Екзистенціальна психіатрія (132366)

Посмотреть архив целиком

Екзистенціальна психіатрії


Не можна заперечувати, що в ситуації тимчасової кризи психіатрії екзистенціальний напрямок становить як би свіжий вітерець. Цей напрямок показав можливості зовсім іншого погляду на багато проблем, а також більше глибокого проникнення в переживання хворого, а це й чи є не самим більшим прагненням кожного психіатра.

Заслуги екзистенціального напрямку в психіатрії можна розділити на «деструктивні» і «конструктивні», причому перші представляються більше важливими, тому що вони вживають боротьбу з характерним для Заходу картезіанським розподілом людини на психіку й сомові. Психіатри-Екзистенціалісти трактують людину як неподільне ціле; немає окремих психічних і фізичних явищ, а є тільки людські феномени.

Екзистенціалісти атакували також, що розуміється примітивно принцип, причинності, що виражається у формулі в = f(a). Цей принцип, як відомо, не витримує критики в більшості біологічних явищ через багатофакторний характер життєвих явищ взагалі, а психічних явищ особливо. Психіатри-Екзистенціалісти атакували цей підхід одночасно на двох взаємно, що борються фронтах: ударили по так званому органічному напрямку, відповідно до якого наведена вище причинна функція виражається у формулі, що певна органічна зміна мозку викликає певні психічні порушення, а також – по напрямку психоаналітичному, у якому та ж сама формула виражалася в припасуванні психічного життя під вузькі схеми причинних зв'язків, наприклад, мотиваційних.

З позицій «конструктивних» найбільш істотними представляються проблеми аналізу деяких психічних феноменів, як суб'єктивного почуття часу, руху, проникнення – навколишнього світу у свій власний внутрішній мир хворого й т.д., а також розуміння існування людини в замкнутому «просторі-часу», у його власному світі причинних зв'язків, понять, цінностей, звичок у світі, що у певному змісті є загальним, принаймні, для людей одного культурного кола. До того ж тимчасовий простір не замикається тільки минулим, як це вважалося в колишніх психологічних напрямках, особливо психоаналітичних, але триває в майбутньому. Аспект майбутнього не менш важливий у розумінні людини, а тим часом ми звикли обмежуватися лише вивченням історії життя хворого.

Критикувати екзистенціалістів можна по двох пунктах. Перший з них можна було б виразити «незачесаною» думкою С. Леца: «Що деформувало його особу? Занадто гучні слова». Тут, втім, мова не про важкий і часто незрозумілій мові психіатрів екзистенціального напрямку (хоча варто відзначити, що ця незрозумілість значно менше в англійській або французькій мові, ніж у німецькому), тому що кожна нова наукова мова буває важкий для розуміння; таким була для багатьох психіатрів, а частково залишається важким і понині, психоаналітичний, а останнім часом – кібернетичний. Говорячи про незрозумілість, труднощі мови психіатрів-екзистенціалістів, я маю на увазі те, що вони говорять про людину, використовуючи занадто «гучні слова».

Таким чином, ми входимо в область основних філософських питань; мова йде про місце людини у світі. Однак пошук відповідей на ці питання не входить у сферу завдань психіатра. Можливо, що відведення людині настільки високого положення в ієрархії навколишнього світу було природною реакцією на жахливе приниження людського достоїнства під час останньої війни, а також реакцією на вкрай біологічні напрямки в психіатрії.

З погляду психіатрії, приміщення людини на настільки високий п'єдестал нерідко може бути травмою для хворого, і при порівнянні з тим, що в ім'я цього високого людського ідеалу від нього очікують або вимагають, у нього може підсилитися почуття провини й того, що він «поганий» і «негідний». Такий ефект, отже, суперечив би основній меті психотерапії: зміцненню зниженого в результаті захворювання почуття власної цінності у хворого за допомогою допомоги в «відтворенні» його «автопортрета» у більше світлих фарбах. Психіатр-Екзистенціаліст мимоволі стає моралістом, що вказує цінність людської екзистенції. А що відбувається тоді, коли пацієнт не може схвалити ці цінності, тому що вони для нього надмірно завищені, що надто далеко йдуть? У цьому випадку руйнується психотерапевтичний контакт, а хворий може вийти із зустрічі із психіатром психічно зломленим.

Всупереч тому, що психіатри-екзистенціалісти підкреслюють психофізичну єдність людини й завжди говорять про людину, як цілісності, у їхній практиці ця цілісність охоплює майже винятково психічну сферу. Ця «дебіологізація» людини, як і реакція на «дегуманізацію» не завжди корисна хворому. Екзистенціальна психіатрія, принаймні, у загальній своїй формі ближче до філософії, чим до медицини. А хіба не хотів би кожний психіатр бути найкращим філософом серед медиків і найкращим медиком серед філософів?

Другий докір пов'язаний з першим і адресований безпосередньо до філософії екзистенціалізму. Тут знову мова – про місце людини у світі. Образ самотньої людини в незрозумілому, часто ворожому світі, людини, кінцевим результатом якого є смерть, може бути і є філософськи, що спантеличує образом, і в певних умовах, особливо в умовах сучасної західної цивілізації правильним, але хіба в такий спосіб людини може користуватися психіатр у своїй повсякденній практиці? Можливо, що такий образ близький – у певному змісті – миру шизофреника (може тому особливо проникливі екзистенціальні аналізи деяких шизофренічних переживань), але хіба користуючись такого роду образом людини, психіатр може вивести хворого з тупика, у якому він виявився в результаті свого неврозу або психозу?

Із психіатричної точки зору екзистенціальний образ людини представляється помилковим у трьох пунктах: в ігноруванні механізму проекції, або в езоповій позиції, що протиставляє людини навколишньому світу, і відносно людини до смерті.

1. Під механізмом проекції я розумію дуже банальну людську істину, що людина не може бути залишений сам із собою й сам для себе, повинен когось або щось любити, комусь або чомусь себе присвячувати й т.д. Це прагнення настільки сильно, що нерідко бере гору над інстинктом збереження життя. Людина, як амеба, витягає свої щупальці, він повинен «зачепити» об щось свій потік почуттів і активності, тому що інакше виявиться в порожнечі й безглуздості свого існування. Правда, зміст цих «пунктів закріплення» часто буває дуже проблематичним, а іноді цілком маревним (іноді чим більше маревний, тим більше стійкий, про що свідчать приклади різних релігійних або політичних ідей, яким люди століттями присвячували свої життя) – і, однак, без них людська екзистенція приречена на трагічну порожнечу.

2. Езопова установка, що полягає в підкресленні самотності людини в незрозумілому й часто ворожому світі, є установкою, з якої психіатр часто зустрічається у своїх хворих, які в результаті тих або інших травм, труднощів адаптації, неможливості реалізації своїх прагненні або почуттів, неможливості повного розвитку своєї особистості почувають себе самотніми, незрозумілими, нещасливими, а навколишній світ переживають як далекий їм і ворожий. Важко вдаватися тут у дискусію над таким складним питанням, наскільки самітність людини є психологічним фактом і коли почуття цієї самітності стає вже чимсь патологічним. Безсумнівно в основі цього почуття лежить «окремість» (відмінність індивіда дорівнює в розумінні біологічному, як і психологічному, а почуття самітності в якімсь змісті пов'язане з почуттям власного Я).

З іншого боку, однак, не можна уявити собі людини stricto sensu самотнього, без соціального оточення, що є вже в момент народження, без цілої культурної спадщини, миру понять, цінностей, норм поводження, без цілого багатства почуттєвого життя, що розвивається між ним і оточенням. Якщо сучасна молодь затверджує, що найвищий авторитет для неї – власна совість, то це в певному змісті – фікція, тому що совість людини не сформувалася б без їхньої взаємодії з оточенням, до якого ця молодь ставиться антагоністично. Цінності й норми поводження, що становлять основи совісті, не є власними, але за власні приймаються. Так, модне зараз почуття самітності, відчуження представляється вираженням колективного неврозу людей сучасного суспільства й сучасної цивілізації, які, зневірившись у старі цінності, втратили тим самим об'єкти для своєї проекції зовні. Люди замикаються в собі, приймають езопову установку, а навколишній світ стає для них далеким і навіть ворожим.

У психіатричній практиці, коли майже постійно мають справа з такого роду установкою, що вирішує для терапії моментом є саме подолання езопової установки пацієнта. Коли ми бачимо, що хворий під впливом атмосфери у відділенні, під впливом психотерапії, фармакологічного лікування починає зауважувати інших хворих, починає бачити чужі страждання, а не тільки свої власні, коли його почуття самітності зменшується, тоді ми можемо оптимістично оцінювати перспективи лікування. Отже, підкреслення самітності людини як основної риси його існування представляється із психотерапевтичної точки зору неадекватним і навіть шкідливим.

Страх перед смертю, перед відходом у ніщо пов'язаний з екзистенцією людини. Зрозуміло, смерть супроводжує явищу життя. Умирають одні клітки, щоб на їхньому місці з'явилися нові, гаснуть одні почуття, щоб на їхнє попелище загорялися нові й т.д. У навколишній природі, хоча б у чергуванні пір року, ми увесь час спостерігаємо ритм умирання й відродження. Проблема відносини до смерті є філософською й релігійною проблемою, і я не почуваю себе в стані займатися нею тут. Не можна заперечувати, що страх перед смертю проявляється у всіх живих істот, навіть на найнижчих рівнях розвитку. Однак, очевидно, тільки людина може цей страх перебороти, якщо побачить зміст своєї смерті, або безглуздість свого життя. Життя в постійному страху перед смертю є адже чимсь патологічним; бути може, страх викликається почуттям безглуздості свого життя й подавленою думкою, що єдиним виходом була б саме смерть.


Случайные файлы

Файл
81277.rtf
73194.rtf
60004.rtf
!!!.doc
10187.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.