Роль полеміки в раціоналізації релігійного дискурсу в межах класичної ісламської релігійної філософії (138985)

Посмотреть архив целиком






Халіков Р.Х.



Реферат


Роль полеміки в раціоналізації релігійного дискурсу в межах класичної ісламської релігійної філософії


ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Типовий процес становлення раціонального методу аргументації в межах релігійної полеміки

Розділ 2. Виникнення й раціоналізація релігійно-філософської полеміки в ісламській теологічній традиції

Розділ 3. Розмежування прихильників та противників раціонального критерію істинності

Висновки

Список використаної літератури



ВСТУП


Єдиною формою суспільної свідомості, яка використовує суто раціональні засоби під час формування картини світу, є філософія. Проте розвиток філософії – це історичний процес, який співвідноситься з процесом становлення раціональності та набуття нею статусу авторитетного метода пізнання та критерію для встановлення істини. Саме дослідження процесу підвищення ролі раціональності та переходу інших видів дискурсу до раціональної площини є актуальним для виявлення причин та засад поступового набуття філософією рангу оптимального способу пошуку та встановлення істини. Дана праця присвячена одному з важливих аспектів досліджуваного явища – заміні позараціональних орієнтирів під час пошуку істини в межах релігійного дискурсу раціональними, а відтак – переведенню релігійного дискурсу в філософську площину. Метою праці є демонстрація принципової ролі полеміки між представниками різних напрямків у межах класичної ісламської філософії в процесі раціоналізації релігійного дискурсу.

Аналіз причин і головних характеристик релігійно-філософської полеміки дозволить виокремити ґрунтовні засади формування філософської традиції в межах релігійного світогляду, з можливістю в подальшому застосувати отримані узагальнення для характеристики схожих процесів в інших релігійних традиціях. Об’єктом даної роботи виступає класична ісламська релігійно-філософська думка, а предметом – характерні риси релігійної дискусії, що дозволяють встановити шляхи й засоби її впливу на формування та посилення позицій раціональності, а через це на розвиток філософського світогляду, орієнтації на раціональні логічні критерії під час боротьби за визнання власної позиції істинною (ортодоксальною).

Повноцінному розкриттю проблеми сприятиме вирішення наступних завдань:

  • висвітлення причин виникнення релігійної полеміки взагалі та зокрема причин її поступового переходу до раціонально-логічних побудов у процесі встановлення гідного критерію істини;

  • з’ясування характерних рис релігійної полеміки – форм, яких вона набуває в ході історичного розвитку; засобів, які учасники використовують у процесі аргументації власних положень;

  • демонстрація результатів, до яких призводить раціоналізація релігійної полеміки, зокрема переходу до раціонального критерію в гносеології, створення оригінальних логічних теорій, або звернення до вже існуючих.

Задля розкриття питань і вирішення проблем, що поставлені, під час дослідження використані джерела з класичної ісламської філософії а також дослідження й матеріали з галузей історії філософії, соціології релігії. Праці з соціології релігії [5, 6] дозволяють виокремити певні риси релігійної полеміки, що характеризують її взагалі та висвітлюють зокрема процес раціоналізації релігійного дискурсу. Історико-філософські [7, 9, 10, 13, 15, 16] дослідження дають змогу простежити відповідні процеси в межах різних релігійно-філософських традицій, віднайти загальні правила та індивідуальні особливості в кожному випадку, що досліджуватиметься. Також значною є група першоджерел [1, 2, 8], що висвітлюють безпосереднє ставлення ісламських мислителів до досліджуваної проблеми.

Структура праці дозволяє встановити причини виникнення та раціоналізації релігійної полеміки, простежити на прикладі ісламських теологів і філософів типовий процес поступового надання переваги раціональному критерію в гносеології перед надприроднім, визначити основні характеристики релігійно-філософської полеміки в ісламській думці, нарешті – встановити наслідки раціоналізації релігійного дискурсу, розмежування прибічників та противників такої тенденції та розмежування суто релігійного та філософського дискурсів у межах ісламської філософської та теологічної традиції.


РОЗДІЛ 1. ТИПОВИЙ ПРОЦЕС СТАНОВЛЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО МЕТОДУ АРГУМЕНТАЦІЇ В МЕЖАХ РЕЛІГІЙНОЇ ПОЛЕМІКИ


Релігійна система, яка щойно виникла, має досить незначне відношення до філософського (раціонального par excellence) світосприйняття. Вона на першому етапі свого розвитку переважно має просту, нероздроблену структуру, спирається на авторитет харизматичного лідера; з’являються базові доктринальні тексти, але ще нема канонічних коментарів. Згодом на місце первинної громади приходить більш складна, постійно діюча, інституціоналізована спільнота, яка вже безпосередньо не відноситься до часу появи системи. За М. Вебером, «перетворення особистої прихильності до пророка в дотримування його вчення всередині спільноти – звичайний процес, завдяки якому вчення пророка просувається в повсякденність у межах певної постійної установи» [6, с. 124]. У такій спільноті вже не діє посилання на авторитет чи харизму лідера задля ствердження монополії на істину, оскільки нові функціонери вже не мають особистого авторитету, наближуються за своїм статусом до звичайних членів спільноти. Виникає проблема, яку П. Бергер і Т. Лукман характеризують як необхідність легітимації інститутів для впровадження їх у життя тих, хто не знає, як вони створені. Тобто вже нема лідерської харизми, єдиного стрижню, що передбачав єдність і безсумнівність картини світу. В цей час виникають різні інтерпретації доктринальних положень і канонічних текстів, починається боротьба серед коментаторських напрямків за монополію. Можна навести в якості прикладу загострення боротьби антіохійської та олександрійської богословських шкіл у християнстві на початку IV століття, коли назріла необхідність проведення Вселенських соборів задля виявлення ортодоксальної позиції, що захопила б монополію на тлумачення положень, які стали суперечливими та більше не мали однозначної трактовки. Це закономірний процес – «у зв’язку з історизацією та об’єктивацією інститутів стає необхідною і розробка спеціальних механізмів соціального контролю. Відхилення від інституційно «запрограмованого» способу дії стає можливим, тільки, но інститути стають реальностями, що відірвані від первинних конкретних соціальних процесів, у контексті яких вони виникають… Перед новим поколінням постає проблема виконання правил, що існують, і для включення його в інституційний порядок потрібне введення санкцій» [5, с. 104].

Таким чином, коли оригінальна релігійна система переходить до історичного способу буття, з’являються різні інтерпретації доктринальних положень та канонічних текстів. Це призводить до полеміки, метою якої є монополізація ортодоксального статусу. Учасники полеміки звертаються до різних засобів заради надання вагомості власній позиції. Іноді окрема інтерпретаторська традиція наполягала на визнанні канонічними (а відтак – авторитетними) текстів, що були створені в її межах, як це сталося з буддистським напрямком сарвастивада. Ця школа наполягала на визнанні канонічним текстом «Абхідхарма-вібхаши» – твору, на якому ґрунтувалася певною мірою вся її коментаторська традиція, і який не мав стану канонічного для інших буддистських течій (насамперед – для саутрантики, з якою найбільш гостро полемізувала сарвастивада). Проте вказаний текст сам найімовірніше належав не до канонічної, а до коментаторської літератури, і коментував тексти, створені в межах тієї ж течії. історик індійської філософії Д. Чаттопадхьяя пише з цього приводу: „Не може бути, щоб пітаки, що, як стверджується, підлягли коментуванню, були оригінальними палійськими пітаками; вони були, за всією ймовірністю, творами самих сарвастивадинів. Принаймні, майже безсумнівно, що „Абхідхарма-вібхаша” (її часто називають „Махавібхаша”, або просто „Вібхаша”), яка в очах сарвастивадинів набула авторитету священного писання, взагалі не була коментарем на „Абхідхарма-пітаку”. Насправді ж вона була коментарем на „Джнянапрастхану” Катьяяніпутри – книгу, що написана самими сарвастивадинами” [15, с. 199]. Описана ситуація яскраво демонструє результати розвитку коментаторської літератури (жанр коментарів-шастр у випадку індійського дискурсу), вона також доповнюється прикладами на кшталт книг із ТаНаХа, які були поширені серед олександрійської єврейської діаспори та не прийняті палестинською партією. Але описаний спосіб боротьби не є найбільш адекватним, оскільки не задовольняє всі зацікавлені боки. Те ж можна стверджувати щодо ще одного способу, а саме апеляції до авторитету світських арбітрів, якими часто виступали монархи, що влаштовували полемічні диспути. Слід зазначити, що, хоча інститут халіфату не можна назвати світською владою в повній мірі, саме халіфи, особливо багдадські Аббасіди, були частими ініціаторами філософсько-релігійних суперечок, підтримуючи той чи інший бік, про що йтиметься в наступному розділі. Найбільш досконалим і загальновизнаним методом боротьби у релігійній полеміці є винайдення загальних критеріїв, апелюючи до яких, можна довести свою думку, при цьому змусивши супротивника визнати наведений аргумент. Цим критерієм не можуть бути вже авторитет харизматичного лідера, який на цей час втрачено (інакше полеміка не подолала б монополію партії, що утримує першість), чи авторитет канонічного тексту (цей текст і є предметом інтерпретаторських концепцій, що полемізують, тому він радше є предметом дослідження, ніж авторитетним критерієм істини). «Перш за все повинні були помітити, що обидва боки, що сперечалися, в будь-якому разі неминуче погоджувалися між собою щодо певного положення, до якого в диспутах могли бути зведені суперечливі пункти. Початок методичних прийомів був у тому, що ці загальновизнані положення формально проголошували такими та ставили в голові дослідження. Проте ці положення спочатку стосувалися суто матеріального боку суперечки. Незабаром помітили, що й по відношенню до способів і прийомів, що ними підіймаються до загальновизнаної істини й виводять із неї свої ствердження, теж дотримуються певні форми й закони, щодо яких, хоча й без попередньої домовленості, ніколи не виникає розбіжностей» [16, с. 146-147]. Єдиним авторитетним для всіх боків полеміки критерієм може виступати раціональність, чіткі логічні побудови. Кажучи словами Гегеля: «На перший погляд здається, що уявлення про душу, світ і Бога дають мисленню тверду опору. Але попри те, що в них є домішка особливої суб’єктивності й тому вони можуть мати вельми різне значення, вони лише через посередництво мислення отримують тверде означення» [7, с. 138]. Таким чином, під час полемічної боротьби учасники врешті-решт обирають критерієм істинності своїх аргументів раціональність, а це призводить до все чіткішого розвитку логічних систем, які формалізують пошук ортодоксії та дозволяють уникати неминучих розбіжностей при апеляціях до змістовних, а не формальних авторитетів.


Случайные файлы

Файл
4431.rtf
43071.rtf
18660-1.rtf
55458.rtf
Задание 17.docx




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.