Релігія як предмет філософського осмислення (138979)

Посмотреть архив целиком







РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Релігія як предмет філософського осмислення


План


1. Сутність релігії

2. Загальні ознаки релігій.

3. Філософські концепції природи релігії

4. Використана література


1. Сутність релігії


Оскільки основним предметом релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання про зміст цього поняття. Відповідь на нього складна й неоднозначна, адже існує не лише різне змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio.

Етимологія релігії. В основі різних тлумачень цього поняття — варіанти римського філософа й оратора Цицерона (106—43 до н. є.) і раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250 — 325). Цицерон виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, бояти­ся» і характеризувало релігію як «богобоязлйвість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'язувати, прив'язувати», а стосовно релігії — «зв'язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася, принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські та російські словники латинське слово religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ».

У китайській мові для позначення феномена, що в європейській культурі називається словом «релігія», використовується слово Chiao «вчення». У сучасній арабській вживається назва din, яка означає безумовне підпорядкування безмежній владі Аллаха, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Din може тлумачитися як іман («віра, вірити»), іслам («покірність»), іхсан («совісність, чистосердечність, вдосконалення в щирості віри»).

Сучасна релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття «релігія» і десятки теорій її виникнення, що є достатнім доказом того, що це поняття слід розглядати скоріше як збірну назву, ніж позначення однорідного й цільного явища. Тож не існує єдиного визначення поняття «релігія». Але є єдність у тому, що релігія як феномен нерозривно пов'язана із людським буттям, сутністю людини.

Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Богошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877—1950) писав, що людина є людиною, бо вона має бого-людську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою ознакою, тому людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв'язок із Богом.

Справді, те, що людина пов'язана з релігією, сумнівів не викликає. Але визначення глибини цього відношення є справою нелегкою. Адже як неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, так і не відновити в історії періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів. Нині годі й шукати єдиної усталеної відповіді щодо релігії, оскільки знайти визначення, яке однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалювали своїх дітей на догоду божеству; і до вірувань вавилонян, що посилали у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією; і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього; і до релігії буддизму, в основі якої лежить, по суті, повний атеїзм. Ось чому дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціональність й історичну змінність, неможливо.


2. Загальні ознаки релігій.


Усі релігії мають кілька загальних ознак.

1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчення. Тому багато дослідників пояснюють природу та походження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, твердять вони, тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога.

Російський філософ і священик Олександр Мень (1935— 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкреслював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Божої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об'єктивно життєво необхідними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктивним світом природи, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв'язок, на думку Меня, здійснюється через особливий вид духовного пізнання релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті вищого начала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

  1. Ідея визволення, порятунку (спасіння), в основі якої лежить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російський православний богослов і філософ Павло Флоренсь-кий (1882—1937), рятує нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечують душі рівновагу та порятунок.

  2. Тлумачення природи людини виходять із того, що:

  1. людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмованою машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;

  2. людина бере участь у творенні шляхом самовдосконалення та навчання інших;

  1. людське життя не обмежується земним існуванням.

4. Спільна основа релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибинного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна мудрість віками залишалася незмінною у різних культурах, втілюючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною є чотири фундаментальні висновки:

1) існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, лка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскільки вона ж їх і створює; тому сфера духу є безмежною, нескінченною і вічною; людські істоти належать до обох сфер, оскільки вони не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і душу, дух;

  1. людина здатна усвідомити свою Божу іскру і Божу причину, що дає їй початок;

  2. усвідомлення своєї духовної природи є найвище благо, найвища мета і найбільша користь від людського існування.

5. Універсальні духовні практики, покликані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв'язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:

  1. зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі;

  2. розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові;

  3. моральне життя: відчуття приємності від продукування добра;

  4. концентрація й заспокоєння власного розуму;

  5. пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;

  6. виховання духовного розуму: розвиток мудрості;

  7. вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості від служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розуміння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть. Практики протиставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій любові, співчуття, сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідомого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спонукання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні риси — доброзичливість і безкорисливість.

Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.


3. Філософські концепції природи релігії


Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.

Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.


Случайные файлы

Файл
ref-20408.doc
30821.rtf
104692.rtf
21710-1.rtf
92227.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.