Християнство епохи вселенських соборів (137635)

Посмотреть архив целиком






















ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ТА ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ. ХРИСТИЯНСТВО В АЗІЇ, АФРИЦІ, ЄВРОПІ

Поширення християнської релігії визначалося її логікою як світового, універсального вчення, зусиллями християнських місіонерів, а також політичними інтересами державних правителів з огляду на лояльність християнської спільноти до земної влади та громадського устрою. У IV ст. християнство остаточно утвердилося як на Сході імперії (Мала Азія, Сирія, Закавказзя, Аравія), так і на Півдні (Єгипет, Лівія з Карфагеном, Абіссінія) і Заході (Італія з Римом, Іспанія, Галлія).

На Сході, крім найдавніших регіонів поширення ? Близького Сходу та Малої Азії, християнство проникло до Аравії. Звідти, через торговельні шляхи, поза східними межами Римської імперії християнські місіонери дійшли до Індії та Цейлону. В Африці, після Єгипту з Александрією та Лівії з Карфагеном, християнство поширилося до Абіссінії (Ефіопії). Абіссінська церква підтримувала тісний зв?язок з Александрійською, пізніше брала участь практично у всіх колізіях внутрішньоцерковної догматичної та церковно-політичної боротьби. Вона й сьогодні виділяється своєрідністю традиції (самобутній біблійний канон включає низку апокрифів, власні редакції літургійних книг, творів Отців церкви).

Першими християнізованими державами на Кавказі, вірніше у Закавказзі, стали Вірменія (з II ст.) і Грузія (Іверія) (з IV ст.). Ініціатором християнізації тут вважають Григорія Арзакіда, який прагнув протистояти персидському тискові. Просвітителем вірмен і грузинів вважається Месроп Маштоц (V ст.), за переказом, творець вірменської та грузинської абеток, автор першого вірменського перекладу Біблії.

У Європі поширення християнства збіглося з т. зв. ?великим переселенням народів? і зазнало впливів цього глобального процесу. В ході частих прикордонних сутичок із римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного спілкування (торгівля) християнство поширювалося серед германських племен. Серед готів християнство відоме з III ст. Легендарною особою став перший просвітитель германців єпископ Ульфіла, який переклав Святе Письмо готською мовою. У IV-V ст. готи-християни осіли на Південному Сході Європи, на територіях розселення слов?ян; їхні поселення

відомі навіть у Криму. В V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії та серед франків, які вторглися до Галлії. Франкський король Хлодвіг, засновник династії Меровінгів, у 496 р. був похрещений єпископом Ремінієм із Реймса, й запровадив християнство у своїй державі.

У Британії, частина якої була римською колонією, першими християнами стали кельтські племена бриттів. Тертуліан писав, що ?британці є дуже відданими Христу?. У IV ст. в церковних соборах брали участь єпископи з Британії: Йоркський, Лондонський, Лінкольнський. Ірландія прийняла християнство у V ст. її просвітителем, ?апостолом? був єпископ JJamJjwaujttaTpiiK.), нині національний святий ірландців. У Шотландії Християнство поширювалося протягом V-VI ст. серед кельтських племен піктів, каледонців, скоттів. Германські племена англосаксів, які прийшли в Британію з континенту, були спочатку язичниками і переслідували християн. Однак їхні вожді і королі християнізувалися протягом VI-VII ст. Велику роль у християнізації англосаксів, згідно з церковною традицією, відіграв римський папа Григорій Великий.

У слов?янських землях та державах християнство уперше з?явилося внаслідок іноземного, завойовницького впливу. Так, у VII ст. Візантія (східна частина Римської імперії, яка на той час розпалася) намагалася християнізувати сербів. Невдала спершу, ця спроба повторилася у IX ст. Тоді ж були християнізовані болгари. Ініціатива навернення болгар належала болгарському князеві Борису (хрестився у 864 р.) та єпископу Мануїлу. Словенці, що населяли землі Штірію, Каринтію, Крайну, зазнали германського впливу. Християнізовані у VIII ст., вони потрапили у сферу релігійного, культурного, політичного впливу Римської (?латинської?) церкви. Визначними центрами християнського просвітництва серед слов?ян були Моравія і Паннонія, де у IX ст. діяли просвітителі слов?ян брати Кирило (Константин) та Мефодій. Македонці за походженням, вони присвятили своє життя християнській місії серед слов?ян. Створивши слов?янську абетку, почавши переклад Біблії та іншої християнської літератури слов?янськими мовами, Кирило і Мефодій фактично заснували слов?янську писемну культуру. Вони стали не лише культурними, а й церковними реформаторами. Справою свого життя вони заперечили й подолали обскурантистську церковну традицію ?трьох священних мов? (єврейської, грецької, латини), нібито єдино придатних для проповіді Святого Письма та християнської релігії. Праця просвітителів-македонців сприяла тому, що перша слов?яномовна християнська субкультура була східнохристиянською, греко-візантійського зразка. Це стосувалося й бал-канських слов?ян, сербів і болгар, моравів, словаків. Водночас чехи, що населяли Богемію і Чехію, та поляки (ляхи) зазнавали германського (німецького) впливу. Християнізовані протягом IX-X ст., вони також підпали під церковно-релігійну, культурну та політичну залежність від Риму, від Римської церкви. Своєрідною, як у релігійному, так і в політичному плані була християнізація Русі. Вона тривала протягом IX-XI ст. і була пов?язана з іменами княгині Ольги, князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Прийнявши візантійський, ?східний? варіант ортодоксального християнства у 988 p., князь Володимир здійснив низку заходів, щоб християнізація не призвела до політичної залежності від візантійського імператора, а навпаки, зрівняла правителя Русі з найавторитетнішим християнським ?царем? (?цезарем?, імператором),?

піднесла авторитет Руської держави у християнській Європі. Цю політику продовжував і Ярослав Мудрий, зміцнюючи християнську церкву і культуру всередині держави, намагаючись зміцнити її міжнародне становище завдяки системі династичних шлюбів із християнськими монархами Європи.

 

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА У IV ст.: ПОЛІТИКА ІМПЕРАТОРА КОНСТАНТИНА І

Становище церкви у першій половині IV ст. змінилося кардинально: ?церква гнана? (ecclesia pressa) перетворилася на терпиму, дозволену та рівноправну, а згодом ? на привілейовану й навіть панівну.

Велику родьу цьому відіграв уже згаданий вище едикт Галергя 311 р, Влада усвідомлювала значення універсалістського, об?єднавчого, лояльного, державницького в цілому спрямування християнської ідеології. Практичний розвиток нова політика держави знайшла у діяльності імператора Константина Великого (306-337). Вважають, що, крім звичайних політичних розрахунків на зміцнення влади та посилення стабільності й спокою в державі, вибір Константина на користь християнства був зумовлений і його особистим релігійним досвідом. Замолоду Константин був адептом культів Аполлона та Мітри, йому імпонувала ідея монотеїзму та особистого Бога. Існує також легенда про знамення, дане Константинов! у 312 p., перед битвою з одним із суперників за владу: християнський хрест з надписом ?Так переможеш?.

У ЛХЗ-р? Константин разом зі сво?щ співправителем Лікінієм у м. Медіолані (Мілані) уклав т. зв. (Міланський едикт, який розвивав положення Галерієвого указу ЗІІ р. Цей документ відіграв неабияку роль у поліпшенні становища християн в імперії. Міланським едиктом проголошувалася свобода віровизнання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та християнським громадам поверталися майно, приміщення, предмети культу, відібрані в них під час гонінь. Ставши єдиновладним правителем імперії, Константин надав нові пільги церкві: звільнив клір від цілого ряду повинностей, закріпив за єпископами право юрисдикції у деяких громадянських справах, заборонив примушувати християн брати участь у язичницьких святах. Християнська церква поступово діставала права та привілеї, якими раніше користувалися лише язичницькі культи. Константин, очевидно, убачав потенційну можливість перетворення церкви на важливу суспільну інституцію, не менш потужну, ніж держава. Цьому сприяли досить струнка церковна організація, що складалася в межах імперії, наявність дисциплінованого кліру, ієрархії, системи управління та контролю,, вплив на величезні маси віруючих. Усе це повною мірою оцінив Константин, сам протягом усього життя залишаючись язичником (він прийняв хрещення лише незадовго до смерті, у 337 p.). Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Константин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувалися найважливіші питання життя церкви.

 

ПРОБЛЕМА СТОСУНКІВ ЦЕРКВИ I ВЛАДИ ПІСЛЯ КОНСТАНТИНА. ЦЕРКОВНО-ДЕРЖАВНІ ВІДНОСИНИ НА СХОДІ І ЗАХОДІ ІМПЕРІЇ

Новий рівень і нова якість стосунків церкви і держави за імператора Константина об?єктивно потребували узгодження з традицією ранньої церкви і з римською громадсько-державною традицією.

Християнська традиція розмежовувала ?Кесареве? і ?Боже?. Державі доручені справи громадянські (publica), церкві ? справи релігійні (sacra). Імператор відає справами 1! земними, понад ними він не має влади, бо престол священства І затверджений на небесах. Імператорові довірені тіла, а ієреєві 1: (священику) ? душі. Так навчав, зокрема, визначний богослов Іоан Златоуст.

З іншого боку, релігійно-політична традиція Римської Ц імперії, як язичницька, фактично не знала розмежування Ц світського і релігійного авторитету і влади. Імператор-Кесар Ш був для римлян ще й Pontifex Maximus (верховним жерцем), Ш який мав орікуватися одночасно як політичними, так і релігійними справами. Такий підхід автоматично переносився на стосунки імператора із християнською церквою. Тому абсолютно типовою й показовою була позиція, висловлена Константином (ще не охрещеним!) на Нікейському (Першому Вселенському) соборі: ?Я ? поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ Церкви!?

Починаючи з середини IV ст. взаємовідносини церкви та держави набували різного характеру на Сході і на Заході імперії. Для цього існували насамперед громадянсько-політичні передумови. Сильна імператорська влада на Сході призводила до підкореного статусу єпископів та церкви в цілому, навіть до узурпації імператорами владних функцій у самій церкві. На Заході у ті ж часи відбувалося значне послаблення державної влади ? через міжусобну боротьбу за імперські намісництва, а також постійні напади ?варварів?. За цих умов посилювалася незалежність єпископату, особливо зростали авторитет та влада Римського єпископа. Церква на Заході, з її жорсткою системою управління, контролю та регулювання життя віруючих, з її новими правами у громадянській та економічній сферах набувала загальносуспільного значення. В умовах політичної нестабільності церква нерідко перебирала на себе державні функції, конкуруючи з владою та її тимчасовими представниками.


Случайные файлы

Файл
74474-1.rtf
43602.rtf
69672.rtf
60473.rtf
2.20.docx




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.