Онтогенез особистості (130072)

Посмотреть архив целиком















Онтогенез особистості


Генетична психологія ґрунтується на логіко-методологічних засадах: пізнання і розуміння об'єкта дослідження можливі лише за умови простеження, виникнення і становлення об'єкта. Тож, з генетичної точки зору, для того, щоб зрозуміти, що таке особистість, треба пояснити і показати (відтворити в моделях) процес її становлення, визначити, яким чином і в результаті дії яких саме закономірностей і механізмів виникає і розвивається особистість як цілісність. Цей шлях пошуку допомагає відповісти на запитання «Що розвивається?», «Що є об'єктом розвитку?».

Є сенс поставити фундаментальне питання, яке не було поставлене ані Г. Костюком, ані В. Слободчиковим (як, загалом, й іншими дослідниками): це питання про витоки, рушійні сили саморозвитку цілісної особистості. Тут працює генетична логіка: констатація наявності явища (саморозвитку), його опис зовсім не означає його справжнє розуміння, коли ми не вирішимо, як, завдяки яким витокам це явище виникає і розвивається. З іншого боку, увага до феномену саморозвитку не є випадковою адже це сутнісна, ключова функція особистості. Можна сказати так: особистість існує як цілісна структура, що забезпечує реалізацію функції саморозвитку, саморуху. Отже, як з'являється така функція?

Всебічний поглиблений аналіз людського існування, а також численних теоретичних уявлень про нього дає змогу нам визначитись у цьому аспекті: витоком саморозвитку (а отже, і особистості в цілому) є потреба як енергетично-інформаційна сутнісна якість, що забезпечує експансію життя в онто- і філогенезі. Потреба є як єдина вихідна інтенційна сила, діяльність якої «запускає» складну систему «особистість» і забезпечує її розвиток як саморозвиток. Вона, ця сила, є унікальним носієм динаміки життя, зокрема, життя людини. Потреба породжує не просто існування, і не просто онтогенез; саме потреба зумовлює унікальне явище життя і його розвитку: еволюція життя виявляється спрямованою, і спрямована вона в бік постійного ускладнення і прогресу. Таким чином, потреба визначає наявність у біологічній еволюції детермінанти: розвиток виявляється детермінованим не наявним рівнем морфологічної, анатомічної будови чи функціонування, він детермінований майбутнім — це рух до ускладнення. Таке явище отримало в сучасній науці назву «ортогенез». Потреба в такому її розумінні є джерелом існування і розвитку будь-якої живої істоти, а не лише людини. Однак, нам уявляється, що за своєю власною природою потреба є динамічною і відкритою до самозмін. Тому вона здатна модифікуватися в межах систем, де вона діє, і ця модифікація породжує нові, більш складні функції!, відповідно, структури, що покликані їх реалізувати. Самозміна і здатність еволюціонувати означає, що потреба рослини, тварини і потреба людини — це єдиний за глибинною природою енергетично-інформаційний носій, але ті зміни, що він отримав, знаходячись у межах окремої ланки життя (наприклад, рослинної), призводять до того, що подальша її дія, подальше всезагальне її існування вимагає і з необхідністю породжує більш складні системи, що її реалізують.

Ми недаремно зачіпаємо і підкреслюємо тут глобальність природи потреби. Адже це дає змогу зрозуміти нерозривну єдність всього живого, що існує на Землі. З іншого боку, таке розуміння сприяє вирішенню теоретико-логічної проблеми визначення дійсного місця цього явища в ряді відомих інтенцій живої істоти і, безумовно, людини. Найлегше і найшвидше впадає в око близькість потреби до фрейдівського libido, і отже, виникає бажання ототожнити ці інтенції. Але ця близькість є уявною і абсолютно не відповідає дійсності. Якщо говорити про Фрейда, то у нього libido означає лише сексуальний потяг «в первинному медичному сенсі». Libido тут справді є силою, вияв якої забезпечує дію інстинкту продовження роду і через нього — експансію життя. Отже, libido, за Фрейдом, — енергетичне утворення виключно вузько-сексуального спрямування, і з іншого боку, породжує воно (і, водночас, виявляється) в інстинктивній, тобто — спрощеній, схематизованій, біологічно-запрограмованій поведінці. Таке розуміння дуже далеке від нашого уявлення про потребу, хоча слід зазначити й таке: за самим сенсом слова, за його етимологією, libido, загалом, є повністю адекватним нашому розумінню потреби, хоча й не тотожним. Редукція терміну, швидше за все, не задовольняла самого автора, який в своїх пізніх роботах все більше схилявся до всезагального значення цього явища, кінець кінцем вирішивши ввести новий (для себе, звісно) термін «ерос», що означає фундаментальну життєву силу, а швидше, навіть «космічне начало існування». Однак ретельний аналіз робіт цього періоду засвідчує, що З.Фрейд, працюючи реально з цим поняттям, все ж залишається в межах суто сексуально-інстинктивних. Важливим для нас є відзначення парадигмального положення Фрейда щодо протистояння соціального лібідозній енергетиці, при виключно конфліктному підґрунті розвитку структури і динаміки особистості.

Потреба, безумовно, є плином енергії життя, але вона не є сексуальним інстинктом. І вона взагалі не є інстинктом. Останній в точному розумінні являє собою виключно біологічно запрограмовану поведінку. Така поведінка може зумовлюватись потребою, і відбувається це лише в найбільш елементарних, розрізнених актах організмічного функціонування.

Потреба є початковим поєднанням цих двох сил, які в своїй єдності і створюють могутній потік нескінченного існування. Витоки соціального, безумовно, знаходяться в найпростішій взаємодії живих істот, яка є абсолютно необхідним атрибутивним фактом, точно таким за значущістю, як і розмноження. Таким чином, потреба початкова є поєднанням двох глобальних прагнень — розмноження і взаємодії («біологічного» і «соціального»). Однак це неможливо без іншого, і це є, якщо хочете, імператив існування живого. Точно так, як організму, щоб жити, треба боротися з оточенням (на всіх рівнях живого), йому необхідно і бути разом з іншим живим, а це викликає розвиток відповідних форм поведінки.

Першою атрибутивною змістовною ознакою потреби є її гетерогенність: біологічне і соціальне тут початкове складають суперечливу але абсолютно нерозривну єдність.

Інша важлива характеристика потреби пов'язана з її інформаційним аспектом. Кожне відгалуження потреби породжує живу істоту як суб'єкта реалізації її суттєвої функції. Поки живе істота — в ній існує відгалуження потребою, яке є саме відгалуженням, тобто воно залишається складовою єдиного потоку потреби. Численні життєві вияви і контакти живої істоти, всі її зміни вбираються (асимілюються) потребою, залишаються в ній, збагачують і урізноманітнюють цей нескінченний енергетичний плин величезною цільністю нової інформації. Кожна зустріч двох істот, що відбувається з метою власного продовження через створення і народження нової істоти, означає не лише подвоєння енергії, а й подвоєння інформації, різноманітність існування. Саме це є вихідною умовою розвитку. Отже, другою атрибутивною властивістю потреби є її здатність до розвитку (саморозвитку).

Аналіз філо- і онтогенезу живого засвідчує, що нескінченний плин потреби, її саморозвиток не є випадковим і хаотичним. Він має спрямування на постійне ускладнення і підвищення інтегрованості. Цей рух завершується в умовах Землі «виходом» потреби на позицію можливості усвідомлювати саму себе (рефлексія). Але можна відповідально говорити про те, що це не є дійсним кінцевим етапом становлення потреби: просто людство виникло на цьому етапі і потреба відрефлектувала саму себе. Але рух продовжується... Таким чином, третя атрибутивна ознака потреби полягає в тому, що її розвиток є спрямованим і являє собою ортогенез.

Важливою атрибутивною властивістю потреби є її здатність до породження. Ця креативна якість виявляється в усьому, що пов'язане з життям.

Наступна атрибутивна властивість потреби полягає в тому, що вона існує лише у формі втілення в породжену нею живу істоту. Поза живим ми не маємо такої енергетично-інформаційної біосоціальної сутності, якою є потреба. Можна уявити собі, що вона пов'язана з суто фізичною енергетикою Всесвіту, але виникає і існує виключно як втілена в біологічну істоту. Тут, швидше за все, ми маємо ефект, схожий з тими явищами мікросвіту, відкриття яких призвело до необхідності створення принципу доповнюваності: жива істота існує водночас і як структура, і як втілена в ній потреба. З іншого боку, потребу ми не можемо охопити іншим шляхом, окрім вивчення живої істоти, як її вияву. Отже, все залежить від ракурсу дослідження.

Атрибутивною властивістю слід вважати її афіліативну природу. У цій роботі показано, що дійсною формою існування потреби є любов. У контексті аналізу потреби ми схильні розглядати любов досить широко, вважаючи її силою, що протистоїть космічній ентропії і зумовлює рух всіх живих істот (не лише людей) одне до одного. І саме результатом цього руху є народження.

Нарешті, необхідно зазначити, що важливою атрибутивною ознакою потреби є нескінченність її існування. Завершеним (кінцевим) є існування організму, особистості як носіїв і втілення потреби. Але завдяки зустрічі і через неї потреба продовжує своє існування і є нескінченною в часі. Нам здається, що аналіз атрибутивної властивості відкриє нові аспекти значення часу в житті.

Перелічені атрибутивні властивості потреби окреслюють (нехай поки що і схематично) її природу.

Лише тепер ми можемо провести аналіз онтогенезу особистості, який є формою існування і дискретним виявом-втіленням потреби.

В контексті цього передчувається посилена увага наших читачів до терміну «потреба». Традиційно, принаймні, у вітчизняній психології, це поняття використовується для опису найбільш примітивних, нерозвинених, суто натуральних енергетичних тенденцій організму (і — виключно організму), реалізація яких забезпечує його чисто біологічне адаптивне існування. За рахунок чого має долатися так витлумачена потреба? Звісно за рахунок соціокультурних, вищих потреб. Звідки беруться ці потреби?.. І от відповідь на це питання являє собою справжній «момент істини», оскільки вона водночас є методологічною позицією, яка буде реалізовуватись у подальших теоретичних побудовах авторів. Існують три варіанти відповіді: особистісні (власне, людські, соціокультурні, — термінологічні тонкощі тут не є важливими) потреби є такими, що «закладені» в людині початкове і потім — «розгортаються». В цій відповіді біля кожного слова можна сміливо ставити знак питання: ким, куди і як закладені, що означає «початкове», чому і за якими механізмами розгортаються?

Другий варіант відповіді про соціалізацію: культурні потреби формує в людині соціальне оточення. Тут зовсім нічого не зрозуміло для психології: як саме і, власне, «з чого» формуються ці потреби? І що означає те, що потребу у людини формує хтось інший?

В третьому варіанті здійснюється спроба поєднати «нужденність» (в традиційному розумінні) з культурними потребами: «потреби» зустрічаються з соціальним оточенням і перетворюються на особистісні потреби. І в цьому сенсі не так уже й важливо, що саме відбувається при цій зустрічі — зіткнення і конфронтація, як вважав Фрейд, або засвоєння і привласнення, за Виготським. Головне те, що сама трансформація «нужд» в культурне утворення не зафіксована ніким і ніде.

Як видно, жоден варіант відповіді не може нас задовольнити, оскільки всі вони передбачають вихідну «подвійність» людини організм і соціальна істота (особистість) в кращому випадку співіснують в якомусь дивному явно надуманому просторі. Тут не просто порушується принцип неперервності (недиз'юнктивності) існування психічного як процесу, а відбувається дещо гірше — психічне якось губиться між цими над-феноменами — біологічним та соціальним. (І от він — справжній момент істини: ніхто не відходить від Фрейда, у якого психічне знаходиться «між» інстинктами (біологічним) і super-ego).

Ми ставимо дуже просте запитання: чи можна будь-яку (взагалі БУДЬ-ЯКУ) внутрішню інтенцію вважати не психічною, тобто такою, що не з'являється в результаті відображення і не спрямовує надалі це відображення, такою, що не само-регулює? І тут є лише одна (і теж «проста») відповідь: звичайно, ні. Найпростіша, «найбіологічніша» інтенція є психічною за визначенням, вона є психікою (хоча, звичайно, психіка не є лише інтенція). Таким чином, потреба, навіть в традиційному її розумінні, безумовно, є психічним утворенням. Отже, немає ніякої «зустрічі» суто біологічного з соціальним, і психіка не народжується, бодай «один раз», — вона вже є, вона є завжди, і потреба — її носій. Людина—жива істота, і це означає, що її вихідна інтенціональна природа не може істотно відрізнятися від інтенціональної природи будь-якої іншої живої істоти. Вона відрізняється принципово, але не істотно. Тому ми й не бачимо необхідності відмовлятися від вихідного поняття. Навпаки, ми повертаємо йому його дійсне багатство: потреба відображає ґрунтовну необхідність, і крім того, вона означає виражену динаміку — рух. Це є ненасичена динамічна тенденція. (В цьому сенсі, «потреба» набагато «слабший», з точки зору активної динаміки, термін.)

З іншого боку, ми не уявляємо собі можливості зрозуміти механізми онтогенезу особистості поза психодинамічним аспектом. Адже «винести за дужки» найсуттєвіше рух системи, що тільки й існує в саморусі, означає приректи себе на повну неуспішність, або, в найкращому випадку, на те, щоб придумати ще одну статичну схему, яка ніякого відношення до реального стану речей не матиме.

Особистість, як вже зазначалося, ми розглядаємо як складну відкриту систему, що саморозвивається. Напрям розвитку особистості (філо- і онтогенез) не відрізняється сутнісне від загального напряму еволюції—ускладнення, диференційованість, домінування розвитку внутрішнього порівняно з зовнішнім, саморегуляція, інтегрованість.

Ознаками розвитку особистості слід вважати:

відсутність жорсткої віднесеності до якогось заздалегідь визначеного масштабу, критерію, зразку, еталону;

наступність, тобто обумовленість попередніми стадіями розвитку;

цілісність, коли система розвивається в цілому і це випереджає розвиток окремих частин;

універсальність розвитку людських потенцій, яке є самоціллю.

Минуле (масштаби, зразки, еталони) не може прямо і безпосередньо детермінувати розвиток особистості, оскільки воно є «нижчим» у складі особистості «вищого». І це минуле, «нижче», змінюється і перетворюється в складі особистості, втрачаючи вихідні спрямовуючі тенденції. Таким чином, вихідні тенденції і еталони насправді не зникають, а самі стають іншими, опосередковуючись новим рівнем існування та майбутнім цього існування. Розглянемо дві детермінуючі тенденції онтогенезу особистості з боку «минулого» — спадково-генетичну і власне історичну (як історію покоління). На перший погляд здається, що код спадковості (генотип) найбільш чітко і жорстко визначає існування людини, оскільки містить в собі інформацію щодо всіх можливих структур і механізмів. Отже, існує своєрідна матриця (цілком матеріальної природи), яка зумовлює існування всього, що виникне на ній (але — лише на ній! І це є обмеження). І знову маємо вульгарну і спрощену логіку грубого поділу: матриця — матеріальне, а все, що вона породжує, — це її функції, властивості, тобто — не матеріальне, ідеальне (згадаймо: психіка — властивість (функція) мозку; дуже схоже на те, що запах — властивість ацетону). Ця логіка зовсім не відповідає дійсності. Генотип людини виявляється зовсім не схожим на якусь матрицю, кліше. Молекулярна генетика свідчить, що сам генотип є гнучким і рухливим: існують цілком надійні дані про те, що кількість дієвих генів дорослої людини збільшується порівняно з новонародженою дитиною в сотні тисяч разів (300 трильйонів проти 30 тисяч). Це зростання не можна пояснити тільки збільшенням у дорослого кількості клітин. Збільшення зумовлене принциповою необмеженістю можливостей людини, і генотип через зворотний зв'язок із життєвими умовами (соціальним) ніби надає можливість реалізуватися цій безмежності. Хоча йдеться саме про принципову, а не актуальну життєву ситуацію: актуально людина завжди саме обмежена умовами життя.

Інша флуктуація за 12 років життя після народження об'єм головного мозку людини різко і значно збільшується (на 100 % наприкінці першого року і ще на 100 % — у підлітковому віці). А як сильно (і все життя) збільшується поверхня кори великих півкуль! Це збільшення є дійсно структурно нескінченним. Отже, генотип людини є принципово іншим (і за структурою, і за функціями) порівняно з генотипом інших живих істот. Чим це зумовлено? Така різниця виникає від опосередкування: взаємодії біологічних структур із соціальними факторами. Наші гени не є суто біологічними утвореннями, вони, як і цілісна потреба, вже спочатку являють собою саме біосоціальну єдність. Точно так, як біологічне стає соціальним у своєму вияві (ознаки, риси, поведінка), так і соціальне стає біологічним, що помітно вже в існуванні тварин, не кажучи про людину. І оскільки навіть генотип ми не можемо вважати суто біологічною компонентою, мова не може йти про те, що розвиток особистості хоч якоюсь мірою детермінований біологічно.

Процес обумовлення полягає в іншому: одні біосоціальні тенденції (генотип, потреба) зустрічаються з іншими такими ж біосоціальними тенденціями (природний і соціальний світ) і, опосередковуючись одне одним, визначають розвиток цієї цілісності, якою є особистість людини. У цьому сенсі, найбільш суперечливим є аспект співвідношення задатків і здібностей. Нам же, навпаки, він здається найбільш яскравим підтвердженням нашої ідеї. Коли говорять, що при всіх теоретичних судженнях треба погодитись, що «людина не може вийти за межі її задатків», то ніби й правильно. Але нехай нам дадуть відповідь ще на одне просте запитання: що таке задаток? Хто бачив, спостерігав хоч один задаток? Відповідають на подібні питання дуже неточно: говорять, що задатки пов'язані з морфо-анатомічною структурою, вони є спадковими і, отже, — не психологічними, а здібності, навпаки, є психологічними і не спадковими. Але, наскільки нам відомо, ніхто ще ніколи однозначно не дослідив жодного задатку. І це не випадково: задаток це не те, що існує реально, а те, що існує як термін, як концепт тобто в голові дослідника і ніде більше. Чи відповідає цьому концепту якась реальність? Ми певні, що в строгому смислі слова такої чіткої, окресленої, конкретної реальності (як матеріальної, морфо-анатомічної) просто нема. Морфологічну будову голосових зв'язок людини можна назвати задатком мовленнєвої здібності, але, з іншого боку, так її можна й не називати. Тому що мовленнєва здібність, насправді, не полягає в членуванні звуків: вона полягає зовсім в іншому. Наділити звукові послідовності значенням і смислом, зрозуміти цей смисл, передати його, «ввійшовши» в контекст життєіснування особистості адресату — яке до цього відношення має морфологія людського горла? Але здібність — це явище дуже далеке від анатомії і морфології: чи є мовленнєва здібність у сліпоглухонімої людини, яка розуміє і транслює думку, але не говорить і не чує? Яким задатком зумовлена чутливість шкіри людини до кольору, яку сформував експериментально О. Леонтьєв? Чи втратив музичну здібність Л. Бетховен, коли став глухим? Ми можемо поставити багато таких запитань. На них відповісти не так уже й важко, треба тільки відійти від схоластичного логізування і розтинання всього на елементарні частини. Біосоціальна єдність, якою є організм людини, не детермінує розвиток особистості, а навпаки — сама детермінується цим розвитком, змінюється, варіює, в тому числі, змінюючи і «соціальну спадковість».

Точно так, як розвиток особистості не обмежується її генотипом, він не обмежується й історією покоління. Діти завжди відрізняються від батьків з точки зору соціального існування, навіть якщо вони продовжують трудові династії, виконують ті самі соціальні ролі й не виходять за межі соціальної стратифікації, займають в ній ті самі місця, що й їхні батьки та діди. Безумовно, у продовженні соціальної «справи» батьків відіграє роль і генетична спадковість, безумовно, тут важливе мікросоціальне оточення в дитинстві. Але тут немає жорсткого детермінізму й рамок: людина все одно сама вибирає шлях життя, сама йде ним, досягаючи власних вершин. Є діти, які продовжують справи батьків (хоча їх не так і багато), але вони не «поставлені» на цей шлях, і не є простим зліпком копією особистості батьків. Вони йдуть цим шляхом, тому що мають власні мотиви й цінності.

Дуже яскраво цей момент висвітлено в Юнга. Розвиток особистості в дитячому, а особливо в підлітковому віці як початок руху життєвим шляхом, супроводжується і спрямовується архетипом (зрілість, мудрість, обізнаність). Юнг пише, що для нього особисто в підлітковому віці таким архетипом слугував образ мудрої незнайомої людини, до якої хлопчик часто звертався в скрутні моменти і завжди отримував відповідь, увагу і пораду. (Звичайно, місце такого архетипу може займати реальна людина — батько, дідусь або хтось із улюблених родичів.) Але наслідування архетипу (тут, як бачимо, архетип детермінує і, водночас, обмежує, «еталонізує» розвиток) кінець кінцем призвело до гострого конфлікту з ним. Юнг боляче пережив цей конфлікт розходження з «провідником», але на певній межі людина має вирішувати сама.

Отже, розвиток особистості не детермінується минулим (у будь-якому його вигляді) і не обмежується ним. Разом з тим, у цьому процесі зберігається наступність кожний новий етап є результатом і наслідком попереднього. Саме цим забезпечується безперервність існування психічного загалом і особистості як його людської форми існування, зокрема. Нас цікавлять межі наступності в часі. Концепція потреби дає змогу відмовитись від дискретності в розумінні існування й розвитку особистості. Ми, нарешті, починаємо розуміти сенс метафори, згідно з якою розвиток особистості є продовженням існування біологічного і соціального, а отже, — має історичні характеристики. Можна тлумачити нашу ідею й так, що ми замінюємо метафору науковим поняттям: особистість у своєму становленні продовжує історію, тому що вона виявляється функцією біосоціальної потреби, яка опредметнилася в ній і продовжила своє енергетично-інформаційне існування. Таким чином, особистість не виникає, а народжується двома особистостями, продовжуючи їх, а тому і всіх інших людей. І саме тому вона носій історії як всезагальної еволюції Всесвіту. Саме звідси — універсальність і самоцінність: світ рефлексіє себе в особистості, в цьому сенсі — немає більш самодостатньої та значущої мети існування і створення.

Відсутність методичної дослідницької процедури змушує говорити про причини цього. Нам здається, що основна причина полягає у фрагментарності аналізу особистості: часткові елементи вважаються за суттєві і змістовні, а через це деформується і предмет дослідження.

Залишається, однак, ще одна суттєва проблема, через яку виявилися нездійсненними ідеї Виготського, Олпорта та інших. Ми маємо на увазі проблему психологічних показників особистості (суттєвих, змістових, — тут можна перераховувати довго), які справді відбивають сутність особистості та її становлення. Вирішення цієї проблеми пов'язане із застосуванням змістового аналізу психології особистості.

Зазначимо принципово важливий момент: особистість у сутнісних для себе відносинах зі світом кожного разу виступає в новій якості. Це означає, що основний (і єдиний!) спосіб буття особистості — розвиток, який відображає сутнісну потребу людини як універсальної істоти — «постійно виходити за власні межі, досягати можливої повноти втілення в індивідуальній формі своєї родової сутності». Особистість являє собою утворення, яке просто не існує поза розвитком. Це є дійсно живе тіло, пластичне, рухливе й гнучке у своїй життєдіяльності. Навіть стійкі властивості, узагальнені емоційно-чуттєві взаємини і стабільні психічні стани завжди мають процесуально-динамічний характер, отже, їм завжди властивий функціональний розвиток. Співвідношення стабільного і змінного в особистості є надскладною проблемою теоретичної психології.

Завдання аналізу дослідити єдиний процес розвитку цілісної особистості, не вдаючись до штучної логіки виокремлення її компонентів. Як складна відкрита система, здатна до саморегулювання, особистість розвивається як єдина цілісність, її складність і багатомірність веде до появи всередині цілого окремих ліній розвитку. Кожна з них є лінією розвитку цілісної особистості. «Окремість» означає, що всередині лінії є свої специфічні механізми і закономірності, які роблять її несхожою на інші лінії. Ці окремі лінії пов'язані між собою, утворюючи складну систему взаємозв'язків. Це, так би мовити, зв'язок окремих ліній «по горизонталі». Крім того, кожна лінія розвитку є аспектом, частиною, окремим напрямом розвитку всієї особистості. З точки зору діалектичної логіки, ми маємо справу зі складним і неоднозначним взаємовідношенням цілого і частини та сутності і явища.

Такий підхід нарешті дає змогу уникнути атомізму, довільного розкладання на частини та схоластично-абстрактного узагальнення. Тут долаються й інші традиційні протиріччя та складнощі аналізу особистості та її розвитку. Описаний підхід ґрунтується на певному діалектичному розумінні процесу розвитку цілісної особистості. У дослідженні цього процесу ми, як правило, маємо принципові суперечності. Тому спроба їхнього вирішення в межах логіки, відстороненої від самого живого руху, завжди є частковою та штучною. Які суперечності ми маємо на увазі?

Краще зрозуміти цю позицію допоможе порівняння процесу розвитку особистості зі звучанням складного музичного твору. Останнє являє собою живу й рухливу цілісність, яку не можна розкласти на складові частини без того, щоб не порушити цілісності враження. Одночасно, не порушуючи цього враження, у творі можна виділити основні лінії його звучання (розвитку) інтонації, теми, варіації тощо. Кожна з них несе в собі ціле і водночас пов'язана з іншими. Але вона існує і сама по собі, маючи свій зміст і механізм розвитку. Аналогічно ми бачимо розвиток особистості.


Література


1. Менегетти А. Введение в онтопсихологию. — Пермь, 1993.

2. Психологический словарь / ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещеряков. — М., 1996.

3. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. — М., 1994.

4. Томе X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. Т.1. - К., 2003.

5. Хиллман Д. Архетипическая психология. — СПб., 1996.

6. Юнг К.Г. Спогади. Сновидіння. Міркування. - К., 1994.


Случайные файлы

Файл
nir_narkota.doc
16295.rtf
4070.rtf
100655.rtf
87928.doc