Вплив фізіології на психологію (132497)

Посмотреть архив целиком

Вплив фізіології на психологію


Роль спостерігача

Усе почалося через розбіжність у п'ятдесят секунд у спостереженнях двох астрономів. Англія, 1795 рік. Директор лабораторії Невіл Масклайн помітив, що за його розрахунками якась зірка рухається з однієї крапки в іншу трохи повільніше, ніж це треба з розрахунків його асистента. Масклайн указав асистентові на помилку й попередив його надалі бути уважніше. Здавалося, той звернув на зауваження, але пізніше різниця тільки збільшувалася - через п'ять місяців вона становила вже вісімдесят секунд. У підсумку асистент, ім'я якого залишилося невідомим, був звільнений.

Протягом наступних двадцяти років про цей казус не згадували - доти, поки ним не зайнявся німецький астроном Фрідріх Вільгельм Бессель, що цікавився всілякими погрішностями у вимірах. Він допустив, що помилки, зроблені асистентом Масклайна, насправді були не неточностями, а може бути віднесені до індивідуальних розходжень - тих розходженням між людьми, які їм зовсім непідконтрольні. Якщо так, міркував Бессель, то розбіжності в часі повинні бути у всіх астрономів (це явище пізніше назвали «особистим рівнянням»). Бессель перевірив свою гіпотезу, і вона підтвердилася. Різниця у вимірах була звичайною справою навіть серед самих визнаних астрономів.

Відкриття Бесселя привело до двох висновків. По-перше, воно означало, що астрономам випливало брати до уваги так званий фактор спостерігача, тому що особисті характеристики людини і його сприйняття теж впливають на результати спостереження. По-друге, якщо роль спостерігача повинна враховуватися в астрономії, те, безсумнівно, варто враховувати її й у будь-якій іншій науці, що використовує метод спостереження.

Міркуючи про суб'єктивний характер людського сприйняття, філософи-емпірики Локк і Берклі доводили, що далеко не завжди - а скоріше дуже рідко - має місце точна відповідність між природою об'єкта й тим, як ми його сприймаємо. Бессель на матеріалі точної науки - астрономії - наочно проілюстрував підтвердження правильності цієї ж точки зору.

Цей випадок змусив учених, які хотіли пояснити результати своїх експериментів, звернутися до вивчення суб'єктивного фактора - ролі спостерігача. Дослідження психологічних процесів відчуттів і сприйняття почалися з вивчення людських органів почуттів - тих фізіологічних механізмів, за допомогою яких ми одержуємо інформацію про зовнішній світ. Ну а раз фізіологи узялися за вивчення сприйняття, значить у недалекому майбутньому неодмінно повинна була з'явитися така нова наука, як психологія.

Досягнення ранньої фізіології

Фізіологічні дослідження, які надихнули й направляли нову психологію, ставляться до кінця XIX сторіччя. Природно, і в цих вишукувань була своя предтеча - більше ранні роботи, на які вони опиралися. Фізіологія стала експериментальною дисципліною в 30-х роках минулого сторіччя - головним чином під впливом німецького фізіолога Іоганнеса Мюллера (1801-1858), що відстоював застосування експериментальних методів у фізіології. Мюллер займав престижну посаду професора анатомії й фізіології в Берлінському університеті. Як учений, він був феноменально плідний: з-під його пера, у середньому, виходило по одній науковій праці кожні 7 тижнів; він підтримував цей темп протягом 38 років - поки один раз не скінчив життя самогубством під час приступу депресії.

Один з найбільш впливових його праць - багатотомний «Посібник з фізіології людини», де підводить підсумок фізіологічним дослідженням середини минулого століття й систематизується великий обсяг знань цієї області. Керівництво, що виходило з 1833 по 1840 роки, містить цитати з багатьох передових у той час робіт, що підтверджує широке поширення експериментальних методів у фізіології. Ну а те, як швидко були перекладені на англійську мову перший і другий томи книги (в 1838 і 1842 роках відповідно), говорить, у свою чергу, про найбільшу потребу в такій праці в той період.

І для фізіології, і для психології величезне значення мав сформульований Мюллером принцип «специфічної енергії органів почуттів». Мюллер припустив, що порушення певного нерва завжди викликає характерне відчуття, тому що в кожному рецепторному відділі нервової системи закладена власна «специфічна енергія». Ця ідея надихнула безліч дослідників, які намагалися у своїх роботах розмежувати функції нервової системи й точно визначити механізм дії всіх периферійних сенсорних рецепторів.

Дослідження функцій мозку

На ранньому етапі розвитку фізіології поруч учених був зроблений істотний внесок у вивчення функцій мозку. Для психології значимість їхніх робіт визначається відкриттям специфічних відділів головного мозку й розробкою методів дослідження, які пізніше стали широко застосовуватися у фізіологічній психології.

Піонером у дослідженнях рефлекторного поводження був шотландський лікар, що працював у Лондоні, Маршалл Хол (1790-1857), Хол помітив, що при стимуляції нервових закінчень обезголовлені тварини протягом деякого часу продовжують рухатися. Він уклав, що за різні сторони поводження відповідають різні відділи мозку й нервової системи. Зокрема, він припустив, що довільні рухи залежать від головного мозку, рефлекторні рухи - від спинного мозку, несвідомі - від прямого порушення м'язів і дихальні - від кісткового мозку.

Професор природознавства Французького коледжу в Парижу Пьер Флоранс (1794-1867) у своїх дослідженнях спостерігав і реєстрував наслідку руйнування частин головного й спинного мозку тварин (зокрема, голубів). Він дійшов висновку, що головний мозок управляє вищими психічними процесами, частини середнього мозку - зоровими й слуховими рефлексами, мозочок - координацією рухів, а кістковий мозок - серцебиттям, подихом і іншими життєвими функціями.

У цьому випадку для нас важливі не стільки висновки Холу й Флоранса, у цілому справедливі, скільки той метод, що вони використовували - метод видалення. Це технічний прийом, за допомогою якого дослідник намагається встановити функцію певної частини мозку, видаляючи або знищуючи цю частину, і спостерігаючи за наступними змінами в поводженні тварини.

У середині XIX століття почали застосовувати ще два експериментальних підходи до вивчення мозку: клінічний метод і електрична стимуляція. Клінічний метод був запропонований в 1861 році Полем Брока (1824-1880), хірургом однієї з лікарень для душевнохворих під Парижем. Брока зробив розкриття трупа чоловіка, що при житті довгі роки не міг виразно говорити. При огляді була виявлена поразка третьої лобової звивини кори головного мозку. Брока позначив цю частину мозку як центр мови; пізніше за нею закріпилася назва область Брока. Клінічний метод став прекрасним доповненням до методу видалення - адже навряд чи найдуться добровольці, в ім'я науки готові пожертвувати частиною мозку. Видалення, проведене після смерті, забезпечує можливість досліджувати ушкоджену область мозку, який приписується відповідальність за певне поводження при житті пацієнта.

Метод електростимуляції для вивчення мозку був уперше застосований в 1870 році Густавом Фритшем і Едуардом Хитцигом. Цей метод припускає дослідження кори головного мозку шляхом впливу на її ділянки слабкими електричними розрядами. Проводячи експерименти із кроликами й собаками, Фритш і Хитциг виявили, що електростимуляція окремих областей кори головного мозку у тварин приводить до відповідних моторних реакцій - таким як посмикування лабетів. З появою більше зробленого електронного встаткування електростимуляція стала досить ефективним прийомом для вивчення функцій мозку.

Дослідження нервової системи

У середині XIX сторіччя проводилася велика кількість досліджень структури нервової системи й природи нервової діяльності. До перших теорій нервової діяльності ставляться теорія нервових «трубок» Декарта й теорія вібрації Давида Гартли.

Наприкінці XVIII століття італійський дослідник Луиджи Гальвані (1737-1798) припустив, що нервові імпульси мають електричну природу. Його племінник і послідовник Джованни Альдині «змішав серйозне дослідження з жахливим видовищем. В одному з найжахливіших публічних експериментів Альдині, покликаному підкреслити ефективність електричного порушення для одержання спазматичних рухів мускулів, використовувалися відсічені голови страчених злочинців».

Дослідження нервових імпульсів росли числом і були такими переконливими, що до середини XIX століття електрична природа імпульсів стало загальноприйнятим фактом. Учені думали, що нервова система по суті є провідником електричних імпульсів, а центральна нервова система функціонує подібно комутатору, що перемикає імпульси на сенсорні або рухові нервові волокна.

Такий погляд був значним кроком уперед у порівнянні з теорією нервових «трубок» Декарта й теорією вібрацій Гартли, але концептуально вони схожі. Всі ці підходи були рефлекторними. При такому підході передбачається вплив зовнішнього миру (у вигляді стимулу) на орган почуттів, внаслідок чого відбувається порушення нервового імпульсу, що переміщається до відповідної крапки мозку або центральної нервової системи. Там, у відповідь на імпульс, виникає новий імпульс, що передається через рухові нерви й викликає певну реакцію організму.

В XIX столітті проводилися вишукування й анатомічна структура нервової системи. Учені встановили, що нервові волокна складаються з окремих структур, нейронів, які певним чином з'єднані між собою в крапках, називаних синапсами. Ці висновки послідовно випливали з механістичного, матеріалістичного подання людської сутності. У той час уважалося, що нервова система, як і мозок, складається з «атомів», з'єднання яких приводить до появи нової якості.


Случайные файлы

Файл
74282.rtf
141260.rtf
10212-1.rtf
chpargalka.doc
118424.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.