Самооцінка та самостійність (131509)

Посмотреть архив целиком

Мінистерство освіти та науки Украіни

Херсонський Національний Технічний Університет


Кафедра політології і права








Реферат

На тему:Самооцінка та самостійність


Зміст


Вступ

1. Зміст самооцінки

2. Вплив суспільства на формування самооцінки

3. Поняття самостійності

Висновок

Література


Вступ


Великий вплив на всі аспекти життєдіяльності та поведінку людини, мають такі якості особистості як самооцінка та самостійність.

Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей. Термін „самооцінка” прирівнюють до терміну „самоповага”. Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага – загальна оцінка.

Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:

-Увага збоку дорослих,

-Співробітництво з ними,

-Відчуття поваги з їхнього боку,

-Взаєморозуміння.

У формуванні самостійності важливу роль відіграє суспільство,колектив. Колектив – це спільність людей, об’єднана на основі суспільно-значущіх цілей, спільних ціннісних орієнтацій, спільної діяльності та спілкування. Найбільшу роль відіграє виховуючий колектив, який складається з двох взаємопов’язаних, відносно самостійних колективів- колективу вихованців (учнів) і колективу вихователів (педагогічний колектив).


1. Зміст самооцінки


Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на ост нові самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.


2. Вплив суспільства на формування самооцінки


Дослідження багатьох авторів показали, що молодші школярі в оцінці себе копіюють оцінки значимих дорослих (Л.І. Божовіч, Н.Г. Морозова, Л.С. Словіна, Люблінська) відзначали, що якщо батьки не засмучуються з приводу поганих оцінок дитини, а вчитель не додає їм великого значення, молодший школяр безтурботно одержує зауваження, не позбавляючи задоволення від самого процесу навчання. Але якщо дорослі виражають своє незадоволення школярем, він починає гостро переживати свої невдачі в школі. А оскільки до 6–7 років на думку Л.С. Виготського діти вже усвідомлюють свої переживання, викликані оцінкою дорослого, приводять до зміни в їхньої поведінці і самооцінці. Тому відношення значимих людей, що виявляється в спілкуванні з дитиною, так само, як і форми спілкування, можуть або сприяти адаптації дитини до школи, до встановлення нормальних відносин із учителями, дітьми, або приводити до неадекватних реакцій учня на його невдачі.

Ми не випадково підкреслюємо роль дорослих людей в утворенні неадекватних форм поведінки молодших школярів. Роль однолітків у цьому віці порівняно невелика. Дослідження Л.І. Божовіч, А.А. Люблінської показують, що відносини молодших школярів один до одного не залежать від успішності і поведінки в школі, а залежать від відношення вчителя. 70% молодших школярів погано знають оцінки своїх товаришів і мало ними цікавляться, якщо це не підкреслює вчитель.

Особливістю соціальної ситуації розвитку молодших школярів є те, що в їхньому житті з’являється важлива фігура, що часом затьмарює собою таких близьких людей, як батьки. Це – учитель. Звичайно, відношення батьків до навчання дитини, що зайняла центральне місце в його житті, теж дуже значимо, але гарні домашні відносини можуть бути затьмарені двійкою вчителя. Тому характер поведінки з молодшими школярами, стиль взаємин здобувають зовсім особливе значення в процесі адаптації дітей до школи. На жаль, далеко не усі учителі володіють якостями особистості, уміннями, необхідними для спілкування з дітьми, установлення педагогічно доцільних взаємин: спостережливість, як уміння знайти індивідуальний підхід до дитини, увага до учнів, довіра, справедливість, витримка, самовладання. Стиль спілкування вчителя з учнями безпосередньо впливає на характер переживання школярів, викликає в них визначені реакції.

Детальну класифікацію типів спілкування педагогів зі школярами дає болгарський педагог Н. Шипковенський. Він виділяє стилі поведінки вчителів, що найчастіше приводять до дидаскологеній (негативний психічний стан дитини, страх, пригноблений настрій, острах), що негативно позначається на формуванні міжособистісних відносин вчителя й учнів. До них відноситься таки стилі:

- диктаторсько-авторитарний, властивий вчителям, що прагнуть придушити ініціативу дітей, самостійність, власність суджень;

- презирливо-принижуючий, виявляється в недовірі, неповазі до учня;

- скандальний стиль спілкування, вчитель по навіть незначному приводу починає кричати на дітей, поводиться вкрай нестримано;

- дистантно-відсторонений, властивий педагогам, що бачать свою задачу винятково у формальному повідомленні інформації для учнів, чи не хочуть, не можуть установити з дітьми теплі відносини;

- упереджений-непослідовний, педагог вибірково відноситися до учнів, несправедливий в оцінці їхніх дій, протиставляє одних дітей іншим, висміює їхні невдачі і т. п.

Втім, учителів з подібними манерами спілкування з молодшими школярами не так і багато, але більшість випадків дидаскологеній спостерігається саме серед молодших школярів. Учителя з описаними вище стилями спілкування нерідко прибігають до неадекватних форм спілкування, наприклад, формують у дитині надмірне почуття сорому, підкреслюючи його недоліки в порівнянні з іншими дітьми, з гіркотою зауважують, що він безнадійний та ін. Разом з тим відомо, що молодші школярі, як правило, без усякої критики сприймають оцінки вчителів і кладуть їх в основу власної самооцінки. Саме в такий спосіб несформовані відносини з учителем приводять до формування психогенних реакцій у молодших школярів. Вони виникають внаслідок надмірно заниженої самооцінки, переживання дитиною своєї нікчемності, нездатності бути успішним, а джерелом цих переживань є слова педагога-дидаскологениста.


Случайные файлы

Файл
117739.rtf
4383.rtf
57391.rtf
bander.DOC
19025.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.