Методологічні принципи етносоціологічного вивчення міграцій (142880)

Посмотреть архив целиком

Методологічні принципи етносоціологічного вивчення міграцій


Що таке міграція населення?

Поняття «міграція» багатозначно. Виділяються як мінімум два його значення - широке й вузьке. Під міграцією в широкому змісті мається на увазі будь-яке переміщення населення за межі певної території (звичайно - населеного пункту), незалежно від того, на який строк і з якою метою воно вживає. Однак у науковій і науково-популярній літературі набагато частіше використовується вузьке трактування цього поняття - як переміщення, пов'язаного зі зміною місця (населеного пункту) постійного проживання.

Міграція в широкому змісті слова містить у собі, крім переїзду на постійне проживання, міграцію маятникову й сезонну. Маятникова міграція - це регулярне переміщення населення між двома й більше населеними пунктами без зміни місця проживання, пов'язане з роботою, навчанням або відпочинком. Найчастіше до таких переміщень відносять щоденні поїздки, хоча іноді як маятникові міграції розглядаються поїздки й на більше тривалий строк (як правило, у межах тижня).

Сезонні («релейні) міграції - це поїздки, пов'язані з регулярним, досить тривалим, хоча й тимчасовою зміною місця проживання (перебування). Сезонні міграції також можуть бути пов'язані з роботою, навчанням, відпочинком, але, на відміну від маятникових міграцій, охоплюють більше широкі тимчасові рамки - звичайно в масштабах року, і пов'язані з певним сезоном (наприклад, міграції на відпочинок або сезонні міграції робочої сили на сільськогосподарські роботи).

Предметом вивчення може бути будь-який різновид міграцій, однак у даній главі ми обмежимося найбільш важливої в цей час для Росії - постійною міграцією, або міграцією у вузькому змісті слова.

Існує безліч підстав для класифікації міграційних потоків. Для етносоціолога найбільш важливими є два типи міграцій.

1) Міграції між населеними пунктами різного рангу. У сучасному суспільстві населені пункти мають різний статус, і за цією ознакою серед них виділяють від найбільш великих, багатофункціональних, які в українському суспільстві є й найбільш престижними для проживання (великі міста), до нечисленних і найменш престижних (сільська «глибинка»). Міграції, як і будь-який інший вид соціальної мобільності, можуть бути «вертикальними», пов'язаними з підвищенням або зниженням статусу місця проживання, і «горизонтальними», коли переїзд здійснюється між населеними пунктами того самого рангу. З вертикальними міграціями асоціюються насамперед процеси урбанізації, необхідним елементом яких є міграція населення із сіл у міста.

2) Міграції внутрішні й зовнішні. Це розподіл досить умовно. Звичайно в офіційній статистиці під внутрішніми міграціями розуміється переїзд на нове місце проживання в межах однієї держави; під зовнішніми - переїзд на постійне (або досить тривале) проживання в іншу державу. Однак у соціології іноді зовнішніми вважаються міграції між різними суб'єктами. В етносоціології в якості зовнішніх можуть розглядатися й міграції за межі території компактного розселення даного етносу, незалежно від того, перетинає він при цьому адміністративно-територіальні або державні чи кордони ні.

Таким чином, всі міграційні потоки можна класифікувати як внутрішні й зовнішні, вертикальні й горизонтальні.

Ці найпростіші формальні схеми показують, що як внутрішні, так і зовнішні міграційні потоки можуть бути одночасно горизонтальними й вертикальними. Дані схеми дозволяють орієнтуватися при постановці завдань вивчення міграцій.

Як вивчають міграцію етносоціологи?

Методологія вивчення міграцій залежить від того, які способи рішення соціальних проблем переважають у суспільстві на даному етапі його розвитку. Ніж складніше суспільство, тим більше широкий набір факторів необхідно враховувати, плануючи практичні дії, тим глибше повинне бути розуміння механізмів функціонування міграції.

На практиці зустрічаються три різних підходи до керування міграцією, які в значній мірі визначають способи її наукового осмислення. Умовно їх можна позначити як адміністративний, позитивістський і соціологічний. Різновидом останнього є етносоціологічний підхід.

Ніж простіше, примітивніше спосіб керування, тим він легше для розуміння адміністраторів і на перший погляд представляється більше ефективним, а тому виявляється й більше «живучим». Однак ця простота оманна, і не випадково говорять: «скупий платить двічі». Без розуміння реальних наслідків адміністративного й позитивістського підходів важко оцінити достоїнства більше складного, більше дорогого, але в остаточному підсумку більше ефективного соціологічного підходу. Розглянемо коротенько кожний з них.

Адміністративний підхід до керування міграцією опирається на дві парадигми: 1) суспільство в остаточному підсумку складається з окремих індивідів, слабко зв'язаних один з одним сімейними, етнічними, соціальними, й іншими зв'язками;

2) індивід у будь-який момент часу відповідно до політичних рішень може бути переселений у будь-яку крапку доступного географічного простору, причому необов'язково насильницьким шляхом. Стимулювання таких переселень може здійснюватися за допомогою самих різних засобів - моральних, ідеологічних, політичних і економічних. Даний підхід переважав у радянському суспільстві на ранніх етапах його розвитку; його яскравим втіленням з'явилися численні будівництва 50-х років. В області етносоціальної прикладами використання сугубо вольових зусиль можуть служити процеси депортації народів в 40-х роках. Він до відомого ступеня дозволяв досягати короткострокових тактичних цілей багато в чому завдяки відносно простий «вертикальній» структурі радянського суспільства того років.

Адміністративний підхід фактично робить непотрібним наукове дослідження міграційного поводження: досить знати чисельність і щільність населення, у крайньому випадку - динаміку чисельності, що залежить від демографічного потенціалу регіонів виселення й вселення.

На більше складну модель суспільства опирається позитивістський підхід, зв'язаний із прагненнями розкрити об'єктивні закономірності міграцій з метою оцінки їхніх соціальних наслідків і визначення ефективності управлінських мір.

Суть цього підходу полягає в тому, що міграційне поводження кожного окремого індивіда або родини розглядається як результат індивідуального вибору, що залежить від цілого ряду факторів - географічних, економічних, екологічних. Позитивістський підхід опирається на класичні економічні теорії, засновані на концепції «людини економічного» (homo economlcus).

Як найважливіший мотив міграційного поводження позитивісти розглядають зацікавленість індивіда або нуклеарної родини в поліпшенні свого положення, і насамперед у підвищенні доходу. Такий підхід має силу переважно в суспільствах, заснованих на індивідуалізмі й ринкових відносинах. Він припускає істотні допущення, що спрощують, щодо психологічних характеристик потенційних і реальних мігрантів. Передбачається, що кожний потенційний мігрант повністю обізнаний про всі умови майбутнього переміщення, про можливі вигоди й втрати, має одну раціональну мету, або чітко супідрядну ієрархію цілей, що складає, як правило, в одержанні певної матеріальної вигоди, і вільний від конкуренції цілей, коливань, непослідовних і несвоєчасних рішень, а рішення приймаються вчасно й без помилок. Саме ж головне допущення, що відрізняє позитивістський підхід від властиво соціологічного, полягає в тому, що міграційне й адаптаційне поводження розглядається саме як індивідуальне, тобто вплив неформальних і референтних груп, кіл спілкування, у тому числі внутріетнічних, оцінюється як несуттєве.

У західній соціології й соціальній географії позитивістський підхід асоціюється насамперед зі спробою побудови формальних моделей міграційних процесів. Першої й найбільш відомої дотепер залишається модель гравітації, запропонована ще в 1929 р. У.Дж. Рейли, що зазначали, що пересування людей між двома поселеннями повинне бути прямо пропорційно загальної чисельності їхнього населення й назад пропорційно квадрату відстані між ними. На базі цієї моделі Дж.К. Ципфом була розроблена концепції «найменших зусиль», відповідно до якої міграція між двома населеними пунктами тим імовірніше, ніж легше одержати інформацію, насамперед про умови життя в кожному з них, і чим менше фактичні зусилля, які треба затратити на переїзд.

Подальший розвиток цієї концепції пов'язане із введенням більше точних, докладних характеристик як самих населених пунктів і їхнього населення, так і відстані між ними. Наприклад, дослідники визначають, що для характеристики населення можуть використовуватися такі показники, як середній дохід, рівень утворення й ін. Відстань може вимірятися за допомогою різних характеристик транспортної доступності, зокрема за допомогою середнього часу, необхідного на поїздку між пунктами й т.д. Уводиться поняття «соціальна відстань», що уточнює й доповнює чисто просторове його трактування. Відомий соціолог, один з авторів класичної праці про американського солдата в другій світовій війні С. Стауффер, розглядав соціальну відстань у категоріях можливостей: чим більше число можливостей сконцентроване в одному місці, тим більше привабливо воно в міграційному відношенні.

Новий крок у вивченні міграцій був пов'язаний з обліком суб'єктивних, психологічних факторів, зокрема з розробкою методики «ментальних карт». Сутність методики полягає в тому, що в основу картосхеми потенційних міграційних потоків кладуть не реальні, а відстані між населеними пунктами. При цьому враховується як обмеженість знань окремих індивідів, так і психологічні переваги ними різних, найчастіше суперечних один одному цінностей. Такий підхід, безумовно, є кроком уперед у порівнянні із чисто позитивістською орієнтацією, хоча й зберігає основне її положення - про індивідуальний характер міграцій.

З кінця 60-х років у нашій країні також досить популярними стали масові обстеження міграційних потоків, що включали вивчення об'єктивних факторів, що впливають на них. До цього напрямку ставляться роботи В.И. Переведенцева, Ж.А. Зайончковської, Л.Л. Рибаковського, Т.І. Заславскої і інших. Ці автори прекрасно розуміли, що міграційна рухливість населення тісно пов'язана із загальними закономірностями розвитку суспільства й що тому далеко не кожна ідея в області міграції може реалізуватися на практиці. Вони намагалися розкрити вплив економічних, соціальних, демографічних факторів на інтенсивність і напрямок міграційних потоків, на ефективність і стратегію адаптації переселенців. Ними були отримані дуже цікаві результати, у тому числі про вплив етнічного фактора на міграцію.

У той же час спроби застосування позитивістського розуміння міграційного поводження в рамках мультикультурного радянського суспільства, що уже до 70-м років перестало бути класичним «тоталітарним», керованим строго по вертикалі, з усією очевидністю показали його недостатність, обмеженість. Найбільше яскраво непродуктивність і навіть неспроможність позитивістського підходу для рішення проблем міграції в нових умовах виявилася при розробці й спробі реалізації в середині 80-х років програми переселення частини корінного населення «важко надлишкових» регіонів Середньої Азії в «праці недостатні» регіони Нечорнозем'я й Далекого Сходу.

Один з авторів цієї програми Д.І. Зюзина писала: «Міграція корінного населення з республік Середньої Азії в інші регіони країни низка. Чи значить це, що її не можна підвищити? Міграція - керований процес. І отже, необхідно визначити відповідній специфіці регіону форми й методи стимулювання цього процесу». Як бачимо, справедливо відзначаючи регіональну й етнічну специфіку міграційних стимулів, автор разом з тим зберіг самий головний елемент позитивістського підходу - віру в те, що при відповідному підборі «соціальних інструментів!» у принципі може бути ініційовані бажаний міграційний потік і досягнутий необхідний рівень адаптації переселенців.

Результатами цього дуже дорогого заходу, що тривав близько 5 років, сталі: колосальна екологічна втрата, нанесена природі Центральної Росії (осушення боліт); розтрата величезних державних засобів, які недоодержали культура, утворення, охорона здоров'я. Нечисленні узбеки й туркмени, що все-таки приїхали в Росію, дуже незабаром повернулися назад. З наукового погляду, цей досвід переконливо показав, що зрозуміти особливості міграційного поводження представників різних етносів, а тим більше управляти їм неможливо, якщо не враховувати, які групи усередині етносу впливають на міграційні установки й поводження індивіда, наскільки сильно цей вплив і в яких формах воно проявляється. Соціологи попереджали про необхідність обліку цих факторів і про доцільність не масового переселення народів Середньої Азії, а організованої міграції з її російськомовного населення. На жаль, плата за послідовне застосування позитивістського підходу там, де необхідний був соціологічний, виявилася занадто високою.

Соціологічний підхід у цілому й етносоціальний зокрема виникають і розвиваються тоді, коли для рішення проблем міграції недостатньо простого обліку кількості мігрантів і їхнього складу, їхніх особистісних характеристик і установок; коли необхідно враховувати, що на міграційне поводження людей впливають не тільки їх індивідуальні переваги, але й ті соціальні групи, до складу яких вони входять, а також референтні групи, на норми яких вони орієнтуються.

Етно соціологічний підхід припускає вивчення специфіки міграційної рухливості представників різних етносів, але не обмежується ім. Головне завдання досліджень в області міграції - показати, як особливості культури етносу, тобто виробленої їм протягом поколінь традиції, відбиваються на міграційному поводженні його членів, з одного боку, і як міграції впливають на структуру етносу, його традиції, на міжетнічні відносини - з іншої. У завдання етносоціолога входить також дослідження різних аспектів сумісності мігруючої групи із середовищем вселення; прогноз змін у культурі групи, які можуть відбутися в результаті міграції.

В основі підходу до міграції лежить не абстрактна модель абсолютно раціонального «людини економічного», а концепція культури як колективного способу адаптації до навколишнього природного й соціального середовища. Таким чином, підхід до міграції - це не просте виявлення ще одного аспекту міграції, поряд з демографічним, економічним і т.д., а новий, більше глибокий рівень розуміння її механізмів, невіддільний від обліку історичних традицій народу, у тому числі колишній міграційний досвід.

Соціологічні дослідження міграційного поводження народів Узбекистану виявили ще один, зовсім загадковий з погляду позитивістського підходу, факт. Найбільш сильна міграція сільського населення в міста спостерігалася в тих областях республіки, де й рівень доходів, і розвиток соціальної інфраструктури, і забезпеченість населення товарами тривалого користування (показник рівня життя) були вище. І навпаки, сільське населення «бідних» областей було значно сильніше прив'язане до місць свого народження.

Якщо опиратися на позитивістський підхід, то варто визнати, що найбільші вигоди від міграцій повинні були одержувати саме ті, хто жив у гірших умовах. У Центральній Росії в період масових міграцій у міста (70-е роки) саме так і відбувалося: першими переїжджали селяни тих областей, які несли найбільшу втрату в результаті руйнування сільського господарства (Нечорнозем'я). У чорноземні ж областях сільське населення мігрувало менше.

Чим були викликані особливості міграцій у середньоазіатських оазисах: різним рівнем згуртованості сільських громад у різних районах або тим, що представники громад, більше близьких до міст, швидше створювали в них свої «соціальні ніші»? Друге припущення, якби воно виявилося вірним, підтвердило б, що міста середньоазіатського регіону розвиваються по моделі «східного» міста.

Намагаючись пояснити ці факти, ми в кожному разі виходимо за межі чисто позитивістських концепцій міграції й вступаємо в сферу властиво етносоціології. А етно соціологічний підхід до вивчення міграцій (та й інших соціальних процесів), невіддільний від історичного.

Першою хвилею післявоєнних «планових міграцій», що охопили в основному російське й українське населення, були «заходу» по заселенню Криму, території Республіки Німців Поволжя, Далекого Сходу, Північного Кавказу, нарешті, по освоєнню цілинних і перелогових земель у районах Алтаю й Казахстану. Точну оцінку чисельності цих потоків дати важко, однак, як видно, тільки росіяни склали в них близько 1,5 млн. чоловік.

Одним з головних факторів, що підтримували високий рівень міграції по лінії «сіло - місто», було штучне «зселення», «укрупнення» сільських населених пунктів, що проводилося в кілька етапів, але характер загальнодержавної кампанії на рубежі 70-х років. Основною метою даних заходів було стабілізувати міграційні потоки із села в місто, які на той час прийняли катастрофічний характер. Однак зовсім зненацька для керівництва країни й учених, що стояли в джерел реорганізації села, вона привела до прямо протилежних наслідків: відтік населення не ослабнув, а підсилився. Природно, ці заходи торкнулися в першу чергу російське село.

Виявилося, що стійка чисельність великих і середніх сіл визначалася аж ніяк не слабким міграційним відтоком, а тим, що такого села були як би басейном з відомої шкільної задачки, куди населення «уливалося» з більше дрібних сіл і звідки воно «виливалося» у міста. Ілюзія стійкості досягалася за рахунок відносного балансу цих двох потоків. Коли ж населення «малих сіл» було переселено у великі села, порушилася природна рівновага міграційного потоку, і населення великих сіл стало швидко зменшуватися, втратившись джерела припливу. Більше того, сумарна швидкість міграції не впала, як можна було очікувати, виходячи зі зрослих витрат на інфраструктуру, а збільшилася.

Однак головна причина цього несподіваного ефекту складалася в іншому. Приріст міграції був обумовлений тим, що переселення остаточно зруйнувало «живу тканину розселення», підірвало глибинну структуру міжособистісних зв'язків у сільських локальних субкультурах. Саме остаточне руйнування останніх і було додатковим фактором, що підсилив міграції російського населення із села в місто в 70-х роках після проведення заходів щодо укрупнення сільських поселень. Цей знову, що заюшив потік, сільських мігрантів, з одного боку, збільшував чисельність міського населення, а з іншого боку - гальмував якісні урбанізаційні процеси. Прокотившись по ієрархічному ланцюжку поселень, він склав основу соціального шару «лімітчиків», що переважали навіть на самих престижних виробництвах більших міст в 70-х - початку 80-х років. Соціальним наслідком цього потоку було стримування якісного розвитку міських локальних субкультур, які більш-менш стабілізувалися до початку 60-х років. Однак перелом уже наступив. Про поступову міграційну стабілізацію російського міського населення, що почалася із середини 70-х років, і формуванні стійких міських локальності говорять також наступні факти:

1) за останню чверть століття різко впали темпи приросту чисельності й частки городян серед росіян та українців;

2) в 80-х роках, за даними перепису, зменшилася частка міського російського населення, що проживає по місцю їхньої прописки менш двох років, тобто збільшилася міграційна стійкість міського населення;

3) із середини 70-х років у числі мігрантів, що прибувають у міста Росії (по даним поточного обліку населення), постійно збільшується частка городян, інакше кажучи, міграції не роблять більше такого деструктивного впливу на культуру міста, як раніше. Таким чином, у більші міста всі частіше стали попадати відносно підготовлені до міського життя люди, тоді як на перших етапах екстенсивної урбанізації значну частину мігрантів становили сільські жителі.


Література


1.Джонстон Р-Дж. Географія й географи. - К., 1997

2.Моисеенко В., Мукомель В. У буднях великих будівництв//СРСР: демографічний діагноз. - К., 1990.

3.Соколов А.А. Русский этнос в XX веке: этапы кризиса экстенсивной культуры (гипотезы этноэкологической модели). – М., 2000

4. Солоневич І. Народна монархія. - К., 2001.


Случайные файлы

Файл
117374.rtf
25899.doc
65855.doc
57978.rtf
svarka.doc