Постмодернізм, постструктуралізм і психологічні новації (130459)

Посмотреть архив целиком

Постмодернізм, постструктуралізм і психологічні новації


Протягом останніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїм ідейним спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується 1917-м роком, лише наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень, спочатку в архітектурі, а далі — в мистецтві в цілому, в літературі зокрема. Це поняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного та соціального порядку.

Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософських проблем. Саме щодо філософії з'явилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій структурній єдності.

Постмодернізм виражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу на предметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з боку предмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальні творчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з "нерозумних" на "розумні".

Заперечення можливості перетворення світу містить у собі відмову його систематичного відображення. Об'єктивний світ не можна вдосконалювати. У спробах його збагнення він виходить за будь-які схеми. Французький філософ постмодерністського спрямування Жал Бодріяр (нар. 1929) зазначає, що "подія завжди випереджає теорію". Антисистематичність було визнано однією з провідних рис цієї течії. Це не просто відмова від досягнення цілісності й повноти теоретичного осягнення дійсності. Мова йде про неможливість побудови жорстких замкнених систем — політичних, економічних, мистецьких, у зв'язку з чим відкидаються традиційні опозиції "суб'єкт — об'єкт", "ціле — частина", "зовнішнє — внутрішнє", "реальне — уявне" тощо.

З боку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикується також класична наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею суб'єкта відкинуто — саме як центр теоретичних міркувань. Виникає філософствування без суб'єкта ("скандальна ситуація"). Замість категорій суб'єктивності, інтенціональності, рефлексивності постають терміни "потік Бажання", "позаособистісні швидкості", "інтуїтивні інтенсивності"; мова йде про "деструкцію" повноти смислу, тотальності, яка не терпить порожнеч. Відкидається можливість відгуку первісних феноменів, що виражається в деривативних формах; окрема подія вже не пов'язується з першосмислом як своїм джерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму зосереджується на дисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності. Відходить назад лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить у площин)' "подібності" і "тілесності". Постають "філософія зінгулярності" (Віриліо), "мислення спокуси" (Бодріяр), "мислення інтенсивності" (Ліотар), "філософія Бажання" (Дельт та Гваттарї).

Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від опозицій "руйнування — творення", ''серйозність — гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба ставити в лапки.

Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків постмодернізму належить Ю. Габермас — німецький філософ і соціолог.

У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то саму подію і слід розуміти як учинок.

Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія, наприклад, не використовує структурну лінгвістик}' у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.

Постала критика ідей людської суб'єктивності. Було підкреслено, що термін "суб'єкт" істотно відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає, що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу: "Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки автономне, а й зв'язане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима. Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.

Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський суб'єкт — центр буття — "виродком філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне — цілісність. Це є підставою для формулювання гасла структуралізму. Провідний філософ лівого гатунку Альту есер виступає проти Сартрового волюнтаризму, що розглядає суб'єкт у дусі реінтерпретації марксизму як теоретичного антигуманізму.

Поступ структуралізму, будучи далеким від нового прочитання мар ксизму, був, проте, під його впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупація Чехословаччини) структуралізм намагався пристосувати свою теорію до велінь часу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, стався поступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років. Постструктуралісти, такі як Фуко, прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін "суб'єкт" допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі несвідомою. Категорія суб'єкта вводить у питання ствердити "Я" як синонім усвідомленості; суб'єкт "децентрує" свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти суб'єкт; слід сказа-ти, що Дерріда і Фуко не мають теорії суб'єкта. Винятком є Лакан, який визнає суб'єкт у зв'язку з гегелівською філософською схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що "структура" і "суб'єкт" виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від суб'єктивної відмінності від неї. Широкомасштабна атака на суб'єкт у дійсності прив'язана до підриву поняття структури як такої.

Структуралізм і постструктуралізм здійснюють критику історицшму. Вони відкидають думку про існування загального взірця в історії. Відомим ^прикладом у цьому плані є критика Леві-Строссом сартрівського "дикого розуму". Леві-Стросс нападає на сартрівську позицію "історичного матеріалізму" та його твердження, що сучасне суспільство є вищим відносно минулих культур. Фуко також не знаходить в історії прогресу, Дерріда заперечує конечну ціль в історії.

Існує також критика значення. В той час як філософія (зокрема у Великій Британії) перебувала під сильним впливом теорії мови протягом перших років XX ст., структуралізм як мовну проблему було знехтувано у французькій філософії. Соссюр підкреслив уже відому різницю між знаком і означуваним. Звуковий образ, створений словом "яблуко", є знак, а концепт яблука є означуване. Структуральне відношення між цими поняттями утворює лінгвістичне значення, а мова походить із цього джерела. Лінгвістичний знак — це посередник, його вживання не є необхідним. Соссюр наголошує на тому, що кожний знак отримує свою семантичну цінність тільки за цінності його диференціальної позиції у структурі мови. У цій концепції існує випадковий баланс між знаком і означеним.

У постструктуралізмі означене віддалено, а знак стає домінантним. Це свідчить про відсутність точної відповідності між твердженням і реальністю. Лакан, зокрема, пише про "безперервні сковзання означуваного під знак". Дерріда пропонує систему плаваючих знаків з недстермінованою кореляцією до певних позалінгвістичних відношень з предметним світом.

Постструктуралізм здійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про "теоретичну практику" і доводив, що марксистська філософія була наукою. Він встановив чітку різницю між

юним Марксом, який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом, який, з його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовна проблема, проте, захоплювала французьку' думку антифілософським чином. Це було, зокрема, у раннього Дюркгейма.

Говорячи про схожість і наступність між структуралізмом і пост-структуралізмом, слід вказати і на різницю між ними. Структуралізм бачить істину поза або всередині тексту; постструктуралізм підкреслим взаємодію між читачем і текстом як продуктивну.

Читання перестає бути пасивним актом. Постструктуралізм є досить критичним щодо єдності стабільного знака. Підкреслюється своєрідність означеного і знака; здійснюється вічне повернення на дорогу істини, яка втрачала певний статус або фінальність. Постструктуралісти критикували картезіанську концепцію унітарного суб'єкта — суб'єкта-автора як пород-жувача свідомості, автора значення та істини. Було підтверджено, що людський суб'єкт не може мати уніфікованої свідомості і структурується за допомогою мови. Постструктуралізм здійснює також критику метафізики t її поняттями каузальності, ідентичності, суб'єкта та людини.


Случайные файлы

Файл
45831.rtf
ref I.A. Krylov.doc
19980.doc
77545-1.rtf
118681.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.