Напрямки феміністичної соціології (143288)

Посмотреть архив целиком


Київський педагогічний університет ім.. Б.Д. Грінченка

Інститут дошкільної, початкової та мистецької освіти









Реферат

з курсу "Соціологія"

на тему:

"Напрямки феміністичної соціології"




Виконала:

студентка групи 47-ПН

Швайчук Олена

Викладач:

Мартиросян О.І.







Київ, 2009


Вступ


На хвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм.

Фемінізм — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.

Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, які обстоювали право жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Самі жінки заявили про себе активною участю у Великій Французькій революції, започаткували жіночі клуби, журнали. Француженки, не протиставляючи себе чоловікам, звертали увагу на свою безправність. Але революційна влада, оцінивши громадську активність жінок, не змогла протистояти патріархальній традиції, впливу католицької церкви, щоб визнати жінок самостійним суб'єктом історії, віднести їх до категорії "вільних" і "рівних". І це спричинило виникнення нового суспільного явища — фемінізму як руху на захист політичних і громадянських прав жінок.

Першим документом фемінізму вважають "Декларацію прав жінки та громадянки", написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 p., в якій було заявлено, що жінка має такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік. Але на заваді цьому є "тиранія сильної статі". Декларація викликала в суспільстві потужний спротив, особливо фраза: "Якщо жінка має право зійти на ешафот, то вона повинна мати право зійти і на трибуну". До речі, О. де Гуж за доносом була гільйотинована. Пізніше, в 1793 p., Конвент ухвалив рішення про заборону жіночих клубів, а через два роки заборонив жінкам збиратися у громадських місцях. Громадянський кодекс проголосив, що жінка не має ніяких громадських прав та повинна підкорятися своєму чоловікові. Тобто ідеал "свободи, братерства та рівності" був призначений регулювати відносини тільки між чоловіками.

Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся перший з'їзд американських феміністок-суфражисток, на якому було висловлено протест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму.

У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. suffrage — виборче право) — рух за надання жінкам права обирати; гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. У зв'язку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Цей напрям найпоширенішим був у Росії. Головний ідеолог його — Олександра Коллонтай (1872-1952).

Отже, за одне століття фемінізм поширився в цьому світі, вперше порушивши питання про права жінки, рівність статей, сприяв формуванню атмосфери морального осуду патріархату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також об'єктивні чинники — війна, повоєнне відродження — призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар "Друга стать" (1949 p.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночого руху — визнати рівноправність жінки, яка не є другою статтю.

Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основні ідеї якого:

боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості;

виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття;

прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства.

Неофемінізм констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сім'ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:

1. Ліберальний. Основні вимоги його — ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості та неосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованими урядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі "Містичне жіноче" акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вже потім як на дружині та матері.

Ідеї лібералізма репрезентують спадок Просвітництва, котре підрозуміває домінування розуму над традицією, розповсюдження гуманітаризму на обездолені соціальні групи, спрямування до загального покращення стану людства. В дійсності лібералізм конституює філософію, котра базується на принципі індивідуальної свободи, згідно з котрим кожній особистості має бути дана свобода вибору, незалежна як від суспільної думки, так і від закону. В принципі, рівні можливості і рівні права мають бути надані кожному.Однак категорія справедливості функціонувала як така, що поширювалась винятково на чоловіків.

Ранні феміністично спрямовані праці були направлені на виправлення непорозумінь, допущених по відношенню до жінок. В "Поневоленні жінок", вперше опублікованій в 1815 році, традиційні конвенції, що стосуються роботи і сім"ї, кваліфікувались як ті, що пригнічують жінку і відмовляють їй у свободі вибору. І Воллстонкрафт, і Міллі вказували, що жінка – це людська істота, якій доступна раціональна думка, і що вона заслуговує таких же природних прав, котрі гарантовані чоловіку. Оскільки жінка сприймалась в першу чергу як сексуальний об"єкт, тому саме на таких якостях як м"якість, слухняність, утримання, робився акцент при її вихованні. Таким чином так звана "природня" слабкість і допитливість в реальності являють собою результат недоліку освіти і відсутності свободи вибору, результат її залежності від чоловіків, а також в результаті специфіки її соціалізації.

Передбачаючи розвиток фемінізму, ці автори формулюють цілі, котрі до сьогодні актуальні для феміністок порядку денного. Серед них – припинення правової, економічної і соціальної залежності від чоловіків, забезпечення свобод і можливостей в одержанні освіти; підтримка відкритого конкурентного функціонування економічного ринку і захист його від втручання та інтервенцій; прискорення процесу модернізації, в якому соціальні організації підтримували б меритократії, введення законів і публічних інституцій, що гарантують рівність вибору і можливостей, котрі призводили б до покращення статусу жінки.

В останнє століття ліберальні феміністки продовжують стверджувати, що нерівність жінок міститься у відмові від надання їм рівних прав , а також в їх інертності і неможливості до того, щоб здобувати такі права самостійно. Вони розуміють соціалізацію і навчання як основні стадії у формуванні індивіда, як стадії . що відповідальні за констатацію гендерних диференціацій в позиціях, в чеканні, в політиках поведінки.

Сучасні ліберальні феміністки також прагнуть до рівності між чоловіками та жінками, котрі розповсюджувалися б на тих жінок. Чиї права і привілегії пригнічені чоловіками. Вони відстоюють соціальні і законодавчі реформи, котрі могли б здійснитися за підтримки соціальної політики, яка була б покликана забезпечити дійсно рівні умови для жінок, особливо коли мова йде про одержання громадянських прав, введення одностатевих шлюбів, забезпечення можливостей реалізуватися в освіті. Соціальна політика розглядається ними як важлива сила в створенні доступу жінок до економічних можливостей і громадянських прав.

Ліберальні реформи увінчалися розширенням кола можливостей для жінок і формуванням суспільної думки по відношенню прав жінок, що маркірувало ліберальний фемінізм як магістральну і найбільш популярну феміністичну концепцію. Однак. як показала критика ліберальних реформ, вони не забезпечили рівності для всіх жінок , оскільки зміни не знищили нерівності в соціальних структурах. Вони були орієнтовані на те, щоб досягти колективної рівності без пригнічення індивідуальної свободи. Однак вони змушені були признати, що нерівність класів , рас. Етносів і фізична неповноцінність уже інституціалізовані і їх важко видалити шляхом індивідуальної дії. Ліберальні феміністки ХХ століття зробили жінку економічно незалежною, але все ще перевантаженою традиційними ролями дружини і матері. Саме в цьому і полягає парадокс ліберального фемінізму, який поклавши добрий початок даному рухові, вичерпав себе, але не приніс бажаного результату. Тому його продовжили інші напрями фемінізму.

2. Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками, передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до "священної боротьби проти чоловіків". Серед головних вимог: безкоштовні ясла, доступність протизаплідніх засобів, право на аборти, ліквідація дискримінації лесбіянок, рівні можливості щодо освіти жінок, подолання загрози насилля. На думку його представників, пригнічення жінок породив патріархат. Адже жінок пригнічують саме чоловіки, які століттями використовують свій контроль над економічними відносинами, ідеями, культурою, правовими нормами, узаконюючи інститути, які захищають лише їх інтереси. Влада чоловіків над жінками пронизує як суспільну, так і сімейну, інтимну сфери. Її підтримують соціалізація, освіта, засоби масової інформації, релігія. Чоловіки контролюють жінок засобами сексуальності та насилля. Вихід з цього становища вони вбачають у сепаратизмі, який зможе примусити деяких чоловіків змінити свою поведінку та переглянути відданість патріархату.

3. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигідна капіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж у чоловіків, перетворює їх на резервну "армію дешевої праці".

Спільним для всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним — підхід до з'ясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання. У сучасній феміністичній соціології крім вищезазначених виділяють наступні напрямки:

1. Неоліберальний фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, який бореться з пасивністю жінки в соціальних відносинах. Мета неоліберального фемінізму – навчити жінок, які здебільшого є інертними, користуватися своїми правами, які надані їм законом. Представники: Е.Россі, Дж.Річардс, С.Оукін. Недолік: прагнення зробити жінку повністю рівною чоловіку стирає природні особливості жінки, веде до тенденції стирання статевих розбіжностей в професійній сфері, при цьому жінка залишається перевантаженою сімейними та домашніми обов’язками, які залишаються на її плечах.

2. Психоаналітичний фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що ґрунтується на психоаналітичному розумінні природи жіночого підкорення та чоловічого панування, шукає шляхи трансформації форм мислення та емоційного стану жінок та чоловіків. Представниці: Джулєт Мітчер "Психоаналіз і фемінізм" (1974р.), Дороті Діннерстайн "Сирена та Мінотавр" (1977р.), Ненсі Ходоров "Воспроизводство материнства" (1978р.) (США).

Сутність теорії: Представниці звернулися до доедіпального періоду життя дитини. Вихованням дитини займається в основному мати, що поступово призводить до формування у чоловіків підсвідомого прагнення не тільки позбутись залежності від жінки та відчуття страху перед всемогучою жінкою-матір’ю, а й підкорити собі жінку, забезпечити свою домінацію.

3. Постмодерністський фемінізм. Виник в останній чверті ХХ ст. і перетворив фемінізм в методологію, яка критикує попередню наукову раціональність і об’єктивність та заявляє, що вони обслуговують тільки суто чоловічу науку. Постмодерністський фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що порушує проблему обмеженості знання, представленого в соціальній теорії виключно чоловіками, їх системою цінностей, чоловічим поглядом на світ (андроцентрична картина світу, чоловічими засобами вираження знання (фаллогоцентризм", термін, введений фр. філософом Ж.Дерідою). Мета: необхідно враховувати статеву приналежність суб’єкта пізнання, його ціннісні орієнтації. Представниці: Моніка Віттінг, Крістін Дельфі, Люс Ірігаре (Франція) "Дзеркало іншої жінки" (1974р.).

Сучасний український жіночий рух є відчутно консервативним, організаційно розрізненим. Цієї проблеми не вичерпує діяльність впливових громадських організацій ("Гендерне бюро ПРООН", Центри "Жінка для жінки", "Жіночий консорціум ННД-США" та ін.), бізнес-центрів для жінок, організацій з надання допомоги жінкам, які перебувають у складному моральному та матеріальному становищі, центрів перекваліфікації жінок, розвиток феміністських журналів ("Бюлетень Гендерного бюро", "Діалог різноманітностей", "Очима жінки", "Новий образ"). Якщо перша хвиля жіночого руху в Україні (1989 — середина 90-х років XX ст.) була пов'язана з політикою українського націоналізму, то друга хвиля (з середини 90-х років) дедалі більше починає поєднувати цілі жіночого руху з феміністськими завданнями розвитку жіночого самовизначення, індивідуальності, жіночої реалізації в сучасному світі. Вона більше зорієнтована на ідеали незалежного руху, який розвивається у формі неурядових, недержавних жіночих громадських об'єднань. Водночас необізнаність у феміністській проблематиці, відсутність розвинутих традицій демократичних соціальних рухів в Україні ускладнюють розвиток українського жіночого руху. До того, українки не зовсім готові до сприйняття ідей фемінізму. У суспільстві багато патріархальних стереотипів як серед чоловіків, так і серед жінок.

Становище жінки в Україні віддзеркалює процеси в усіх постсоціалістичних країнах. Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ратифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН "Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок"). Але реально на становище жінок це не вплинуло. Наприклад, у сучасному українському парламенті вони становлять менше 10%; бізнес і підприємництво залишаються чоловічими сферами; традиційно низькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від насилля та сексуального переслідування тощо. Ці проблеми були системно проаналізовані на Всеукраїнській конференції "Стратегія четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок і програма дій в Україні", що відбулася у 1996 р. в Києві й підкреслила необхідність ліквідації нерівності між чоловіками та жінками у сфері влади, виступила за прийняття відповідних державних рішень. Сучасна гендерна політика розвивається за такими напрямами:

рівноправність у зайнятості та навчанні;

сервісний контроль за дітьми;

контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності;

юридична та фінансова незалежність жінок;

протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.

Ключові її положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступово набувають ознак державного нормативного регулювання в розвинутих країнах. Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засад цивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначення місця жінки в сучасному світі, без розв'язання яких неможливий подальший прогрес людства.


Висновки


Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом "спроб та помилок". У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.

Однією з найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є подолання заангажованості українського суспільства на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне життя жінки-людини, а соціальна роль її зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини. Декретами, постановами їх не ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй протистояти. Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне складне соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни – безпосередньо на службі чи виробництві і вдома. Причому "друга зміна", тобто домашня робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.

Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.

Четверта проблема – є недостатня поінформованість суспільства про жіночий рух в Україні. Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що жіночі організації в Україні не користуються великою популярністю у населення, а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночих проблем залишаються задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмежений доступ жінок в урядові та управлінські структури, низький рівень поширення феміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний погляд на жінку.

П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним змістом, формування у населення гендерної культури взаємовідносин, визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних наукових праць, утвердження гендерних навчальних курсів в школах і вищих учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерної демократії.

Шостою проблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, – є побоювання кожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з другого – брак активності щодо консолідації рядових учасниць руху.

Серед інших причин – брак організаційного досвіду роботи, відсутність необхідних управлінських навичок і етичні проблеми. Культура взаємовідносин, потреба поступатися амбітними інтересами, особиста відповідальність за стан у жіночому русі досить часто піднімається при контактних зустрічах.

Осмислення реального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому утвердиться жіночий рух України як важливий чинник гендерної демократії в українському громадянському суспільстві, в європейському та світовому співтоваристві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння та утвердження гендерної демократії в країні.



Список використаної літератури


1. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів ;3а редакцією В.Г.Городяненка.-К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 255 с.

2. Гендерний аналіз українського суспільства. – К., 1999. – С.13, 15.

3. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності між чоловіком і жінкою, концепція mainstreaming вперше проголошена в міжнародних документах після третьої Конференції ООН. - Найробі, 1985 р.

4. Програма Дій IV Всесвітньої Конференції ООН з проблем жінок. - Пекін, 1995.

5. Маланчук-Рибак О. Жіночий рух на західноукраїнських землях (кінець ХІХ – 30-і роки ХХ століття) // В кн.: Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. Монографія / За заг. ред. Л.О. Смоляр. – Одеса, 1999. – С.110-130.

6. Смоляр Л.О. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – поч. ХХ: сторінки історії. – Одеса, 1998. – 408 Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України. – Х., 1997. – С.6.



Случайные файлы

Файл
2664-1.rtf
30893.rtf
41490.rtf
65900.doc
114773.rtf