Релігія як духовний феномен і суспільне явище (138977)

Посмотреть архив целиком






Реферат на тему

Релігія як духовний феномен і суспільне явище


ПЛАН


  1. Ідея єдності людини і Бога.

  2. Релігія — засіб утвердження людини у світі.

  3. Пошук Бога як відкриття себе.

  4. 4. Релігія — шлях людини до вічності

  5. Моральний сенс ідеї безсмертя.

  6. 6. Використана література

  1. Ідея єдності людини і Бога.


Ідею єдності людини з божественною субстанцією можна знайти вже у ранньофі-лософських вченнях. Так, про божественну частку в людині говорив давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. е.). Щоправда, ця частка в його розумінні має «демоністичний характер». Притаманна людині надприродна субстанція з часом абсолютизується, а тому гностичні вчення, наприклад, не задовольняючись традиційним поділом на душу і тіло, виділяли третій центр «внутрішнього Бога». Цей духовний центр набуває властивостей іскри, яка то ледь тліє, то розгоряється, перевтілюючи все людське єство у світло. Влада цієї іскри абсолютна, оскільки навіть незначний її порух здатний зруйнувати на перший погляд непорушний світ.

Образ іскри, що тліє в людині, був властивий не тільки гностичним мислителям. Він близький і неоплатонікам, і першим християнським богословам. Основоположник християнської антропології, теолог Августин Аврелій (354—430) також мав подібні погляди, висловлюючи думку, що люди не шукали б Бога, якби в певному розумінні його вже не мали.

Ідею природного походження релігії розвивав і французький математик, фізик, філософ Блез Паскаль (1623—1662). Його філософська антропологія хоча і сягала своїми витоками релігійно-філософського вчення Августина, однак була наповнена новим змістом і позначена свіжістю висновків.

У філософській концепції Августина людина субстанція, побудована з двох компонентів безсмертної нематеріальної душі і смертного тіла. Вони хоч і мають одне джерело походження Бога, все ж докорінно відрізняються один від одного: душа домінує абсолютно, а тіло постає лише як знаряддя душі.

У філософії Паскаля людина вже цілісна, переважно духовно-природна істота, яка має свої власні ціннісні характеристики і самостійний творчий потенціал. Але ця цілісність переповнена глибокими духовно-моральними суперечностями. Вона не тільки наділена здатністю усвідомлювати, мислити, а й переобтяжена пристрастями. Маючи і розум, і пристрасті, людина безперервно воює сама із собою, оскільки мириться з розумом тільки тоді, коли бореться з пристрастями, і навпаки. Тому вона завжди страждає, її повсякчас роздирають суперечності. За таких умов індивід потребує онтологічного гаранта свого буття. Паскаль на основі християнської віри намагався віднайти начало, яке б дало змогу привести антиномії людського існування до єдиного знаменника. Філософ хотів подолати ситуацію, коли навколо нас немає нічого непорушного, і ми жадаємо отримати нарешті твердий ґрунт та спорудити на ньому вежу, вершина якої б сягала безконечності. Мислитель будує таку вежу як ієрархією цінностей: тілесні — найнижчі, духовні — вищі й надприродні блага — найвищі. Ця ієрархія є не що інше, як тлумачення плато-нівсько-християнської ідеї Августина.

Та все ж специфічного звучання концепції Паскаля надає апофеоз «порядку серця», «логіки серця» як найвищої, вкоріненої у надприродному, емоційно цілісної пізнавальної інстанції особливого ґатунку, що перебуває над чуттєвістю і розумом і безмежно їх переважає. Знаменитий афоризм Паскаля «серце має свої резони, яких не знає розум» свідчить, що образ серця в його інтерпретації набуває рис містично-ірраціонального начала. Воно здатне до безпомилкового інтуїтивного осягнення надприродних сутностей, доступних не розуму, а вірі. Отже, «серце» набуває рис своєрідного «інструмента» віри, що має власну логіку, відмінну від логіки звичайного мислення.

«Логіка серця» Паскаля мала величезний вплив на творчість М. Шелера — творця нової парадигми розуміння місця людини у світі. її специфіка полягала в усвідомленні того, що становище людини не вміщується в наявні онтологічні координати. Тому буття людини є парадоксальним: з одного боку її становище є привілейованим (вона нібито панує над світом), з іншого — вона є недостатньою істотою порівняно з твариною. Цей погляд поділяли також німецькі філософи Йоган-Готфрід Гердер (1744— 1803) і Арнольд Гелен (1904—1976) та ін.

  1. Релігія засіб утвердження людини у світі.


Поставивши себе поза природою, людина завжди потребувала засобів утвердження у світі. З непоборним бажанням порятунку (як індивідуального, так і родового), на основі й за допомогою багатої уяви вона населяла світ різними образами. Вони захищали, допомагали чинити опір страху перед невідомим, смертю, небуттям.

Спочатку засобом подолання такого страху був ритуальний танок, під час якого людина зливалася із сакральним, у неї з'являлося відчуття життєвої повноти, власної вкоріненості у світі.

Потім з'являється міф (або «природна релігія»). Його принцип «усі є все» чи «всі у всьому». У міфі людина шукає опори не в «мікрокосмі» власної свідомості, а в «макрокосмі» навколишньої дійсності. У міфологічній картині світу, де все з усім пов'язано, індивід почувається гвинтиком у механізмі космічного світопорядку. Гасло такого індивіда «без мене Космос неповний, але і я без Космосу ніщо». Із плином часу цей принцип втрачав свою значущість.

Віра в надчуттєву реальність змінює статус міфа. Наповнюючись релігійним змістом, він перестає бути універсальним засобом освоєння світу.

Згодом людина починає шукати основи свого буття не у зовнішньому світі, а у власному, внутрішньому. И інтуїтивно знаходить у самій собі Бога надприродне, яке пронизує все її єство. Засобом спілкування з ним стає релігійна віра.

  1. Пошук Бога як відкриття себе.


Релігійна віра показує людині, що Бог пронизує і душу, і тіло. Ось чому в релігії людина самостверджується як духовно-тілесна істота. Якби шлях до Бога проходив тільки через абстрактне мислення, то віра була б надбанням невеликої групи людей. Насправді вона притаманна як малоосвіченому селянинові, так і вченому, що стоїть на вершині наукових знань. Адже духовне пізнання є плодом живої інтуїції. Буття Бога нерозривно пов'язане з відчуттям його реальної присутності в житті. Це відчуття з'являється як безпосереднє «бачення», наповнене такою ж внутрішньою достовірністю, яку має бачення власного «Я». Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття набуває форми вираження в поняттях і символах.

Недаремно ще давньогрецький філософ Плотін (205— 270) говорив, що коли ми бачимо Бога, то бачимо його не розумом, а чимось вищим, ніж розум. Поза таким живим спогляданням й живою вірою будь-яке уявлення Бога залишається мертвою схемою.

Релігійні почуття не можна звести до жодної зі сфер людського духу ні до моралі, ні до мистецтва тощо. Це — своєрідні, неповторно індивідуальні почуття благоговіння. Вони переконують людину в реальності божественного світу не тим, що різними раціональними доказами доводять його існування, а тим, що свідчать про живий, безпосередній зв'язок із Богом. Повірити — означає узріти Бога.

Людині притаманна потреба пов'язувати своє існування з чимось вищим, священним, щоб пізнавати непізнане, пояснювати саму себе, створювати у свідомості всеосяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що мусить робити. У той же час своє життя нона мусить прожити сама, не наслідуючи зразків роду, кожен раз беручи відповідальність за власні вчинки на себе. Бо людський дух є не родовим, а особистим. Тому він здатний до індивідуального розвитку, до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності.

Людський дух здатність людини відчувати, виявляти вольові зусилля, визначати мету життя і творчо діяти.

Завдяки релігії до людини приходить відчуття реальності першооснови, першоджерела, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини, як сама очевидність, як сама абсолютна правда.

Перед цією глибинною надбуттєвою реальністю всі слова та імена є справді, як говорить Фауст, «звук і дим». Яке б слово чи ім'я ми не вживали, воно не буде адекватним таємничій, незбагненній глибині та всеохоплюючій повноті того, що мається на увазі, бо повністю видозмінюватиме чи звужуватиме його зміст.

Найчастіше цю першооснову називають Богом, Святинею, божеством, що не є ані частиною, ані елементом предметного буття.

Бог перешооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і причиною всього, що в ньому відбувається.

Бог не постає перед людиною на зразок певних явищ. Людина не «зустрічає», не «бачить» Бога у зовнішньому світі, а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим актом прозріння.

Відтак сама людина є «місцем Бога». її завдання власними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, актуалізувати його. У цьому процесі духовного творення зусилля розуму, почуттів і волі мають солідаризуватися. Тому буття-з-Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистісний ціннісний світ, людини необхідними істинами, що формують її духовність, застерігаючи від збочення до бездуховності буденного життя. Тож піднятися до Бога означає відкрити в собі самого себе, знайти в собі глибинну таємницю і перевершити себе.


Случайные файлы

Файл
18920-1.rtf
33626.rtf
9673-1.rtf
115187.rtf
114337.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.