Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання (138963)

Посмотреть архив целиком













РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання


ПЛАН


1. Предмет релігієзнавства

2. Філософія релігії.

3. Історія релігії.

4. Соціологія релігії.

5. Психологія релігії.

6. Феноменологія релігії.

7. Географія релігії

8. Використана література


1. Предмет релігієзнавства


Людині одвічно було притаманне прагнення до пізнання Всесвіту, суспільства, власного буття. Нині титанічними зусиллями багатьох поколінь нагромаджено величезний обсяг знань. Водночас незнаного, незрозумілого, сумнівного не стало менше. І світ, і людина залишаються значною мірою таїною, що сягає вищого начала, вищої розумної сили Абсолюту, або Бога. Віра в реальне існування цього вищого начала є основою такого не менш таємничого феномена, як релігія.

Релігія така ж давня, як і сама людина. Немає жодного народу на планеті, який би не знав релігії, як і немає жодної людини, яка б не мала в ній потреби. Тому важко віднайти в духовному житті фактор, який би відігравав вагомішу роль, аніж релігія. Від кам'яного віку й до сучасної космічної ери, зазнаючи дивовижних змін і метаморфоз, перебуває вона в нерозривному зв'язку з людським духом.

Величні храми Єгипту й вавилонські гімни, Біблія і Парфенон, малярство Рембрандта і скульптури Праксите-ля, «Божественна комедія» Данте і «Мертві душі» Гоголя, думки Платона і К'єркегора, музика Гайдна, Баха, Бетховена, соціальні ідеї Савонарол и і Мюнцера — все це сягає своїм корінням релігії, завдячує їй своїм існуванням.

Релігія була вирішальним імпульсом у багатьох історичних рухах. Прийняття Азією буддизму, поширення християнства в Європі, експансія ісламу, Реформація Західної церкви — події, що стали відчутними віхами у житті людства і значною мірою визначили масштаби, темпи, тенденції світового розвитку.

Отже, людство здавна прагнуло віднайти відповіді, пов'язані із загадковим світом сакрального. Згодом це прагнення спричинило формування окремої галузі філософських знань релігієзнавства.

Релігієзнавчі знання надбання багатьох століть. Але як самостійна галузь релігієзнавство почало формуватися у XIX ст., відокремлюючись від онтології, соціальної філософії, філософії історії, етнології, етики, естетики тощо.

Релігієзнавство галузь гуманітарних знань, спрямована на осягнення сутності, закономірностей походження й функціонування релігії на різних етапах розвитку культури (суспільства, соціальної групи, особи).

Предметом релігієзнавства є своєрідність вияву релігійного феномена; механізм його дії на індивідуальному та суспільному рівнях буття; особливості його функціонування в історії суспільства; точки дотику й шляхи взаємодії з іншими сферами культури — мораллю, мистецтвом, наукою тощо.

Релігієзнавство вивчає релігію:

1) в її власному вимірі, тобто на релігійному рівні;

2) на філософському рівні.

У центрі дослідницьких інтересів релігієзнавства є людина як суб'єкт пізнання та дії. При цьому йдеться не про відокремленого індивіда, а про людину, яка є частиною буття, своєрідним дзеркалом, в якому відображається весь навколишній світ. Тому релігія в релігієзнавстві виступає не чимось зовнішнім щодо індивіда (тільки, скажімо, сукупністю предметів культу чи ритуалів), а його внутрішнім станом, глибинною вірою в реальну присутність у житті вищої сили, яка не піддається об'єктивному вираженню. Релігія тут постає не як відображення епізодичності чи випадковості буття людини у світі, а навпаки — як доказ невід'ємності людини від світу, форма усвідомлення нею цієї єдності. Ось чому релігієзнавство стоїть на тому, що релігія не заперечує, а стверджує в людині людське.


2. Філософія релігії.


Базовим розділом релігієзнавства є філософія релігії.

Філософія релігії сукупність філософських понять, категорій і концепцій, які дають філософське тлумачення релігії.

Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен.

Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Як специфічна сфера ре-лігієзнавчих досліджень філософія релігії відокремилася ще в XVII ст. її фундатором справедливо називають голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632—1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як філософська проблема. Найбільшого ж розвитку філософія релігії набуває в працях англійського філософа Давида Юма (1711— 1776) та німецьких філософів Іммануїла Канта (1724—1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831).

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслюються два варіанти її подальшого розвитку:

1) філософське дослідження релігії і

2) філософська теологія.

Тоді ж започатковуються і дві основні форми філософії релігії: філософське релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, передусім до Божої реальності. Філософська теологія (богослов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії реальності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально-буттєвих витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення людини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо.

Однією з головних рис філософії релігії є її людино-мірність, адже будь-яка проблема тут розглядається через відношення «людина надприродне». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, священного і профанного, добра і зла тощо.

У сучасній філософії релігії стрижневими є й гносеологічні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність категоріями можна передати релігійні вірування; чи с релігійні вірування раціональними, що є спільного між наукою і релігією та ін.

Значне місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віруючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осмисленого і граматично правильного тощо.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму — екзистенціалізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, позитивізму тощо.


3. Історія релігії.


Слідом за філософією релігії у межах філософського знання формується й історія релігії.

Історія релігії розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює історичні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.

Перші праці з історії релігії з'являються вже у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709—1777) і Шарля-Філіпа Дюпюї (1742—1809). Значний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон-Сміт (1846—1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Бернет Тайлор (1832—1917), англійський історик, етнограф Джеймс-Джордж Фрезер (1854— 1941), австрійський теолог, етнограф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868—1954).

Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого — вивчає соціально-історичний та історико-культурний контексти її побутування. Дослідження тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії певних конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського православ'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особливості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивно, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо.


4. Соціологія релігії.


Із середини XIX ст. починає формуватися соціологія релігії.

Соціологія релігії розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впливу на релігію певного суспільства її засновниками вважаються німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918), що виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується сучасна соціологія релігії.

Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; закономірності й особливості її функціонування; аналізує структуру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на особу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу.

Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з іншими структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах як на макро- (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).


Случайные файлы

Файл
141960.rtf
1691.rtf
356.doc
9825-1.rtf
164449.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.