Сучасний стан і напрямок розвитку етнології (142639)

Посмотреть архив целиком

Сучасний стан і напрямок розвитку етнології


У світі існує близько 200 суверенних держав, а народностей налічується від 3 до 5 тисяч. Отже, немає держав етнічно чистих, вони, як правило, багатонаціональні. У кожній такій державі є титульні нації й національні меншості, народності, етнічні групи. Звідси треба необхідність проведення національної політики, що прагне зміцнити єдність держави шляхом захисту (у першу чергу і як правило) інтересів державних націй і наданням територіальної й культурної автономії національним меншостям. В основі національної політики повинна лежати певна концепція. Вона звичайно формується на тлі загальної теорії - етнології.

Етнос є історично сформована сукупність людей, що володіють відносно стабільними особливостями культури (у тому числі мови) і психіки, а також усвідомлять своя єдність і відмінність від інших таких же утворень (В. Бромлей). Етнічна культура - це ціннісне-відібраний і організований життєвий і професійний досвід етносу. Границею, що окреслює зміст етнокультури, є контури її самобутньої системи (мова, символіко-знакова система); змістом же - позитивний соціальний досвід, накопичений у формах цінностей, норм, традицій і зразків, звичаїв, вірувань і знань.

Розвитий етнос має своя самосвідомість. Структура його складається з подань про характерні риси народу (етнічні автостереотипи), його походженні, історичному минулому, державності, мові, що ведуть зразках (героях), нормах і цінностях народу. Видимо, кристалізація форм етнічної самосвідомості відбувається по формулі: архетип - > менталітет - > форми суспільної свідомості. Приналежність особистості (групи) до етносу оцінюється через поняття етничність і закріплюється самоідентифікацією.

У поясненні природи етничності існують два підходи: а) етничність споконвічний; б) етничність ситуативна. У першому випадку затверджується, що етничність є первісною характеристикою людського буття, тому вона є не просто особиста прихильність або тактична необхідність. Етничність властива людині з народження, супроводжує його до смерті й не може поширюватися в суспільстві за допомогою соціальної мобільності. Вона має власну логіку, часто незалежну від інших елементів буття. Звідси й відомі вираження: заклик крові, рідна земля й т.д. Коли ж говорять, що етничність ситуативна, то мають на увазі, що вона використовується як мітка, тип репутації при досягненні особистістю (групою) своїх цілей. Іншими словами, функції етничності залежать від сформованих потреб у конкретних макро - і мікроситуаціях.

Деяка містичність першого підходу й нездатність другого підходу пояснити появу енергетичних ресурсів при самоідентифікації особистості зі своїм етносом приводять до спроб синтезу обох позицій. Досить складним питанням є самоідентифікація. Самоототожнення тієї або іншої людини з який-небудь національної (етнічної) групою проходить принаймні чотири стадії: а) виникнення емпатії стосовно етнічної групи; б) становлення ситуаційної ідентичності на основі емпатії; в) усвідомлення ситуаційної ідентичності й формування надситуаційної ідентичності (тобто виникнення зв'язків цінностей етносу зі ядром особистості); г) прийняття усвідомленої стійкої ідентичності в якості особистісної етнічної ідентичності. У такий спосіб виникає етничність особистості як її риса. Розкриємо зміст цих стадій. Основним фактором етнічної самоідентифікації є статус етносу. Від нього відбувається етнічний статус особистості в соціальному середовищі.

Структура етностатуса як частини соціального статусу складається з: а) об'єктивних факторів (залучення представників етносу в систему керування, рівень доходів, освіченість); б) феноменів етнічної свідомості: самооцінки нації в цілому й груп усередині етносу, оцінки контактуючих етносів. Ступінь самоідентифікації людей зі своєю етнічною групою можна оцінити також за допомогою виміру схоронності культури й внутрішньої згуртованості (схоронність мови й відношення до нього, знання народних звичаїв, обрядів і т.д.).

Типологія самоототожнення (самоідентифікації) по напруженості може бути визначена як національно-інтернаціоналістична, індиферентна. Висока самоідентифікація (вона зростає внаслідок пропагандистських зусиль по розвитку всякого роду ксенофобій, розподілу націй на корінного й некорінні, сортування людей без визнання їхніх особистих достоїнств, позбавлення ворога людських прав і достоїнства й т.д.) може привести до розвитку шовінізму, расизму, націоналізму як ідеологій поневолення однієї нації іншої. До речі, релігія, будучи феноменом культури, у певній мері знімає етнічний момент, орієнтуючи людей на єдиного Творця.

Розгул націоналістичної пропаганди в 90-х рр. привів до різкого пожвавлення національних забобонів-стереотипів; в 1990 р. 31% російської молоді всіх національностей був переконаний у тім, що деякі негативні риси людини пов'язані з його національною приналежністю (40% переконані у зворотному, 28% утруднилися відповісти). Побутовим націоналізмом охоплені в основному малоосвічених верств населення, оскільки недолік власного соціального статусу вони неусвідомлено компенсують за рахунок штучного піднесення статусу своєї національної групи, чому сприяють етноцентричні мотиви, впроваджувані в масову свідомість пропагандою.

Як відбувається саморегулювання міжнаціональних відносин? На Заході існують принаймні чотири теоретичних версії:

- модель асиміляції. Вона визначає модифікацію поводження людей убік пануючих нормативних зразків, коли ці зразки зіштовхуються із пресом нових для них соціально-економічних і культурних норм (наприклад, у випадку імміграції). Асиміляційні процеси завершуються не раніше чим у другому поколінні;

- модель "плавильного казана". Вона характерна для США. Соціокультурна ситуація складалася під впливом багатьох етнокультур, причому відбулася втрата споконвічної етнічності багатьма групами емігрантів. Правда, англосаксонська культури залишається домінуючою;

- модель культурного плюралізму. Найбільш перспективний напрямок рішення проблем взаємодії етнокультур: різні типи етнічної ідентичності зізнаються як рівноцінні елементи єдиного соціокультурного континуума;

- модель ядра (центра) - периферії й внутрішнього колоніалізму. Виявляються протиріччя між економічною й політичною владою центром і відсталої, залежної від нього периферією. Виникає етносоціальна стратифікація, що є джерелом міжнаціональних конфліктів.

Гармонізації міжнаціональних відносин сприяють, по Г. Олпорту, чотирьох ситуації: однаковий статус, єдність цілей, залежність від співробітництва, а не від суперництва, позитивна підтримка обох сторін владою, законом, звичаєм, тобто додання інтересам сторін легітимності.


Керування міжнаціональним конфліктом (меморандум кону)


Сучасні наукові дані говорять про те, що етнічна (національна) приналежність є продуктом політичної, культурної, релігійної й мовної історії суспільства, його традицій, звичаїв, а іноді й міфів, а не загального походження. Етнічна приналежність і боротьба за національне самовизначення зіграли в історії двоїсту роль: а) провідного фактора в падінні імперіалізму, тоталітаризму й твердженні прав і свобод особи, б) причини руйнівних конфліктів, а також виправдання обмеження прав і свобод особи в ім'я націй і встановлення деспотичних режимів.

Немає особою потреби вказувати на приклади (трагедія народів колишніх республік Югославії, народів Близького Сходу, Чечні й т.д.). Все це вимагає уважного аналізу мір, що рекомендуються теорією, по профілактиці й подоланню етнічних конфліктів.

Конфлікт є різновид соціальної взаємодії. У просторі соціальної дії можна виділити наступну типологію соціальних взаємодій: Конструктивне; Деструктивне Сприяння: Співробітництво; Спільництво (банда, кліка); протидія: Конкуренція; Конфлікт

Джерелом етноконфлікту можуть виступати дискримінація, етноцентризм, соціальна параноя. Дозвіл конфлікту виступає як рух від конфліктних форм взаємодії до співробітництва або конкуренції, тобто до конструктивної взаємодії.

Розглянемо соціальну реальність у світлі поняття конфлікт.

Спортивне єдиноборство: Визнаний у даній культурі спосіб виявлення найсильнішого суперника в даному виді єдиноборства. Суспільно-корисна функція: вид фізичної культури людини, естетично й емоційно насичене видовище;

Дуель: Культурно визнаний спосіб дозволу морального конфлікту між представниками дворянського й офіцерського стану в Європі й у Росії. Спосіб відновлення честі й достоїнства, поваги й самоповаги особистості;

Бійка: Конфлікт і протиправне діяння, із соціокультурної позиції, беззмістовне (за винятком самооборони). Пов'язаний з базовими інстинктами агресії й ворожості, садистськими похилостями й жорстокістю.

Бійку можна розглядати як модель етнічного конфлікту, де кожна сторона сама встановлює для себе правила. У підсумку виходить свавілля, і лише силовий тиск третьої сторони може його перервати (інакше він може тягтися десятки років і привести до повного виснаження сил протиборчих етносів).

Етноконфлікт має принаймні чотири фази (періоду): латентний період, прояв конфлікту, активний плин конфлікту, наслідку конфлікту.

Латентний період. Період, найбільш сприятливий для запобігання конфлікту. Щоб уникнути конфлікту владі треба:

- зміцнювати принцип єдиного й повного громадянства для всіх жителів. Недостатньо прийняти закони - треба утягувати національні меншості в процес прийняття й виконання законів (тобто зняти підозри в несправедливості);

- знову утвореним державам треба починати з нульового варіанта громадянства, тобто всі живучі на території держави повинні одержати громадянство. Ця вимога порушена в деяких державах стосовно росіянином, що чревате етнічною напруженістю;

- здійснювати соціально-економічну політику, спрямовану на поліпшення життя й підвищення статусу груп, що раніше піддавалася дискримінації (однак ураховувати, що позитивна дискримінація може дати й негативні результати, тобто викликати негативне відношення більшості до меншостей);

- реалізовувати принципи федералізму, розпилення влади, функціонального федералізму, наприклад, у сферах освіти й повноважень місцевої влади, культурно-мовної автономії, сприяючи тим самим стабільності в суспільстві;

- включати в програми навчальних закладів знання про небезпеки етнічних забобонів, у тому числі й у власній свідомості (це положення починає реалізовуватися в ряді країн, наприклад, в Англії);

- підвищувати відповідальність журналістів (аж до карного переслідування), що пишуть на етнічні теми: формулювання етнічних процесів повинні бути точними, без погроз і позначення ворога; необхідно гласно обговорювати конкретні питання без підбурювання й агресивності. Головна вимога до преси - підтримувати полікультурність держави.

Особлива роль належить міжнародним організаціям: необхідно дотримувати об'єктивності у висвітленні й оцінці подій, зборі даних про паліїв етнічних воєн для переказу їх згодом суду Міжнародного трибуналу.

Прояв конфлікту. Етнічна напруженість не завжди переходить у стан війни. Війна - прямий наслідок зневаги мірами, необхідними в латентний період конфлікту. Соціолог може встановити наближення до насильницької стадії по наступних сигналах: посиленню взаємних обвинувачень у зловмисності, посиланням на етнічні стереотипи-забобони в суспільних дискусіях і політичних акціях, появі повідомлень про звірства, здійснених якою-небудь етнічною групою, вимогам надзвичайних заходів на благо й захист етнічних меншостей або для обмеження волі тих, хто їм загрожує. Тут можливі провокації з боку фанатиків. Не слід упускати з виду й міграцію населення по етнічній ознаці: таке перегрупування створює напруженість і конкуренцію на нових місцях розселення, що підсилює конфліктність. Пасивна позиція влади може бути зрозуміла як зелене світло для нагромадження зброї, створення загонів. Дії влади:

- зміцнювати громадський порядок. Необхідно створювати спеціальні поліцейські загони, нейтральне командування, підсилити вимоги до дисциплінованості частин, обмежувати пропаганду. Ретельно стежити за схоронністю й рухом зброї. Підбурювання й участь у вуличних безладдях повинні каратися по всій строгості закону, а винесені вироки неухильно виконуватися. Одна з помилок - винесення після конфлікту м'яких, умовних вироків зачинателям, які відчувають у цих випадках, що нічим особисто не ризикують;

- сприяти поширенню точної й неупередженої інформації про конфлікт у пресі.

Потрібна активна діяльність по викриттю слухів. Журналістам і редакторам треба дати відчути, що вони несуть пряму відповідальність за свою професійну й етичну позицію: закон повинен швидко й жорстко реагувати на заклики до насильства, наклеп і інші дії, що виходять за загальноприйняті рамки волі слова. Варто дати зрозуміти суспільству, що справедливість надійно захищається. Необхідно також залучити ресурси суспільних наук для досягнення згоди у формулюванні предмета суперечки. Коли така згода є, то з'являється перспектива подальших переговорів навколо реальних розбіжностей.

Активний плин конфлікту. Перше завдання влади - зупинити воєнні дії з метою домогтися конструктивного рішення етнічних проблем у майбутньому. Необхідні міри:

- рішучі заяви влади про нетерпимість насильства, супроводжувані впевненими діями армії й поліції. Палії й вершителі етнічного конфлікту повинні бути затримані, арештовані й щонайменше вилучені із зони конфлікту;

- недопущення розколу по етнічній ознаці в структурах, що забезпечують порядок. Якщо це необхідно, то варто замінити їхніми військами, що вводяться ззовні;

- твердий контроль за засобами зв'язку й об'єктивністю засобів масової інформації;

- створення механізму припинення вогню й вступу в переговори;

- мінімізація втрат і матеріального збитку (відвід військ, створення нейтральних зон, міжнародний статус вільних міст і т.д.);

- запобігання звірств і військових злочинів. Збір даних для судових розглядів повинен бути голосним.

Наслідку конфлікту. Будь-який конфлікт рано або пізно закінчується. Необхідно усунути реальні наслідки конфлікту й примирити вчорашніх ворогів. Для цього треба:

- зробити загальна заява про втрату й необхідність відтворити єдине цивільне суспільство на новій основі, тобто в умовах національного примирення;

- додати відбудовному процесу етнічно нейтральний характер (звільнення заручників, переказ землі загиблих повинні відбуватися без виділення героїв, жертви війни повинні одержати компенсацію, біженці - повернутися додому, якщо, звичайно, є можливість); налагодити медичне обслуговування, особлива турбота повинна бути виявлена про дітей і жінок, які стали жертвами насильства; провести в життя заборона на присвоєння власності (боротьба проти мародерства);

- не допускати героїзації терористів, не дати їм можливості пожинати політичний урожай своїх подвигів, не допускати їх на керівні пости;

- почати суспільний діалог на тему позитивних реформ;

- не драматизувати конфлікт, тому що величезні страждання етносу, націям згодом принесуть збереження священної пам'яті, прагнення до кревної помсти, передачі духу конфлікту наступним поколінням. Особлива роль у цьому належить школі й пресі. Для справедливого рішення цих питань велике значення має своєчасне розслідування військових злочинів.

Метою всіх цих мір є повернення країни до вихідної точки й будівництво довгострокових взаємовигідних і мирних відносин між етнічними групами населяють, що країну різними.


Тематичні розділи програми етнокультурного дослідження


Прикладна соціальна антропологія має потребу в різного роду методичних матеріалах, за допомогою яких проводяться антропологічні дослідження. Нижче пропонується одна з можливих рубрикаторів відомостей про окремий народ.

В основу рубрикатора покладена схема суспільного виробництва, вона містить у собі чотири основних тематичних розділу, необхідних для опису характеру відтворення життя будь-якого народу (етносу).

1 розділ. Виробництво й відтворення матеріальних умов життя. Природно середовище розкривається з погляду природоохоронної, ре культиваційної (відбудовної) діяльності людини. Речові фактори середовища перебування містять у собі виробництво предметів індивідуального споживання й виробництво засобів виробництва. Індивідуальне споживання відтворює людини як індивідуального суб'єкта громадського життя (виробництво предметів споживання й засобів виробництва сфери послуг). Виробництво засобів виробництва служить для відтворення матеріальних умов життя, соціальних відносин, духовного життя й сфери послуг.

2 розділ. Відтворення людини як суб'єкта індивідуальної життєдіяльності. Потреби, у задоволенні яких людина відтворює себе як індивідуальність і член суспільства, є базовими й розчленовуються на біологічні потреби (голод, спрага, спокій і т.д.), потреби в безпеці (порядку й організації життя, гарантіях життя), потреби в ідентифікації й спільності (груповій приналежності, що приносять людині роль, статус, престиж, а також почуття волі, незалежність), культурні потреби й потреби в самореалізації (особистісному втіленні).

Відповідно до цих базових потреб можна виділити три види відтворення людської життєдіяльності: духовно-культурний, соціобіологічний. Людина відтворює себе, оточуючи себе безпечним і комфортним середовищем (будинок, одяг, громадський порядок і т.д.), відновлюючи енергетичні сили (харчування, відпочинок і т.п.), підтримуючи фізичні сили (гігієна, фізична культура, лікування й т.д.). Культурно людина робить і відтворює себе в процесі утворення (навчання й освіта) і виховання (релігійне, світське), безпосереднього спілкування (повсякденного, ритуального), а також естетичні відносини (безпосереднього, культурно-опосередкованого).

Соціобіологічне відтворення людини припускає олюднений спосіб задоволення базових біологічних потреб, таких, як сексуальна (любов) або релаксаційна (туризм, видовища й т.д.), і потреб у відтворенні себе як соціальної істоти - професійно-трудова й цивільна активність, самодіяльність як умова особистісного розвитку.

3 розділ. Виробництво й відтворення соціальних відносин між людьми. Формально організований спосіб відтворення (регуляції) соціальних відносин здійснюється системою державно-адміністративного керування, владою, судово-правовою системою, політичним життям і професійно-менеджерським керуванням. Нормальним образом регуляція здійснюється за посередництвом моральних норм, ціннісних установок, традицій і звичаїв, зразків, етикету й ритуалів.

4 розділ. Відтворення духовного життя суспільства (етносу).

Духовне життя формує змісти й цінності для орієнтації всіх видів і форм людської активності. Звичайно виділяються три види цінностей і змістів: знання (істини й омани), задуми (реалізовані й утопічні), естетичні цінності (прекрасне - потворне).

Кожний з видів цінностей зв'язаний зі своєю сферою й формою духовної активності. Пізнавальна активність існує, підтримується у формі наукового (суспільні, природні й технічні науки), філолофсько-світоглядного (світського й релігійного), просвітительського (масово-інформаційного й науково-популярного), паранаучного видів діяльності.

Сфера праксеологічної діяльності насамперед створює задуми по підтримці або зміні відносин; між людьми - суспільна ідеологія (соціальні, політичні й етичні навчання, соціальне проектування й т.д.); між людьми й природою - екологія (екологічні навчання й проекти); між людьми й миром другої природи - технології (інженерія, проектування, організація й керування й т.п.).

Сфера естетичної діяльності існує у формах професійного й традиційного народного мистецтва.

Ця схема рубрикатора окреслює контури життя народу як деякої цілісності. Виділимо з її тематичні блоки властиво етнокультурного дослідження, але вже з описом індикаторів.

1 блок. Рідна мова. Виміряються: а) мовна компетентність (ступінь володіння рідною й іншою мовами); б) мовне поводження (основна розмовна мова в школі, родині, у спілкуванні з однолітками, професійна мова, мова в іноетнічному оточенні); в) мовна перевага (вибір мови читання книг, газет, прослуховування радіо - і телепередач).

2 блок. Культура. Виміряються: а) знання фольклору (пісні, казки, легенди, танці, названі респондентом); б) знання середовища професійної культури (імена національних діячів культури: письменників, композиторів, художників, учених); національні переваги у виборі музики, танців, кіносюжетів; в) індикатори матеріальних форм національної культури - наявність у домашньому побуті предметів національного побуту, національна кухня; г) частота дотримання звичаїв і традицій (національні й релігійні свята, ритуали присвяти дітей у суспільство, похорони, обряди шанування предків).

3 блок. Національна самосвідомість. Виміряються: а) знання національних героїв, основних подій історичного минулого свого народу; б) ступінь ідентифікації (Що Вас зв'язує зі своїм народом?); в) роль соціальних інститутів у прилученні дітей до етнічної інформації, передачі етнокультурних цінностей (це з'ясовується за допомогою питання про джерела знань про життя свого й іншого народів).

4 блок. Демографія (національність, стать, вік, соціальний стан, освіта - своя й батьків, місце проживання).

Ці блоки інформації дозволяють непрямим образом з'ясувати також питання асиміляції, аккультурації й інкультурації, оптації або депортації нацменшин у даній системі.