Моральне самопізнання особистості, його умови та способи здійснення (129912)

Посмотреть архив целиком














РЕФЕТ

Моральне самопізнання особистості, його умови та способи здійснення



Співвідношення між самосвідомістю та самопізнанням у філософській літературі трактується по різному: одні автори у самопізнанні бачать лише умову самосвідомості, інші – лише його результат, а треті зовсім не згадують здібність самопізнання у зв`язку з діяльністю самосвідомості.

У „Словнику з етики” самопізнання не розглядається ні в окремій статті, ні в контексті аналізу моральної самосвідомості, самооцінки, самоконтролю, самовиховання. Між тим, ряд філософів, етиків, психологів (Р.Д.Азимова, А.Г.Спіркін, І.І.Чеснокова та ін.) характеризують самопізнання як одну з провідних функцій самосвідомості особистості. Дійсно, усяке знання є ідеальна форма існування світосприйняття, адже „щось виникає для свідомості остільки, оскільки воно знає це щось. Знання є його єдине предметне відношення”[21,14]. Отже, і знання суб`єкта про його власний соціальний статус, внутрішні потенції та зовнішні акції є найважливіший спосіб функціонування його самосвідомості. Самосвідомість не тотожна самопізнанню, як вважав Декарт, та не є її передумовою, як стверджував Кант. Самосвідомість у вигляді знання суб`єкта про себе безпосередньо зумовлена розумовою діяльністю, спрямованою на нього самого, виступаючи як пізнавальна самосвідомість. З іншого боку, самопізнання передбачає певний рівень самосвідомості, в якій особистість виділяє себе в якості предмета пізнання.

Моральне самопізнання Сократ, Платон, Монтень, Локк, Кант, Гегель розглядали як найважливіший обов’язок та цілком здійсненне завдання кожної особистості. Його специфіка виявляється не стільки в психологічних механізмах, загальних для всіх видів самопізнання, оскільки в змісті, що відображає в нормативно-ціннісному ракурсі положення особи в системі моральних відносин, характер її моральної діяльності, моральні якості, вчинки, їх мотиви та ін. Самопізнання – одна з основних форм виявлення та засіб збагачення, розвитку моральної самосвідомості. Необхідність в ньому зумовлена суспільною необхідністю в оптимальній регуляції кожною людиною своєї моральної діяльності на основі достатньо повної та вірної інформації не лише про навколишнє середовище (його моральних наказів, очікувань, санкцій), але і про себе самого(свої моральні обов’язки та права, спонуки та дії, моральний склад).

Осягаючи своє моральне буття (сутність) через призму соціально належного, ми досягаємо успішної моральної самоорієнтації, адекватного саморозкриття та самовизначення у суспільстві. Зрозуміло, що наші моральні можливості повністю реалізуються лише у добро. Але і ,пізнаючи себе, ми стаємо все більше доброчесними, стверджували Сократ, Платон, Монтень, Спіноза, Локк, Руссо. Моральне самопізнання не лише необхідне, але і цілком можливе, оскільки його предмет - моральне Я – стає об`єктивною та суб`єктивною реальністю для самосвідомої особистості. Разом з тим цей процес досить складний та суперечливий. Айріс Мердок у дусі неопозитивізму констатувала „одвічну суперечність між пізнанням самого себе, яке нам дається в об`єктивних самоспостереженнях, та відчуттях власного „Я”, що здобувається суб`єктивно; суперечність, через яку, мабуть, збагнення істини, взагалі, неможливе. Самопізнання надміру абстрактне, самовідчуття надміру особисте, запаморочливе. Можливо, якась цільна уява, своєрідний геній моралі змогли б прояснити його як функцію вищої та загальнішої свідомості...”[123,128].

Дійсно, самопізнання відрізняється своєрідним сполученням об`єктивного та суб’єктивного, конкретного та абстрактного, одиничного та загального, чуттєво-емоціонального та логічно-раціонального. Найважче – пізнати самого себе, попереджував Фалес, а Бекон уточнював: „У всякому разі необхідно докласти не менше, а то й швидше і більше для того, щоб отримати про самих себе, а не лише про інших, детальні та правильні уяви” [20,476]. Важкість ця, очевидно, в тому, що суб`єкт пізнання одночасно є об`єктом для себе, а це неминуче породжує небезпеку суб`єктивізму в дослідженні та поясненні своїх помислів, переживань, вчинків та якостей. Моральне самопізнання не може бути безпристрасно-об’єктивістським, так як власна особистість представляє особливу зацікавленість для суб`єкта, тим більше, коли питання постає щодо її моральної цінності. Водночас воно повинно бути неупередженим та спрямоване на досягнення об`єктивної істини. „Щоб об`єктивно осягнути свої переживання, необхідно не реєструвати лише те, що безпосередньо дане у видіннях свідомості, а відкритими очима поглянути на свою реальну життєву позицію, якою зумовлені ці переживання, та усвідомлювати себе в ній. Це часто питання не лише інтелектуальної, але й моральної чесності та моральної мужності” [150,40].

Пізнавальний інтерес до власної особистості зумовлений необхідністю людини в самоорієнтації та самореалізації, самоствердженні та самовдосконаленні у процесі спільної діяльності та взаємного спілкування з іншими. У певних умовах моральне самопізнання стає відносно самостійним процесом, що вимагає від суб’єкта повної концентрації уваги та напруження розуму, відчуттів, волі. Але для того, щоб зрозуміти себе, зовсім не обов`язково віддалятися від людей, тому що бажаючий цього завжди й будь-де зможе усамітнитися у власній душі, – справедливо замітив Марк Аврелій [1,220]. Відхід від „світської суєти” в постійно хворобливе самокопання нікому ще не допоміг осягнути свою моральну сутність. Водночас час від часу виникає необхідність наодинці з собою розібратися у своїх суперечливих спонуках та вчинках, критично проаналізувати допущені помилки, підвести риску під зробленим та пережитим, намітити плани на майбутнє. Людина не лише має право на усамітнення, писав Н.Г.Чернишевський, але і потребує його, щоб періодично зосередитися на своєму внутрішньому житті[185,230]. Аутокомунікація – здібність обговорювати з самим собою пройдений шлях та перспективи, аналізувати потаємні думки та відчуття. Необхідно відрізняти самотність як форму соціального відчуження особистості, що переживається як стан відчуженості, від необхідності в усамітненні, необхідному дорослій людині для нормальної рефлексії, самооцінки, самовдосконалення[185,151]. Не дивлячись на суцільно інтимний характер, діалогічне спілкування індивіда з собою у процесі морального самопізнання залишається соціальним за своїм походженням та методами функціонування, специфічним чином відтворювати у загальних рисах зміст та структуру пізнання інших людей у процесі морального спілкування з ними.

Суперечності морального самопізнання, не вирішувані в межах пасивного самоаналізу та рефлексії, замкнутого в собі індивіда, стають цілком переборювані у процесі практичної взаємодії з іншими членами суспільства. З того, що далеко не кожний адекватно пізнає себе у моральному аспекті по мірі невідповідності між вчинками та уявами про себе, „взагалі, навряд чи хто, взагалі, спроможний відобразити себе вірно”[155,114]. Принципове обмеження пізнавальних можливостей людини стосовно до самої себе веде до приниження та викривлення життєвих функцій самосвідомості, означаючи заперечення її можливості усвідомлювати те, що вона думає, відчуває, робить та свідомо творить себе за законами добра.

Гіпертрофоване самопізнання відірвано від спілкування з оточуючими неминуче паралізує моральну активність особистості, вироджуючись в безплідне самокопання. І чим більше остання зосереджується на самій собі, тим вона більше духовно бідніє, тим менш важливим об’єктом пізнання стає для себе та для інших.

Більшість вчених вважають, що емпіричне та теоретичне самоосягнення людини ні історично, ні онтогенично не передує його практичній самореалізації, а включене в неї, оправдане, зумовлене та опосередковане нею. „Лише виконуючи свої моральні зобов`язання, особистість остаточно звільняється від суб`єктивного свавілля рефлексії про належне та дозволене”, – зазначав Гегель [48,40]. Моральна сутність людини проясняється для неї та оточуючих тією мірою, якою вона реалізується нею в спілкуванні з іншими, об`єктивуючись у вчинках. Водночас самопізнання неможливе без зізнань, тобто без словесного висловлення про себе, самоопису, автохарактеристики.

Формування необхідності у моральному самопізнанні визначається мірою усвідомлення соціальної необхідності у моральній саморегуляції та самовдосконаленні щодо вимог суспільства до її поведінки. Зароджуючись у відчуженні ця необхідність досягає різної необхідності в юності та зрілому віці, при чому переживається тим сильніше, чим ясніше індивід розуміє протиріччя між власними домаганнями та відношенням до нього оточуючих, чим більше він сам зазнає сумнівів у своїй моральній правоті, відчуває незадоволення своїми рішеннями та вчинками. Подібного роду „когнітивний дисонанс” стає важливим стимулом переосмислення та критичної переоцінки самого себе[39,266]. У цьому зв`язку потребує уточнення положення І.С.Кона: „Чим активніший інформаційний обмін між індивідом та середовищем, тим менше у суб`єкта підстав замислюватися про самого себе, робити себе об`єктом дослідження, слабо вираженою у цьому випадку є і аутокомунікація”[98,77]. Звісно, в момент спілкування з іншими поглинута працею особистість, як правило, не використовує розгорнутий діалог з собою, а починає роздумувати про свої вчинки, лише залишаючись наодинці. Але у подальшому спонукачем до поглибленого самоаналізу слугують конфлікти, що виникають саме у процесі інформаційної взаємодії з оточуючими, коли виявляється неспівпадання самооцінок з їх думкою. Більше того, чим інтенсивніший обмін достовірною інформацією про інших, тим серйознішими можуть бути приводи у кожного для того, щоб задуматися про себе.


Случайные файлы

Файл
31218-1.rtf
00096.DOC
157566.rtf
132111.rtf
141898.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.