Історія фахової соціальної роботи в Україні (141444)

Посмотреть архив целиком







Реферат на тему

Історія фахової соціальної роботи в Україні





ПЛАН


  1. Українська соціальна робота в радянській системі.

  2. Соціальна робота як самостійна профдіяльність.

  3. Сучасні умови соціальної роботи.

  4. Використана література.



1. Українська соціальна робота в радянській системі.


Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На по­чатку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії зага­лом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британ­ською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяль­ності у соціальній сфері.

Із встановленням радянської влади у 1918 р. (а в За­хідній Україні у 1939 р.) держава взяла під свій кон­троль усі сфери суспільного життя. У 1919 р. декретом Раднаркому УРСР було націоналізовано всі добродійні установи, які перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств, і передано їх у відання Нарком-соцзабезу УРСР і його місцевим органам. І хоча до 1941 р. в його системі налічувалося 154 будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтерна­ти, проте ці стаціонарні заклади можна хіба що умовно віднести до сфери соціальної роботи, оскільки засади їх функціонування не відповідали засадам фахової соці­альної роботи.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внут­рішніх справ. Деякі функції соціальної роботи переби­рали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її резуль­тативність. Суспільству нав'язувалася думка, що соціа­лістичні відносини є передумовою подолання злочин­ності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснюва­лась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового за­безпечення, освіти та охорони здоров'я.

За радянських часів система соціальної допомоги бу­ла у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проб­леми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обме­жувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мі­німум соціальних гарантій для громадян. Вона була без­адресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у краї­нах із директивною економікою, централізованим роз­поділом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадяна­ми, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бю­рократизмом).

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах зай­малися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соці­альні стаціонарні заклади не були укомплектовані про­фесійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного на­уково-теоретичного обґрунтування, система соціально­го захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надава­лось лише у стаціонарних закладах.

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, «комуністичні режими схильні патологізувати соціаль­ні проблеми», свідченням чого була відсутність неста­ціонарних соціальних служб для багатьох груп населен­ня. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у вели­ких будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лі­карнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, нар­команію було засекречено.

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті ро­ки XX ст. Пов'язані вони передусім із формуванням но­вих державних соціальних служб, призначених для на­дання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Мі­ністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домаш­ніх умовах. До експерименту було залучено працівни­ків будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетров­ської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а та­кож налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про органі­зацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утри­мання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтер­натах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затвердже­но Типові положення про територіальний центр со­ціального обслуговування пенсіонерів і відділення соці­альної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі пот­ребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі було зафіксовано професію «Соціальний робітник» (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час со­ціального працівника ще не сприймали як людину ви­сокого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із За­ходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, поси­лилася увага до соціально-психологічних проблем і ме­тодів їх розв'язання.


3. Соціальна робота як самостійна профдіяльність.


Як самостійний вид професійної діяльності соціальну роботу на вітчизняному просторі було конституйовано Постановою Держкомпраці СРСР від 23 квітня 1991 р. «Про доповнення в Кваліфікаційний довідник посад ке­рівників, спеціалістів і службовців», згідно з якою до довідника було внесено кваліфікаційну характеристику «спеціаліст із соціальної роботи», яка є рівнозначною прийнятій у світі посаді «соціальний працівник». Тоді було відкрито нову спеціальність: 04.02 «соціальна ро­бота», підготовку з якої розпочали вищі і середні спеці­альні навчальні заклади (наказ Держкомосвіти СРСР від 7 серпня 1991 р. № 376), затверджено відповідні нав­чальні плани.

Із проголошенням незалежності України почалося реформування системи соціального забезпечення, ство­рення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отри­мала належного розвитку, що спричинено недостат­ньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів — про­фесійної соціальної роботи як засобу реалізації соціаль­ної політики держави.

Попри суттєві організаційні й фінансові труднощі протягом 90-х років XX ст., майже у кожному районі було створено територіальні центри з обслуговування самотніх людей похилого віку та інвалідів. Набули по­ширення соціальні служби для молоді, які здебільшого орієнтуються на соціальну педагогіку і масову роботу. Однак донедавна ніхто із співробітників цих соціальних служб не мав ґрунтовної фахової освіти соціального працівника чи соціального педагога.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодо­помоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх роди­чів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах (хеседи, котрі обслуговують людей літнього віку в єврейських громадах; київська ор­ганізація «Джерела», що займається доглядом у громаді людей із розумовою відсталістю).

Об'єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників матеріалізувалася у запровадженні відпо­відної навчальної дисципліни (1991 p.). Загалом цей факт можна вважати результатом діяльності Тимчасо­вого науково-дослідницького колективу (ТНДК) «Шко­ла мікрорайон», створеного у 1989 р. Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної ос­віти СРСР. Активну участь у роботі цього колективу брала група соціальних педагогів із м. Донецька, яку очолював В. Сидоров. Значною мірою завдяки йому бу­ло відкрито у Донецькому державному університеті фа­культет перепідготовки соціальних педагогів і соціаль­них працівників (1992 p.).

Через рік почалася робота з відкриття цієї спеціальності в Національному універси­теті «Києво-Могилянська академія». У цей час в Украї­ні діяла програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні», впроваджена Міжнародним фондом «Від­родження». До її реалізації були залучені британський фахівець Т. Шанін, правозахисник, виконавчий секре­тар Асоціації психіатрів України С. Глузман. Саме зав­дяки старанням Асоціації було видано переклади закор­донних книжок із соціальної роботи, за якими дотепер викладають у багатьох навчальних закладах.


Случайные файлы

Файл
kursovik.doc
99312.rtf
117971.rtf
91200.rtf
158620.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.