Історія розвитку юридичної психології (129568)

Посмотреть архив целиком











Реферат:

Історія розвитку юридичної психології










План


Вступ

1. Історія розвитку юридичної психології

Висновок

Література






Вступ


Юридична психологія - порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психоло­гії, які лежать в основі соціального розвитку - потреби і можливос­ті людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У XVIII–XIX ст. зароджується кримінальна, потім - судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології зло­чинної поведінки, психології особистості злочинця і психології пока­зань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник кримі­налістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія” (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).





1.Історія розвитку юридичної психології


Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з’явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж “Психологія і злочин” (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох “Правова і кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон “Кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835–1909) і його послідовниками Е. Феррі (1856–1929) і Р. Гарофало (1847–1926). У книжці “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції “вроджених” злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній критиці.

У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців висловлювався І. Посошков (1652–1726). В його працях давалися психологічні рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців.

Князь М. Щербатов (1733–1790) один із перших авторів вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології народу, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, порушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання.

У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці І. Баршева “Погляд на науку кримінального законознавства”, К. Яновича-Яневського “Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології”, А. Фрезе “Нариси судової психології”, Л. Владимирова “Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях”, в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — кримінального). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасовича “Кримінальне право” (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе “Нариси судової психології”(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

На початку ХХ ст. в юридичній психології з’являються експериментальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду присвячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева “Мрійлива брехня” (1903 р.), Г. Португалова “Про показання свідків” (1903 р.), Є. Кулішера “Психологія показань свідків і судове слідство” (1904 р.). На цю ж тему були доповіді М. Хомякова “До питання про психологію свідка” (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова “Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків” (1904 р.), О. Гольдовським “Психологія доказів свідків” (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки “забування є правилом, а спогад — винятком”. Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали велику зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам’яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ять людини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбству тощо.

Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських юристів. Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Гольдовський, професори Казанського університету А. Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно провели серію дослідів, подібних дослідам В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О. Гольдовський зазначав, що психологічні основи помилок дуже відмінні і висновок із зіставлення картини, від-твореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, а тільки її сурогат.

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали та-кож М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов збірник “Проблеми психології. Брехня і показання свідків”. Багато статей збірника пронизувала ідея про недостовірність показань свідків.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857–1927). Під йо-го керівництвом було здійснено перше експериментальне досліджен-ня малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочин-ність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослі-дження були викладені в його працях “Про експериментальне психо-логічне дослідження злочинців” (1902 р.) і “Об’єктивно-психологіч-ний метод у застосуванні і вивченні злочинності” (1912 р.).

Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні (1844–1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор. Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих положень і порад із психології судової діяльності та психології судді як головної фігури в кримінальному процесі, про психологію прокурора і адвоката. У праці “Достоєвський як криміналіст” А. Коні розкрив важливе значення для слідства і суду вивчення внутрішнього світу злочинця. Він читав курс лекцій “Про злочинні типи”, закликав ввести на юридичному факультеті Петербурзького університету курси психології і психопатології.

1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений Науко-во-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого входила і розробка курсу “Судова психологія”. На базі цього інституту 1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психологією почали займатися професійні психологи, визначилося коло специфічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судово-психологічна експертиза та ін.

1920 р. при Московському університеті було створено Інститут радянського права, до якого вже наступного року увійшов відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті Київського інституту народного господарства відкривається кримінальна клініка.

Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм запобігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридична психологія брала активну участь у розв’язанні цих проблем. 1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Упродовж перших п’яти років Інститут опублікував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одночасно проводилися дослідження з психології показань свідків, психологічної експертизи та деяких інших проблем.


Случайные файлы

Файл
23000.rtf
148677.doc
ref-15316.doc
30208.rtf
5854-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.