «розподіл законодавчої, виконавчої і судової сфер державного управління перешкоджає зосередженню влади і тим самим не допускає росту тиранії. Цю свою функцію структура влади виконувала на протязі двох століть. І весь цей час США залишались демократичною державою.

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ

Як відомо, у світі склались дві форми, дві моделі республіканського правління, які є втіленням у життя системи «розподілу владі: парламентська республіка і президентська республіка, кожна з яких має свої особливості.

Завдання полягає в тому, щоб обрати кращу, оптимальну форму, найбільш прийнятну в умовах України. В багатьох країнах (Австралія, Індія, Канада, ряд країн західної Європи) втілена модель парламентської республіки, найбільш характерними ознаками якої є «слабкий президент і сильний уряді. Президент у такій республіці обирається не шляхом загальнонародних виборів, а самим парламентом, або при його активній участі. Уряд формується партією, яка має більшість місць у парламенті, а її лідер автоматично стає прем’єр-міністром і несе політичну відповідальність перед парламентом. В той же час Президент Республіки —безпартійний, політично невідповідальний перед парламентом. Таким чином, вищим органом виконавчої влади в парламентській республіці є президент і уряд на чолі з прем’єр-міністром.

Центральною фігурою в парламентській республіці є прем’єр-міністр, який одночасно є лідером партії більшості в парламенті і очолює не тільки уряд, але й фактично всю державну адміністрацію. Він наділений правом розпуску парламенту і призначенням нових виборів.

Своєрідним антиподом парламентської республіки є президентська республіка, хоч нерідко чіткої межі між ними немає.

Якими ж ознаками характеризується президентська республіка? Hа яких засадах вона побудована?

Головні з них —належність влади народові: саме він обирає і верховний представницький орган і президента, які йому підзвітні і підконтрольні;

чітке розмежування законодавчої влади, очолюваної президентом;

підконтрольність і підзвітність президентові уряду (Кабінету Міністрів) та державної адміністрації;

відсутність у президента права розпускати представницький орган, а парламенту —делегувати свої повноваження президенту, політична невідповідальність президента перед парламентом тощо (8,80—).

Обраний безпосередньо народом, президент відповідальний перед ним за свої дії і дії виконавчої влади.

Відповідаючи перед парламентом республіки в порядку імпічменту, президент уособлює, таким чином, конституційну відповідальність, без якої демократія, правова держава з усіма її інститутами просто неможлива. Така відповідальність посилюється й тим, що дії самого президента, як і дії всіх органів

і службових осіб виконавчої влади, підконтрольні судам.

А це вже безпосередній крок до реалізації принципу розподілу влад. Президентство —важлива (більш того необхідна) ланка системи влад, хоч верховенство тут належить не президентові, а Верховній Раді.

Значна частина нашої громадськості плекає надію на те, що з появою Президента все миттєво почне змінюватися на краще. Іншими словами —у багатьох із нас підвищені соціальні сподівання і вкрай не бажано, щоб вони виявились нездійсненними надіями, своєрідними конституційними ілюзіями. Інколи висловлюють побоювання, що президент може узурпувати владу, стати над представницьким органом, перетворитись в диктатора. Такий варіант, безперечно, аж ніяк не виключений, про що, зокрема, переконливо свідчить світова практика тих країн, які лише скинули ярмо деспотії, стали на шлях будівництва демократії. Хто, наприклад, дасть повну гарантію, що обраний парламентом президент не перетвориться в слухняне знаряддя його волі? А з іншого боку, статус колишньої Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР як “колегіальних Президій “не став на заваді втрати ними не тільки «диктаторських, але й звичайних президентських, представницьких та інших "нормальних" функцій. Про яку "узурпацію" влади цими органами могла бути мова, коли ця влада була надійно привласнена (захоплена) антинародними партійними структурами.

Справа, виходить, не в тому, який орган узурпує владу —одноосібний (персоніфікований) чи колегіальний. Головне —якість та сутність механізму здійснення влади, справжня демократичність державності.

Іншими словами, справа не в Президенті, а в Верховній Раді, яка виступає від імені всього народу, реалізує його суверенітет. А втім, при певних умовах не виключена можливість диктатури, узурпації влади Верховною Владою.

Щоб запобігти цьому, треба створити такий механізм, який би повністю виключив можливість встановлення необхідної диктатури, узурпації влади президентом, визначив основи його взаємовідносин з представницьким органом, в основі яких —принцип демократії, повновладдя народу. Запорукою цьому —реальне верховенство влади вищого представницького органу республіки —Верховної Ради, важелі, якими вона володіє. Серед них чи не найголовнішим є те, що Верховна Рада через державний бюджет контролює використання всіх ресурсів держави, саме їй належить матеріальна основа повновладдя.

Крім цього у розпорядженні Верховної Ради є й інші засоби забезпечення необхідної "субординації" влад. До речі, тут треба зауважити, що в президентській республіці порівняно з парламентською республікою механізм "здержок і противаг" законодавчої і виконавчої влад більш розвинутий, що перешкоджає узурпації влади. Президент не має права розпустити парламент, призначити нові вибори, а Верховній Раді забороняється делегувати свої повноваження президентові. Вона ж має право вето на укази президента тощо. В той же час в парламентській республіці глава державної адміністрації —прем’єр-міністр —наділений правом розпуску парламенту і призначення нових виборів.

Треба зауважити, що далеко не всі країни можуть "взяти на озброєння" президентську форму правління. Для деяких країн без установлених демократичних традицій, незрілої державності та згубних наслідків тоталітаризму, така форма просто непридатна. Тут, до речі, можлива модель напівпрезидентської республіки, де президент обирається всенародно, але уряд залишається політично відповідальним перед парламентом країни. У виборі такої форми грають, природно, традиції історичного розвитку країни, територіально-географічні фактори, стан національної консолідації, поєднання економічних, політичних та інших факторів. Втім, такі фактори мають значення при виборі інших організацій державного управління .

Треба думати, що далеко не випадково президентську форму правління обрали більш як 100 країн світу. Цьому, між іншим, значною мірою сприяло також і те, що в цих країнах існує розвинена багатопартійність. А багатопартійність —це безперечне свідчення демократії, з її політичним та ідеологічним плюралізмом, установленими традиціями політичної боротьби. Саме в цих умовах найбільш оптимальною моделлю є президентська форма правління, яка не тільки не заперечує демократію, але при умові належної організації інститутів президентської республіки є надійним її засобом зміцнення і розвитку стабільності життя республіки, забезпечення прав і свобод людини.

Цілком очевидно, що "незрілість" суспільних відносин, відсутність демократичних традицій (зокрема політичного та ідеологічного плюралізму) призводить до дестабілізації суспільного життя, до постійних, затяжних урядових криз, які не рідко закінчуються двірцевими переворотами і встановленням диктаторських режимів. У цих випадках представницький орган або розпускається, або перетворюється в «кишеньковий парламенті, дія Конституції припиняється, а права, свободи і безпека громадян не гарантуються.

Таким чином, президентська республіка має ряд переваг перед парламентською. Ці переваги, як було зазначено, обумовлюються наявністю такого механізму функціонування виконавчої влади, де президент позбавлений можливості монополізувати таку владу, стати над представницьким органом республіки. Причому ефективність обмежень влади президента гарантуються Конституцією, яку він зобов'язаний поважати і суворо виконувати, поважати і охороняти права і свободи людини і громадянина.

А зараз я хочу провести аналогію сучасного законодавства, що закріпляє принцип розподілу влад із проектом Конституції України, схвалений Конституційною комісією України 11 березня 1996 року. Я хочу співставити, які істотні зміни впроваджені в механізмі взаємовідносини між Верховною Радою України і Президентом України.

Стаття 17 Конституційного договору визначає повноваження Верховної Ради України:

1) приймає Конституцію України, закони України, кодекси та інші кодифіковані акти, вносить до них зміни і доповнення, дає їх офіційне тлумачення;

2) здійснює контроль за виконанням Конституції України, законів України та постанов Верховної Ради України;

3) здійснює контроль у сфері захисту прав людини;

4)  розглядає та приймає рішення щодо Програми діяльності новосформованого Уряду України;

5) розглядає, вносить зміни і затверджує поданий Президентом України Державний бюджет України та здійснює контроль за його виконанням;

6) затверджує загальнодержавні програми економічного, соціального і національно-культурного розвитку, а також щодо охорони навколишнього природного середовища;

7) призначає вибори Президента України, проголошує акт про його обрання, приймає відставку Президента України;

8) розглядає щорічні та позачергові доповіді Президента України про внутрішню і зовнішню політику України;

9) ратифікує, денонсує міжнародні договори України чи оголошує про їх укладення або приєднання України до них;

10) приймає рішення про свій саморозпуск та одночасно призначає дострокові вибори народних депутатів України;

11) призначає вибори до місцевих Рад;

12) затверджує загальну структуру, чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України;

13) затверджує укази Президента України про оголошення стану війни, запровадження воєнного стану на всій території України чи в окремих її місцевостях у разі воєнного нападу або загрози воєнного нападу на Україну, рішення про їх припинення або скасування, укладення миру і про загальну або часткову мобілізацію на території України у разі оголошення стану війни;

14) затверджує укази Президента України про запровадження на всій території України або в окремих її місцевостях надзвичайного стану;

15) утворює Раду оборони України і визначає перелік посадових осіб, які входять до її складу;

16) затверджує за поданням Президента України склад Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України та Президента України;

17) призначає за спільним поданням Голови Верховної Ради України і Президента України Голову Конституційного Суду України. Призначає половину складу суддів Конституційного Суду України. Приймає присягу суддів Конституційного Суду України;

18) призначає за поданням Президента України Голову Верховного Суду України, Голову Вищого арбітражного суду України, Голову Правління Національного банку України та звільняє їх;

19) призначає та звільняє Генерального прокурора України за поданням Президента України;

20) призначає за поданням Президента України суддів Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України та звільняє їх у встановленому законом порядку;

21) повторно розглядає закон, щодо якого Президентом України застосовано вето;

22) приймає рішення з питань адміністративно-територіального устрою України, проводить найменування та перейменування населених пунктів України;

23) може оголосити вотум недовіри усьому складові Уряду України чи окремим його членам, що тягне за собою їх відставку;

24) приймає з власної ініціативи або з ініціативи не менш як трьох мільйонів виборців рішення про проведення всеукраїнських референдумів, оголошує результати всеукраїнських референдумів;

25) здійснює контроль за наданням Україною позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, а також за укладенням угод про державні позики і кредити та за використанням позик і кредитів, одержуваних Україною від іноземних держав;

26) скасовує правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим у разі їх невідповідності Конституції і законам України;

27) застосовує вето щодо указів Президента України у разі невідповідності їх Конституції і законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Верховна Рада України передає на підпис Президентові України прийняті нею закони для наступного обнародування. Верховна Рада України розглядає і вирішує питання, що не належать згідно з чинними нормами Конституції України та цим Законом до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, представницьких органів та органів місцевого самоврядування, а також не є такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада України не може делегувати свої повноваження іншим органам, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Законом.

Так само повноваження Президента України в Конституційному договорі визначені статтею 24:

1) виступає гарантом державного суверенітету, незалежності, недоторканності кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності України, додержання Конституції і законів України, прав та свобод людини і громадянина;

2) звертається з посланнями до народу України;

3) подає Верховній Раді України щорічні та позачергові доповіді про внутрішню і зовнішню політику України;

4) очолює систему органів державної виконавчої влади України;

5) створює, реорганізує і ліквідує міністерства, відомства, інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади в межах коштів Державного бюджету України, призначає (затверджує) і звільняє з посад керівників цих органів;

6) скасовує акти центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України, а також акти органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим у разі їх невідповідності Конституції та законам України, а також указам і розпорядженням Президента України;

7) здійснює в межах, встановлених законом, управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності;

8) є Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами України, призначає і звільняє вище командування Збройних Сил України, вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності держави;

9) очолює Раду Національної безпеки України та затверджує її персональний склад;

10) подає на розгляд Верховної Ради України проект Державного бюджету України та звіт про його виконання;

11) спільно з Головою Верховної Ради України подає кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду;

призначає половину складу суддів Конституційного Суду України;

12) подає кандидатури для призначення Верховною Радою України на посади Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови Правління Національного банку України, а також для призначення суддів Верховного Суду України

і Вищого арбітражного суду України;

13) призначає за поданням Міністерства юстиції України, погодженим з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України, суддів загальних та арбітражних судів;

14) здійснює зовнішню політику України, веде переговори і підписує міжнародні договори України;

призначає і відкликає дипломатичних представників України в іноземних державах та при міжнародних організаціях;

приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав;

15) подає на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо персонального складу Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України та Президента України;

16) приймає рішення про визнання іноземних держав;

17) нагороджує державними нагородами України, присвоює почесні звання України;

засновує президентські відзнаки і нагороджує ними;

18) присвоює вищі військові звання, дипломатичні ранги, інші спеціальні звання і класні чини та військові звання суддям військових судів;

19) вирішує питання прийняття до громадянства і виходу з громадянства України, надання притулку іноземним громадянам та особам без громадянства;

вживає заходів щодо захисту інтересів громадян України поза її межами;

20) здійснює помилування осіб, засуджених судами України;

видає укази про амністію;

21) приймає рішення про оголошення стану війни, запровадження воєнного стану на всій території України чи в окремих її місцевостях у разі воєнного нападу або загрози воєнного нападу на Україну, рішення про їх припинення або скасування, укладення миру і невідкладно вносить ці питання на розгляд Верховної Ради України, а також оголошує загальну або часткову мобілізацію на території України у разі оголошення стану війни;

22) оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами екологічного лиха;

23) оголошує на всій території України або в окремих її місцевостях надзвичайний стан відповідно до Закону України «Про надзвичайний стані( 2501— );

24) здійснює інші повноваження відповідно до Конституції та законів України. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам та органам.

Більш демократичніше викладені повноваження обох гілок влади в проекті нової Конституції України. За цим проектом законодавча влада розподіляється на дві палати: Сенат і Палату депутатів, що дещо розмиває монопольну владу соціал-комуністичних блоків у парламенті. Це є дуже доцільний крок у вирішенні питання взаємодії Президента і парламенту. Так за проектом повноваження законодавчого органу розмежовані між палатами, а щодо загальних Hаціональних Зборів встановлені окремі їх повноваження:

За статтею 84 до повноважень Національних Зборів належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХIII Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 69 Конституції;

3) прийняття Державного бюджету, контроль виконання Державного бюджету, затвердження звіту про виконання Державного бюджету;

4) прийняття законів;

5) призначення чи обрання на посади та увільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією;

6) здійснення парламентського контролю у формах і межах, визначених Конституцією;

7) ратифікація і денонсація міжнародних договорів України;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) усунення Президента України з поста в порядку, визначеному статтею 109 Конституції;

10) призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

11) оголошення за поданням Президента України війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Питання, передбачені пунктами 7, 8, 10, 11 цієї статті, розглядаються і вирішуються на спільних засіданнях Палат Національних Зборів.

Національні Збори здійснюють також інші повноваження, які відповідно до Конституції віднесені до відання Палати депутатів і Сенату.

Кожна Палата може брати до свого розгляду будь-які питання, віднесені до повноважень Національних Зборів, крім тих, що належать до повноважень іншої Палати.

За статтею 85 до повноважень Палати депутатів належать:

1) надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України;

2) розгляд і прийняття рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

3) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції;

4) затвердження найважливіших загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

5) схвалення рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та про одержання Україною позик від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій, а також здійснення контролю за їх використанням;

6) затвердження загальної структури, чисельності Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства;

7) призначення на посаду і звільнення з посади Голови Рахункової палати та половини її членів;

8) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Національних Зборів України у правах людини;

заслуховування його щорічних доповідей про стан захисту прав і свобод людини в Україні;

9) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Правління Національного банку України.

За статтею 87 до повноважень Сенату належать:

1) призначення половини складу Конституційного Суду України;

2) призначення на посади та звільнення з посад за поданням Президента України суддів Верховного Суду України;

3) надання згоди на призначення Президентом України глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

4) призначення на посаду та звільнення з посади заступника Голови Рахункової палати і половини її членів;

5) надання згоди на призначення Президентом України Генерального прокурора;

6) надання згоди на призначення Президентом України Голови Антимонопольного комітету;

7) призначення за поданням Президента України складу Центральної виборчої комісії з виборів Національних Зборів України та Президента України;

8) утворення за поданням Президента України Ради оборони України;

9) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої країни чи допуск підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України;

10) затвердження протягом двох днів з моменту звернення указів Президента України про запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами екологічного лиха;

11) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів

і районів.

В главі Президент України визначаються головні вихідні повноваження Президента:

За статтею 105 Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Національних Зборів про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює загальне керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори і укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає за згодою Сенату і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до статті 157 Конституції;

проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає вибори до Палат Національних Зборів у строки, передбачені Конституцією;

8) розпускає Палату депутатів у випадках, передбачених статтею 90 Конституції;

9) призначає за згодою Палати депутатів Прем'єр‑міністра України та звільняє його з посади;

10) призначає за поданням Прем'єр‑міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також глав державних адміністрацій та звільняє їх з посади;

11) призначає за згодою Сенату Генерального прокурора та звільняє його з посади;

12) призначає за згодою Сенату Голову Антимонопольного комітету та звільняє його з посади;

13) утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на утримання цих органів;

14) скасовує акти Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади та уряду Автономії Крим;

15) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

призначає і звільняє вище командування Збройних Сил України;

16) входить до Національних Зборів з поданням про оголошення війни та приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної а«ресії проти України;

17) у випадку загрози нападу, небезпеки державній незалежності України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

18) оголошує в разі необхідності в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайний стан;

оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами екологічного лиха;

19) призначає половину складу Конституційного Суду України;

20) утворює суди у визначеному законом порядку;

21) присвоює вищі військові звання, дипломатичні ран«и, інші спеціальні звання;

22) нагороджує державними нагородами, засновує президентські відзнаки і нагороджує ними;

23) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, надання притулку;

24) здійснює помилування;

25) створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на утримання органів виконавчої влади;

26) здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає універсали, укази і розпорядження, які обов'язкові до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 8, 10, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 21 цієї статті, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і Міністра, відповідального за його виконання.

Аналіз законодавства, що визначає статус Президента України свідчить про те, що президентська республіка не є “вотчиною”, всевладдям президента і не веде до «захоплення очолюваної ним виконавчої влади. Цьому запобігають, крім сказаного вище, юридичні перестороги, безпосередньо закріплені в Конституції (Основному Законі) України.

Висновок

В структурно-організаційному плані правова держава пропонує належне розділення сфер діяльності, праці і чіткого розпреділення функцій і компетенції між різними державними органами, тобто все те, що по давній юридичній традиції називається концепцією «розділення влади.

Так само і в Україні мова повинна йти про розділ сфер, співробітництва і компетенції між трьома основними владами —законодавчої, виконавчої і судової.

Кожна з цих влад в залежності від своєї природи, характером функцій і призначенням повинна зайняти своє місце в загальній системі державної організованої влади і вести державні справи в відповідних їм формах і межах, належними шляхами і засобами. Законодавча влада в концепції правової держави повинна виступати як орган, що виражає волю народу, як вищий представницький заклад. Відповідно виконавча влада (уряд і в цілому вся виконавчо-розпорядча влада) повинна формуватися урядовими органами, бути підконтрольною і підзвітною їм, діяти на основі, в межах закону. Судова влада повинна реалізовуватися незалежними від всіх інших влад судами на основі правових законів.

Розподіл влад включає в себе організаційно-правовий механізм їх взаємодії, взаємних здержок і противаг з ціллю утримання кожною з них своїх повноважень і разом з тим забезпечення її незалежності від інших влад в тих же межах. В системній одиниці розділених влад суверенітет держави знаходить своє найбільш адекватне організаційне втілення.

Розподіл влад —це резюме і показник розвитку права і держави, організаційний вираз правового характеру держави, необхідна передумова для правової законності і режиму панування права. Без належного розподілу влад не може існувати правової держави і правових законів.

Використана література


  1. «Конституція України».

  2. Андрусяк Т.И. «Теория государства и права» - Львов. 1997 г.

  3. Ботыр К.И. «Всеобщая история государства и права» - Москва. «Юрист» 1998 г.

  4. Комаров С.А. «Общая теория государства и права в схемах и определениях» - Москва. «Юрист» 1998 г.

  5. Хропанюк В.Н. «Теория государства и права» - Москва. 1993 г.

  6. Лазарев В.В. «Общая теория государства и права» - Москва. «Юрист» 1996 г.

  7. Венгеров А.Б. «Теория государства и права» - Москва. «Юрист» 1995 г.

  8. «Государственное право буржуазных и освободившихся стран» -Киев. – 1998 г.



Случайные файлы

Файл
162616.rtf
103948.rtf
160791.rtf
4013-1.rtf
70851-1.rtf