Соціалізація індивіда. Девіантне поводження (142493)

Посмотреть архив целиком

Соціалізація індивіда. Девіантне поводження


Феномен Мауглі, тобто дитини, яка в силу різних обставин опинилася серед звірів і стала особистістю поза контактами з людьми, зобов'язаний своєю появою лише фантазії Р. Кіплінга. Реальні випадки (а їх у літературі описано 30) показують, що ніхто не може стати особистістю поза контактами з людською культурою. Як протікає процес соціалізації, які фази він має, які фактори при цьому взаємодіють і якими бувають результати? Спробуємо відповісти на ці питання.


Процес соціалізації


Становлення особистості людини супроводжується освоєнням їм культури свого середовища. Чоловік живучий, тобто діючий і що пізнає, немислимий без оснащеності елементами своєї культури, з яких головними виступають для нього цінності й норми життя, діяльності й поводження. Вони в сукупності утворять мир його значень, цілісний символічний мир. Але, як і яким образом людина стає здатною вільно орієнтуватися у своєму середовищі, користуватися культурними об'єктами, виробленими до неї, обмінюватися результатами фізичної й розумової праці, установлювати взаєморозуміння з іншими людьми, без якого взагалі неможливо соціальна взаємодія?

Існує досить велика кількість теорій соціалізації, кожна з яких по-своєму намагається вирішити це складне питання. Насамперед, треба прояснити властивості культури, що забезпечують процес соціалізації співвідношення мотивацій особистості й стандартів культурної системи, характеристики соціальної системи.

Культура як ціннісне відібраний досвід життєдіяльності великої кількості людей звичайно з'являється у вигляді системи. Цей досвід може бути накопичений, осмислений і виражений на повсякденному рівні, потім за допомогою процедур науки переосмислений і типізований на рівні теорії, причому суспільні науки (на відміну від природних) виявляються більш тісно зв'язаними зі здоровим глуздом людей. Культура може передаватися (соціальне спадкування, традиція), вона є те, чому навчаються (а не прояв генетичної природи людини), вона є загальноприйнятою в конкретному соціальному середовищі. Отже, культура в аспекті соціалізації особистості виступає, з одного боку, продуктом, а з іншого боку - детермінантою систем міжособистісної соціальної взаємодії.

Говорячи про співвідношення особистості, культури й соціальної системи, необхідно відзначити, що між ними не може бути повної відповідності: девіантне поводження людей завжди буде розбурхувати й спонукувати культурну й соціальну системи до змін, хоча останні завжди будуть прагнути до стійкості, причому кожна з них має свої механізми (стандарти) інтеграції й стабільності.

Джерела теорії соціалізації намічені в роботах Тарда, що описали процес освоєння особистістю цінностей і норм через соціальну взаємодію. Наслідування, по Тарду, є принципом, що лежить в основі процесу соціалізації, причому воно опирається як на фізіологічні потреби й бажання, що випливають із них, людей, так і на соціальні фактори (престиж, покора й практична вигода).

Типовим соціальним відношенням Тард визнавав відношення вчитель - учень. У сучасних поглядах на соціалізацію такий вузький підхід уже переборений. Соціалізація визнана частиною процесу становлення особистості, у ході якого формуються найбільш загальні риси особистості, що проявляються в діяльності, регульованою рольовою структурою суспільства. Навчання соціальним ролям протікає у формі імітації. По Парсонсу, загальні цінності й норми освоюються індивідом у процесі спілкування зі значимими іншими, у результаті чого нормативні стандарти входять у структуру потреб особистості. Так відбувається проникнення культури в мотиваційну структуру індивіда в рамках соціальної системи. Соціалізатору треба знати, що механізмом пізнавання й засвоєння цінностей і норм є сформульований Фрейдом принцип задоволення - страждання, що приводиться в дію за допомогою винагороди й покарання; механізм містить у собі також процеси гальмування (витиснення) і переносу. Імітація й ідентифікація того, якого навчають, опираються на почуття любові й поваги (до вчителя, батькові, матері, родині в цілому й т.д.).

Соціалізація супроводжується вихованнями, тобто цілеспрямованим впливом вихователя на учня, орієнтованим на формування в нього бажаних рис. Соціалізація як частини формування особистості може бути найчастіше суперечливої стосовно лінії виховання, вибраної вихователем. Остання може бути продиктована поданнями про образ людини, що панує в даній культурі. І.С. Кон виділяє в європейській культурі принаймні чотири образи, що направляють виховний процес у суспільствах.

В основах цих образів лежать наступні ідеї-домінанти, що характеризують природу людини:

- ідея первородства гріха (християнський погляд на природу людини). Педагогіка заснована на вигнанні з людини гріховності, споконвічно властивої йому. Звідси треба й ідея порятунку, очищення душі, але під впливом прикладів Христа, канонізованих святих. Педагогіка, заснована на такого роду поданнях, досить репресивна, діє погрозами, покараннями й обіцянками винагороди на тім світлі; - ідея природної детермінованості долі людини, логіки й лінії його розвитку в особистість. Генотип зізнається фактором, що визначає самоактуалізацію особистості. Звідси - принцип зведеного виховання, висновок про те, що генотип виявиться, незважаючи на будь-які педагогічні зусилля й регуляцію факторів середовища, що впливають на становлення особистості. Продуктом такої педагогіки, що дезертирує, звичайно є особистість без стійких ціннісних і нормативних орієнтирів;

- ідея педагогічної детермінованості особистості. Людина представляється чистою дошкою («tabula rasa»), на якій вихователь може начертати будь-які письмена. Такий образ людини сприяє сваволі вихователя, відриву від життя й веде, як правило, до формування особистості, що слабко орієнтується в життєвих ситуаціях; - ідея детермінованості розвитку особистості лише середовищем, її культурою. Заснована на ній пасивна педагогіка формує утриманську психологію, нівелює особистість, не може активізувати індивідуальність.

В останні роки в нашій країні досить широке поширення одержали астрологічні подання про долю людини, його характері й лінії поводження. Поки такі подання носять ненауковий, більше того, антинауковий характер. Але якщо система очікуваного поводження від особистості ввійде в практику сімейного виховання й міжособистісних експектацій (очікувань-вимог), то через два-три покоління астрологічний погляд на природу людини можна буде оцінити як виховний фактор.

В умовах економічного розкріпачення людини, плюралізму ідеологій і волі совісті найбільш прийнятним представляється принцип виховання, відповідно до якого людина є те, що він сам зробив із себе. Цей погляд екзистенціалізму перевірений емпіричним шляхом: дослідження Н. Лапіна показали, що такого погляду при оцінці своєї особистості дотримуються підприємці, що нараховують 10-15% від числа респондентів.

Науковий погляд зводиться до розуміння того, що активна й розвинена особистість є результат гармонії генотипу, умов середовища, педагогічних впливів людини на свою особистість. Заснована на ньому педагогіка вимагає високого мистецтва від соціалізатора.

1. Треба знати стадії моральної соціалізації дитини. Колберг установив, що існують три рівні соціалізації (їхня реальність перевірена емпірично, як свідчить І.С. Кон, в 32 країнах): доморальний, конвенціальний і моральний. Доморальний рівень характерний для взаємин дітей і батьків, заснованих на зовнішньої парі страждання - насолода, конвенціальний - на принципі взаємного воздавання. Моральні рівні характеризується тим, що вчинки особистості починають регулюватися совістю (по Фрейдові, суперего, що формується під впливом культури середовища). Колберг пропонує розрізняти на цьому рівні сім градацій аж до формування особистістю своєї системи моралі. Багато з людей у своєму розвитку не доходять до морального рівня. У зв'язку із цим у ряді партійних програм з'явився термін «моральний прагматизм», що означає, що необхідно боротися за торжество морального закону в ділових відносинах людей. Суспільство поступово скачується до рівня ситуаційної моралі, девіз якої: морально те, що корисно в даній ситуації.

2. Треба знати стадії розвитку особистості в цілому. Дитинство характерно тим, що дитина хоче бути, як усі. Тому більшу роль грають наслідування, ідентифікація, авторитети (значимі інші). Підліток уже відчуває свою індивідуальність, що веде до появи прагнення бути, як всі, але краще всіх. Енергія самоствердження виливається у формування сміливості, сили, прагнення виділитися в групі, не відрізняючись у принципі від усіх. Підліток досить нормативний, але у своєму середовищі. У цьому віці енергія самоствердження індивідуальності, що прокидається, стає соціально значимим фактором: рух бойскаутів, піонерський рух, рух хіпі говорять самі за себе.

Юність уже характеризується прагненням бути не таким, як усе. Виникає чітка шкала цінностей. Прагнення виділитися будь-що-будь часто веде до нонконформізму, йти всупереч суспільній думці. Батьки в цьому віці вже не є авторитетами, що безумовно диктують лінію поводження. Юність розширює свої обрії бачення й розуміння життя й миру найчастіше за рахунок заперечення звичного батьківського побутування, формує свої субкультуру, мову, смаки, моди. Полове дозрівання теж сприяє бунтарству, породжуючи прагнення до зняття заборон у регуляції полових відносин, установлених у даній культурі.


Случайные файлы

Файл
183251.rtf
72972.rtf
15508.doc
106842.rtf
103206.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.