Вчення Зигмунда Фрейда (132501)

Посмотреть архив целиком

Вчення Зиґмунда Фрейда


Вчення Фрейда склалося на зламі XIXXX століть. Спочатку воно обмежувалося досить скромною метою – віднайти причини й методи лікування невротичних захворювань та патологічних відхилень, які трапляються в окремих людей. Проте вже в перші десятиріччя існування психоаналізу зміст його значно розширився, він став філософським ученням. Результати вивчення особливостей психічно неповноцінних людей психоаналітики намагалися поширити на всі сфери нормальної людської діяльності. Ідеї психоаналізу швидко здобували популярність, знаменитим став і сам засновник психоаналізу Зиґмунд Фрейд, якого почали сприймати як «справжнього сина епохи Шопенгауера та Ніцше», як революціонера, що знищив класичну психологію. На початку XX століття психоаналіз набув широкого визнання серед інтелігенції Європи, а з 1909 року теорія австрійського психіатра ставала дедалі популярнішою і в США.

Популяризації ідей Фрейда сприяли дев'ять психоаналітичних конгресів, проведених Фрейдом та його послідовниками між 1908 і 1925 роками, а також численні публікації європейських психоаналітиків. Зазначимо, що вже в перші десятиліття існування психоаналізу Фрейд наполегливо працював над розробкою теорії нового методу, над її поняттєво-категоріальним апаратом, вів значну емпіричну роботу, особисто коригував добір хворих пацієнтів, яким психоаналіз міг допомогти якнайкраще. Фрейд наполягав: хворий повинен мати певний рівень інтелектуального розвитку, бути не надто старим і «виявляти характер». Як зазначає один з біографів Фрейда Роже Дадун, ці вимоги часто-густо набирали карикатурного характеру, адже ідеальним пацієнтом могла бути лише «молода, приваблива, балакуча, розумна, енергійна» людина. Ще жорсткіші вимоги Фрейд висував щодо матеріального становища хворого. У статтях і листуванні він неприховано висловлював своє кредо: «час і гроші». Фрейд відверто обговорював питання про гонорари лікаря, неодноразово підкреслював, що «ніщо в житті не коштує так дорого, як хвороба». Наслідком такої позиції стала соціальна обмеженість психоаналізу, орієнтація його на освічені й заможні кола суспільства. Саме ці тенденції психоаналізу часто ставали об'єктом гострої критики в роботах Е. Соссюр, Дж. Наема, Р. Дадуна та ін.

Психоаналіз 3. Фрейда містить три теоретичні складові, без урахування будь-якої з котрих він втрачає цілісність, а саме: 1) теорія позасвідомого; 2) вчення про дитячу сексуальність, яке, по суті, переросло у твердження, що сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності людини; 3) теорія сновидінь.

Учення про позасвідоме є вихідним положенням психоаналізу, його, за словами Фрейда, «першим короблячим твердженням». Проте Фрейд не був першовідкривачем у цій галузі. Поняття «позасвідоме» покладено в основу теоретичних концепцій Ф. Гербарта, А. Шопенгауера, Г. Лебона. Зазначимо, що в «Автобіографії» 3. Фрейд віддавав належне тим теоретикам, ідеї яких тією чи іншою мірою вплинули на формування окремих положень психоаналізу: «Я завжди був відкритий для ідей Г.Т. Фехнера і в найважливіших пунктах спирався на цього мислителя». Фрейд визнавав також суттєвий збіг психоаналізу з ідеями А. Шопенгауера щодо «примату афективності й першорядного значення сексуальності» та з окремими ідеями Ф.Ніцше. Проте, як стверджував Фрейд, його знайомство з творчістю цих філософів відбулося вже після формування основних ідей психоаналізу – для нього «важливим був не пріоритет, а неупередженість».

Незалежно від того, як 3. Фрейд ставився до своїх попередників, незаперечним є те, що ні до нього, ні після нього ніхто не надавав позасвідомому такого значення, яке Фрейд відвів йому в роботі «Психологія мас і аналіз людського «Я». У цій праці стверджується, що всі процеси психічного життя людини по суті позасвідомі, а свідоме життя розуму є надто маленькою часткою порівняно з його позасвідомим життям. Почуття, мислення, бажання, фантазію, уяву Фрейд пов'язує зі сферою позасвідомого. Свідоме («Я») та позасвідоме («ВОНО») теоретик порівнює з фотографічним відбитком і негативом. Зрозуміло, що без негатива фотопортрет неможливий, але не всякий негатив може бути портретом. Щось подібне, стверджує Фрейд, ми спостерігаємо в психіці людини. Позасвідоме віддає свідомості частину свого внутрішнього змісту, свого «психічного багажу» – тобто тієї важливої та різноманітної інформації, якою воно володіє. Проте далеко не все те, чим володіє позасвідоме, повинно усвідомлюватися, зауважує Фрейд. Він також переконаний, що свідомості властиві агресивність, консервативність, які стають на перешкоді цілковитій інтеграції змісту позасвідомого у сферу свідомості, звужують інформаційну насиченість позасвідомого.

Між сферами позасвідомого та свідомого існує, на думку Фрейда, третя сфера передсвідомого. Вона виконує роль своєрідного «сторожа». Поняття передсвідомого вводиться вченим з метою визначення взаємодії між свідомістю і позасвідомим.

Варто наголосити, що позиції Фрейда властива певна суперечність між формальним визначенням місця й ролі позасвідомого в психіці людини та фактичним знанням головних його рис. Звичайно, визначити ті риси (а вони розкрили б нам внутрішній зміст позасвідомого) нелегко, і Фрейд, на жаль, не систематизував їх. З нашої точки зору, найважливішими ознаками позасвідомого Фрейд вважав такі: а) поза-часовість; б) спадковість; в) активність; г) інфантильність; д) ірраціональність. Позасвідоме слугує також непохитною основою для найрізноманітніших психічних нашарувань. Будь які інші сфери психічного життя людини, які визнає Фрейд, виступають лише як надбудова, що має власні риси в окремих індивідів або цілих рас. Але під час руйнування цієї надбудови однорідним у всіх виявляється позасвідомий фундамент такого висновку дійшов учений. Причину неврозів, різних аномалій людської психіки Фрейд вбачав у придушенні позасвідомого, насамперед дитячих сексуальних спогадів. Інфантильні сексуальні потяги створюють, на його думку, серцевину позасвідомого. Звідси й основна мета психоаналізу проникнути в позасвідомі психічні процеси.

Спираючись на позасвідоме, 3. Фрейд обґрунтував також ідею дитячої сексуальності, однією з форм прояву якої став «Едіпів комплекс». На думку вченого, в «Едіповому комплексі» поєднуються начала релігії, моралі та мистецтва. В межах ідеї дитячої сексуальності Фрейд вводить поняття «лібідо», що, як він вважає, «абсолютно аналогічне голодові, означає силу, з якою виявляється потяг – у даному разі сексуальний, схожий на той, що виникає при потягу до їжі». Протягом усього людського життя енергія еросу лібідо бореться з енергією смерті танатосом. Слід зазначити, що в поняття еросу й танатосу Фрейд вкладає досить широкий зміст. Ерос це інстинкт життя, самозбереження, а не лише сексуальний потяг. Танатос також поєднує в собі інстинкт смерті з інстинктом руйнування, агресії, деструкції. Боротьба еросу й танатосу, на думку Фрейда, не лише пояснює буття конкретного індивіда, а й визначає діяльність соціальних груп, народів та держав. Займаючись терапією психоневрозів і дослідженням причин, що їх викликають, учений виявив неврози, можливою причиною виникнення яких був конфлікт між сексуально-еротичними потягами, з одного боку, і морально-психологічними обмеженнями – з іншого. У зв'язку з цим Фрейд припустив, що неврози виникають унаслідок придушення сексуально-еротичних бажань.

Спираючись на думку, що сексуальна поведінка людини становить «прототип її загального реагування й поведінки в житті», Фрейд стверджував, що сексуальність є чинником усіх інших реакцій людини, є джерелом моралі, сорому, страху, відрази тощо. Звернення до давньогрецької міфології дало вченому можливість на прикладі аналізу долі фі-ванського царя Едіпа продемонструвати трагедію придушення дитячих бажань. Міф розповідає про трагічне вбивство Едіпом свого батька – царя Лайя й одруження з рідною матір'ю – царицею Іокастою. Фрейд інтерпретує вчинки Едіпа як «здійснення бажань нашого дитинства», а в подальшому розглядає цей міф як засіб об'єднання людства на основі єдиного, спадкового, позасвідомого фундаменту. Саме міф, який склався на перших етапах розвитку людської цивілізації, виявляє, на думку Фрейда, глибинні процеси нашої психіки.

3. Фрейд, висунувши ідею дитячої сексуальності, докладав значних зусиль для її обгрунтування й використання в процесі виховання дітей. При цьому практичний матеріал, на який він спирався, здебільшого був пов'язаний із хворими дітьми, з особливостями їхньої невротичної поведінки. Фрейд розробляє положення про «філогенетично успадковані схеми, під впливом яких життєві враження, неначебто під керівництвом філософських «категорій», укладаються в певний порядок». 3. Фрейд, розвиваючи цю ідею, пише: «Я готовий захищати погляд, згідно з яким саме вони складають залишки людської культури. Комплекс Едіпа, пов'язаний зі ставленням дитини до батьків, належить до числа цих схем, або, точніше, становить приклад такого роду»1. Обґрунтовуючи цю думку, Фрейд зауважує, що в тих випадках, коли переживання не відповідає успадкованій схемі, здійснюється переробка фантазій, простежити яку в усіх деталях було б безумовно корисно. Саме ці випадки найпереконливіше можуть показати нам самостійне існування схем. Схема часто перемагає індивідуальне переживання дитина, на думку Фрейда, часто сприймає батька як силу, яка загрожує сексуальності. Суперечність між переживанням і філогенетично успадкованою схемою формує «багатий матеріал дитячим конфліктам».


Случайные файлы

Файл
33120.rtf
116252.rtf
PDA-0489.DOC
16272.rtf
60126.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.