Активність дитини як умова її психічного розвитку (132884)

Посмотреть архив целиком

ЗМІСТ


Вступ

1. Умови психічного розвитку

2. Активність дитини

Висновки

Список використаної літератури






ВСТУП


Моторика немовляти з народження має досить складну організацію. Вона включає безліч механізмів, призначених для регуляції пози. В новонародженого нерідко виявляється підвищена рухова активність кінцівок, яка має позитивне значення для формування в майбутньому складних комплексів координованих рухів.

Психічний розвиток дітей характеризується інтенсивним розвитком всіх сфер психіки, яке не лише зумовлює його готовність до навчання, але і служить своєрідним фундаментом для подальшого психічного розвитку на пізніших вікових етапах.






1. УМОВИ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ


Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціальне зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами — біологічним і соціальним.

За даними Г.С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості — соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов'язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Наявність цих двох детермінант визначила й два протилежних погляди на чинники походження особистості. Представники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором, біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.

З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародку виникає людський організм з притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип анатомо-фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання тощо. Генотип визначає також динамічні властивості нервових процесів, безумовно рефлекторні мозкові зв'язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов'язані з її органічними потребами.

Хоча вихідний фонд спадково організованих потреб і актів поведінки в дитини невеликий, однак її нервова система має у собі спадково обумовлені величезні можливості утворення нових потреб та форм поведінки, яких немає у тварин.

Людські задатки — це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Одних задатків замало для формування психічних властивостей. Як свідчать результати експериментальних досліджень психічного розвитку одно яйцевих близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, бо розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні властивості можуть помітно відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість в їхньому психічному розвитку збільшується, якщо вони виховуються спільно, і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов. Відмінність між близнюками зростає при переході від простих психічних функцій до складних.

Численні експериментальні дані, здобуті в дослідженнях О.Р. Лурії, Р.Заззо, Б.М. Теплова, В.Д. Небиліцина, М.Ю. Малкова та інших, свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо й прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, як підкреслює Г.С. Костюк, є «результат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяльністю самою дитини».

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, — це і об'єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації. За думкою В.І. Вернадського, — це ноосфера, що має планетарний характер.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спілкуванню дітей з дорослими, у процесі спеціально організованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприймати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності. Життєві зв'язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціаль­ним середовищем для дитини є сім'я, батьки, родичі, які доглядають її. Пізніше поруч з дітьми з'являються інші люди — вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти — через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.


2. АКТИВНІСТЬ ДИТИНИ


Завдяки активності дітей, виступаючій в різних видах і формах, процес дії середовища на дитину перетворюється на складний двосторонній процес взаємодії підростаючої людини з довкіллям. Цей складний процес і є причиною розвитку дитини.

Дитя засвоює знання, досвід, здобутий багатьма поколіннями людей, що жили до нього. Він повинен освоїти безліч понять, які вже склалися в досвіді людей. Ці знання дитя отримує в готовому вигляді або безпосередньо від старших, або з книг, через мистецтва і культури. Дитя засвоює і закони, правила, оцінні думки, яким вимушений підкорятися і якими навчається користуватися в своїй власній практиці. Так, засвоєння досвіду дорослих стає в той же час процесом накопичення дитям власного індивідуального досвіду. У цьому процесі дитя опановує багато прийомів і способи дії: він навчається умиватися і писати, шити і вирішувати завдання, міркувати і доводити.

Проте сам процес передачі досвіду і його засвоєння дитям не можна уявляти собі спрощено. Дитя з перших днів свого існування потрапляє в складні і мінливі стосунки з середовищем. І чим старше він робиться, чим ширшим, багатшим стає його власний досвід, тим усе більш складними, заплутаними і деколи суперечливими виявляються його стосунки зі світом людей. Причина цього полягає в тому, що дитя із самого початку є активним членом найближчого до нього середовища. Він сам впливає на дорослих, висловлюючи свої бажання, свої потреби і інтереси. Він дуже рано починає вибірково відноситися до різних людей, іграшок, їжі. Його темпераментні особливості виступають в тому, до а до він реагує на вимоги старших, як радіє і засмучується, як переживає засмучення і покарання, як довго пам'ятає образу і похвалу, як швидко встановлює контакт з товаришами і багато в чому, багато чому іншому.

Окрім індивідуальних особливостей, що визначилися, на взаємодії дитяти з середовищем робить великий вплив його загальний емоційний стан в конкретний момент спілкування з дорослим. Засмучене або радісно збуджене дитя «не чує» вимоги дорослого, а інколи абсолютно несподівано для вихователя відповідає на його слова бурхливими сльозами, плачемо, навіть грубістю.

Складність взаємодії дитини з середовищем посилюється і тим, що для нього абсолютно небайдуже, хто говорить з ним, хто пред'являє вимоги, хто карає або виучує. Папа говорить спокійним, рівним голосом, і хлопчик негайно виконує його вимоги. Бабуся наполягає на тому ж, але вона кричить, сердиться або обіцяє дати щось смачне, але хлопчик не обертає на її слова жодної уваги.. Один вчитель має авторитет у школярів, і вони слухаються його з півслова; вимоги іншого для них необов'язкові.

Значить, дія дорослого зовсім не викликає з боку навіть одного і того ж дитяти однотипну, завжди заздалегідь передбачену вихователем реакцію. Тим більше всілякі реакції різних дітей на одні і ті ж дії, які надають на них навіть одні і ті ж вихователі або вчителі. З кожним з них у кожного дитяти вже склався відомий тип (або стиль) стосунків. Тому одне і те ж, здавалося б, дія, падаючи на різний ґрунт, викликає неоднакову реакцію дитяти. «Зовнішнє діє завжди через внутрішні умови» (С.Л. Рубінштейн). Якщо взяти до уваги і мінливі стани дорослих, стане ясно, що одні і ті ж вимоги до дітей, розповіді про щось, оцінки дій дітей мають в різний час абсолютно різну силу дії на них.


Случайные файлы

Файл
75389-1.rtf
115083.rtf
76431-1.rtf
4702.rtf
160160.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.