У пошуках свого шляху: етнопсихологія, соціально-політична психологія та психологія підприємництваа (132009)

Посмотреть архив целиком














У пошуках свого шляху: етнопсихологія, соціально-політична психологія й психологія підприємництва



Вітчизняна соціальна психологія от уже не менш п’ятнадцяті років перебуває в стані дрейфу, пливучи туди, куди її женуть вітри економічних негод усередині країни й з-за кордону. Розрадою може служити лише те, що ми дрейфуємо разом з усіма, у тому самому глобальному плині, що курс руху визначається додаванням багатьох колективних зусиль, курсом людства. І це не може не викликати "почуття глибокого задоволення". Розглянемо коротко основні детермінанти вектора нашого руху. Як відзначають аналітики російської й української психологічної науки, для неї характерні наступні риси, властиві й соціальної психології: "Науково-практична й прикладна орієнтованість психологічних досліджень, плюралізм у виборі вихідних теоретико-методологічних підстав, різноманіття форм професійної підготовки психологів і застосування їхніх знань, навичок і вмінь, більш вузька спеціалізація психологів, досить тверда детермінація тематики психологічних досліджень із боку соціальних запитів суспільства, прагматизм поглядів психологів щодо свого майбутнього в психологічному співтоваристві.

І якщо можна говорити про відмінність східноєвропейської моделі розвитку психологічної науки від західноєвропейської або американської, то варто визнати, що в сучасній психології зростає питома вага елементів або компонентів саме останніх моделей".

Автори справедливо констатують, що "у цілому вітчизняна соціальна психологія є оригінальною не тільки по своїй еволюції, але й у своїй проблемно-концептуальній сутності", хоча при цьому "у силу "перезосередженості" на дослідженні соціально значимих об'єктів (насамперед колективах, спільній діяльності й т.п.) соціальні психологи практично не вийшли до осмислення тих зовсім унікальних форм зв'язку суспільної свідомості, ідеології із соціальною й індивідуальною психологією, які в Росії, безсумнівно, носили культурно-специфічний символічний характер. Росія, у якій переміг (теоретично й практично) марксизм, фактично виявилася спонукуваної ідеалістичним світоглядом, утопією, міфом".

Ці важливі положення вимагають деяких уточнень. По-перше, у Росії переміг не марксизм, а більшовизм, російська, не оптимальна версія марксизму. Вона виключала науковий розвиток навіть тих визнаних і понині досягнень класиків марксизму, які припускали дослідження соціально-психологічного аспекту суспільства. Оскільки й донині до них звертаються в усьому світі, нагадаємо їх коротко: феномен відчуження, феномен перетворених форм ("характерних масок"), положення про промисловість як "почуттєво, що стала психології,", і про те, що "історію роблять живі люди", нарешті, комплекс ідей, пов'язаних з терміном Verkehr (який Маркс багато разів просив переводити на інші мови як "соціальний обмін", а не "комунікація" або "спілкування"), про що мені доводилося писати неодноразово. У кожному разі продовження цієї лінії, як мінімум, підсунуло б соціально-психологічну думку до того рубежу, за яким треба визнання обмеженості економічного матеріалізму, про що не утомлювалися говорити російські філософи у вигнанні. І хіба факт "рухомості" величезної країни протягом десятиліть "ідеалістичним світоглядом, утопією, міфом" не свідчить про тім же?

По-друге, цілий ряд робіт, що з'явилися в останні роки, навпроти говорять про те, що соціальні психологи насправді практично вийшли на осмислення найважливіших проблем сучасної Росії. Інша справа, що цей вихід була здійснена не в рамках старої парадигми, а завдяки зростанню питомої ваги запозичених з інших парадигм елементів тому, що до цього спонукувало тиск практики з однієї сторони й сприяло наявність таких елементів - з іншої.

Фактично події в російській і українській соціальній психології розвивалися по тій же логіці, що в інших регіонах миру з тією лише різницею, що їхня глибина й масштаб виявилися набагато більше значними. Те, що відбулося в Україні за останні десять років непорівнянне з антивоєнними виступами в США й молодіжним рухом у Західній Європі кінця 60-х років - факторами, що обумовили кризу парадигми пояснення й виникнення парадигми розуміння. І там і там виявилося, що академічна наука не може продемонструвати свою перевагу, опираючись на ті праці, які забезпечували їхнім авторам матеріальний і моральний статус. В Україні ця ситуація збільшувалася ще й тим, що області соціальної дійсності, які найбільше настійно вимагали наукової допомоги, минулого або новими для науки, або раніше заборонені для досліджень. Це сфери: міжнаціональних відносин, політичного процесу й нової економічної реальності.

Оскільки саме в них зараз визріває, виношується нова наукова парадигма, ми звернемося до відповідного наукового досвіду. Мова йде про етнопсихологію, політичну психологію й психологію ринкової економіки. Перша, як ми вже відзначали, була раніше заборонена; друга переважно обмежувалася ідеологічною критикою західної науки, третя - взагалі не існувала через "відсутність наявності" ринку й підприємців, якщо не вважати спекулянтів.

На жаль, у більшості існуючих оглядів їхні автори як і раніше "зауважують" лише традиційні (часом, просто більше відомі їм) об'єкти й продовжують на них "перезосереджувати". Тим часом недовгий ще досвід цих трьох галузей виявив підходи, що мають ключове значення для формування нової російської парадигми.

Мабуть, найбільш яскравий приклад виявляє собою в цьому плані етнопсихологія, а точніше - етносоціопсихологія. Аж до початку 80-х років її проблеми побічно й досить фрагментарно досліджувалися етнографами й соціологами, задовольняючи офіційне замовлення на докази незначності міжетнічних розходжень і успішності інтеграції в "єдину спільність - радянський народ". Перше повномасштабне емпіричне польове дослідження етнічних стереотипів було виконано в Інституті психології АН СРСР Г. Солдатової в 1982-1985 р. Лише в 1988 р. була проведена Перша Всесоюзна конференція із проблем етнічної психології, за матеріалами якої була видана в 1991 р. колективна монографія "Соціально психологічні проблеми міжнаціональних відносин". Фахівців, тим більше професійних психологів, що займалися цими проблемами можна було в той час перерахувати по пальцях.

В 90-е роки, коли кількість міжнаціональних конфліктів різних масштабів досягало сотні, коли кількість біженців із зон цих конфліктів стало обчислюватися мільйонами, а вбитих - десятками тисяч, ігнорувати цю сферу дійсності було вже неможливо.

Уже наприкінці 1997 р. у роботі Першої конференції секції етнічної психології при Російському психологічному суспільстві, організованої на базі Інституту етнології й антропології РАН взяли участь близько 100 чоловік з багатьох регіонів Росії, і більше 90 учасників сформувалися як фахівці в 90-е роки.

Досить показова тематика повідомлень. Переважна більшість із них зроблені за результатами емпіричних досліджень відносин між представниками різних етнічних груп, тобто між групами. Більше традиційна етнопсихологія особистості займає в загальному обсязі повідомлень усього близько 20%. Виявилася чітка тенденція до конвергенції етнопсихології в її соціально-психологічному варіанті із соціальною психологією й крос-культурною психологією.

Один з головних доповідей - керівника секції етнічної психології й організатора конференції Н. Лебедєвій - називався "Етнічна або крос-культурна? До питання про методологію вітчизняної психології". Основний результат, про яке повідомлялося в доповіді, полягає в тому, що "у нормі в груповій свідомості існує міцний стійкий зв'язок між позитивною етнічною ідентичністю й етнічною толерантністю, зв'язок підтверджувана тісними кореляціями і є соціально-психологічним законом. У несприятливих соціально-політичних умовах даний зв'язок може руйнуватися або ставати зворотної, активізуючи механізми психологічного захисту, що виражається в росту негативних гетеро стереотипів". Іншими словами, чим вище розвинене в даної групи почуття власного достоїнства, самоцінності й самоповазі, тим більше терпима вона до інших груп. Цей висновок неординарний тим, що майже тривіальної у світовій психології стала зовсім зворотна точка зору, відповідно до якої чим вище самооцінка, тим нижче толерантність.

Цей важливий висновок Лебедєвої був отриманий у результаті багаторічних емпіричних досліджень із застосуванням найсучасніших методів. Ще більш важливо для нашої теми та обставина, що методологічною основою досліджень стали праці російських релігійних філософів XX століття, у першу чергу И. Ільїна, його ідеї про зв'язок духовності, національного характеру й патріотизму. Посилаючись не тільки на свої, але й на закордонні дослідження, Н. Лебедєва думає, що до кінця XX сторіччя було отримано емпіричне підтвердження філософських ідей, висловлених російськими релігійними філософами на початку століття.

Не менш важлива й та характеристика, що Н. Лебедєва дає вітчизняній науці. Вона говорить: Якщо звернутися до огляду теорій, які використовують вітчизняні етнопсихологи у своїх емпіричних дослідженнях (модель соціально ідентичності Теджфела - Тернера, криза особистісної ідентичності Е. Ериксона, ієрархія потреб А. Маслоу, методичний апарат Крамбо, побудований на теорії В. Франкла про пошуки особистістю сенсу життя й ін.) - всі ці теорії, прикладені до проблем трансформації етнічної ідентичності, вільно або мимоволі досліджують глибинні шари особистісної ідентифікації в культурному або етнічному контексті. Це теорії й методичні підходи, пов'язані із процесом утворення змісту".


Случайные файлы

Файл
20472-1.rtf
rinok.doc
90931.rtf
160551.rtf
3790-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.